Епоха володарів і державців, які стали інформантами своїх біографів
Король Норвегії Сверрір Сігурдарсон (1177—1202) був спочатку священиком, а потім успішним узурпатором норвезької корони та одним із найбільших володарів цієї країни. Його Сверріс- сага — це найперша норвезька біографічна монографія, яка дійшла до нас.
Перша частина саґи (Gryla) була написана Карлом Йонссоном (t 1215 р.), який був ігуменом монастиря в Тінгейрарі (на північному заході Ісландії) протягом 1169—1207 рр. з перервами. Як підкреслюється в його вступі, саґу було написано за участю героя саґи, короля Сверріра, який служив йому в якості інформанта і джерела інформації. Хоча король і брав участь у написанні твору, твір, проте, цілком об’єктивний. «Це була безпрецедентна подія в анналах Норвегії, — пише старійшина норвезьких істориків Гальв- дан Кут, — але якщо ми подивимося на тогочасний світ Західної Європи, ми відкриємо, що король Сверрір лише наслідував приклад інших королів та державців. Можна навіть сказати, що XII ст. було періодом найбільшої активності в офіційній історіографії Європи.Протягом п’ятнадцяти років, аж до своєї смерті в 1152 р., великий французький державець абат Сюже (Suger) напружено трудився, пишучи життєпис двох королів, Людовіка VI і Людовіка VII, яким він служив як їхній найближчий конфіденційний радник. Наприкінці 1150-х рр. один з найбільших істориків середніх віків єпископ Ottoh із Фрайзінґа написав історію царювання свого небожа, імператора Фрідріха І Барбаросси, і сам імператор надав йому матеріал для цієї праці. Десь наприкінці того сторіччя якийсь царедворець, либонь канцлер або скарбник, написав історію короля Англії Генріха II, і ця робота продовжувалася за правління Генріхових синів та наступників, Річарда Левове Серце та Джона Безземельного»'.
Як приймають учені, літописна повість про Ігорів похід на половців, яка збереглася в Іпатіївському літописі, була написана автором «Слова». У тій повісті є три пасуси, які свідчать про те, що князь Ігор Святославич був інформантом автора літописної повісті:
1) «І коли вони йшли до Дінця-ріки, то у вечірню годину Ігор, глянувши на небо, побачив, що сонце стояло, яко місяць.
І сказав він боярам своїм і дружині своїй: «Ви бачите? Що се є за знамення?» А вони, поглянувши, побачили [це] всі і поникли головами, і сказали мужі: «Княже! Ce є не на добро знамення осе». Але Ігор сказав: «Браття і дружино! Тайни божої ніхто ж не відає, а знаменню і всьому миру своєму творець — бог. А нам, що вчинить бог, — чи на добро, чи на наше лихо, — то се нам і побачити». І це сказавши, він перебрів Донець».2) «Тут же до них і сторожі приїхали, що їх вони послали були язика ловить, і сказали вони, приїхавши: «Бачилися ми з ворогами. Вороги ваші оружно їздять. Тому або ви поїдете борзо, або вернемось додому, бо не наша є пора». Але Ігор сказав із братами своїми: «Якщо нам, не бившися з ними, вернутися додому, то сором нам буде гірше смерті. Хай як нам бог дасть». І тоді, порадившись, їхали вони всю ніч».
3) «І так, у день святої неділі навів на нас господь гнів свій: замість радості, навів на нас плач, а замість веселості — жаль на ріці Каялі. Сказав же тоді Ігор: «Спом’янув я гріхи свої перед господом богом моїм, що багато убивств [і] кровопролиття вчинив я в землі християнській, що я ж бо не пощадив християн і взяв у здобич город Глібів коло Переяславля. Тоді бо немало лиха зазнали безневинні християни, бо одлучали батьків од дітей своїх, брата од брата, друга од друга свойого, і жінок од подружжів своїх, і дочок од матерів своїх, і подруга од подруги своєї, і все було тоді охоплене замішанням од полону і скорботи. Живії мертвим завидували, а мертвії радувалися, яко мученики святії, вогнем од життя сього випробу прийнявши. СтАрці [вмерти] поривалися, а юнаки лютих і немилостивих побоїв зазнали, а мужів рубали й розсікали, а жінок оскверняли. І тому, що те все вчинив я, — сказав Ігор, — не достойно мені було жити. І ось нині бачу я відомсту од господа бога мойого. Де нині улюблений мій брат? Де нині брата мойого син? Де дитя, породжене мною? Де бояри-дорадники, де мужі хоробрії, де лад бойовий? Де коні і оружжя многоціннеє? Чи не всього того я позбувся, і мене в’язня, оддав господь у руки беззаконним тим? «Се воздав мені господь за беззаконня моє і за лиходійство моє [прогнівався] на мене», і «впали тепер гріхи мої на голову мою».
«Праведен господь і справедливі вельми суди його», і я ж не маю з живими долі. Бо ось нині бачу я, як другі муки вінець дістають, а чому я, один винуватий, не прийняв страждання за все це? Але, владико, господи боже мій, «не одвергни мене до кінця», а коли воля твоя, господи, то [дай] же милість нам, рабам твоїм» 2 3 4.Як виходить із цитованої повище оцінки Гальвдана Кута відносно Сверріс-саґи, офіційні авторизовані володарем повісті треба датувати XII ст. Якраз таку саму дату для повісті про похід Ігоря подають дослідники давньоруського літописання. Повість про похід Ігоря Святославича була відредагована самим Ігорем, який тоді був великим князем Чернігівським. Це мусило бути перед роком 1200, бо тоді літопис Ігоря Святославича був включений до ізводу Рюрика Ростиславича, який остаточно відредагував Мойсей, ігумен Видобицького монастиря. Цей ізвод став базою для повісті, що збереглася у пізнішому Іпатіївському літописі.