Висновки

У першому вступі мною подана інформація і загальна оцінка праці професора Е. Кінана: «Добровський і початки «Слова». Тепер я повинен подати, на якій базі побудована теза професора Е.

А тепер перейдемо до наступної проблеми. Чи Й. Добровський міг написати «Слово»? Професор Е. Кінан вважає, що так. Його головний аргумент: Й. Добровський мав доступ до рукописних і друкованих творів, які мусив би мати в своїх руках автор «Слова». Він навіть подав список рідкісних слів, які, з однієї сторони, засвідчені у рукописних джерелах або стародруках, а з другої, що ці слова теж виступають у «Слові»⁵. У такий спосіб він приходить до наступного висновку: «Мабуть, ми маємо досить переконливий доказ, щоб видати обвинувачувальний акт: Йосеф Добровський більше ніж який-небудь інший підозрюваний мав здібність, джерела та інтелектуальний профіль для створення “Слова”»⁶.

Як бачимо, підхід чисто механічний, і, вживаючи цю методологію, не можна було б зрозуміти ролі Тараса Шевченка в українській літературі. Після свого визволення з кріпацтва Т. Г. Шевченко деякий час жив у домі свого ровесника (сина шляхтича) Євгена Гребінки у Санкт-Петербурзі. У Гребінки була приватна бібліотека, де були зібрані всі твори тодішньої української літератури, історичні джерела та фольклорні збірники. Очевидно, що Т. Г. Шевченко мав доступ до тих книжок і нагоду дискутувати й обмінюватися своїми вражіннями від прочитаного з їх власником⁷. Є. Гребінка був поетом-романтиком, який писав не тільки вірші, але й оповідання. Хоч Є. Гребінка і Т. Шевченко використовували ті самі джерела і не раз писали на ті ж самі сюжети, наслідки були цілком інші. Є. Гребінка публіку­вав свої приємні романтичні вірші, які залишилися на маргіналі української літератури, а твори Т. Г. Шевченка, зокрема виданий у 1840 р. «Кобзар», був вибухом вулкану, який створив нову епоху в українській літературі і культурі.

Коли відбувся виступ О. О. Зіміна, який, слідуючи за А. Мазоном, стверджував, що «Слово» — це фальсифікат з XVIII ст., Роман Якобсон на це зреагував у такий спосіб: «Найгірший недолік учено­го —це його цілковита глухота у відношенні до “Слова” як поетичного твору»⁸. Ці самі слова можна вжити, щоб охарактеризувати став­лення професора Е. Кінана до «Слова». Хоч його книга має 541 с., він жодного рядка не присвятив оцінці «Слова» як поетичного твору. Очевидно, він повірив, як Біблії, А. Мазонові про те, що «Слово» являється попурі пастижів. Як щоб «Слово» було б ПАСТИШ (pastiche), воно б не оцінювалося спеціалістами світової літератури, між іншим, і самим Й. Добровським (див. с. 263), як один з найкращих середньовічних епічних творів. «Слово о полку Ігоревім» учені продовжують досліджувати і перекладати на всі мови світу⁹.

Отже, ми приходимо до висновку, з точки погляду літератури «Слово» не могло бути написане Й. Добровським перш за все тому, що він не мав поетичного талану. Добровський був добрим чесько- австрійським філологом, який писав свої твори латинською та ні­мецькою мовами, але він не ввійшов до чеської літератури, так як це сталося з його учнем Вацлавом Ґанкою, який не міг рівнятися з Добровським відносно вченості, але який мав великий поетичний талан, і його «Краледворський рукопис», котрий він підробив як твір середньовіччя, відіграв у чеській літературі роль Т. Шевченка: створив нову епоху в ній, зв’язавши, як пише Роман Якобсон¹⁰, «застиглу старочеську мову, яку вже сто тридцять років не вживали, із новою літературною мовою».

Й. Добровський у чеській літературі не написав жодного пое­тичного твору, бо не мав талану поета. Крім того, він дуже погано знав російську мову і не знав української мови, через те не міг реконструювати творів мовою Київської Русі, лише міг подавати лінгвістичні коментарі до поодиноких староруських слів. Отже, як Й. Добровський міг написати, навіть не володіючи мовою, шедевр світового літературного мистецтва? Я тут не буду входити у ненаукову тезу професора Е.

Професор Е. Кінан підкреслює, що в тому часі, коли діяв Й. Добровський (1792—1800 рр.), не було ще концепції фальсифі­кату як негативної акції¹², але тут він сам собі заперечує.

Він подає пригоду англійського поета і дипломата Sir John Bowring-a (1792—1872 pp.), який був зацікавлений давньою чеською поезією і готував до видання її хрестоматію. Він хотів включити там переклад прекрасного «Краледворського рукопису» і радився в тій справі з Й. Добровським. Добровський, хоч був активним чеським патріотом, не радив йому цього робити, бо тут, він зазначав, йдеться не про оригінал, а про модерний фальсифікат. Й. Добров­ський підкреслював, що він особисто знає фальсифікатора, але не хотів назвати його імені. Очевидно, тут йшлося про улюбленого учня Й. Добровського — В. Ґанку¹³. Як бачимо, Й. Добровський знав, що таке фальсифікат, і перестерігав перед фальсифікатом заці­кавлених читачів, отже, як він міг тоді творити сам фальсифікат, як хоче професор Е. Кінан?

Вище ми бачили ствердження професора Е. Кінана, що єдиною особою, яка б могла написати «Слово», був Йосеф Добровський. Але пізніше, коли він докладніше зайнявся цією справою, вийшло, що там ще був інший співавтор, а саме: архівіст О. Ф. Малиновський. На жаль, професор Е. Кінан чітко не подав, який внесок у компіля­цію «Слова» одного автора й другого. Цитую один пасус із праці професора Е. Кінана, де він займається цими справами: «Невдовзі після 7 серпня 1792 р., але перед смертю І. П. Єлагіна у 1794 р., Йосеф Добровський склав кілька поетичних фрагментів у стилі середньо­вічних слов’янських нарративів, які він читав у збірках рукописів у Санкт-Петербурзі і Москві. Спеціально його текст був компоно­ваний під сильним впливом, з однієї сторони, довголітніх студій середньовічної чеської літератури, а з другої — його читань останніми часами російських рукописів і стародруків, зокрема «Задонщины», «Сказания о Мамаевом побоище» та Іпатіївського літопису».

Е. Кінан (с. 419) пише: «Як модерна чеська літературна мова, так і мова поем у значній мірі були його винаходом, але були міцно базовані на його дослідах ранньомодерних слов’янських текстів різних рецензій. Він записав цей текст у ідіосинкретичній комбіна­ції латинського і кириличного алфавітів, яким часто передавав кириличні тексти у своїх нотатках і пізніше у копіюванні «Слова». Здається, що Й. Добровський передав частину першої групи текстів, а найменше друге incipit (вірш 6) своєму знайомому із Санкт­Петербурга Єлагіну, який опісля включив перший рядок як останній додаток до свого «Есе». Якийсь час пізніше і, напевно, після того, як він працював у Москві із рукописними збірками в перших місяцях 1793 р., Й. Добровський перередагував текст або послав додаткові фрагменти, які віддзеркалені у фрагментах О. Ф. Малиновського, і послав їх Єлагіну або своєму іншому російському кореспондентові. Оці дві групи нотаток, котрі разом являють собою повний текст «Сло­ва», які видано у 1800 р., мабуть, залишалися певний час відокрем­леними, як на це вказує факт, що обидва — Херасков (1796 р.) і Ка­рамзін (1797 р.) — мали на увазі тільки першу групу»¹⁴.

Після смерті Єлагіна у 1794 р. обидві ці окремі групи нотаток, разом із бібліотекою Єлагіна і його архівом, перейшли, згідно із заповітом, до Мусіна-Пушкіна¹⁵, а після його переїзду до Москви (1797 р.) вони залишилися під опікою найбільш невтомного співро­бітника Мусіна-Пушкіна — Малиновського¹⁶. Немає жодного сві­доцтва про те, як Малиновський представив текст Мусіну-Пушкіну. Але, правдоподібно, грошові зацікавлення або літературні амбіції заставили Малиновського ошукати свого покровителя... Найбільш вірогідним також є те, що Малиновський видумав історію Хро­нографа, беручи «конвой»¹⁷, опублікований у першому виданні, з конкретного змісту копії «Сказания»¹⁸, подібно до того тексту, власником якого був Тимковський.

Професор Е. Кінан підсумовує участь Й. Добровського у «Слові» у такий спосіб: «Що Й.

Разом з тим треба підкреслити, що професор Е. Кінан цим ствер­дженням заперечує сам собі. Всі його вчені докази про Добров­ського як автора «Слова» базувалися на запозиченнях з давньоєв­рейської мови і чехізмах, які той чеський вчений мав ввести до «Слова». Крім того, Добровський був у захопленні від завойовницької політики Катерини II, тому м. Тмуторокань так часто названо у «Слові». Не дивно, що Е. Кінан цитує Мазонову «дотепну» ха­рактеристику «Слова» як поетичний додаток до Ясського мирного договору 1791 р.²⁰

Якщо дійсно весь внесок Добровського до тексту «Слова» — це кілька «невинних пасусів» із «Задонщины», то, очевидно, ці пасажі не могли мати євреїзмів, чехізмів та похвали Катерині II.

Професор Е. Кінан приймає існування прото-«Слова» (авторства Добровського), яке, на його думку, не було повністю ідентичне із текстом першого видання «Слова». Хто виправив текст для першого виданйя «Слова»? Ледве чи це міг зробити О. Ф. Малиновський, бо він не мав досвіду у виданні рукописів. Дуже типовим явищем був факт, що О. Ф. Малиновський у 1815 р. не розпізнав фальсифікат А. І. Бардіна (↑ 1841), котрий на пергаменті переписав текст із пер­шого видання «Слова»²¹, тоді як граф О. І. Мусін-Пушкін зразу на другий день визнав, що йдеться про фальсифікат, і повер­нув цей несправжній рукопис «Слова» фальсифікаторові²². Тут можна ще додати, що О. Ф. Малиновський не претендував на участь у виданні тексту «Слова», а тільки у перекладі і коментарі. На пер­шій сторінці тексту «Слова» О. Ф. Малиновський написав прези­дентові Російської Академії наук: «Ея сиятельству милостивой государыне княгине Екатерине Романовне Дашковой всеусерд- нейшее приношение от трудившагося в объяснении и переводе сего древняго отечественнаго умопроизведения»²³.

Професор Е. Кінан присвячує багато уваги «Запискам» О. Ф. Ma- линовського і використовує їх у своїй праці як доказовий матеріал у встановленні хронології і тексту «Слова»²⁴. Але, як ми вище подали, О. Ф. Малиновський не редагував тексту «Слова»; він тільки перекладав на російську мову «Слово» і коментував його.

Очевидно, що в праці над перекладом він не раз змінював текст свого перекладу, як це роблять усі перекладачі, але ті дії не мали і не могли мати безпосереднього впливу на текст «Слова».

Після Е. Кеепап-а є три рівнорядні джерела до «Слова»:

1) Ed. рг. із 1800 р.

2) Копія для імператриці Катерини II.

3) «Фрагменти» Малиновського²⁵. Останні тексти («Фрагменти») не мають авторитету, тому «Фрагменти» треба використовувати як джерело, паралельне до Ed. рг. (1800) та копії для Катерини II.

Тут насувається запитання, скільки тих пасусів, а друге, що означає в науковій літературі вираз «невинних пасусів»? При тому всьому професор Е. Кінан стверджує, що «ми не маємо прямих документальних доказів про авторство «Слова» Й. Добровським». Тому ми хочемо запитати професора Е. Кінана, чому він написав півтисячі сторінок монографії на тему, для якої не знайшов ніяких документальних доказів?

Відносно першого видання «Слова» він пише, вже не згадуючи ані словом Й. Добровського: «Перше видання «Слова» обіймає в додатку до тексту переклад, примітки і вступ, складені головно, якщо не цілковито, О. Ф. Малиновським».

Я знов хочу повернутися до кількох «невинних пасусів»²⁶, бо на них професор Е. Keenan будує цілу будівлю основних проблем: коли і ким було написано «Слово»?

Справа в тому, що в його праці маємо два суперечливі пояснення і з різними висновками. З однієї сторони, щоб усправедливити тезу про Добровського як автора «Слова», він писав: «Добровський не підроблював святішу реліквію Росії, те, що він зробив, подане у контексті, було, що він написав кілька «невинних пасусів», взятих із «Задонщины» й інших текстів, які він останнім часом читав і в стилі ранніх слов’янських героїчних нарративів, які він добре знав»²⁷.

Як це погодити з наступною гіпотезою, поданою професором Е. Кінаном п’ять сторінок раніше: після смерті Єлагіна його бібліо­теку купив граф Мусін-Пушкін і доручив своєму співробітникові Малиновському упорядкувати її. Після Е. Кеепап-а, Малиновський знайшов дві групи текстів, які Добровський передав Єлагіну, і той почав їх переписувати за системою Добровського. Вони були писані звичним для Добровського «синкретичним» кирилично-латинським алфавітом. Тут треба пригадати, що Малиновський не мав досвіду у відчитанні староруських текстів. Відносно фрагментів, які Добров­ський послав Єлагіну, а Мусін-Пушкін велів Малиновському упорядку­вати, виявилися дві групи паперів, що разом представляли повний текст «Слова», так, як опубліковано у 1800 р. Отже, виявляється, що кілька «невинних пасусів» із «Задонщины» тепер у професора Е. Кеепап-а представлені повним текстом «Слова» у такій формі, як Ed. рг. з 1800 р: «The two groups of papers, which together constitute the whole text of the IT» («Слово»)»²⁸. Тут професор E. Keenan сам собі заперечив. Текст «Слова» у виданні Д. С. Лихачова займає 36 сторінок. Якщо дотримуватися ідеї Е. Кеепап-а, що Добровський передавав два рази Єлагіну по половині «Слова», то тяжко собі уявити, щоб Й. Добровський у божевільному стані за такий короткий час міг записати по пам’яті двічі тексти по 16 сторінок. При тому «Слово» відзначається дуже складною структурою, де виступає декілька десятків членів династії Рюриковичів, усі вони у «Слові» подані, згідно з генеалогією і у хронологічному порядку, а також із інформацією про їх володіння, без жодної помилки²⁹, що викликає подив, тим більше, що Й. Добровський був лише філо­логом і не мав історичної підготовки. До першого видання (Ed. рг.) є додана «Поколѣнная Роспись россійскихъ великихъ и удѣльныхъ князей, въ сей пѣсни упоминаемыхъ». Із цієї «Росписи» ми бачимо стан історичної науки в Росії близько 1800 p., де багато непра­вильних ідентифікацій, і, крім того, не всі члени династії Рюрико­вичів там названі³⁰. Треба було понад 200 років, щоб зусиллям учених цілого світу поробити відповідні поправки.

Як же чеський славіст Й. Добровський, живучи у XVIII ст.³¹, міг знати ті поправки відносно інформацій у «Слові», що зробили вчені всього світу у XIX—XXI ст.? Таким чином ідентифікація Й. Добров­ського як автора «Слова» не витримує критики.

Закінчуючи огляд твору професора Е. Кінана, я не можу не згадати того факту, з якою насолодою ним описані негативні риси його героїв. Багато сторінок з примітками автор присвячує божевіл­лю Йосефа Добровського³².0. Ф. Малиновського автор змальовує як людину, яка не заслуговує на довіру, жадібного до грошей ошуканця³³. Молодий філолог і археограф К. Ф. Калайдович (1792—1832 рр.) відкрив у рукописному тексті Псковського Євангелія Колофон Домида, де є дата 1307 р. Приписка до цього Колофону нагадує один фрагмент «Слова» — цей текст став одним із переконливих доказів, що «Слово» не могло бути написано у XVIII ст. Професор Е. Кінан п’ятнадцять разів займався цим Колофоном, бо він заперечував зв’язок «Слова» з Йосефом Добров- ським, який жив на 500 років пізніше після написання Колофону. А щоб цей Колофон йому не докучав, професор Е. Кінан зробив теж божевільним і К. Ф. Калайдовича³⁴.

Досі дослідники «Слова», які намагалися виявити його оригі­нальність або фальсифікацію, будували свої тези механічно і розпорошено, на базі студій окремих лексем, а спеціально брали як допоміжне запозичення тюркізми, євреїзми, чехізми, іранізми та інші ізми.

Як відомо, людина, котра живе в одній епосі, не може мислити категоріями іншої епохи. Так, наприклад, людство XII ст. не могло мислити категоріями XVIII ст., а людство XVIII ст. категоріями XX—XXI ст. Ціла низка слів є нейтральними з тої точки зору, але звичайно людина, яка пише, знає свою епоху, наприклад, літописець XII ст. знає, що тоді стріляли з лука, а не з гармат. Так само, коли вживається слово «писати», автор окреслює, чи гусячим пером, чи автоматичною ручкою. У своїй праці над походженням «Слова» я зверну Вашу увагу на 16 ключових позицій, коли автор «Слова» переконливо вказує, в якій епосі він діяв, цебто подає характерні ознаки менталітету свого часу³⁵.

Візьмемо, наприклад, слово «король» — це загальне означення католицького володаря, якого найвищий духовник даної країни благословляє на корону. У XII ст. у католицькій Європі було багато королів, але автор «Слова» вживає слово «король» у точному значенні слова, яке подає його менталітет, а саме: у XII ст. слово «король» на Русі означало тільки короля Угорщини³⁶.

В Іпатіївському літописі у ситуації кінця XII ст. чітко подається, що слово «король» — це «гех» Угорщини; у XVIII ст. вже кілька століть не існувало Угорщини і не було короля, бо Угорщина стала частиною Австрійської імперії. Якщо би «Слово» писалося у XVIII ст., то його фальсифікатор, хто б він не був, не міг би вживати

слово «король» по відношенню до короля Угорщини, бо королів у той час у Європі було багато, а Угорщина як королівство вже кілька століть не існувала, тому і короля Угорщини не могло бути.

У «Слові» виступає титул «великий» князь³⁷, очевидно, це не назва інституції, бо Велике князівство на Русі вперше повстало в Московській державі у 1480 р., до того часу «великий» був таким епітетом, як «хоробрий», «сильний», і міг одночасно стосуватися кількох князів. Наприклад, у «Слові» — великим названий князь Святослав Всеволодович Київський і поруч з ним князь Суздаль­ський Всеволод Юрійович теж названий великим. Отже, тут маємо менталітет людей Русі перед 1480 р.

У «Слові» вживався імперський титул «каган»³⁸, який перші володарі Русі перейняли від хозар у 839 р., останній каган Русі був Олег Тмутороканський. У XVIII ст., очевидно, цей титул був забутий, і навіть Катерина II думала, що Тмуторокань розташу­вався біля Рязані³⁹. Подібна доля спіткала два інші міста XII ст. на Русі: Пліснеськ і м. Рим (або Римов). У XII ст. Пліснеськ був одним з найбільших міст на Русі⁴⁰ й основним економічним центром багатого Галицького князівства. Під час монгольського нашестя першої половини XIII ст. на Русі Пліснеськ було зруйновано, і місто вже ніколи не відродилося. Коментатори «Слова» мають складність у тому, чому м. Пліснеськ названо у «Слові», хоч це зрозуміло, що в той час, як писалося «Слово», у XII ст. Пліснеськ був ще свого роду Нью-Йорком на Русі. Місто Рим (Римов)⁴¹ існувало тільки одне століття, воно засвідчено в джерелах з 1095 р. («Поучения» Моно­маха) до 1187 р. («Слово» і Іпатіївський літопис). Коли там загинув Переяславський князь Володимир Глібович, м. Рим був одним з головних пограничних укріплень, що охороняли границю Переяс­лавського князівства на Русі від Половців.

Означення «погані» виступає у «Слові» у відношенні до двох про­тивників Русі, степових Половців та лісових Литовців з Ятвягами⁴².

У «Слові» обидва ці «погані» виступають рівночасно. Литовці почали нападати на Русь тільки у 1162 р., а Половецькі ханства закінчили своє існування після битви на р. Калці 1223 р. Отже, ситуація, яку описує «Слово» і тогочасні літописи, відноситься до періоду поміж 1162—1223 рр. Таким чином, вважаю, що «Слово» написано у тому ж часі, а не у XVIII ст.

Я не буду тут ще раз наводити всіх 16 прикладів менталітету автора «Слова», а назву лише два найскладніші, а саме: «шереширь» і «Тьмутораканьскый блъванъ».

В часи автора «Слова» стріляли «шереширами»; цей вид зброї названий в Іпатіївському літописі «живим вогнем»⁴³. Тут йдеться про метальний снаряд, який вживався в боях на суші. Його відповід­ником у боях на морі був так званий «грецький вогонь». Основним вибуховим матеріалом в обох метальних снарядах була нафта. Я дещо докладніше зупинився на «шереширах» у розділі VIII, а це тому, що автор «Слова» виявив першорядне знання як менталітету свого часу, так і першорядні знання того, хто і за яких обставин вживав «шереширы». Кожен, хто читав «Слово», був заскочений тим, що його автор подає метафорично, як Суздальський князь Всеволод Юрійович вживав Глібовичів, щоби стріляти ними, як «живыми шереширами». Цей пасус здавався дивним читачеві XVIII—XXI ст., але самозрозумілим автору «Слова». У чому ж тут справа? У році 1185 Половецький хан Кончак прийшов на Русь, взявши з собою бусурменина (хорезмійця), який стріляв «живим вогнем». Існувала велика небезпека для війська князя Святослава Всеволодовича Київського. В ньому були також Глібовичі, цебто сини князя Гліба Рязанського, і один з них Володимир взяв у полон хорезмійця і разом з «живим вогнем» доставив свою добич го­ловнокомандуючому руського війська Святославу Всеволодовичу Київському. З того видно, що автор «Слова» знав ці складні деталі і в мистецький поетичний спосіб пояснив їх.

Тепер перейдемо до проблеми «Тьмутораканьскый блъванъ»⁴⁴. Після перемоги над Ярославом Володимировичем Мудрим у 1026 р. каганат Русі було поділено на два: Західний з центром у Києві, який зостався у Ярослава, і Східний, під владою Мстислава із центром у Тмуторокані. Границею була річка Дніпро. Чернігів входив у склад Тмутороканського каганату. Одначе «скептики» ніяк не можуть дати собі раду із Тмутороканню. Вони вважають, що Тму- торокань напівлегендарне місто, яке набрало розголосу в часах Кате­рини II у зв’язку з її імперською політикою загарбництва країн Чорно­морського ареалу. Тут «скептикам» не пощастило. Катерина II сама займалася історією і, спираючись на свій авторитет (Татищева) відносно історичної географії, писала, що Тмуторокань — це Рязань в її часах. Очевидно, Рязань не має жодного відношення до Чорно­морського ареалу, а імператриця тут ні при чому. У 1792 р. сталися три події, які не мають нічого спільного, але які «скептики» вважають за доказ підробки «Слова» у XVIII ст., бо у «Слові» це напівлегендар­не місто назване десять разів. Перша подія — це приїзд Йосефа Добровського до Санкт-Петербурга, друга подія — це знайдення козацьким отаманом Чорноморського війська Антоном Головатим так званого Тмутороканського каменя⁴⁵. Напис не має жодного політичного змісту, там тільки подається, що Тмутороканський князь Гліб Святославич в році 1068 мірив море по льоду від Тму­торокані до Керчі, і подає відстань як 14 тис. саженів.

Третя подія: граф О. І. Мусін-Пушкін взявся опублікувати цей напис, з того «скептики» зробили висновок, що цей напис спеціально було сфабриковано для приїзду Добровського і що тепер можна було Тмуторокань ввести до «Слова». Тут варто підкреслити, що досліди досвіченого палеографа й епіграфіка А. О. Мединцевої переконливо доказали, що напис є з XI ст. і не можливо було будь-кому його сфальсифікувати у XVIII ст.⁴⁶

У «Слові» при поданні граничних зон Русі вони названі «земли незнаемѣ», не тому, що були невідомі, — наприклад, Посулля, цебто околиця Переяслава, було добре відоме в ті часи, — але тому, що на всіх пограничних територіях Русі йшли бої, отже, в той час не відомо було, кому вони будуть належати. Всі міста у списку «Слова» виступають тільки географічною назвою, лише одне місто Тмуторо­кань вживається з означенням «блъванъ». Треба було дослідити, чому тільки Тмуторокань має додаткове означення. Тому я спе­ціально зайнявся «блъваном», саме цим, не виясненим у науковій літературі означенням.

У словниках староруської мови, а теж у словнику-довіднику до «Слова» В. Л. Виноградової подаються такі означення: 1) «ідол»; 2) статуя; 3) «столп»; 4) «сосуд в виде изваяния».

Чомусь вчені не дослідили третього значення, цебто «столп», яке у Іпатіївському літописі під роком 1188 означає—вежа, башта. Чому Тмуторокань дістав як означення слово «вежа», «башта»? Щоб від­повісти на це запитання, треба звернутися до візантійської історії. Основною візантійською зброєю, яка запевняла Візантії її гегемонію на морях, був так званий «грецький вогонь», що застосовувався у морському бою. Коли ворожий корабель був близько, тоді кидали ручно сифони із запальною речовиною, основою яких були нафта і сірка, якщо на відстань, то стріляли «грецьким вогнем» з розмі­щеної в носовій частині катапульти. Страшна поразка візантійської армії під Манцікертом у 1071 р.⁴⁷ змінила карту Візантійської імперії. Уся Мала Азія (Анатолія) і Кавказький терен перейшли тепер у руки переможців—тюркських сельджуків. Якраз на тих територіях були розташовані родовища нафти, які Візантія використовувала для вироблення «грецького вогню»⁴⁸. Ситуація ставала критичною, тільки новий імператор Олексій І Комнен (1081—1118), мабуть, після лектури твору Константина Багрянородного про «Управ­ління імперією» знайшов у тому творі детальні інформації про родовища нафти у Тмуторокані. Це стало державною справою першої ваги — дістатися до тмутороканської нафти. Йому це вда­лося через шлюб Олега, князя Тмутороканського, із візантійською аристократкою Феофано Музалон.

Тепер, вони стали візантійськими намісниками у Тмуторокані і її околиці.

«Грецький вогонь» переховувся у керамічних сифонах і зберігався на полицях дерев’яної вежі. Про це свідчать археологічні розкопки Тмутороканського городища у шарах XI—XII ст., бо у XIII ст. вже їх не було. Археологи знайшли тільки під час двох років праці понад 60 тис. фрагментів горщикоподібних керамічних контейнерів (сифонів) з рештками смолянистої речовини, яка в них перебувала. Як виявив хімічний аналіз смолянистої речовини, на внутрішніх стінках цих контейнерів були залишки тмутороканської нафти. Так ми дохо­димо до розв’язки ключової лексеми«Тьмутораканьскый блъванъ».

Тмуторокань вживається тут із додатковим означенням для того, щоб позначити важливість і унікальність того міста, де було єдине родовище нафти у XII ст. в системі Візантійської імперії і Русі. Не­дарма м. Тмуторокань у «Слові» виступає аж десять разів. Цю ситуацію можна порівняти із Близьким Сходом, де від XIX ст. європейські держави заспокоювали свої потреби у нафті, необхідної для енергетики. Всі світові війни були в дійсності боротьбою за доступ до арабської нафти. Очевидно, нікого сьогодні не дивує, що назви Саудівська Аравія, Ірак, Іран, Об’єднані Арабські Емірати майже кожного дня з’являються на сторінках світової преси.

Усі вищевказані аргументи значущості м. Тмуторокані у XII ст. є доказом оригінальної причини, як економічної, так і політичної, військового походу Ігоря Святославича проти Візантії, щоб повер­нути Чернігівській Русі Тмуторокань.

Авторові цієї книги вдалося віднайти у «Слові о полку Ігоревім» Колофон автора, який теж недвозначно доказує, що «Слово» було створене при кінці XII або на початку XIII ст.⁴⁹

«Шереширы», яким монголи середини XIII ст. завдячували свої перші успіхи, пізніше не зустрічаються, бо вже в кінці XIII ст. було винайдено стрільний порох.

Візантійська імперія перестала існувати 1205 р. як наслідок Четвертого Хрестового походу, і тому не дивно, що термін «гре­цький вогонь» з’являється останній раз під цим роком.

У XVIII ст. як «шереширы». так і «грецький вогонь» нале­жали до забутого давноминулого, бо, починаючи з кінця XIII — на початок XIV ст., вживали в Європі вже вогнепальну зброю: гармати, рушниці, бомби. Отже, всі ці дані вказують на те, що «Слово» писалося, без сумніву, у XII ст., тому й віддзеркалює мен­талітет XII ст.

Реконструкція менталітету автора «Слова» та деякі джерельні дані із історії Київської Русі, Галичини, Візантії і Угорщини, а теж деякі сторінки із світової історії з проблем добування нафти і веден­ня війни метальними снарядами підтвердили рішуче й остаточно, що «Слово» не було твором XVIII ст., а було написане у 90-х роках XII ст. і не пізніше початку XIII ст.

Тепер перейдемо до другого питання, що є темою цієї книжки, а саме: до проблеми автора «Слова».

У практиці давньоруських часів у деяких містах, в першу чергу у Києві, Великому Новгороді, Перяславі, складалися місцеві літописи, які редагували під егідою або князя, або єпископа. У Південній Русі були в основному два літописні центри: Переяслав і Київ. Тому повстали дві редакції ПВЛ. Одна — у Переяславі під редакцію ігумена Сільвестра з 1116 р.⁵⁰ і Київська 1118 р. із незамінним Несто­ром. До Переяславського ізводу літописних даних князь Володимир Глібович (t 1187) включив теж Чернігівський ізвод часів князя Ярослава Святославича бл. 1186 р., де було також оповідання про похід Ігоря Святославича із 1185 р. Чернігівський князь Ярослав, як і його брат Київський князь Святослав Всеволодович, негативно ставилися до самовільного військового походу Ігоря Святосла­вича, а також вони не мали до нього довіри, бо він належав до іншої лінії Чернігівської династії. Князь Ярослав Всеволодович у реда­гованому ним оповіданні про похід Ігоря піддавав сумніву вій­ськовий талан Ігоря і скидав на це всю вину за невдалий похід.

Переяславський ізвод перейшов до ізводу Володимира Суздаль­ського (1193), а через нього до ізводів Ростовського та Тверського. У році 1377 монах Лаврентій зробив копію цього ізводу, рукопис якого заховався до сьогодні і відомий нам як Лаврентіївський літопис⁵¹.

Ігор Святославич був дуже амбітною людиною, зокрема коли йшлося про його військовий талан. Він боляче сприймав, що до офіційного літописного ізводу потрапило оповідання, яке так нега­тивно оцінювало його діяльність. Тому князь Ігор звернувся з проханням до свого приятеля Володислава Кормильчича, цебто сина вихователя дітей його тестя, Ярослава Галицького, літера­турний талан якого він добре знав, написати нову версію походу 1185 року.⁵² Притому князь Ігор у стилі XII ст. став інформантом про свій похід. У міжчассі, в році 1198, звільнився Чернігівський престол, і Ігор Святославич став Чернігівським князем. Тепер у 1198 р. він мав змогу включити свою версію про похід 1185 р. до офіційного Черні­гівського літопису. Два роки пізніше творився загальноруський ізвод літописів під егідою Київського князя Рюрика Ростиславича (1200). Редактор ізводу ігумен Видобицького Михайлівського монасти­ря Мойсей ввів до цього ізводу версію Ігоря про його похід. Опісля

Видобицький ізвод, до якого було включено Галицько-Волинський літопис, дійшов до нас як Іпатіївський літопис (писаний 1425 р.).

Нове оповідання про похід Ігоря сподобалося князеві, і він дору­чив Кормильчичу скласти ще поетичне «Слово» на ту саму тему. Що «Слово» написав Володислав Кормильчич—це не мій геніальний здогад. Я прямо слідував за методологією французької історичної школи «Анналів», яка підкреслює можливість дістати інформацію від вірогідного тогочасного свідка. Вся складність полягає у тому, що треба знайти шлях до тогочасного свідка, який добре у цих справах поінформований. Я знайшов такого свідка, ним був Роман Мстиславич (↑ 1205), князь Волинський, а опісля Галицький⁵³. Але як сталося, що Роман, який не був літератором, зацікавився Кор­мил ьчичем, його «Словом» і Володимиром Ігоревичем?

Як ми зараз зобачимо, тут йшлося про багатий Галицький стіл, який після смерті сина Осмомисла Ярослава (1198 р.) залишився без офіційного спадкоємця, а тепер за нього боролися різні відга­луження Руської династії, а також Угорщина і Польща. Головним ворогом Романа стали Ігоревичі.

В році 1202 помер князь Чернігівський Ігор Святославич, його спадкоємцем став представник іншої лінії Чернігівської династії Всеволод Святославич Чермний (↑ 1212). Як для Ігоревичів, так і для Володислава Кормильчича це був переломний момент. При новій політичній ситуації для Ігоревичів не було майбутнього в Чернігівській землі, їм залишилася лише приватна резиденція Ігоря, Путивль, де жила їхня мати Ярославна. Отже, в тій ситуації Ігоревичі вирішили пробувати щастя в Галичині, на яку вони мали право як внуки Ярослава Осмомисла. Кормильчич, як провідний Галицький боярин, допомагав їм, він саме закінчив писати «Слово», коли Ігор Святославич помер. Ігорів спадкоємець Всеволод Чермний не був зацікавлений твором, який звеличує невдалий військовий похід його попередника. Отже, в тій ситуації Кормильчич вирішив пере­дати «Слово» голові претендентів на Галицький стіл Володимиру Ігоревичу. Але тут була одна складність: усі на Русі знали, що Володимир Ігоревич використав полон для того, щоб оженитися з дочкою Половецького хана Кончака, і мав з нею сина Ізяслава. Коли цій дитині вже можна було подорожувати, хан Кончак відпустив свого зятя з дочкою і внуком, щоб вони повернулися на Русь. Тому не дивно, що у «Слові» Кормильчич не згадав імені Володимира, так як «Слово» описувало боротьбу з Половцями, а не споріднення їхніх домів. Кормильчич надто цінував свій твір, щоб його виправляти і вставляти ім’я Володимира, але він подав геніальну розв’язку. У новому Колофоні⁵⁴ він знайшов гідне місце для Володимира

Ігоревича, достосоване до нової ситуації. Ось що він пише: «Раніше складали пісні старим князям: «Слава Ігорю Святославичу (і його брату) буй туру Всеволоду, а тепер треба молодим співати (молод­шій генерації)». Тут названий тільки один «Володимир Ігоревич». У такий майстерний спосіб Кормильчич зробив «Слово» першоряд­ною пропагандою для справи Володимира Ігоревича, котрий, як сказано вище, у самому «Слові» навіть не був названий як учасник походу. Очевидно, Роман Мстиславич не знав «Слова» під його теперішнім заголовком: для нього це був пропагандивний твір, що закінчувався словами: «Слава Володимиру Ігоревичу», а Володимир Ігоревич був його небезпечним конкурентом на Галицький престол, тому він прямо арештував Кормильчича.

Ігор Святославич мав трьох синів: Володимира, Романа і Свято­слава. Але як подано вище, Кормильчич називає у Колофоні до «Слова» тільки одного Володимира як представника молодшої генерації. У 1206 р. коли велика коаліція Руських князів рушила здобувати Галич, Кормильчич намовив Галицьких бояр, щоб вони таємно відрядили послів до табору союзників із запрошенням Воло­димира на Галицький престол⁵⁵.

Володимир негайно вирушив і, женучи ніч і день, дістався за добу до Галича, де його зразу проголосили князем. Як Галицький князь, Володимир відтворив давню тетрархію Галицької землі. Він сам сидів у Галичі, брату Роману передав Звенигород, а другому брату Святославу — Перемишль, своєму синові від Кончаківни передав Теребовлю. Але динамічний Роман Ігоревич скоро відібрав у свого старшого брата Галич і разом зі своїм братом Святославом повер­нувся до протибоярської політики Романа Мстиславича. Іпатіїв- ський літопис подає, що при тому вони вбили п’ятсот бояр і немало бояр повтікало. Тепер Кормильчич вирішив помститися на невір­них Ігоревичах. Помста його була страшна, в стилі Володислава, нечувана в історії Княжої Русі. Двох Ігоревичів безпосередньо пові­сили бояри як злочинців, крім Володимира Ігоревича, який був приятелем Кормильчича.

Володислав Кормильчич проголосив себе князем Галича (бл. 1213 р.) і, арештований угорцями, загинув бл. 1214 р.

Крім того, була ще одна сторона медалі, чому «Слово» було небезпечним. У «Слові» маємо два окреслення цілі походу Ігоря Святославича: одна ціль офіційна — треба було дійти до основної бази Половців — до гирла Дону. Одначе правдива ціль походу, яка названа у «Слові», — це повернення Русі Тмуторокані, а як уже згадувалося повище, Тмуторокань був основним відомим родовищем нафти для Візантії і Русі того часу. Це творило небезпеку, і візантійська церква, яка заступала інтереси імперії, примусила сусідів Русі піддати Кормильчича із його усім родом анафемі⁵⁶. Самого Кормильчича арештували, тексти «Слова» знищили, а весь його рід вигнали до нової колоніальної Русі, розташованої у горішній течії Великих Середньоєвропейських річок: Серету, Дністра, Бугу, Дунаю.

Населення цієї території називали «вигонцями галицькими». В році 1223, коли вперше з’явилися монголи на Русі, «вигонцями га­лицькими» керував син Кормильчича — Держикрай. Він виявив патріотизм, незважаючи на свої особисті кривди, і зібрав великий флот у 1000 кораблів, цебто бойове морське відділення, яке налі­чувало понад сорок тисяч чоловік (40 чол. на одному кораблі). Із тим флотом Держикрай попрямував до гирла Дністра, а звідти, дійшовши до гирла Дніпра, поплив до пристані Протолчі, що на правому березі Дніпра біля Києва, аби допомогти Руським князям і Половцям у боротьбі з новим нашестям татар.

Остаточний висновок цієї праці наступний:

1) Чернігівська повість про похід князя Ігоря у 1185 р., що зреда­гована під протекторатом Ярослава Всеволодовича, князя Чернігів­ського (бл. 1186 р.), негативна в оцінці військового походу Ігоря, вона ввійшла до Переяславського ізводу Володимира Глібовича (1187 р.) і через ізвод у Володимирі Суздальськім (1193 р.) — до Ростовського й Тверського літописання і збереглася у Лаврентіїв- ському літописі (1377 р.)⁵⁶.

2) Ставши у 1198 р. Чернігівським князем, Ігор Святославич велів написати для свого Чернігівського літопису нову повість про свій військовий похід проти Половців (у 1185 р.).

Там він виправдовує себе від закиду, що був злим полководцем. У році 1200 ця повість увійшла до великокняжого ізводу Рюрика Ростиславича, написаного ігуменом Видобицького монастиря Мойсеєм; ця повість збереглася в Іпатіївському літописі (1425 р.)⁵⁷.

3) «Слово» було написано після 1198 р., і закінчено його написання у грудні 1202 р., але вже після смерті Ігоря Святославича.

4) Колофон до «Слова» доданий після 1202 р., але перед смертю Романа Мстиславича Галицького (↑ 1205 р.), бо він його читав, результатом чого й став арешт Кормильчича.

5) Автором «Слова», а теж повісті про Ігорев похід (з року 1198— 1199) був боярин Володислав Коснятич (↑ бл. 1214 р.), син Гали­цького воєводи Коснятина Сірославича, кормильца (вихователя) дітей Галицького князя Ярослава Осмомисла.

6) «Слово» не могло бути написане у XVIII ст., бо, як виявлено у цій праці, менталітет автора «Слова» належав людині кінця XII ст. — початку XIII ст.

Професор Е. Keenan у своїй книзі «Йосеф Добровський і похо­дження “Слова”», як репрезентант т. зв. «скептиків», хотів назавжди вирішити питання походження «Слова» у XVIII ст. Тому що серед інтелігенції, зокрема вчених Російської імперії, він не міг відкрити такого фальсифікатора «Слова», то вирішив доказати, що «Слово» написав найвизначніший тоді славіст-філолог німецько-чеського роду Йосеф Добровський (1753—1829 рр.).

З огляду на те, що в багатій рукописній спадщині того вченого не було ніякого сліду і натяку на те, щоб він підробив «Слово»⁵⁸, професор Е. Keenan шукав і знайшов вихід. Він запланував дослі­дити всю літературу, яку Добровський міг прочитати для написання «Слова», а також докладно вивчити словникове багатство «Слова», порівнюючи його із своїми виписками із різних фольклорних і епічних творів, якими займався Й. Добровський. Свої виписки профе­сор Е. Keenan вважав точною документацією відносно авторства «Слова», при тому йому допомогла високорозвинена фантазія і відвага. Й. Добровський помер уже в 1829 р., і з його сторони не міг піднестися протест проти такої ненаукової діяльності у цій проблемі. Поза тим професор Е. Keenan мав ще непереборну зброю, а саме: божевілля Й. Добровського, яке він роздмухував до безконечності.

Свої філологічні докази про авторство Й. Добровського вчений будує на уявних запозиченнях із староєврейської і чеської мов, які у XVIII ст. ніхто у слов’янському світі не міг знати, крім абата Й. Добровського. Але не маючи відповідної наукової підготовки і знання етимологізувати, професор Е. Keenan будує свою будівлю на піску. Для прикладу, як він оперує своїми «етимологіями», подаю дві з них: одну із староєврейської мови «urim»⁵⁹, а другу із чеської — «suvy» (сова)⁶⁰.

Чеський славіст Й. Добровський не міг бути автором визначного поетичного твору, цебто «Слова», із двох причин. По-перше, хоч він займався слов’янськими та іншими епічними творами, але при­тому не був поетом. По-друге, він не міг, живучи у XVIII—XIX ст. (1753—1829 рр.), мати менталітет людини XII—XIII ст. Він високо цінував «Слово», тому не наважився його фальсифікувати. Й. До­бровський вважав «Слово» найвизначнішою пам’яткою давньо­руської літератури. Він писав: «Поема про Ігоря» («Слово»), поруч з якою нічого не можна поставити!»⁶¹

Ігноруючи цю захоплюючу характеристику «Слова», подану Й. Добровським, професор Е. Keenan, як і його попередники «скептики», продовжують вірити в те, що «Слово» — це ніщо, тільки пастиш із кількох пасусів «Задонщины». Одначе Й. Добровський знав «Задонщину» і, якби вважав за потрібне, то порівняв би «Слово» із «Задонщиной». Крім того, Й. Добровський виявив себе дійсно найкращим знавцем слов’янських мов. Він розпізнав і чітко назвав мову, якою було написано «Слово» у листі до Варфоломія Копітара (1780—1844), провідного діяча словенського національного від­родження. Лист був написаний у лютому або березні 1810 р. Ось що пишеться в цьому листі: «Москвичі Ігореву пісню, автор якої був малоросом або червоноросом. не всюди зрозуміли (Ягич И. В. Письма Добровского и Копитара // ИОРЯС. —1885. — Т. 39. —С. 115)⁶².

Назву Червона Русь дали поляки в окупованій ними Галичині у XV ст., і вона вживалася в офіційних документах від XV до XVIII ст. Після Другого поділу Польщі 1772 р. Галичину зайняла Австрія й перейменувала на Королівство Галичини і Лодомерії. В часи Й. Добровського назва Червона Русь усе ще побутувала, зокрема в науковій літературі⁶³.

Тепер подаю два приклади етимологій професора Е. Кеепап-а, одна — із староєврейської (urim), а друга — із чеської (suvy). У році 1187 в укріпленні Рим загинув при обороні м. Переяслава князь Володимир Глібович. У «Слові» це окреслюється: «Се Уримъ кричать подъ саблями Половецкими, а Володимиръ подъ ранами»⁶⁴. Професор Е. Keenan слідує за казанським сходознавцем Ф. Ерд- маном⁶⁵, про якого визначний російський арабіст і семітолог, акаде­мік Ігнатій Юліанович Крачковський писав, що це найбільш не­здарний науковець у російському сходознавстві. Ф. Ердман вирішив, що «у Рим» у «Слові» — це давньоєврейське игіт, а за ним пішов Е. Keenan. Він, очевидно, потребував гебраїзмів для свого уявного автора «Слова» Й. Добровського, але у відрізненні від професора Е. Keen- ап-а Добровський, без сумніву, був добрим гебраїстом і добре знав Біблію в оригіналі. Він, очевидно, не міг би опуститися до блясфемії єврейської релігії. Професор Е. Keenan єврейський сакральний термін «игіт» дозволив собі ідентифікувати із половецьким поганським «диво»⁶⁶. Крім того, камінчик «игіт» не був живою істотою і не міг кричати. Коли приймати думку професора Е. Кеепап-а, тоді треба вважати, що цей сакральний єврейський «urim» міг носити у своєму нагруднику християнський князь Воло­димир Глібович, але в системі давньоєврейської віри «urim» разом із «thummim» могли зберігатися лише у нагруднику найвищого єврейського священика або єврейського короля⁶⁷.

Чехізм «suvy» повстав у такий спосіб.

У «Слові» виступають дві подібні, але різні за значенням лексеми: дієслово buz- (> бус) означає «знищити», а прикметник boz (> bos) — дає значення — «сірий». Обі лексеми у «Слові» мають відповідні

¹ Keenan Е. — Р. 89, 95—96, 398, 419-420.

² Козлов В. П. Кружок А.И. Мусина-Пушкина и «Слово о полку Иго- реве». — С. 141—145, 150.

³Ibid.-С. 150.

⁴Keenan Е. — Р. 481—483.

⁵ Ibid. —Р. 128—135.

⁶Ibid.-Р. 136.

⁷ Пріцак О. Шевченко — пророк I AH України, Ін-т сходознавства ім. А. Ю. Кримського, Ін-т укр. археографії. — K., 1993. — С. 17—20.

⁸ Jakobson R. Selected Writings. — Vol. IV. — P. 702.

⁹ Див.: Бегунов Ю. К., Накамура Е. Переводы «Слова» и литература о нем на языки народов мира // Энциклопедия «Слова». — Т. 4. — С. 23— 76. Див. ще: Робинсон А. Н. «Слово о полку Игореве» среди поэтических шедевров средневековья // «Слово о полку Игореве»: комплексные иссле­дования. — С. 7—37.

¹⁰ Jakobson R. Памяти Вячеслава Вячеславовича Ганки // Selected Wri­ting. — Amsterdam, 1985. — Vol. VI. — С. 687—703. Діячі чеського національ­ного відродження стверджують, як і учень Й. Добровського — Йозеф Юнгман

(1777—1847.), котрий у своєму листі від 13 липня 1825 р. до діяча словенського національного відродження Варфоломія Копітара пише чітко, що Йосеф Добровський взагалі був не чехом, а «slavisirender Deutscher» (послов’ян- щеним німцем); цитую за: Keenan Б. — R 120, тобто Й. Добровський не мав авторитету як чеський національний діяч і провідник чеських слов’янофілів.

¹¹ Keenan Е. — R 108, 118, 425. Сумніваюся, чи етично модерному вче­ному звинувачувати без жодного доказу давно померлого талановитого вченого у підробці твору в стані божевілля.

¹² Ibid. — R 424.

^,3 Ibid. —R 120, 123.

¹⁴ Ibid. — R 418—419.

¹⁵ Ibid. — R 418; див теж прим. 10.

¹⁶ Ibid. —R 419.

¹⁷ Ibid. — R 124.

¹⁸ Ibid. — R 50, прим. 163; р. 134—135, Б. Keenan взяв ідею «конвою» для «Слова» від «Сказания», який був власністю Романа Федоровича Тим- ковського (1755—1820 рр.). Див.: Савельева Н. В. Тимковский Роман Федо­рович // Энциклопедия «Слова». — Т. 5. — С. 110—111.

¹⁹ Keenan Б. — R 424.

²⁰ Ibid. —R 13.

²¹ Ibid. — R 54.

²² Каган М. Д. Бардин Антон Иванович И Энциклопедия «Слова». — Т. 1. —С. 83—85.

²³ Дмитриев Л. А. Малиновский Алексей Федорович // Энциклопедия «Слова». — Т. 3. — С. 210—212.

²⁴ Keenan Е. — Rl 54—204: він обговорює і коментує папери Малинов- ського. Факсиміле їх надрукував у монографії Дмитриев Л. А. История первого издания «Слова о полку Игореве». — M.; Л., 1960. — С. 182—254.

²⁵ Keenan Б. — R 66—68.

²⁶ Див. прим. 23 і 25 у Висновках.

²⁷ Keenan Б. — R 424.

²⁸ Ibid. — R 419.

²⁹ Усі генеалогічні та історичні дані Л. Махновець перевірив на базі тогочасних джерел і прийшов до висновку, що всі ці інформації відпові­дають дійсності. Див.: Махновець Л. Про автора «Слова о полку Ігоре­вім». — С. 238. Не знаючи про працю Л. Махновця, я проробив у 1970— 1980-х рр. подібну перевірку генеалогічного й історичного матеріалу «Слова». Дещо з того я видав як окремі статті, а діставши працю Л. Мах­новця, я вважав, що далі це не потрібно публікувати.

³⁰ «В даний момент ми не маємо жодних документальних доказів, що Й. Добровський написав «Слово»; «At the moment we have no direct docu­mentary evidence of Josef Dobrovsky’s authorship of the IT («Слово»)»: Keenan E. — R 424. Див. ще: ibid. — R 431: «Одначе (у дослідах «Слова». — О. П.) є також питання, на які, мабуть, не можна зразу відповісти, навіть способом масив­ного наступу на архіви. Щоб відповісти на ці питання, треба, мабуть, мати знання решти, яку ми ніколи не матимемо можливості відкрити»: «But there also questions that probably cannot immediately be answered, even by means of a massive assault on the archives. To answer such questions may require a knowledge of things that we shall never be able to discover» (Keenan E. — P. 431). Тут можна запитати професора E. Keenan-a, чому вчений взявся написати свою книгу, для якої не можна мати ніяких доказів?

³¹ Keenan Е. — Р. 65, 419^120.

³² Свого другого героя О. Ф. Малиновського E. Keenan характеризує як людину, що не заслуговує на довіру і ласа на гроші. У покажчику імен під ім’ям О. Ф. Малиновський є спеціальний підрозділ credibility (довіра): Keenan Е. — Р. 539, див. особливо: р. 52—56, 422.

³³ Творогов О. В. Калайдович Константан Федорович // Энциклопедия «Слова». — Т. 3. — С. 5—6.; Дмитриев Л. А. Домид // Энциклопедия «Слова». — Т. 2. — С. 130—132.

³⁴ Про божевілля К. Ф. Калайдовича див.: Keenan Е. — Р. 45—49.

³⁵ Див. вступний разділ про методологію цієї праці.

³⁶ Ibid., ч. І, розділ XI.

³⁷ Ibid., ч. І, розділ VII.

³⁸ Ibid., ч. І, розділ II.

³⁹ Екатерина II. Записки касательно российской истории. — Ч. 4. —

С. 32. ’

⁴⁰ Див. ч. І, розділ IX цієї праці.

⁴¹ Ibid., ч. І, розділ XIII.

⁴² Ibid., ч. І, розділ І.

⁴³ Ibid., ч. І, розділ VIII.

⁴⁴ Ibid., ч. І, розділ XV.

⁴⁵ Рождественская Т. В. Тмутараканский камень // Энциклопедия «Слова». — Т. 5. — С. 122—123; Захаров В. А. К вопросу о подлинности Тмутараканского камня // История СССР. — 1969. — № 5. — С. 211—213.

⁴⁶ Медынцева А. А. Тмутараканский камень. — M., 1979.

⁴⁷ Kazhdan A. Mantzikert, Battle of И The Oxford Dictionary of Byzantium. — Vol. 2. — P. 1288—1289; CheynetJ. C. Mantzikert: Un Desastre militaire? // Byzantion. — Bruxelles, 1980. — Vol. L. — P. 410—438.

⁴⁸ Про візантійського імператора Олексія Комнена (1081—1118 рр.) див.: История Византии. — M., 1967. — Т. 3. — С. 278—318 (розд. XI—XIII автор. О. П. Каждая).

⁴⁹ Див. ч. І, розділ XIV цієї праці.

⁵⁰ Насонов А. Н. История русского летописания XI — начала XVIII века. — С. 80—111.

⁵¹ Приселков М. Д. История русского летописания X;—XV вв. — С. 111.

⁵² Ibid. — С. 56.

⁵³ Див. ч. II, розділи I—IV цієї праці.

⁵⁴ Ibid., ч. I, розділ XIV.

⁵⁵ Ibid., ч. I, розділ I.

⁵⁶ Ibid., ч. II, розділи II—IV.

⁵⁷ Ibid., прим. 52.

⁵⁸ Цікаво, що і після виходу Ed. рг. у 1800 р. «Слово» звичайно окреслювалося як Й. Добровським, так і іншими сучасниками як «Песнѣ Игорева» або як у Й. Добровського «Igor». Ed. рг. подає заголовок у цей спосіб: Ироическая пѣснь о походѣ на половцовъ Игоря Святославича удѣльнаго князя Новагорода-Сѣверскаго Игоря Святославича. — M., 1800.

⁵⁹ Див. ч. І, розділ XIII цієї праці; Keenan E. — P. 318.

⁶⁰ Ibid. — P. 288—290. ~

⁶¹ Моисеева Γ. H. Добровский Йосеф // Энциклопедия «Слова». — Т. 2. — С. 126—127.

⁶² Ягич И. В. Письма Добровского и Копитара // ИОРЯС. — 1885. — Т. 39. —С. 115.

⁶³ Червона Русь // Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Т. 1—10 / Під ред. В. Кубійовича.— Париж; Нью-Йорк, 1984. — С. 3701; Ісаєвич Я. Д. Червона Русь // Радянська енциклопедія історії України. — K., 1972. —Т. 4. —С. 460.

⁶⁴ Ed. рг. — С. 27.

⁶⁵ Keenan Е. — Р.312—323.

⁶⁶ Ibid.— Р. 311—312.

⁶⁷ Див. ч. І, розділ XIII цієї праці.

⁶⁸ Ibid., ч. І, розділи IX—X цієї праці.

⁶⁹ Cizevska Т. Glossary of the Igor’ Tale. — P. 71.

⁷⁰ Keenan E. — P. 289—290.

⁷¹ Бабкин A. M. Толковый словарь В.И. Даля // Даль В. Толковый сло­варь живого великорусского языка. — M., 1955. — Т. 1. — С. III.

⁷² Див. ч. II, розділ III цієї праці.