Епоха, в якій вживали два типи метальних снарядів: «шереширь» і «грецький вогонь»

У «Слові» є звертання до Суздальського князя Всеволода Юрійовича (t 1212 р.):

«Великый княже Всеволоде!

Не мыслию ти прелетѣти издалеча отня злата стола поблюсти?

Ты бо можеши Волгу веслы раскропити, а Донъ шеломы выльяти!

Аже бы ты былъ,

то была бы чага по ногатѣ, а кощей по резанѣ.

Ты бо можеши посуху живыми шереширы стрѣляти. удалыми сыны Глѣбовы¹ (підкреслення О. И).

В часи написання «Слова» Суздальський князь Всеволод став головою династії Рюриковичів, тому Глібовичі, які були Рязанським відгалуженням Чернігівської династії², піддалися безпосередньо під

його владу і стали його «шереширами», цебто, метафорично гово­рячи, Всеволодовими метальними снарядами на суші.

Чому автор «Слова» вжив по відношенню до них термін «шере- ширъ», і що він означає?

Рязанський князь Гліб Ростиславич мав п’ять синів: Романа, Ігоря, Володимира, Всеволода і Святослава³. Третій син, Володимир, славився тим, що він полонив хорезмійця, бусурменина, який, будучи на службі Половецького хана Кончака, стріляв «живим огнем»⁴.

Про це пишеться в Іпатіївському літописі під роком 1185:

«Пошелъ бдше (оканьныи и безбожный и треклдтыи Кончакъ со мьножествомъ Половець на Роусь похоупсд яко плѣнити хота грады Роускыѣ и пожещї огньмъ. бдше бо обрѣлъ моужа такового бесоурменина иже стрѣлдше живымъ огнѣмъ, бдхоу же и оу нихъ, лоуци тоузи. самострѣлнии одва н (50). моужь. можашеть напрдщи но всемилостивый Господь Бог гордымъ противиться»⁵.

Опісля цей же Іпатіївський літопис подає продовження історії з бусурменином, де героєм є Володимир Глібович Чернігівської династії із Рязанського відгалуження.

Подаю цей текст в перекладі Л. Махновця як складову частину оповідання про війну, очолювану двома Київськими князями: Свято­славом Всеволодовичем і Рюриком Ростиславичем з Половецьким ханом Кончаком у 1184 р.

«І Святослав Всеволодович та Рюрик Ростиславич з усіма пол­ками своїми, не барячись, пішли супроти них [половців]. При цім Рюрик і Святослав одрядили удвох [наперед] Володимира Глібовича [Рязанського]. Вирядили вони в напад також Мстислава Романо­вича [князя Смоленського], а сам Рюрик і Святослав пішли позаду них. І коли вони [Володимир і Мстислав] їхали, то встріли оба купців, що йшли назустріч їм із Половців, і ті розповіли їм, що половці стоять на [річці] Хоролі. Святослав же і Рюрик, це почувши, раді були і пішли до них. І Володимир, і Мстислав, почувши, рушили до місця того, де ото вказали купці. Та коли вони прибули на місце те, де тоді стояли [половці], то не побачили анікого, бо вони пішли були на інше місце коло Хорола.

Тим часом [руські] вої з передового загону [Володимир Глібо­вич Рязанський і Мстислав Романович Смоленський], пере­йшовши Хорол, зійшли на узвишшя, розглядаючи, де побачити їх [половців]. Але Кончак стояв у лузі, і вони, їдучи по узвишші, оминули [його], а інші ватаги побачивши, вдарили на них. Коли ж Кончак це побачив, то позаду них утік через дорогу, а молодшу жону його захопили [Русь], і того бусурменина схопили, шо в нього був живий огонь. — і того теж до Святослава [Всеволодовича

Київського] привели з наладнаним вогнем. А інших воїв їхніх — тих побили, а других захопили, а коней і оружжя їх многе-множество набрали» (підкреслення О. П.)⁶.

Термін «шереширъ» зустрічається тільки у «Слові». Російський тюрколог Платон Михайлович Меліоранський (1868—1906 рр.) подав у 1903 р. іранську (новоперську) етимологію цієї назви, а саме із «тір-і-чарх» > у seresir.⁷ що засвідчене в основному ірано- іранському словнику (тобто давньої і сучасної мови) під заголовком «Burhan-i Qaji»⁸, який в 1798 р. створив Muhammad Hussain at-TabπzT⁹, а на латинську мову переклав німецький вчений J. A. Vullers у 1855 р.¹⁰ Термін «тір-і-чарх» перекладається там у такий спосіб: «missile pyrirum bellicum in Hindustan usitatum ubi van dicitur».

Підсумовуючи, можна ствердити, що «шереширъ». або «nafta va tir-i-carx». є той сам тип метального снаряду. Його рушійною силою була нафта, яка з наладнаним вогнем зберігалася у спеціально підготовлених сифонах, як про це подає Іпатіївський літопис. Ці сифони можна було перевозити з одного місця на друге, бо хорезмієць- бусурменин перевіз його до ставки Половецького хана Кончака.

Згідно Іпатіївського літопису (переклад Махновця, с. 335) цей метальний снаряд, який стріляв «живим вогнем», вкладався в тугі самострільні луки, що їх ледве могли натягнути п’ятдесят чоловік. «Шереширъ» вживали в бою на суші.

Тюрколог К. Менгес має застереження по відношенню до поданої етимології слова «шереширъ» П. Меліоранського головно тому, що запропоноване ним слово «тір-і-чарх» не відповідає точно фоне­тичному розвиткові половецької мови¹². Одначе цей закид є не­слушний, тому що носій цього слова був не половцем, а іранським хорезмійцем. Поза тим, в ті часи не існувало єдиної половецької літературної мови зі своїм словником і граматикою. У другому вступі до цієї праці подано ясно, що половці становили союз кочових племен подвійного походження. Група племен, об’єднаних іменем Кіпчаків, була тюркського походження, а друга група племен Qun, Qay, Sari — протомонгольського походження. Перехід t — в сі- ~ si—типове для монгольських мов¹³. Зникнення -X- добре засвідче­но у кіпчацьких текстах¹⁴. Крім того, існує ще два аргументи, які підтвер­джують подану етимологію слова «шереширъ» П. Меліоранського.

По-перше, слово «тір-і-чарх» засвідчено в перськомовному тво­рі JuvaynT ^cAta⁴Malek при його описі здобуття монголами м. Самарканда у 1220 р.

Як ми бачимо, на це була причина: один з Глібовичів, Володи­мир, зловив хорезмійця, який на службі Половецького хана Кончака збирався знищити руське військо «живим вогнем». Одначе Володи­мир Глібович Рязанський встиг вчасно затримати акцію хорезмійця.

«Грецький вогонь» і проблеми добуття нафти

Подібним метальним снарядом до «шереширъ». що вживався в бою на суші, був так званий «грецький вогонь», який застосувався в морському бою. Візантійці, довголітні суперники іранців у боротьбі за гегемонію, винайшли у VII ст. «грецький вогонь» і заздрісно тримали таємницю його виготовлення. Константин Багрянородний, візантійський імператор, у своїй праці «Про управління імперією» (948—952 рр.) три рази зупиняється на винаході, який греки називали ∏υp υγρov. Подаю переклад відносних текстів з праці Константина Багрянородного: «Треба, щоб ти (син Константина Роман. — О. П.) подібним чином опікувався рідким вогнем, що викидається через сифони. Якщо хто-небудь або коли-небудь буде намагатися просити і його, як багато разів просили в нас, ти міг би заперечити і відмовити у таких висловах: «І в цьому також [бог] через янгола просвітив і наставив великого першого василевса-християнина святого Констан­тина. Одночасно він одержав і великі накази від того ж янгола, як ми точно обізнані з тим через своїх батьків і дідів, щоб він (вогонь) виготовлявся у християн і тільки в тому місті, де вони царствують (Царгороді), і в жодному випадку і ні в якому іншому місці, а також щоб жоден інший народ не дістав його і не був навчений [його виготовлення]. Тому цей великий василевс повчав про це своїх спадкоємців і наказав накреслити на престолі церкви божої (Св. Софії) прокляття, щоби тому, хто відважиться дати вогонь другому народові, ані христия-нином не вважався, ані достойним якої-небудь честі або не був покликаний до влади...

Колись трапилося... що один з наших стратигів, діставши все- можливі подарунки від деяких чужеплеменників, передав їм взамін частину цього вогню, але тому, що бог не дозволив зоставити не покараним цей злочин, коли цей нахаба задумав увійти в святу божу церкву, впав вогонь з неба, зіжрав і знищив його...»¹⁵

В зв’язку із збереженням таємниці відкриття «рідкого вогню» заборонялися шлюби візантійців з іншими народами за виїмком франків¹⁶. Одначе візантійські імператори не все мали успіху в справах збереження таємниці способу виготовлення «грецького вогню». Дуже добре інформований автор XI ст. архієпископ Гамбурга і Бремена — Адам, що багато плавав по Балтійському морю, подав у своєму творі «Gesta Hammaburgensis Ecclesiae Pontificum» (писав в роках 1072—1076) інформацію про те, що у кінцевому пункті «Путі із Варяг у Греки» (Дніпровий шлях) лежить вендське (слов’янське) найбільше місто Велін (Юмне), яке розташу­валося на острові в дельті річки Одри. У тому місті, яке справді відвідували греки, купці могли придбати всілякі товари, а також, навіть «атомну зброю» того часу — жахливий «грецький вогонь»: «Місто (Велін) заповнене товарами від усіх народів Півночі, тут немає нічого рідкісного чи того, на що є попит. Тут є «горщик Вулкана», як місцеві жителі називають «грецький вогонь»¹⁷.

«Треба знати, що при Константані, синові Константина (Борода­того, 668—685 рр.), котрого називають Погонатом, якийсь Калли- ник, що перебіг до ромеїв (візантійців) із Іліюполя (Heliopolis, нині Баальбек в Лівані), виготовив рідкий вогонь, що викидається через сифони, за допомогою якого ромеї спалили флот сарацинів біля Кизика, здобули перемогу»¹⁸.

Імператор Константан Багрянородний подає у 53-му розділі відомі йому родовища нафти, яка була основою для «грецького вогню»: «Треба знати, що поза фортецею Таматарха (Тмуторокань) є багаточисельні джерела, які дають нафту.

Треба знати, що в Зіхії (Черкесія) в місцевості Паґі, яка розташо­вується в районі Панагії, де живуть зіхи, є дев’ять джерел, що дають нафту, але масло цих дев’яти джерел не одного й того самого ко­льору, одне з них червоне, друге — жовте, третє — чорнувате.

Нехай це буде відомо, що в Зіхії, в місцевості під назвою Папаґі, поблизу якої розташовано село Сапаксі, що означає «пил», є фонтан, який викидає нафту.

Треба знати, що там існує інший фонтан, що дає нафту в селі Хамух... Відстань цих джерел від моря можна виміряти одним днем в дорозі без зміни коня.

Треба знати, що у фемі (провінції) Дерзіна, поблизу села Сапікій і села Епіскопій, є джерела, що дають нафту.

Треба знати, що в фемі Ціліаперт під селом Срехіаваракс є джерело, що дає нафту»¹⁹.

Що Тмуторокань поміж IX—XII ст. був важливим центром добу­вання нафти, свідчать дані археології²⁰. Археологи знайшли там велику кількість фрагментів керамічного посуду із залишками висохлої нафти. Під час розкопок 1983—1984 рр. було знайдено на півострові Тамань і його околиці понад 60.000 фрагментів керамічного посуду. В Керчинському археологічному і Темрюксько- му історико-археологічному музеях зберігаються амфори і чорно- смолені глечики, до половини заповнені залишками висохлої нафти, знайдені відповідно в Керчі і Тамані.

Тут дуже важливе ствердження археологів, що у XIII ст. і пізніше подібних фрагментів керамічного посуду із залишками нафти не було знайдено.

У часи Константина Багрянородного VII (945—959 рр.) Тмуторо- кань усе ще належав до Хозарського каганату. Отже, Константан VII мусив одержати інформації про родовища нафти в Тмуторокані і Черкеси від хозарських інформантів. Поза тим це було можливе, тому що Візантія і Хозарський каганат були звичайно у дружніх взаєминах. Ми знаємо, що в ті часи Візантія добувала нафту із Каспійських та Кавказьких родовищ. Повстає запитання: чому Константин VII ні словом не згадує про ті родовища, а подає детальні інформації про родовища у Хозарському каганаті? Адже вони стануть важливі після 1071 р., коли Сельджуцький (Тюркський) султан Алп Арслан (Alp Arslan) (1063—1073 рр.) вщент знищив візантійську армію під Манцікертом (1071) і полонив імператора Романа IV Діогена (1068—1071 рр.)²¹. Внаслідок тої битви Візантія втратила всю Анатолію і Північний Кавказ, якраз де були родовища нафти — основи для «грецького вогню». Візантійці були охоплені панікою, оточені сильними ворогами — турками-сельджуками та болгарами — і не могли мати до диспозиції своєї найпередовішої на той час зброї, тобто «грецького вогню».

Це замішання тривало близько десяти років, до того часу, коли внаслідок палатного перевороту імператором став Олексій І Комнен (1081—1118 рр.)²². Він, без сумніву, мусив прочитати твір свого попе­редника Константина Багрянородного і довідався, що є можли­вість вийти із кризи — треба за будь-яку ціну дістати доступ до Тму- тороканської нафти. Як бачимо, Константан мовби передчував, що Візантія може втратити каспійські і кавказькі родовища нафти і тому необхідно шукати інші джерела, які імператор занотував у Хозарії. Але справа була скомплікована, настала інша епоха.

Ще бл. 965 р. Руський Київський князь Святослав Ігоревич знищив Хозарську державу і включив її територію до свого воло­діння. Треба було у якийсь спосіб притягнути до розв’язки цієї справи Руського князя Тмуторокані. Гнучкий політик Олексій І Комнен вирішив зробити це за допомогою жінки з визначного візан­тійського роду Феофани Музалон²³.

Наші відомості про технологію виготовлення і використовування «грецького вогню» в боях дуже мізерні²⁴. Це тому, що візантійські

імператори забороняли під загрозою смертної кари й анафеми розповсюдження технології виготовлення і використання зброї «грецького вогню». Оскільки ця заборона дійсно виконувалася, візантійці забрали цю таємницю з собою до могили. Одне є певне, що основною складовою частиною цієї запальної маси була сира нафта і сірка. Там були ще якісь інші елементи, які запалювалися, зокрема при зустрічі з водою. Відносно них модерні вчені не могли дійти до єдиної думки. «Грецький вогонь» зберігався у керамічних сифонах, а під час війни ці сифони вкладалися у носову частину корабля. Якщо ворожий корабель доходив до грецького корабля, то грецькі моряки викидали руками ці сифони на ворога. Крім того, в носовій частині корабля знаходилися спеціальні катапульти, які могли стріляти «грецьким вогнем» на далекі відстані.

Попередник Константина Багрянородного, Лев VI (886—912 pp.), у своїй «Тактиці» спеціально підкреслив, що грецькі кораблі тільки тоді повинні вживати «грецький вогонь», якщо вони мають чи­сельну перевагу над ворогом або примушені до тої акції²⁵. Це, мабуть, тому, щоб ворогові не дісталися в руки сифони з «гре­цьким вогнем».

Повище було подано, що Олексій І Комнен примусив Олега Святославича передати Візантії Тмутороканську нафту. Син Олега, Святослав Ольгович (| 1164 р.), як союзник Візантії, мабуть, підтвердив це рішення, але син його, Ігор Святославич, був іншої думки про це, як стверджує «Слово», і вирішив відібрати страчену дідом і батьком Тмуторокань.

Це спеціально підкреслюється у «Слові»:

«...се бо два сокала слѣтѣста

(Ігор та Всеволод Святославичі) съ отня стола злата поискати града Тьмутороканя а любо испити шеломомъ Дону»²⁶.

Дані цього розділу дають відповідь на два запитання: перше — це пояснення, яке стимулювало «скептиків», головно А. Мазона і Е. Кінана, чому в «Слові» так часто зустрічається Тмуторокань.

Друге — додає ще одну причину для анафеми Кормильчича, бо він власне у «Слові» підкреслює, що ціллю походу Ігоря Святослави­ча був Тмуторокань. Це було дуже небезпечно для Візантії, бо ця агітація підривала її доступ до Тмутороканської нафти.

У міжчассі, бл. 1300 р., німецький алхімік, францісканський абат із Фрайбурга Бертольд Шварц винайшов стрільний порох, чим викликав революцію у веденні війни, впроваджуючи вогнепальну зброю (ручна пальна зброя, гармати і бомби). Очевидно, ані «гре­цький вогонь», ані Тмутороканська нафта не були актуальні у XVIII ст., і тому «Слово» не могло бути написане в тих часах. Факти, наведені з джерел у цьому розділі, переконливо свідчать нам про те, що два типи метальних снарядів, описані повище, були типовим явищем кінця XII ст. світової історії.

Таким чином автор «Слова» відтворив менталітет свого часу, цебто кінця XII ст.

Як ми бачили, дані давньоруських і східних джерел XII—XIII ст. чітко окреслюють, що таке «шереширы» і як їх вживали.

Тому треба відразу відкинути у відношенні до «Слова о полку Ігоревім» давньоєврейську етимологію слова «шереширы». як і інші т. зв. давньоєврейські етимології, як такі, що не відповідають науковій дійсності. Це прямо вибрані давньоєврейські слова, без контексту і знань з давньоєврейської мови (ad hoc), подані професо­ром Е. Кеепап-ом для уявного автора «Слова» Йосефа Добровського.

¹ «Слово». — С. 21—22.

² Лавр. лет. — Стовп. 382, 404.

³ Ibid. — Стовп. 387, 389, 400.

⁴ Іпат./Махновець. — С. 335.

⁵ Ипат. лет. — Стовп. 634, 635.

⁶ Іпат./Махновець. — С. 335.

⁷ Див.: Бобров А. Г. Мелиоранский Платон Михайлович // Энцикло­педия «Слова». — Т. 3. — С. 235—236.

⁸ Мелиоранский П. М. Турецкие элементы в языке «Слова о полку Иго- реве» 11 Известия Отделения русского языка и словесности Имп. Академии наук. — 1902. — Т. 7. — Кн. 2. — С. 273—302.

⁹ Див.: Mohammad Hussain at-TabrTzι. Burkhan-I Qaf / Ed. A. A. Dehkhoda. — Teheran, 1951. — Vol. 1. — Р. 543.

¹⁰ Vullers J. A. Lexicon Persico-Latinum etymologicum.— Bonn, 1855. — Vol. 1.-S. 438.

¹¹ Joveyrn, ^cAla ad-Dm ^cA{a Malik. Ta’rlkh-i Jahan-Gusha / Td. MTrza Mu­hammad. — London, 1912. — Vol. 1. — P. 95. — ξ 3. ^cAla ad-Dm ^cA∣δ Malik Ju- waynT (в. 1226 Joveyn, Joveym, Khorasan-d,1283, Azerbaijan), історик Персії, видатний перський історіограф, який впровадив Монгольський період, що домінував в Ірані (1220—1336).

¹² Менгес К. Г. Восточные элементы в «Слове о полку Игореве». — С. 182—183.

¹³ Порівняймо назву половецької річки Молочна, що має монгольську форму Suten; тюркська форма була б Siitlii.

¹⁴ Про перехід *te — у сі у давньомонгольській мові див.: Poppe N. Verglei- chen Grammatik der altaischen Sprachen. — Wiesbaden, 1960. — S. 14—16, 26;

Brockelmann C. Osttiirkische Grammatik der Islamischen Literatursprachen Mittel- asiens. — Leiden, 1954. — S. 43—44.

¹⁵ Constantine Porphyrogenitus. De Administrando Imperio / Greek text ed. by G. Moravcsik. English transl. by R. J. H. Jenkins. — Budapest, 1949 (далі — DAI); Константин Багрянородный. Об управлении империей: [Греч.] текст, пер., коммент. / Под ред. Г. Г. Литаврина, А. П. Новосельце­ва. — M., 1989. — Розд. 13. — С. 57—59 (переклад О. Пріцака).

¹⁶ Ibid. — С. 58—59 (переклад О. Пріцака).

¹⁷ Див. Пріцак О. Походження Русі. — Т. 2. — С. 882.

¹⁸ DAI. — Розд. 48. — С. 214—215.

^,9 Ibid. — Розд. 53. — С. 272—275.

²⁰ Див.: Анфимов Н. В. Средневековые амфоры с нефтью с Таманского полуострова // Краткие сообщения Института истории материальной культуры. — M., 1953. — Вып. 10; Кострин К. В. Исследование нефти из средневековых амфор, найденных близ станции Пролетарской // Советская археология. — 1965. — № 3; Кострин К. В. Исследование смолистого вещества из «черносмолен» кувшинов средневековой Тмутаракани // Советская археология. — 1967. — №. 1; Кострин К. В. Исследование смолистого осадка из древних амфор, найденных при раскопках Танаиса // Советская археология. — 1971. — №. 3. — С. 264—265; Захаров В. А. Тмутаракань в «Слове о полку Игореве» // Слово о полку Игореве: комп­лексные исследования. — M., 1988. — С. 203—231; Vasojevic А. Naphtha // Philologus. — 1984. —Т. 128. — S. 208—229.

²¹ Kazhdan A. Mantzikert, Battle of // The Oxford Dictionary OfByzantium. — Vol. 3.-P. 1288—1289.

²² Brand C. M. Alexios I Komnenos H The Oxford Dictionary of Byzantium — Vol. 1. —P. 63.

²³ Див. Екскурс V цієї праці.

²⁴ McGeer Е. Greek Fire H The Oxford Dictionary of Byzantium. — Vol. 2. — P. 873.; Partington A.J.R. History of Greek Fire and Gunpowder. — Cambridge, I960. —P. 1—41/

²⁵ McGeer E. Taktica of Leo VII H The Oxford Dictionary of Byzantium. — T. 3. — P. 2008; Кучма В. В. Тактика Льва как исторический источник И Византийский временник. — 1972. — Т. 33. — С. 75—86.

²⁶ «Слово». — С. 19.