Експедиція до Хорезму

На одному з каменів XI ст., відкритому в 1938 році у руїнах церкви в Стурі Рюттерні (Вестманланд) (що на ньому, однак, не згадується Інґвара), наводиться слово karusm — термін, досі невідомий в рунічних написах (Vs 1—2):

Свен Бірґер Фредерік Янссон, перший видавець напису, висловив 1940 року припущення про неправильне написання цього слова, яке, на його думку, було перекрученням з *austri kr?um — «на сході в Гардах (=Pyci)⁵⁰.

Цю гіпотезу піддав критиці видатний шведський археолог Туре Й. Арне⁵², який заявив, що вікінґівський вождь не міг здійснити подорож до Хорезму південніше широкого гирла Аму­Дар’ї у 1041 році. Такий похід міг відбутися лише за часів експедиції Ібн Фадлана 922 року. Натомість Арне пристав на першу інтерпретацію Янссона, а саме, що і karusm було перекрученням з ikr?um. У своєму зведенні Вестманландських написів Янссон дотримується «правильної» форми назви austr і Gardum (?)⁵³, так само, як й інші вчені, скажімо, Рупрехт і Мельникова⁵⁴. Однак форма karusm і досі заслуговує на увагу: вона не могла бути простим результатом помилки.

У євразійській середньовічній торгівлі традиційно вживалися Дві мови як Hnguaefrancae — іранська й алтайська. На початку Xl ст. гунно-булгарську мову витіснила інша алтайська мова —

Звідси зрозуміло, що винахідливе припущення Янссона 1946 року має ще одне підтвердження.

Обговорюючи цю проблему, Туре Й. Арне робить два зауваження: перше — те, що навряд чи вікінґівський вождь міг здійснити подорож до Хорезму близько 1040 року, а друге — що така подорож, безперечно, могла здійснитися тільки за часів Ібн Фадлана (бл. 921/922 рр.). Варто зупинитися детальніше на цих двох моментах.

У 712 році араби завоювали й ісламізували Хорезм. Давня Афріґська династія, що правила в ньому з 305 року (й по 995-й), хоча й не припинила свого існування, однак політична влада поступово перейшла до арабського правителя — еміра (amir), резиденцією якого стало місто Ґурґенч (арабське a∖-6urganiya на лівому березі Аму-Дар’ї, пізніше назване Ургенч), розта­шоване на захід від давнього столичного міста Kat. Ми дуже мало знаємо про історію Хорезму до першої чверті X ст., а між тим Хорезмська оаза вже була поділена між двома ворогуючими державними утвореннями: лівий берег і південь — під владою еміра Ґурґенча, а правий та північ — під владою хорезмшаха⁶⁶.

Кожна з двох хорезмських держав мала свої сфери переважно торгових інтересів. Якщо хорезмшах, чия держава названа у географа ал-Макдісі (985—997) «Ефталітською [тобто Транс- оксенською] стороною» (або z∖-ζanib), зосереджувала свою увагу на волзьких булгарах, а потім на своїх нових торгових партнерах — Новгородській Русі, то емір Ґурґенча (правитель «Хорасанської сторони») виявляв інтерес до* Хозарії⁶⁷.

На північ від Хорезму з середини VIII ст. існувала нова тюркська імперія. Це була держава Оґузів Ябґу (Oyuz Yabyu) з центром в Янґі Кенті (Kαηι Kent — «Нове місто») біля гирла Сир-Дар’ї при її впадінні в Аральське море⁶⁸. Близько 965 року правитель Русі Святослав (батько якого, Ігор, завоював Київ бл. 930 року) і Ябґу Оґузів уклали союз, що проіснував майже сто років.

Незабаром спільники напали на Хозарську державу з двох боків⁶⁹, зруйнували її подвійне столичне місто* в гирлі Волги і поклали край Хозарській державі взагалі⁷⁰.

Столиця Хозарії складалася з двох частин. гіса (Хозарської імперії) були розділені між двома союзниками: Русь одержала Таматарху/Тмуторокань (колишнє Боспорське царство) і Семендер — порт у гирлі річки Терек при її впадінні в Каспійське море⁷¹. Оґузам відійшли землі в естуарії Волги (з руйновищем колишньої хозарської столиці)⁷² і півострів Ман- Кишлаґ (перський Сіяг-Куг) з портом на північно-східному узбережжі Каспійського моря⁷³. Через двадцять років ті самі союзники напали на державу волзьких булгар. Син Святослава Володимир зі своєю дружиною вирушив на кораблях, а Ябґу Оґузів («Торки» у ПВЛ) — на конях вздовж узбережжя⁷⁴. Однак цього разу похід був невдалим.

Настала черга діяти Хорезму. Після розпаду Pax Chazarica емір Ґурґенча Ма’мун ібн-Мугаммед (пом. 997 року) здійснив ряд щорічних походів проти колишніх хозарських міст⁷⁵. Щоб заповнити пустку, яка утворилася після розвалу хозарської держави, а також щоб запобігти загарбанню Руссю всього хозарського спадку, емір вирішив утворити державу, рівну колишній хозарській⁷⁶. Сприятливі умови для цього склалися, коли формальний сюзерен Ма’муна, Саманідський емір, після 982 року поступився місцем тюркським Караханідам — одній із гілок колишньої центральноазіатської імперської династії. Першим кроком до здійснення задумів стало знищення Ма’муном свого союзника (хорезмшаха) і об’єднання всієї Хорезмської оази, яке завершилося 995 року⁷⁷.

Нова все-Хорезмська династія, утворена Ма’муном І, котрий також посів титул хорезмшаха, зберігала свою незалежність лише протягом дванадцяти років. Наступні двадцять п’ять років вона існувала під протекторатом нової могутньої (однак недовговічної) держави невільницької династії Ґазнавідів⁷⁸. Тим не менше, сама ідея Pax Chwarizmica (Хорезмської імперії) як спадкоємиці Pax Chazarica виявилась міцною і пережила не тільки _j... _u.

ґазнавідів та сельджуків, а и навіть монгольське нашестя.

Після смерті Ма’муна II ібн-Ма’муна (бл. 1010—1017 рр.), котрий ненадовго пережив втрату своєї незалежності, правитель Ґазнавідів Магмуд ібн-Себюк-Тіґін призначив свого колишнього тюркського невільника Алтунташа хорезмшахом (1017— 1032 рр.). Син і спадкоємець хорезмшаха, Гарун ібн Алтунташ, скористався слабкістю Мас’уда (1031 —1041), спадкоємця Магмуда, і 1034 року підняв проти нього повстання. Він проголосив незалежність Хорезму⁸⁰, однак невдовзі був усунутий від влади своїм більш слухняним братом Ісмаїлом Ханданом ібн Алтунташем. Між тим, з’явився новий претендент на Хорезм. Ним був правитель Джанду Шах-Малік⁸¹, син і спадкоємець останнього Ябґу Оґузів — ‘Алі, котрий прийняв іслам 1003 року⁸² і котрого прогнала нова сила — сельджуки.

Логічно припустити, що 1034 року Шах-Малік міг звернутися за допомогою до традиційного союзника оґузів — Ярослава Новгородського,*онука Святослава, спільника оґузів по 965 року, і сина Володимира, спільника оґузів по 985 року. Саме в цей час Ярослав постав єдиним правителем Русі.

Після смерті Володимира 1015 року боротьба за владу між його синами точилася одинадцять років. Битва під Лиственом (1024 року), для якої Ярослав, за своїм звичаєм, закликав варязького князя Якуна/Гакона, показала, що сили обох претендентів на владу (Ярослава і Мстислава) були приблизно рівними. В результаті за Городецькою угодою Ярослав Великоновгородський і Мстислав Тмутороканський та Чернігівський розділили державу Володимира по Дніпру на дві половини.

Однак згодом брати уклали між собою союз і цим започаткували період нових руських завоювань. 1030 року Ярослав відібрав у поляків Белз і заснував місто Юр’їв (Тарту/ Дорпат) на нових завойованих естонських (чудських) землях. 1031 року Ярослав і Мстислав здійснили новий похід проти поляків і відвоювали відомі Червенські міста («Грады Червеньскыя»)⁸³. У Никонівському літописі (і в Татіщева) є таке свідчення під роком 6537/1029-м: «Ярослав виступив проти ясів [аланів] і взяв їх» («Ярослав ходи на Ясы і взят их»)⁸⁴.

Події розвивалися стрімко. 1033 року помер єдиний син Мстислава Євстахій; через рік помер і сам Мстислав. Того- таки року, коли відбулося повстання в Хорезмі, Ярослав став єдиновладним правителем Русі. Тепер він претендував на землі ³? Дніпром, якими правив Мстислав, зокрема, на два морські порти — Тмуторокань та Семендер.

Для досягнення цієї мети йому потребувалися досвідчені мореплавці. Цілком природно, що Ярослав, як зять правлячого шведського короля, знову звернувся до варязьких найманців; це тим більше було необхідно, бо оґузи — давні союзники Русі — самі попросили допомоги.

Навесні 1035 року Ярослав, треба думати, вислав свій флот з гирла Тереку в напрямку до Хорезма. Основним джерелом з історії Хорезму в період з 1030-го по 1041 рр. і держави Газнавідів загалом до і після змальованої події є унікальні для тогочасної ісламської історіографії спогади колишнього державного секретаря Абу’л-Фадл My гамме да бен Гусейна Байгакі (бл. 995—1077), так звані «Та’ріх-і Байгакі» або «Таріх- і Мас'уді», писані перською. Під роком гіджри 426-м (1035 р.) там зазначено**:

На жаль, Байгакі на власні очі не бачив «уруські» кораблі, тому не подає інших подробиць про цю дивну експедицію. Але очевидно одне: ці «уруси» (=Русь) не мали наміру нападати на жоден з південних каспійських торгових центрів, як це вчинили руси в 1030—1033 рр.; вони лише пропливли своєю дорогою до якогось більш віддаленого пункту.

Зважаючи на часті шторми на Каспійському морі, навігація на ньому протягом середньовіччя була розвинута недостатньо⁸⁸. Після зруйнування хозарської столиці — здвоєного міста, що складалося з Сариґчина й Хамліха, — в гирлі Волги залишилося лише п’ять великих каспійських портів: на заході — Семендер в гирлі Тереку, що належав до Русі, а нижче від нього — муслімський ал-Баб (Дербент).

Між тим, ґазнавідський султан Мас‘уд визнав за необхідне надати офіційного статусу Шах-Маліку ібн-‘Алі (1038 року) на посаді хорезмшаха. Після перебігу подальших подій битва під Асібом (точне місце не встановлене) 11 лютого 1041 року принесла перемогу Шах-Маліку і 18 червня 1041 року відкрила йому ворота Хорезма⁹¹. *^x

Уруські кораблі, які бачив султан Мас‘уд у квітні 1035 року, належали, очевидно, Інґвару, посланому його дядьком Ярославом на допомогу своїм союзникам оґузам⁹². За шведськими пере­казами, відображеними в сазі про Інґвара, Інґвар провів кілька (ймовірно, шість) років на сході. А що ісландські літописи називають датою смерті Інґвара 1041 рік, схоже на те, що він дійсно загинув разом зі своєю дружиною у кривавій битві під Асібом.

Всупереч твердженню Т. Й. Арне, варяги могли пропливти до Хорезма саме протягом 1035—1041 рр. Таким чином, дуже важливу не лише з історичної, а й з рунологічної точки зору, Дату походу Інґвара Мандрівника можна вважати точно встановленою.