ЕКСКУРС XII Одна імперська Половецька династія

На початку 2004 р. мій колишній учень, а тепер професор універ­ситету в Торонто Віктор Остапчук звернувся до мене у важливій для нього справі. Він був співредактором англійського перекладу другого тому «Історії України-Руси» Михайла Грушевського.

Стосовно західної династії можливо приблизно подати її генеалогію і хронологію протягом п’яти генерацій. Відносно східної династії ми маємо точні генеалогічні інформації в тодішніх ки­тайських джерелах. Тоді вони жили у Jehol у Маньчжурії, але бл. 1125 р. покинули свою давню батьківщину, помандрували на Захід й поселилися між річками Яїком (Уралом) і Волгою². Тому що на тій території або сусідній з нею не було жодного народу, який би вживав письмо і залишив літописні записи, через те про них ми не маємо ніяких точних інформацій, крім випадкових.

Про династію Ольберів Пітер Гольден, відомий історик тюрк­ського світу, видав у 1987 р. спеціальну студію, в якій зібрав увесь існуючий матеріал, тому я не буду тут нею займатися, а читача відсилаю до вищеназваної праці³.

Під роком 6590/1082 у ПВЛ усіх списків маємо унікальну ін­формацію: «Осень — Осенѣ — помер Половецький князь»; там, у статті цього року дається тільки одна інформація, власне про ту смерть.

Осенѣ мусив бути не тільки добре відомим, але і шанованим, щоб для нього була складена окрема стаття в руському літописанні. Понижче буде подано, що Осенѣ був свекром Юрія, сина князя Мономаха. У цьому випадку його ім’я пишеться інакше, а саме: Асѣнь—Асень⁵. Це була також назва володарів Другого Болгар­ського царства. Цю назву візантійські джерела дають як ~ Aσccv⁶, давньоболгарською мовою ця форма подається: Асѣнь⁷.

Відомий дослідник «Поучения» Мономаха І. М. Івакін за­пропонував, що форма «Овчины» є помилкою переписувачів, замість правильного — «Осеня». Він, мабуть, має рацію, коли ідентифікує «Овчина» з «Осеня»⁸, цебто що «Овчина» був фізично ідентичним з «Осеня». Одначе ім’я «Овчина» має право на існу­вання, воно є давньоруським перекладом половецької форми, теж названої в літописах, — Гиргень⁹.

У другому вступі подається, що в землі Половецькій існували поруч дві мови: одна — тюркська (це мова Кіпчаків), а друга мова — протомонгольська¹⁰, головно, серед половецьких племен Кай-опа (давньоруською мовою Аєпичі).

Саме у монгольських мовах для слова «Овчина» вживається форма irge-n". де початкове монгольське -і передається старору­ською мовою гм¹².

Як бачимо з того, Половецький хан, тесть сина Мономаха, мав ім’я Овчина (Гиргень)¹³; назва тварини—вівці, дуже важливої для кочо­виків, та її видубленої шкури — овчини, яку вживали теж як власне ім’я.

Асень — це запозичення у Половців, що в свою чергу запозичили з середньоперської мови, Асан/Есен — «здоровий»¹⁴. Таким чином, треба приймати Асень не як особисте ім’я, а як назву династії (клану), так як це було у давніх болгар.

Одначе самі Асени, здається, були відгалуженням великого прото- монгольського племені Qay (Кай), основної складової частини Половців.

Син Володимира Мономаха, Юрій, мав від подружнього життя із дочкою Половецького хана Аєпи сина, який дістав руське ім’я — Андрій, а половецьке ім’я — Китай¹⁸.

Ставши Ростовським, Суздальським і Володимирським над Клязьмою великим князем Андрій — Китай досягнув того, на що його половецькі предки по матері ніколи б не спромоглися: він вперше зруйнував Київ. Очевидно, Мономах не передбачав, що подружжя його сина з Половецькою княжною зруйнує нанівець усю його життєву працю, щоб обороняти Київ від Половців. Ось що пише про ту страшну подію, цебто перше зруйнування Києва у 1169 р., ПВЛ під 1169 р., середа 12 серпня: «...Узятий же був Київ місяця березня у дванадцятий [день], у середу другої неділі посту. І грабу­вали вони два дні увесь город — Подолля, і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю. І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі [ці] смольняни, і суздальці, і чернігівці, і Олегова дружина, — і всі святині було забрано. Запалений був навіть монастир Печорський святої Богоро­диці поганими, але бог молитвами святої богородиці оберіг його од такої біди. І був у Києві серед усіх людей стогін, і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестаннії»¹⁹.

. Генеалогічна таблиця

Західно-Половецької династії А сенъ (Шаруканя)

У джерелах ще називаються три великі хани Половецькі, які, на мою думку, були членами Західно-Половецької династії, хоч чітко це не підкреслюється. Це — Лукоморський хан Кобяк, виступає в джерелах під роками 1174—1183, Боняк — згадується в літописах під роками 1096—1108 і Тугоркан, f 1096 р.

Хан Кобяк важливий для нас тому, що він виступає у «Слові» в такому контексті:

«...Святъславь грозный великый киевскый грозою: бяшеть притрепалъ своими сильными плъкы и харалужными мечи;

наступи на землю Половецкую, притопта хлъми и яругы, взмути рѣкы и озеры иссуши потоки и болота. А поганаго Кобяка изъ луку моря отъ желѣзныхъ великыхъ плъковъ половецкыхъ яко вихръ, выторже: и падеся Кобякъ въ градѣ Киевѣ, въ гридницѣ Святъславли...»²⁰

Тут йдеться про військові події, пов’язані з військовим походом великих князів Святослава Всеволодовича і Рюрика Ростиславо­вича в році 1184. Подаю відповідний пасус із Іпатіївського літопису у перекладі Л. Махновця: «Половці ж, побачивши Володимирове військо, що сильно йшло на них, побігли... А ті руси, що їхали вслід за ними, не догнавши [їх], вернулися і стояли на місці, котре іменується Єрель і яке русь зове Угол. Половецький же князь

Кобяк, подумавши, [що це всього] стільки русі, вернувся і погнав услід за ними. Та коли вони йшли вслід за ними, [русичами, то] узріли їх війська руські. [І] стали вони перестрілюватися через ріку [Єрель], і почали ганятися одні за одними, і було це в них довго. Почувши ж [про це], Святослав і Рюрик послали більше війська їм на підмогу і самі пішли обидва за ними, поспіваючи. Як тільки побачили половці війська підмоги, то подумали, що тут Святослав і Рюрик. І одразу вони побігли, а руси, діставши поміч божу, ввертілися в них і почали їх сікти і хватати. І так учинив господь милість християнам, возве­личив у той же день бог князя Святослава і Рюрика за віру їх обох.

Боняк і Тугоркан засвідчені не тільки в староруських літописах, а також у візантійському творі «Алексиада», автором якого була царівна Anna Komηyη²*. Саме ім’я Боняк має цікаве походження: так називався согдійський посол Тюрків до Візантійського імпера­тора, а саме у 569 р. Він там пишеться як Maηιaχ, що значить приятель Манія, цебто прихильник дуалістичної маніхейської релігії²². Власне Анна Комнена у цей спосіб передає ім’я Половецького хана Боняка. Не входячи в подробиці нападів Боняка на Русь, хочу зупинитися на одній події, що записана в нашому літописанні, а саме, що Бо­няк як «вовкулака»: «Давид же [Ігоревич], у той час прийшовши з Ляхів, посадив жону свою у (брата її) Володаря, а сам пішов у Половці. І зустрів його [хан] Боняк, і вернувся Давид, і рушили вони оба на угрів. І коли вони ото йшли, і стали на нічліг, і коли наступила опівніч, то Боняк, уставши, від’їхав од війська і почав вити вовчим голосом. І відбився йому вовк, і стало багато вовків вити. Боняк тоді, приїхавши, сказав Давидові: «Побіда нам є над уграми завтра». А назавтра Боняк, приготувавши воїв своїх до бою, — і Давидових було сто, а Боняк із трьома стами, — розділив [їх] на три полки і рушив до угрів. І пустив він у напад [хана] Алтунопу з п’ятдесятьма людьми, а Давида поставив під стягом, а сам розділився на два пол­ки — по п’ятдесят на [кожну] сторону. Угри ж виладналися до бою загонами, бо було угрів числом сто тисяч. Алтунопа тоді примчав...»²³.

Боняк мусив мати своїх прихильників, про що свідчить інфор­мація під роком 1139 в Іпатіївському літописі:

«...У той же час вийшли із Цесарограда двоє княжичів — [Ва­силько та Іван Рогволодовичі].

Про велику повагу, яку мав Боняк серед своїх Половців, свідчить факт, що сімдесят сім років після його смерті спадкоємець його Кончак усе ще говорив про нього як про великого князя і хотів помститися за його смерть. Ось що пише Іпатіївський літопис про нього: «...Поганії ж половці, перемігши Ігоря з браттям, сильно загордилися і зібрали весь народ свій на Руську землю. Але була в них суперечка, бо Кончак говорив: «Підемо на Київську сторону, де побиті браття наші і великий князь наш Боняк». А Коза [Бурнович] говорив: «Підемо на Сейм, де зосталися жінки і діти, — готов нам полон зібрано, і візьмемо городи без опасу». І тоді розділилися вони надвоє...»²⁵

В літописі Руському під роком 1151 вбили його сина Севенча Боняковича, який був прирік: «...Буду я рубати в Золоті ворота так, як і отець мій!»²⁶

Стосовно Тугоркана (↑ 1096) то існує проблема з його ім’ям. Тоді як у давньоруських джерелах маємо форму ім’я Тугоркан²⁷ і Тугьртькан²⁸, у візантійських джерелах Анна Комнена подає його ім’я Toγopτaκ. Також він засвідчений у літописах під роками 1194—1196. Тугоркан грав роль своєрідного Габсбурга, цебто діяв, влаштовуючи весілля із своїми ворогами. У 1094 р. він віддав заі^іж свою дочку за великого Київського князя Святополка Ізяславича (1050—1113 рр.)²⁹, у 1117 р. віддав заміж онуку за наймолодшого сина Мономаха — Андрія³⁰. 1096 р. він загинув у боротьбі з Руссю біля Печерського мо­настиря у Києві, і його зять Святополк спорудив для нього могилу на Видобичах³¹.

Ім’я Тугоркан

По всій правдоподібності, це ім’я складається із двох частин, друга частина — це відомий старотюркський титул³² Tarxan для привілейованої верстви, що відзначалася звільненням від податків. Це слово, на жаль, не засвідчене у Codex Cumanicus (XIII—XIV ст.), мабуть, тому, що генуезькі купці і німецькі францісканці-місіонери не цікавилися половецькими політичними термінами. Політичний термін тархан у значенні «вільний, привілейований» добре засвідче­ний у новополовецькій мові караїмів³³, він відігравав теж велику роль у Золотій Орді (1240—1500), а також у всіх т. зв. Татарських ханатах (Астрахань, Казань, Сибір, Крим). Щодо першої складової частини, то це, правдоподібно, тюркське слово tδγri (вірний, правильний).

Повище було названо ім’я Половецьких князів Китан, яке носив також син Половецької княгині і внук Мономаха Андрій Юрійо­вич, Суздальський князь (1112—1174). Походження того імені таке: Oitay (qita-y ~ qitaπ), мн. qita-t була назвою союзу прото- монгольських племен, які в 916 р. здобули північну частину Китаю і заснували там свою Китайську династію Liao (907—1125). Про цю імперію існує всебічна монографія пера двох визначних фахівців, одного американця й одного китайця.

У 1125 р. Китанів змінила організація прототунгузьких пле­мен під проводом племені джурдженів, які назвали свою Китай­ську державу Chin (1125—1284). їх знищили монголи Чінґґіз хана, починаючи з 1206 р., онук Чінґґіз хана Кубіляй зробив Китай володінням своєї династії під іменем Yiian (1280—1368). Монголів замінила спочатку китайська національна династія Ming (1368— 1644). Опісля Китаєм заволоділи маньчжури і створили свою династію, яка була останньою Китайською імперською династією Ch’ing (1644—1911).

Тут йдеться про два різні слова, які подібно звучать: irge-ⁱHameΓ, irgen — народ. Див.: Haenisch Е. Worterbuch zu Mangol un niuca tobca’an (Yiian-ch’ao pi-shi). — S. 83.

¹³ В давньомонгольській мові були дві фонеми /і/, одна з них задньоязична, а друга — передньоязична. Задньоязична фонема /і/ в давньоруській мові передавалася через /ш/, див.: Poppe N. Introduction to Mongolian Comparative Studies. — P. 33—34.

¹⁴ Rasanen M. Versuch eines etymologischen Worterbuchs der Turksprachen. — Vol. 1.-P. 28.

¹⁵ Halasi-Kun T. Orta-Kipςakςa H Turk Dili ve Tarihi Hakkinda Ara§tirmalar. — Ankara, 1950. — Vol. I. — P. 45—61: q-, k- > Omelesi.

¹⁶ ПВЛ. — T. 1. — C. 187 = Іпат./Махновець. — C. 162.

¹⁷ ПВЛ. — T. 1. — С. 187 (переклад О. Пріцака).

¹⁸ Про це ми знаємо із інформацій автора Київського Синопсису: Sinop- sis. Kiev 1681 / Ed. H. Rothe. — Koln, 1983. — С. 265.

¹⁹ Іпат./Махновець. — С. 295.

²⁰ «Слово». — С. 18.

²¹ Comnene Anne. Alexiade (Regne de Fempereur Alexis I Comnene 1081— 1118) / Texte etab. et trad, par Bernard Leib. — Paris, 1937—1945. — Vol. 13. — P. 136; переклад див.: Комнина Анна. Алексиада/Вступ, статья, пер. [с греч.], коммент. Я. Н. Любарского. — С. 253.

²² Менандер Протектор, візантійський історик 581—584 pp.: Excerpta de Iegationibus I Ed. C. de Boor. — Berolini, 1903. — P. 195, 450—452. Див. про Маніяха ще: Documents sur les Tou-Kiue (Turcs) occidentaux. — P. 234—235.

²³ Іпат./Махновець. — C. 153.

²⁴Ibid.-C. 191.

²⁵ Ibid. — C. 341.

²⁶ Ibid. — C. 246.

²⁷ ПВЛ. — T. 1. — C. 160: Тугоркан. _γ

²⁸ Ibid. — C. 285: Тугъртъкан; Ипат. лет. — Стовп. 225: Тугъртъкан.

²⁹ ПВЛ. — T. 1. — С. 141—149.

³⁰ Ibid. — С. 200.

³¹ Ibid. —С. 151.

³² Татарско-русский словарь / Сост. Г. С. Амиров. — Изд. 2-е. — M., 1968. — С. 520; див.: DoerferG. Turkische und Mongolische Elemente іт Neupersischen. — Vol. 2. — S. 972, № 629; Севортян Э. В. Этимологический словарь тюркских языков. — Т. 3. — С. 249—251; Rasanen M. Versuch eines etymologischen Worterbuchs der Tiirksprachen. — Vol. 1. — Р. 485.

³³ Караимско-русско-польский словарь. 17400 слов / [Сост. Н. А. Баска­ков]. — M., 1974. —С. 510.

³⁴ Rasanen M. Versuch eines etymologischen Worterbuchs der Tiirksprachen. — Vol. 1. —Р.484.

³⁵ Sinopsis. Kiev 1681 / Ed. H. Rothe. — С. 265 (4-й рядок).

³⁶ History of Chinese society: Liao, 907—1125 / [By] K. A. Wittfogel, Feng Chia- sheng, with the assistance of John DeFrancis [and others]. — Philadelphia; New York, 1949.