Епоха «Тьмутораканьскый блъванъ» (бл. 1071—1205 рр.)

У «Слові» читаємо:

«Тогда въступи Игорь князь въ златъ стремень, и поѣха по чистому полю.

Солнце ему тьмою путь заступаше; нощь стонущи ему грозою птичь убуди; свистъ звѣринъ въста;

збися дивъ,

кличетъ връху древа; велитъ послушати — земли незнаемѣ,

Влъзѣ,

и Поморию,

и Посулию,

и Сурожу,

и Корсуню,

и тебѣ, Тьмутораканьскый блъванъ!

А половци неготовами дорогами побѣгоша къ Дону великому:

крычатъ тѣлѣгы полунощы, рцы, лебеди роспущени.

Це, мабуть, одне з найбільш проблемних місць у всьому «Слові», тому не дивно, що в новітній енциклопедії «Слова» (СПб., 1995) немає статей, присвячених двом термінам, а саме: «земли незнаемѣ», «Тьмутораканьскый блъванъ». Щоб вияснити проблеми цього роз­ділу, треба спочатку з’ясувати, що означає «земли незнаемѣ». У спеціальних словниках, присвячених «Слову», термін «незнаемѣ» перекладається у такий спосіб: Т. Чижевська² — «незнакомый, неведомый, незнаемый», а у В. Л. Виноградової³ — «незнакомый, неизвестный».

Одначе ці тлумачення не можна прийняти за основу.

Ще в 1940 р. історик В. В. Мавродін стверджував: «“Земля незнаема” треба цей термін не розуміти буквально, як “земля не­известная”, а в розумінні її віддаленості. “Земля незнаема” — земля далека, земля втрачена, бо в дійсності не могла ж Русь не знати Корсуня, Сурожа, тим більше Посулля, Помор’я і Волги, які в “Сло­ві” також фігурують як “земли незнаемѣ”»⁴.

Я приймаю ствердження В. В. Мавродіна і хочу цей термін ще уточнити: земля страчена, а тепер погранична, за яку ше борються, і тому її доля ше не вирішена, тому вона невідома.

Ситуація на Русі, в час написання «Слова», була такою.

Ігор збирається перейти границю Руської землі і вступити на землю Половецьку.

Першим пунктом є — Середня Волга, бо якраз у той час (1184)⁷ Всеволод Юрійович, князь Суздальський, доходив до р. Волги у поході проти Волзької Булгарії, що контролювала великі торго­вельні шляхи.

Другий пункт — це Помор’я, цебто береги Азовського моря, в яке впадає р. Великий Дон, офіційна ціль походу Ігоря Свято­славича. Опісля йде Посулля. де в той час захищав границю Русі в боротьбі проти половців і був там вбитий Перяславський князь Володимир Глібович⁸.

Дуже цікавим є факт, що опісля слідують два важливі крим­ські міста — Сурож і Корсунь, які були основою візантійської влади в Криму.

Тепер за ті центри візантійської влади на Криму треба було візантійцям боротися з Половцями. Вони у «Слові» названі разом, бо були не раз у руках одного візантійського стратига (намісника), зокрема у 1059 р. таким стратигом був Лев Алуатес (^,Aλvdτηs)⁹.

Останнім названо місто Тмуторокань, яке виступає із додатком «блъванъ».

У спеціальних словниках до «Слова» ми маємо такі пояснення до терміна «блъванъ» — ідол, ідолище (Т. Чижевська)¹⁰.

У словнику В. Л. Виноградової ще додані: «статуя», «столп», «сосуд»¹¹.

У Матеріалах до словника давньоруської мови 1.1. Срезневського маємо такі головні значення: «столбъ», «столбецъ», «сосудъ»¹².

Очевидно, тільки значення «столбъ» ми можемо взяти до уваги.

Справа в тому, що Тмуторокань у XII ст. не був якимось неві­домим поганським центром, як це не раз тлумачили коментатори «Слова» у XIX—XX ст., це був давній культурний центр Гермонасса, заснований давньогрецькими колоністами, а опісля один з центрів православного християнства як осідок автокефального архієпис­копа, що безпосередньо підлягав Царгородському патріархові.

Що означав термін «столбъ»¹³ у часах написання «Слова», можна бачити в тексті Іпатіївського літопису під роком 1188¹⁴.

Як приклад, подаю нещасливу історію Володимира, сина Ocmo- мисла, що шукав допомоги у свого свояка Угорського короля Бели III (1173—1196 рр.):

«...король же въѣха в Галичь, не посади в немъ Володимера, но даде весь нарядъ Галичанамъ и посади в немъ сына своего Андрѣя, а Володимера поя с собою во Оугры опять ноужею отима добытокъ, и всади его на столпъ и с женою его».

В українському перекладі Л. Махновця читаємо:

«Король же [Бела] в’їхав у Галич, [але] не посадив у нім Воло­димира, а дав увесь уряд галичанам і посадив у ньому сина свого Андрія. А Володимира він узяв із собою назад в Угри, силоміць, одняв добиток і всадив його в башту з жоною його»¹⁵.

З того бачимо, що в «Слові» не йдеться про якогось ідола чи статую, а про вежу, башту. На жаль, не збереглося жодних будівель в Тмуторокані з того часу. Але ми маємо право припускати, що тут мовиться про дерев’яне нафтосховище, форма якого не піддається реконструкції. Зате дані археології підтверджують таку гіпотезу. На території Тмутороканського городища археологи знайшли у шарах XI—XII ст., тобто в період Тмутороканського часу і в період володін­ня містом Візантією, смолянисті керамічні контейнери, яких у шарах XIII ст. вже не було. Хімічний аналіз смолистої речовини, яким були

Фрагмент статті «Віщування в Стародавньому Вавілоні» професора Єйльського університету William-a Hallo, опублікованої у журналі «Biblical Archeology Review»

(2005. — Березень — травень. — Т. 31. — №2. — С. 37).

покриті внутрішні стінки цих керамічних контейнерів, показав, що це залишки нафти таманського і керченського походження’.

Як бачимо, немає сумніву, що тут йдеться про керамічні контей­нери, в яких зберігався «грецький вогонь». Треба думати, що ці кера­мічні контейнери вкладалися у спеціально підготовлені полиці дерев’яної вежі, яка згоріла, а попіл розвіяли вітри. Слід ще подати, що число керамічних фрагментів було величезне. Тільки в часи археологічних розкопок у 1983—1984 рр. археологами на Тмуторо- канському городищі було знайдено більше 60 тис. фрагментів чорносмолянистих керамічних контейнерів.

Тому автор «Слова» вжив на означення важливості Тмуторокані додаток «блъванъ» у значенні нафтосховище (для «грецького вогню»), бо в той час Тмуторокань був одиноким для Візантії (і Русі) відомим родовищем нафти.

Розв’язання проблеми цього розділу ще раз показує нам, як добре і всебічно автор «Слова» знав свою епоху і її проблеми.