Епоха, коли на Русі існувала інституція «каганату» (Див. також розділи XV та XVI)
У китайських літописах зберігся текст дуже цікавого договору поміж китайським імператором з династії Han із Shan-yu на ім’я Chi- уи із року 162 до н. е. Там володарі гунів прирівняні відносно своєї гідності з імператором Китаю.
Імператор пише: «Тепер всюди під небом є великий спокій... Shan-yu і я є для них мовби батьком і матір’ю... Ми тепер проживаємо у послуху небові...Наші взаємини є братерські»5.
В році 240 н. е. Hsien-pi (Себіри — від цього імені походить назва Сибір)6 замінили Hsiung-nu, як імператори Євразії, і володарювали там приблизно до 420 р. н. е.7
Власне Hsien-pi (Себіри) впровадили інституцію і титул «кагана» в 240 р. н. е., як це подають китайські джерела. Цей титул в транскрипції з китайського письма дає реконструйовану форму *Xa,an8. Цю форму взяли собі Jou-Jan (460—550)9, а опісля Гефталіти (350— 557),°. Із гуно-болгарами маємо новий титул Kan або Xan11.
Німецький сходознавець Gerhard Doerfer запропонував у 1967 р. гіпотезу, яка, на мою думку, дає розв’язку взаємовідносин «каган» і «хан»12. Вчений вважає, що оба титули запозичені незалежно від себе від Себірського титулу Ko’-han. Пізніше титул «хан» запозичили монголи (1206 р.), а після їх падіння — суксесійні держави, в першу чергу Золота Орда (1226—1480 рр.) і Кримський ханат (1449—1783 рр.).
Останнім титулом імператорів Євразії було арабське слово «султан». Його спочатку вживали найманці мусульманських халіфів, а опісля цей титул взяли собі турки-сельджуки й османи, вживаючи його до кінця існування монархії в Туреччині, тобто до 1924 р.13
У 552 р. н. е. Середньоазійські тюрки створили свою імперію, яка проіснувала до 740 р. н. е. з центром у Монголії14.
Давні тюрки відзначалися тим, що вони перейняли рунічні знаки (подібні до староскандинавських, але не ідентичні з ними) для своєї літературної мови, яку вони створили на базі ірансько-согдійської мови.
Цією мовою написані політичні написи каганів, що вони осягнули і що хотіли ще зробити, і їхніх перших міністрів, а теж літературні твори, головно переклади буддійських і маніхейських текстів15. Рунічне письмо дешифрував під кінець XIX ст. Vilhelm Thomsen16. Для нас найважливіші є два написи: напис у честь Kill Te- gin-a [731 р.] і міністра Tonyuquq-a. Із тих написів виходить, що Тюркський каган називав себе: «Богоподібний і Небом народжений», він має право панувати, тому що дістав від Бога (tengri) gut, цебто харизму бути володарем17.Давньотюркська імперія була витвором двох братів Бумин-а і Істе- мі-я. Вони володарювали спільно, але по смерті Бумин-а повстали в р. 581 два каганати: Східний каганат із рефуґієм Otiiken18 на р. Орхон у Монголії і Західний каганат із рефуґієм Суяб на р. Чу в Туркестан!. Територію Східного каганату перебрали у 740 р. споріднені з тюрками уйґури — висококультурний народ, який витіснили з Монголії киргизи в році 840. У Західному каганаті бл. 630 р. почали виділятися хозари19 і залишалися панами на Євразійській території до 965 р., коли Святослав знищив їх державу; крім хозарів, головно у Трансоксіанії, були караханіди, в роках 840—122020. Тут можна ще додати, коли монголи на своєму курултаї вибрали Чінґґіза своїм імператором, вони вжили не титул «каган», а «хан»21. Титул «каган» у монголів задержав тільки історичне місце як один з додатків до імператорського титулу, але не сам титул. Займаючись походженням інституції «каган» на Русі, я прийшов до несподіваного висновку: титул «каган» вживали на Русі понад 100 років до завоювань Святослава. Фактом є, що «каган» і Русь з’являються в тому самому джерелі у 839 р., це так звані Бертинські Аннали, тобто офіційна Хроніка Західних (Французьких) Каролінгів у своєму продовженні, автором яких вважають Пруденція Ґалїндо, єпископа Tpya (↑ 861). Західний імператор Людовік Набожний (814—840) в листі до Візантійського імператора Теофіла (829—842 рр.) відправив зі своїм посольством незнаних людей, які походили із Східної Європи.
Вони називали свій рід Rhos (візант. < iPως), а свого володаря — «quos rex illorum, chacanus vocabulo»22. Титул князь на Русі засвідчений, починаючи від договорів Русі з Візантією (907, 912 рр.)23.Про те, що володар Русі мав право вживати імперський титул «каган», ми знаємо із листа Східнофранкського короля Людовіка Німця (843—876 рр.), писаного поміж 867—876 рр. до Візантійського імператора Василія І (867—886 рр.). Людовік підкреслює, що це право мають тільки три володарі: Авари, Хозари і Нормани, ця остання назва належала в IX ст. до назв, що означали походження Русі. Поза тим Людовік Німець інформує, що володарі болгарів не мають права вживати цього високого титулу24.
Титул «каган» для володарів Русі був визнаний староруською церквою, як ми це знаємо із твору митрополита Іларіона (1051 р.), який написав свій твір «Слово о законе и благодати», де є додана «Похвала кагану нашему Владимеру отъ негоже крещени быхомъ»25. Також Ярослав Мудрий виступає там же як каган: «Быша же си въ лѣто? [1051 р.], владычествующу благовѣрному Кагану Ярославу сыну Владимирю»26.
Після каганів на Русі у Тмуторокані правили дві руські династії. Засновник першої, яка властиво з його смертю закінчилася, був син Володимира Великого — Мстислав Молодший, сильний і відважний борець, як подає ПВЛ, а також «Слово»; герой Мстислав в 1022 р. у рукопашному бою вбив велетня князя Черкесів Pe- дедю. Два роки пізніше Мстислав розбив військо свого брата Ярослава Мудрого у Лиственській битві (1024 р.) на північний схід від Чернігова. Брати замирилися, коли Ярослав прийняв пропозицію Мстислава поділити державу їх батька Володимира на дві частини, границею яких була р. Дніпро. Правобережну частину із столицею у Києві перебрав Ярослав., а східну зі столицею у Тмуторо- кані — Мстислав27. Ми маємо тут таку саму ситуацію, яка сталася у 581 р. в каганаті тюрків. Тому що як Володимир, так і його син Ярослав величаються у відомому похвальному творі Київського митрополита Іларіона старотюркським почесним титулом каган, треба думати, що тепер повстали два Руські кага- нати: Східний і Західний.
Мстислав став Східним каганом, отже, зрозуміло, чому «Слово» називає Олега, спадкоємця Мстислава у Тмуторокані, — каганом. Як вже згадувалося, Мстиславові не судилося стати засновником династії, його єдиний син Євстафій помер 1033 р., за п’ять років перед смертю батька28. Тмуторокань тепер повернувся до Ярослава, який перед смертю поділив свою державу між своїми синами, за умови, що брати не будуть порушувати батьківський поділ, а дадуть можливість витворити кілька місцевих династій. Третій син Ярослава, Святослав, дістав для себе і для свого роду уділ Чернігів29 і Тмуторокань30. Ще за життя Святослава, який став Київським князем (1073—1076 рр.), найстарший його син Гліб дістав Тмуторокань31, а четвертий син — Олег-Михаїл отримав як уділ Володимир-Волинський32.Серед графіті у Київському соборі Св. Софії археолог Сергій Олександрович Висоцький знайшов такий напис (№ 13): «Спаси Господи Кагана нашего»33.
С. О. Висоцький ідентифікував цього Кагана як Святослава- Миколу Ярославича (1027—1076 pp.), що був князем Тмуторо- канським і Чернігівським, а в роках 1073—1076 ще Київським. С. О. Висоцький прийшов до того висновку на базі факту, що «Слово» КАГАН було вирізьблене на зображенні Св. Миколая, патрона Святослава Ярославича. Святослав був батьком Олега- Михайла Святославича (↑ 1115 p.), про якого писав О. В. Соловйов, що дух його «витает» над усією поемою («Слово»)34.
У розділі V було сказано, що давня грецька колонія і пізніше важливий центр візантійського християнства Tαματαpχα (Тмуторокань) причинився до культурної і релігійної активності Києва, який до IX ст. був поза горизонтом історії (діяльність у Києві Тмуто- роканського ігумена Великого Никона (t 1088 р.)35, котрий був сучасником кагана Святослава Ярославича). Цей каган має великі заслуги як цінитель і покровитель літературної творчості. Перший літературний збірник, пов’язаний з іменем кагана Святослава, — це відомий «Ізборник Святослава» з 1073 р., за яким слідував «Ізборник Святослава» з 1076 р.
«Ізборник Святослава» з 1073 р. — це копія Ізборника Болгарського царя-просвітителя Симеона (892—927 pp.); переписувач назвав своє ім’я як Іоанъ — це хрестоматія в перекладі візантійських текстів X ст. М. Грушевський окреслює цей збірник як «підручна енциклопедія»36.
«Ізборник Святослава» з 1076 р. — це «переписані рукою» грішника Іоана виїмки текстів із княжої бібліотеки, які являються хрестоматією морально-дидактичних статтей37. Ігумен Великий Никон зреформував Київське Печерське літописання.
Таким чином каган Святослав та ігумен Великий Никон із Тмуторокані заклали підвалини для релігійно-культурної активності Київської Русі.
Але дуже швидко заповіт Ярослава був порушений тим, що старші його сини проганяли братанків із їх спадщини. Тут найбільше відзначився захланністю Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха. Так повстала верства з декласованих князів, яких називали ізгоями. Вони господарювали (різні ізгої в роки 1064—1094) в Тмуторокані38. Новий Київський князь, Всеволод Ярославич (1078— 1093 рр.), відібрав у Святославичів їхній уділ Чернігів і передав його своєму синові, Володимиру Мономаху39. У 1078 р. Мономах з батьком запросили Олега Святославича до Чернігова на святковий обід і хотіли затримати його там під своїм контролем, але Олегові вдалося втекти з Чернігова.
Ізгой Олег подався до Тмуторокані, де вже сидів його брат, ізгой Роман. Всеволод вживав усіх засобів, щоб позбутися небезпечних братанків — Романа і Олега. На Романа Всеволод організував відділ половців, і вони його вбили. «Слово» називає цього Святославича «красним Романом»40.
Всеволодові вдалося підкупити рештки Тмутороканських хозарів, щоб полонили Олега і передали його Царгородові41. До Тмуторокані Всеволод послав свого боярина Ратибора як посадника. До того часу боярин Ратибор був посадником Переяслава, родинної столиці Всеволода. У Візантії Олег пробув чотири роки, перші два роки він був на засланні на грецькому острові Родос, де його відвідував паломник ігумен Даниїл, в дорозі через Родос до Єрусалима42.
Ігумен Даниїл подає про це у своєму «Хожении». Тепер імператор Олексій І Комнен вирішив завершити включення Тмуторокані до Візантії, роблячи це делікатно і спритно. Після двох років побуту Олега Святославича на засланні на о. Родос імператор велів перевезти його на територію властивої Візантії. На жаль, у джерелах не вказано, в яке саме місто. Правдоподібно, тоді імператор послав до Олега молоду візантійську аристократку Феофану Музалон, щоб вона заволоділа серцем Олега. Вони побралися, і імператор зробив їх обох архонтами (губернаторами) з тим, щоб Олег мав титул «архонта Тмуторокані», а Феофана стала архонтесою м. Росія, віддаленого від Тмуторокані на 27 миль43. Олег дістав право бити свою монету на своє християнське ім’я — Михаїл. Крім того, збереглися цікаві відбитки печаток грецькою мовою Олега-Михайла та Феофани. Олег-Михайло там виступає як архонт Matracha (=Тмуторокань), Zichia (=Черкесія) і всієї Хозарії44, Феофана названа на своїй печатці як архонтеса (м. Росії)45. Здається, що натиск на Олега передати Тмуторокань посилювався, врешті-решт він вирішив повернутися на Русь, в році 1094 зумів прогнати з Чернігова Володимира Мономаха і сам перейняв Чернігів як свою вотчину. Там він зостався до своєї смерті (↑ 1115 р.). Олександр Володимирович Соловйов в одній своїй праці писав про те, що дух Олега витає над усією поемою46, — це правда, що Олег не міг брати участі у поході свого онука Ігоря Святославича, який відбувся у 1185 р., цебто 70 років після смерті Олега, але ідеологія походу та менталітет його учасників пов’язані всесильно із Ольговичами, тобто династією Олега Святославича.У «Слові» Олег Святославич називається Гориславлич47. Цю назву деякі коментатори «Слова» вважають як негативний епітет, оскільки він завдав багато горя своїм сучасникам, — це, без сумніву, неправильна інтерпретація. Олег Святославич, як ми бачили з джерел, зазнав багато горя від своїх (Всеволода Ярославича і Володимира Мономаха) і чужих. Його епітет Гориславлич має таке саме походження, як епітет Горислава по відношенню до Рогнєди, дочки Полоцького князя Рогволода, яку Володимир (пізніше Святий) згвалтував в присутності її батьків48.
Цей короткий нарис історії інституції титулу «каган» виявив, що ця інституція, яка виникла 221 р. н. е., осягнула найбільшої популярності у тюркських державах поміж VIII — початком XIII ст. У XVIII ст., ще довго до відкриття і дешифрування старотюркських написів (кінець XIX ст.), ледве чи хтось міг точно означити, що цей титул уявляє собою. Отже, «Слово», яке знає, як вживати і вживає цей титул, не могло бути написане у XVIII ст.
1 «Слово». — С. ЗО. 2ПВЛ. —Т. 1. —С. 47.
3 Титул Snan-yti ще точно не ідентифіковано. Див.: Pritsak О. Die 24 Ta-Ch’en. Studie zur Geschichte der Vervaltungsaufbaus der Hsiung-nu Reiche H Oriens Extre- mus. — Hamburg, 1954. — Band. 1. — S. 178—202.
4 Groot, de J. J. M. Die Hunnen der Vorchristlichen Zeit. Chinesische Urkunden zur Geschichte Asiens. — Berlin; Leiden, 1921. — Teil. I. — S. 87.
5 Ibid. — S. 89.
6 Пріцак О. Походження Русі. — K., 2003. — T. 2. — С. 774, 807.
7 Про Hsien-pi див.: Schreiber G. Das Volk der Hsien-pi zur Han-Zeit // Monu- menta Serica. — Peking, 1947. — Vol. 10. — S. 145—203.
8 Doerfer G. Turkische und Mongolische Elemente im Neupersischen.—Wiesbaden, 1967,—Vol. 3.-S. 176.
9 Ibid. — S. 169.
10 Про Гефталітів див.: Golden P. B. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. — Wiesbaden, 1992. — S. 79—83.
11 Moravcsik G. Byzantinoturcica. — Berlin, 1958. — Vol. 2. — S. 148—149; Бешевлиев В. Първобългарите. Бит и Култура. — София, 1981. — С. 42— 44 (Владетел —Кан).
12 Doerfer G. Ttirkische und Mongolische Elemente im Neupersischen. — Vol. 3.-S. 178—179.
13 Про титул sultan (султан) див.: Kramers J. Н. «Sujtan» И Encyclopaedie des Islam. — Leiden; Leipzig, 1934. — Vol. 4. — S. 587—591.
14 Про Тюркські каганати див.: Golden P. В. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. — P. 115—154; Pritsak O. The distinctive Features of a Pax Nomadica H Settimana Spoleto. — Spoleto, 1988. — Vol. XXXV — P. 749—788.
15 Gabain, von A. Altturkische Schreibkulturund Druckerei H Philologiae Turcicae Fundamenta. — Wiesbaden, 1964. — Vol. 2. — S. 171—179.
16 Thomsen V. Inscriptions de l’Orkhon dechiffrees H Memoires de la Societe Finno-Ougrienne (далі — MSFOu). — Helsingfors, 1896. — Vol. 5. — P. 5—54.
17 Див., наприклад: Малов С. Е. Памятники древнетюркской письменности: Тексты и исследования. — M.; Л., 1951. — С. 19—73.
18 Golden P. В. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. — P. 169.
19 Golb N., Pritsak O. Khazarian Hebreu. Documents of the Ten Century. — Ithaca; London, 1982; рос. переклад.: M.; Єрусалим, 1997; Новосельцев А. П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. — M., 1990.
20 Pritsak О. Die Karachaniden И Der Islam. — 1953—1954. — Vol. 31. — S. 16—68.
21 G. Doerfer пише: «... in manchem mo. Dokumenten selbst. Cinggis wird nicht als ga’an, sondem als han bezeichnet» (Doerfer G. Ttirkische und Mongolische Elemente im Neupersischen. — Vol. 3. — S. 146); див. ще: Golden P. B. An Introduction to the History of the Turkic Peoples. — P. 286.
22 Annales Bertiniani I Ed. G. Waitz H Monumenta Germaniae Historica (далі — MGH), S Sr. Germanicarum. — Hannover, 1883. — S. 49.
23 ПВЛ. — T. 1. — C. 23—25, 25—29.
24 Пріцак О. Походження Русі. — T. 2. — С. 1168.
25 Mtiller L. Des Mitropoliten Ilarion Lobrede auf Vladimir des Heiligen und Glaubensbekenntnis. — Wiesbaden, 1962. — S. 35—39; Див.: Молдован А. М. «Слово о законе и благодати» Илариона. — K., 1984. — С. 78.
26 Muller L. Des Mitropoliten Ilarion Lobrede... — S. 54; Див.: Молдован А. М. Вказана праця. — С. 98: «... чадо своє Георгія».
27 ПВЛ. — Т. 1. — С. 99—100.
28 Ibid. —С. 108.
29Ibid--C. 101.
30 Ibid. —С. 108.
31 Ibid. —С. ПО.
32Ibid--C. 159.
33 Высоцкий С. А. Киевские граффити XI—XVII вв. — K., 1985; його ж. Киевские граффити и «Слово о полку Игореве» // «Слово о полку Игореве» и его время. — M., 1985. — С. 200—217.
34 Соловьев А. В. Политический кругозор автора «Слова о полку Игореве» // Исторические записки. — M.; Л., 1948. — Т. 25. — С. 71—103, спеціально с. 74.
35 Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века: Очерки и исследования. — M., 1969. — С. 35, 43—45, 48, 52.
36 Грушевський М. Історія України-Руси.— Львів, 1905.—Т. 2. — С. 67; Горбач О. Ізборник Святослава (1073) // Енциклопедія українознавства. — Мюнхен, 1959. — Т. 3. — С. 837.
37 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 67; Горбач О. Ізборник Святослава (1076) // Енциклопедія українознавства. — Т. 3. — С. 857—858.
38 Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 510—514.
39 ПВЛ. —Т. 1. —С. 135.
40 «Слово». — С. 9.
41 ПВЛ. —Т. 1. —С. 135.
42 Даниил, игумен. Путешествие игумена Даниила по святой земле, в начале XII века (1113—1115)/ Издано археогр. комис. под ред. А. С. Норова с его критич. замечаниями. — СПб., 1864.
43 Див. Екскурс VI цієї праці.
44 Soloviev A.V. APXΩN cPΩCIAC, Byzance et I formation de Etat russe I Variorum Reprints. — London, 1981. — Стаття IV.
45 Янин В. Л. Печати Феофано Музалон // Нумизматика и сфрагистика / АН УССР, Ин-т арх-гии. — К., 1965. — Вып. 2. — С. 76—90.
46 Див. прим. 34.
47 «Слово». — С. 16; див.: Фомин А. И. Гориславлич // Энциклопедия «Слова». — Т. 2. — С. 47—48.
48 Лавр. лет. — Стовп. 300.