ЕКСКУРС V «Толковини»

Ця назва виступає у «Слові» уві сні князя Святослава Всеволо-

Як подано у другій частині вступу до цієї праці², Кочові імперії, базою яких була торгівля і добич, мусили співпрацювати з осілими або напівосілими племенами, що їм служили перекладачами і давали поради у чужому для кочовиків світі.

Константан Багрянородний у своєму творі «Про управління імперією» (948-952 рр.) подає список печенізьких племен, шосте з яких мало назву: Taλμaτ⁴.

Учені одностайно пояснюють цей запис як тюркське talmac ~ tilmac — ‘перекладач’⁵.

У «Повісті временних літ» названі всі племена Київської Русі слов’янського і неслов’янського походження. Головними слов’янськи­ми племенами були: поляни, древляни, северяни; серед неслов’ян­ських— фінські: чудь, весь, меря; балтійські: литва, зимигола, корсь, норома, а також племена улучі і тиверці, про останніх ПВЛ пише: «...а улучи и тиверьци сѣдяху бо по Днѣстру, присѣдяху къ Дунаеви. Бѣ множьство ихъ; сѣдяху бо по Днѣстру оли до моря, и суть гради их и до сего дне, да то ся зваху от Грекъ Великая скуфь»⁶.

ПВЛ під роком 885 подає: «И бѣ обладая Олегъ поляны, и де- ревляны, и сѣверяны, и радимичи, а съ уличи и тѣверци имяше рать»⁷. Важливу інформацію подає ПВЛ під роком 907⁸:

«Иде Олегъ на Грекы, Игоря оставив Киевѣ, поя же множество варяг, и словенъ, и чюдь, и словене, и кривичи, и мерю, и деревляны, и радимичи, и поляны, и сѣверо, и вятичи, и хорваты, и дулѣбы, и тиверци, яже суть толковины: си вси звахуться от грекъ Великая скуфь». Коли «тѣверьцѣ» згадуються у ПВЛ під роком 944 — це, мабуть, не випадково, що після них зразу називаються печеніги: «...Игорь же совкупивъ вои многи, варяги, Русь, и поляны, словѣни, и кривичи, и тѣверьцѣ, и печенѣги наа, и тали у нихъ поя, поиде на Греки въ лодьях и на конихъ, хотя мьстити себе»⁹.

Підсумуємо дані із ПВЛ про обидва племені: тиверців і улучів.

1. Тиверці і улучі були толковинами;

2. вони мали зв’язки з печенігами;

3. греки (візантійці) звали їх «Великими скіфами», що вказує на їхній етнічний зв’язок з іранцями;

4. вони займали Пониззя від Дністра до Дунаю і до моря;

5. вони були багаточисельними;

6. вони мали велику кількість городів (міст), які ще існували до часів редактора ПВЛ, цебто до 1117 р.

Друге джерело для нашої проблеми — повище цитований твір імператора Константина Багрянородного (948—952). Там є розділ, присвячений печенігам, в якому названі улучі як Oυλτivoι'°, що передає иісіп. про етимологію див. нижче. Дуже важливим є те, що Константан також знає про велику кількість і багато міст улучів. Імператор пише: «Треба знати, що по цій стороні р. Дністра, в частині, що звернена до Болгарії, біля переправи через цю ріку є твердині: першу з них називають печеніги Аспрон (Aspron — Біла твердиня), тому, що її каміння виглядає цілком білим.

Друге місто є — Tounqatai, третя твердиня є — Kraknakatai, чет­верте місто є — Salmakatai, п’яте місто є — Sakakatai, а шосте місто є — Giaioukatai»¹¹.

Серед тих руїн давніх міст є деякі характерні сліди церков і хрестів, висічені у піщанику, з огляду на те дехто зберігає традицію, що там ромеї (візантійці) колись мали свої поселення. Слово «katai» < Katta походить із східноіранських мов і має значення — «місто». Я не можу входити тут в етимологію назв усіх шести міст, а обмежуся лише четвертим і п’ятим, а саме: Salmakatai і Sakakatai. Salma тут замість правильного Sarma, цебто «місто Сарматів», a Saka — це відома назва іранських скіфів. Можна прийняти, що слово talmac є тюркське tilmac. Назви міст, які є іранські, дають підставу до гіпо­тези, що толковини (улучі і тиверці) були іранського походження, але служили перекладачами Степовим імперіям, як, наприклад, печенігам, але також і Русі.

Назва «улучі» засвідчена у трьох джерелах різного походження поміж роками 843—1116. Перший запис у так званому Бавар­ському географі у Каролінгському джерелі із 840 р. подає: Unlizi¹², там ще додано, як у ПВЛ: populus multus, цебто великий народ має 318 Civitates (цебто городів). Константан Багрянородний (948— 952 рр.) вживав, як ми бачили, форму O0λτιv. А в ПВЛ висту­пає форма «улучі» — всі три форми мають спільну форму, яка походить від пратюркського *йІ—luγ>uluγ~ulu^l∖ до тої форми був доданий суфікс -сі, що творить із основного іменника прикмет­ник або діяча (nσmen actoris). Основне ім’я було 01 — «фундамент». У тюркських мовах суфікс -сі мав давнішу форму у вигляді *— сіп, яка засвідчена в мові Тадгач (китайське T³o-pa), якою говорили колишні варвари, що правили Китаєм як династія Північна Вей (386—534 рр.)¹⁴.

Згідно із законом, який встановив німецький тюрколог Willy Bang, що називається Mittelsilbenschwund, середня селаба зникає, отже, *ulucin дає форму ulcin. Що стосується форми Unluzi. то вона повстала, подібно як тюркська діалектна форма, при дисиміляції /, яке перейшло в b—η, що в свою чергу дало носове -«. Така форма за­свідчена у мові модерних Половців, цебто Караїмів з Троків: ulu >uηu^x5.

Стосовно походження слова «тиверці», я приймаю пояснен­ня відомого славіста Макса Фасмера, що це слово походить від іранської назви Дністра Tivr, цебто ця назва означає дніс- тровики¹⁶.

Відносно слова «толковини» є багато етимологій, але всі вони, зібрані в енциклопедії «Слова», непереконливі. На мою думку, слід прийняти пропозицію Карла Гайнріха Менгеса: «Можливо, що слово «толковини» — це синонім церковнослов’янського тлъковь- никъ»¹⁷, є перекладач, тоді як дієслово тлъковати є похідним від тлъкъ. εpμηvεiα.

Отже, толковини — це плем’я іранського походження, що, як согдійці і хорезмійці, входило спочатку до складу півкочового або кочо­вого союзу племен, яке пізніше ввійшло до складу Русі, притому воно мало свою спеціальність: толковини були перекладачами з різних мов.

¹ «Слово». — С. 19.

² Див. Вступ II цієї праці.

³ Livsic V. The Sogdian Inscription in Bugut H Actos Orientalia Hungarica. — Budapest, 1972. — Vol. 26. — Fasc. 1.— S. 69—107; Лившиц В. А. Открытие и изучение древнетюркских и согдийских эпиграфических памятников Центральной Азии // Археология и этнография Монголии / Отв. ред. А. П. Ок­ладников. — Новосибирск, 1978.

⁴ Constantine Porphyrogenitus. De Administrando Imperio / Greek text ed. by G. Moravcsik. English transl. by R. J. H. Jenkins. — Budapest, 1949 (далі — DAI). — P. 166 (§37, 18—9, 23, 37).

⁵ Moravcsik G. Byzantinoturcica. — Vol. 2. — S 97 (Bopoεςλμ ** і до хина > Новгородське «Verschlimmbesserung» (метатеза) і ходина². Невдовзі після того я ігнорував прийменник до (*до була пропозиція Романа Якобсона)³. Також я вважав і за помилку із давнішого /С***, що є дуже розповсюдженою помилкою у східно­слов’янській кириличній палеографії⁴. Мене на це навів факт, що у «Слові» після і рече прийменник ко/къ⁵ слідує у трьох випадках, а в жодному випадку не виступає до.

Пізніше у дискусії із професором Riccardo Picchio я погодився, що моя кон’юнктура неправильна; незалежно один від одного ми прийшли до висновку, що графеми ды репрезентують, властиво, три графеми — тис⁶. Графема ы — є подвійною графемою, яка складає­ться із ь і і. Riccardo Picchio висловив думку, що **к хоти сына Свято- славля — це маргінальна нота, що тільки пояснює, хто була «Оль- гова коганя хоти»; він прийшов до цього висновку на базі свого ісоко- лікового читання «Слова»:

«Рекъ І Боянъ / *пѣс [но] твор[ь] сь стараго І времени / Ярославля:

«Ольгова / Коганя / хоти:»

*[Маргінальна нота:] к хот /ис/

ына Святъславля».

Одначе я відкидаю його пропозицію, тому що в «Слові» немає інших маргінальних нот. Моя реконструкція даного пасусу «Слова» подається при кінці цього Екскурсу.

повезли його через море до Царгорода⁹. Там його тримали у тюрмі п’ять років, із яких два роки він провів у тюрмі на о. Родосі¹⁰. Умови у візантійських тюрмах були в дійсності дуже погані¹¹. Факт, що він вижив тільки завдяки допомозі своєї жінки Феофано із визначного візантійського роду Музалонів. На щастя, їхні печатки¹² збереглися. Печатка Феофано має титул: «APXONTHCH POCIAC, цебто “Княгиня Росії”» (міста, що розташовувалося біля Тмутороканя). Її чоловік мав титул: APXONT MATRAX ZIXIAC ACHC AZAPI, тобто «Князь Тмуторокані, Черкеси і всієї Хозарії». Печатки не мають дати, і тому встановити це дуже складно, але можна подати приблизну дату. Треба брати до уваги слідуюче: Олег (↑ 1115 р.), правдоподібно, зустрів і одружився з Феофано, коли у 1078 р. прибув до Тмуторокані, і перед 1079 р., коли був арештований. В той час Тмуторокань була важливим торговельним центром. Порт цього міста здобув собі велику вагу у торгівлі на Середземному і Чорному морях. Кілька декад пізніше візанційці окупували Тмуторокань¹³. Означення «хоть сына Святьславля». «жінка сина Святослава (Олега)», і «Ольгова Коганя хоть», «жінка Кагана Олега (Святославича)», відносяться до однієї особи — Феофани, жінки Олега Святославича, який правив як Каган в епоху, коли цей титул ще вживався на Русі¹⁴.

III

Що вирішило введення пасажу у структуру «Слова», яким ми тут займаємося? Цей пасаж належить до кінцевої частини поеми. Прямо перед ним є подана розмова двох половецьких володарів відносно їхніх акцій після того, як Ігор утік з їх полону.

Після цього є опис загального святкування на Русі з приводу вдалого повернення князя Ігоря. Наш пасаж вживається поетом для характеристики інтервалу поміж двома подіями: втеча Ігоря і його прибуття до Києва. Але тут маємо спеціальну проблему, автор «Слова» цитує даний пасаж як слова Бояна:

«Рекъ Боянъ...

Ольгова Коганя хоти: тяжко ти головы, кромѣ плечю; зло ти тѣлу, кромѣ головы, — Руской земли безъ Игоря»¹⁵.

Очевидно, Боян, який жив у XI ст. і був придворним поетом Ярослава Мудрого, Святослава Ярославича та Олега Святославича, звертався до Феофано, яка була жінкою Олега Святославича, раніше 1094 р., — це стверджує академік М. М. Тихомиров¹⁶.

Боян не міг писати про Ігоря Святославича сто років пізніше своєї смерті у 1190 рр. Тому треба визнати, що названий пасус автор «Слова» взяв із творів Бояна, який писав приблизно сто років раніше.

Отже, останній рядок звертання Бояна був: «Руской земли безъ Ольга», а автор «Слова» змінив слова Бояна на: «Руской земли безъ Игоря».

У висновку подаю структуральну інтерпретацію пасажу, якому присвячений цей Екскурс.

Рекъ Боянъ к хоти сына Святьславля

-пѣс(но)твор(ь)сь стараго времени Ярославля-, Ольгова Коганя хоти:

«Тяжко ти головы, кромѣ плечю; зло ти тѣлу кромѣ головы», Руской земли безъ Игоря (< *Ольга)¹⁷.

^,2 Soloviev A.V. APXΩN 'PΩCIAC, Byzance et la formation d’Etat russe. — London, 1981. — Art. IV, VII; Янин В. Л. Печати Феофано Музалон // Нумиз­матика и сфрагистика. — К., 1965. — Вып. 2. — С. 60—76.

¹³ История Византии: В 3-х т. / Редкол.: С. Д. Сказкин (отв. ред.) и др. — Т. 2. — M., 1967. — С. 351—353.

¹⁴ Про епоху, коли титул каган вживали на Русі, див. розділ VI цієї праці. Ненаголошене /а/ звичайно переходить у мові Давньої Русі в /о/, див.: Pritsak Omeljan. The Turkic Etymology of the Word Qazaq [Cossack] // HUS. — 2006. — Vol. XXVIII. — N 3/4. — P. 198—215, наприклад, qazar > kozar, qazaq > kozak.

¹⁵ Ed. pr. — С. 44.

¹⁶ Тихомиров М. Н. Боян и Троянова земля // «Слово». — С. 175—187 (цитоване місце — С. 175—176); Дмитриев Л. А. Боян // Энциклопедия «Слова». — Т. 1. — С. 147—153 (цитоване місце — С. 150).

¹⁷ Я тут тільки згадую, що ім’я Ходина, не засвідчене у «Слові», а тільки неправильно інтерпретоване деякими вченими, продовжує своє існування навіть у спеціальних словниках до «Слова». Див.: Словарь-справочник «Слова о полку Игореве» / Сост. В. Л. Виноградова. — Вып. 6. — Л., 1984. — С. 124—127: «Ходина»; Соколова Л. В. Ходына // Энциклопедия «Слова». — Т. 5. — С. 185—187. У початковій частині «Слова» автор подає коротко репертуар пісень Бояна. Він співав пісні для Ярослава Мудрого, його брата Мстислава Володимировича Тмутороканського, 1015—1034 рр., що у двобою вбив велетня Редедю, князя Черкеського, перед його військом (1022 р.), але Боян дійшов до Романа Святославича Красного (↑ 1079) і Олега Святославича, діда Ігоря Святославича.

Ed. рг. — С. 44.

У цьому Екскурсі мені вдалося осягнути два здобутки: по-перше, з’ясувати текст одного темного місця у «Слові», по-друге, відкрити оригі­нальний хрестоматійний твір Бояна і обставини, за яких він його написав. Автор «Слова» цитує твір Бояна із невеликими змінами, потрібними для нього, щоб ужити його для одного пасусу «Слова». Одначе, а це дуже важливо, автор «Слова» чітко називає Бояна правдивим автором даного пасусу.