ЕКСКУРС ІП «Деремела = Бродники»

Пам "яті моїх учителів: сходознавцеві академікові Агатангелові Кримському ( ↑ 1942) та історикові України академікові

ІвановіКрип’якевичеві (↑ 1967)

Як бачимо, у Закликові у списку переможених, названими князями народів, виступає назва «Деремела» поміж назвами «Ят- вязи» та «Половьци».

1.2 Тому що Деремела названа після Ятвягів, учені намагалися (безуспішно!) зв’язати ту назву з балтійськими племенами.

М. Фасмер у гаслі Деремела «vermutlich baltischer Volksstamm» окреслює походження тої назви як неясне (‘dunkel’)². Він відкидає запропоновані до того часу етимології: Bc. Міллера (< суомі-фінське *torma ‘стрімкий берег’ або його дериватив, географічна назва *7orrnala) та П. В. Владимирова (< литов, drimelis ‘телепень’). Сам Фасмер подає, що він прийняв би тут радше литовське ім’я на ∕elis∕ від dermie ‘договір, згода’, із значенням, подібним до ‘варяг’, але він не обстоює тої своєї етимології.

Фасмер навіть не вважав потрібним згадати етимологію Г. Іль- їнського³, що її відновив (не називаючи останнього) О. В. Соловйов⁴. Оба вони зв’язують Деремела із балтійськими географічними назва­ми Demen, Demme; після Соловйова це: Demme + топогр. суфікс /еіе/. Власне ця остання етимологія, відкинена лінгвістами, приводиться коментаторами «Слова», хоч не без застережень⁵.

1.3Але пояснювані Деремели не звернули достатньої уваги на факт, що назва ця поставлена у «Слові» не тільки після Ятвягів, але заразом перед Половцями.

Роман Мстиславич воював не лише з балтійськими племенами: його похід проти Ятвягів взимку 1196/1197 рр., що був відплатою за дотеперешні набіги останніх, коротко описаний у Іпатіївському літо­писі⁶, а про його боротьбу з Литвою свідчить приказка, занотована у литовсько-польського історика XVI ст. М. Стрийковського: «Ro­manic, Romanic! Lichym siς karmisz, Litwuju orez!»⁷

Він увійшов в історію в першу чергу як борець із степовиками.

Без сумніву, в списку автора «Слова», що так любить паралелізм, ми маемо пропорцію: два балтійські та два степові народи, тобто Литва, Ятвяги: Деремела, Половці.

2.1 Але заки перейти до проблем, пов’язаних з Деремелою, треба вияснити, хто такий Мстислав, що названий у Закликові разом з Романом.

Один із останніх коментаторів «Слова», Д. С. Лихачов, підсуму­вав у 1950 р.: «Кто такой этот Мстислав, по всему судя, близкий к Роману, деливший с ним победы, — не ясно»⁹. Також, на думку Ф. М. Головенченка, «окончательно решить, кто подразумевается под Мстиславом, трудно»¹⁰.

Найбільшою популярністю втішається ідентифікація Мстислава «Слова» із Пересопницьким князем Мстиславом Ярославичем Ні­мим (t 1228), батьковим другом Данила Романовича. Таку іденти­фікацію пропонує М. Шефтель¹¹.

Але проти такої ідентификації говорять у першу чергу реалії. Автор «Слова» — як і інші давньоруські пам’ятки — дотримується принципу старшинства. Мстислав Німий був молодшим (третім із черги) братом Всеволода та Інгвара Ярославичів; Інгвар згаданий наступним з черги Заклику, після Заклику до Романа та Мстислава. До речі, того самого Інгвара, а не одного з його молод­ших братів, наприклад, Мстислава Німого, якого посадив Роман у 1203 р. в Києві.

2.2 Проти ідентифікації Мстислава «Слова» із Мстиславом Німим виступає і О. В. Соловйов. Він пропонує кандидатуру Мстислава Всеволодовича Городенського, «внука Давида Игоре­вича по отцу и Мономаха по матери»¹².

На підтвердження своєї пропозиції О. Соловйов покликається на те, що його Мстислав Всеволодович ніби брав участь у поході Святослава Всеволодовича на Половців у році 1184. Очевидно, якщо це було б так, його ідентифікація зискала б на правдоподібності.

Який Мстислав — крім Мстислава Німого¹⁴ — був учасником походу 1184 р.? Оба наші головні джерела, Іпатіївський та Лаврентіїв- ський літописи, подають на початку статті списки учасників:

Іпатіївський¹⁵

1. (=1) Святослав; 2. (=2) Рюрик Ростиславич; 3. Мстислав Свято­славич; 4. (=4) Гліб Святославич; 5. (=3) Володимир Глібович Пере­яславський; 6. Всеволод Ярославич Луцький; 7. з братом Мсти­славом; 8. (=6) Мстислав Романович; 9. (=7) Ізяслав Давидович;

10. «Городеньский Мьстиславъ»; 11. «Ярославъ князь Пиньский» 12. (=5) з братом Глібом; 13. (=9) «из Галича от Ярослава помочь».

Л аврентіївський¹⁶

1. (=1) Святослав Всеволодович; 2. (=2) Рюрик Ростиславич; 3. (=5) Володимир Глібович; 4. (=4) Гліб Святославич; 5. (=12) «Гюргевичь Глѣбъ Туровъскыи»; 6. (=8) Мстислав Романович; 7. (=9) Ізяслав Давидович; 8. «Всеволодъ Мстиславичь»; 9. (=13) «и Галичьская помочь»; 10. «и Володимерьская и Лучьская».

Вже саме зіставлення обох списків дає нам змогу уточнити дані джерел: крім Всеволода Луцького (Іпат., № 6), у поході брав участь ще брат Романа, Всеволод, князь Белзький (Лавр., № 8)¹⁷.

Крім того, із Лаврентіївської лісти довідуємося, що Гліб (Іпат., №12 = Лавр., № 5) був «Гюргевичь» та княжив у Туровську (cf. infra).

Повніші також дані є в Лаврентіївському списку про допоміжні частини від князів, що з тої чи іншої причини не могли особисто взяти участі в поході. Тоді коли в Іпатіївському літописі згадується лише про галицьку допомогу від Осмомисла, у Лаврентіївському подається, що — крім останньої — допомога прибула ще із Воло­димира та Луцька, цебто від князів властивої Волині — Романа Мстиславича (Володимир) та Інгвара Ярославича (Дорогобуж, Луцької землі). Нагадую, що всі три князі названі у Заклику «Слова».

2.3 У дальшому оповіданні Лаврентіївський літопис цікавиться виключно своїм героєм, Переяславським Володимиром Глібовичем.

Подаю тут текст, зіставляючи імена з номерами обох списків: «Тоу же отряди моложьшеѣ князѣ передъ своими полки отряди же Володимера Переяславьского (= Ипат., № 5 = Лавр., № 3), и Глѣба, (= Ипат., № 4 = Лавр., № 4); и Мьстислава сына своего (= Ипат., № 3), и Романовича Мьстислава (= Ипат., № 8 = Лавр., № 6), и Глѣба Гюрговича, князя Доубровицьского (= Ипат., № 12 = Лавр., № 5), и Мьстислава Володимерича, и Берендѣевъ с нимь было 2100» (= Ипат., № IO)¹⁸.

Тут знову підтверджується, що Гліб (Ипат., № 4 = Лавр., № 5) був Юрійович (Гюргевичь); крім того, дані південного літопису більше точні у справах Південної Русі. У тому часі Гліб Юрійович княжив у Дубровиці над Горинню¹⁹, а не у Турові, як подає Лаврентіївський літопис (оба князівства входили у систему Турово-Пінської землі). Після смерті Турово-Пінського князя Юрія Ярославича (1184 p.), внука Святополка Ізяславича, його сини поділилися батьківщиною. Найстарший із них Святополк засів у столиці землі, у Турові²⁰, дру­гий — Ярослав у другому рангом центрі, у Пінську²¹, а третій — Гліб — у Дубровиці²². Тільки після смерті Святополка у 1190 р.²³ молодший його брат Гліб (↑ 1196) перейшов до Турова²⁴.

Як шостий названий у другій Іпатіївській лісті Мстислав Володи­мирович. Він і є № 10 першої лісти: Мстислав Городенський. В. Татищев має тут добрий текст. У нього так і стоїть у списку кня­зів — учасників походу 1184 р., на десятому місці (як і в Іпатіївському літописі): Мстислав Городенский Владимерович²⁵.

2.4 Хто такий був Мстислав Володимирович? Династія Ігоря Ярославича (*1032 ↑ 1060) зуміла довший час відбивати претензії Турово-Пінської династії (лінії Ізяслава Ярославича) на Волинь.

Але в половині XII ст. з’явився новий, більш динамічний претен­дент: старша лінія Мономаховичів, Мстиславичі. їм удається — проти заходів Юрійовичів, молодшої лінії Мономаха,—у короткому відносно часі перейняти Волинь від Ігоревичів.

Після смерті Всеволода у 1141 р. князем Город енським став найстарший Всеволодович — Борис, що згадується в літописі у тій ролі в роках 1150²⁹ та 1151³⁰. Він, мабуть, скоро помер, бо у 60-х ро­ках згадується вже як князь Городенський Гліб Всеволодович (1169 p.^3,τa 1170 р.)³².

Мстислав Всеволодович ніколи не названий explicite Горо- денським князем. Він виступає тільки або як один із двох Все­володовичів (разом із Глібом у 1169 р.)³³, або прямо (без імені князівства) як Мстислав Всеволодович (в роках 1169³⁴ та 1170)³⁵.

Після 1170 р. Всеволодовичі більше не згадуються в джерелах. Мабуть, та династія вимерла — десь поміж роками 1170 та 1180, — і їхнє князівство перейшло до Мстиславичів, як раніше сама Волинь.

Цей глибокий — але необхідний — аналіз показав, що чисто з фактичної сторони кандидатура Мстислава Всеволодовича Горо- денського на Мстислава «Слова» цілком безпідставна.

2.41. У році 1185 Ізяслава Мстиславича давно вже не було в живих (t 1154); також два інші Мстиславичі, Ростислав (↑ 1168) та Во­лодимир (↑ 1171), померли багато років тому. Столичний город Володимир та сеньйорат над Волинською лінією (ми її зватимемо Ізяславичами) були в руках Романа Мстиславича, найстаршого Мстиславича, сина найстаршого Ізяславича. Другий син Ізяслава, Ярослав, сидів у другому по значенні городі Волині, у Луцьку (до 1180 р.); по нім княжили там його сини: спершу Всеволод, а по його смерті (бл.

Отже, коли Городенське князівство залишилося без володаря, його перейняли Ізяславичі, воно ввійшло як друга складова частина Волинської землі, що від тепер складатиметься із властивої Волині (два головні князівства: Володимир та Луцьк) та Городенщини. Ясно, що це нове Городенське князівство мусило перейти до лінії молодшого Мстиславича (старші Мстиславичі сиділи у властивій Волині), Володимира (однорічного Київського князя у 1171 р.), тобто до його сина Мстислава, що відтепер став Мстиславом Горо- денським.

2.5 Відповідно до правил «лествичного восхождения» порядок голов­них князівств Волинсько-Городенської землі у 1118 р. був такий³⁶:

I. а. шеф лінії, Роман Мстиславич, займав Володимир;

Lb. єдиний живий представник генерації стриїв, син наймолод­шого Мстиславича, Мстислав Володимирович, княжив у Городні;

II. а. Інгвар Ярославич княжив від бл. 1185 р. у Луцьку.

ILb. Всеволод Мстиславич, брат Романа, княжив у Белзі.

Понижча генеалогічна таблиця наочно показує споріднення Романа й інших властиво Волинських князів із Мстиславом Воло­димировичем Городенським:

2.6 Мстислав Володимирович мусив мати зацікавлення тактикою боротьби із степовиками. Ми бачили вище (друга ліста Іпатіївського літопису), що в 1184 р. він мав із собою військових: відділ з наємни- ків — 2100 берендіїв. П’ять років раніше у 1180 р. Рюрик Ростисла- вич доручив йому команду над Чорними Клобуками³⁷, цією підпо­рою всякої княжої влади та протиполовецької акції у Києві другої половини XII ст.

Але Мстислав Володимирович мав теж добрі зв’язки із Чер­нігівськими Ольговичами, будучи зятем її сеньйора Святослава Всеволодовича³⁸.

Тепер нам зрозуміло, чому Мстислав Володимирович названий у «Слові» та чому він там виступає у Заклику разом із Романом Мстиславичем.

3.1 У т.зв. орхонських написах першої половини VIII ст. із Мон­голії (писаних рунічним письмом) у зв’язку з подіями 712—713 рр. названий найбільше на захід висунений пункт імперії Тюрків (Tiirkiit). Його ім’я подано у двох варіантах; напис Кюль Тіґіна має форму kaηii tarban³⁹, тоді як у написі Більґе Кагана стоїть kdηii tarman.

Kaηii — це китайське K^cang-kii (географічна назва для Трансоксі- ани⁴⁰, засвідчена вже для часів династії Ган (Хань), 206 р. до н. е. — 220 р. н. е.); в іранській релігійній літературі ця назва у формі Kaηha засвідчена для території над середнім руслом Сир-Дарі’ї⁴¹.

Відносно варіантів tarban/tarman, то, очевидно, форма (tarmari) є секундарною; в тюркських мовах група (д + носова приголосна) переходить у т + носова приголосна, отже, tarban > tarman.

Tarban—не тюркське слово. Арабські історики арабських походів у Середню Азію називають у зв’язку з подіями 712 р. місто Tarband, столицю оази Шаш (сьогодні Ташкентська область)⁴²; ця назва засвідчена теж у тогочасних согдійських текстах: t ^,rβnt (= tarband)*³.

Тому що у старотюркській мові -nd на кінці слова недопустиме, маємо там у запозиченнях перехід -nd > -п, тобто: tarband > tarman.

Що таке согдійське t^,rβnt? Відомий іраніст та історик Середньої Азії Й. Маркварт, зібравши всі доступні форми того апелятиву, прийшов до висновку, що це складне слово, утворене із двох елементів⁴⁴. Другий складник — це Іран, -band, що часто виступає як другий складник композиту, наприклад, новоперське -band ‘vinculum, IigamentunT⁴⁵.

Стосовно першого складника tar, що засвідчений ще в формах trar, torar^ та із протетичною голосною Otrar, то це согдійське слово із значенням ‘перехід, брід’ (із староіранської tara δra-; від tar- переходити).

Увесь композит Маркварт перекладає як ⁱUbergangssperre⁵, що передається нашим ‘брід’⁴⁷.

Старотюркські та арабські джерела мали на увазі відомий брід через Сир-Дарію, що вів у Трансоксіяну. Перші названі вживають повну форму Kaηii tarban ‘Трансоксіянський брід’, тоді коли у других подається еліптична форма, цебто ‘брід’.

3.2 Від іншого броду, що знаходився дещо на південь від Tap- банду (Отрару), столиця Шашу у Караханідську епоху (840—1212), називалася — за даними діалектологічного словника Махмуда Кашґарського (бл. 1074 р.) — Tarkan**. І ця назва є в дійсності композитом. Другий складник кап — це согдійське kand/kend у значенні город, місто (від іранської кап- ‘копати’); голосна того слова сприймалася тюрками як передня, тобто тюрк. кап.

У тюркських мовах у композитах із двома складниками із відмін­ною структурою складів відносно палатальності звичайно перема­гає структура другого складника. Тому нам треба б очікувати, що сполучення tar із кап дасть tarkdn. Але теж цілком можливо, що согдійське tar дало в одній середньотюркській групі палатальну форму *ta > *tar.

Назва tarkan поясняється як согдійське ‘Брід-місто, Броди’.

3.21 Якщо брати під увагу середньотюркську форму *tary tarkan, то можна прийняти, що согдійське tar ‘брід’ існувало у тюркських мовах того часу у двох варіантах, східні діалекти (наприклад, Монголія VIII сг.) мали форму із задньоязичною голосною, а західні (засвідчені, на­приклад, у Махмуда Кашґарського) із палатальною: схід, tar = зах. tar.

Приблизно у X—XI ст. у південно-західній групі тюркських мов (оґузька або туркменська група, до якої належали Торки наших Степів) маємо важливе перегрупування системи приголосних. Пала­тальна кореляція (опозиція м’які: тверді) приголосних, що досі була фонологічною, стративши свою базу — нейтральну голосну і (і дістало тепер опозиційного партнера у новій задньоязичній голосній ї), трансфонемізувалася у нову кореляцію—дзвінкі: глухі. Цей закон відноситься до початку (анлавту) слова.

Тому, як у південно-західній групі тюркських мов, можна б очіку­вати, що і в нашому Степу, крім східної форми *tar(y мові властивих Половців, репрезентантів східнотюркських діалектів; порівн. § 3.42), повинна бути засвідчена західна форма, а саме у мові Торків, у західній частині Степу, куди їх витиснули Половці. Вона звучала б: *ddr.

3.3 Нові тюркські мови мають єдиний суфікс множини (IAr). Але ще в старотюркську добу (VIII ст.) цей суфікс був одним із багатьох колективних суфіксів, до яких належали, між іншим, суфікси (1) та (t). У середньотюркській добі (XI—XV ст.) заховалося чимало реліктів попередньої доби, часто лише як дублети побіч канонічної форми. І так, крім taniman ‘знайомий’, у тому самому значенні зустрічається формально колективна форма (із колективним суфіксом (1) tanimal∖ порівн. ще tuswnan поруч tusiimal, обі форми означають ‘міністр’⁴⁹.

Повищі приклади показують, що імена на приймаючи суфікс (1), втратили це своє кінцеве п~.

3.31 У тюркських мовах (включаючи чуваську) колективний (а пізніше множинний) суфікс, доданий до імен на означення місця, творить форму походження осіб, наприклад, якщо додати до чува­ської географічної назви Xabas ‘ Абизово’ множинний суфікс (sem), то одержуємо Xabassem — ‘людина (люди) із (місцевості) Абизово’⁵⁰.

Від согдійського запозичення *ddrman ‘брід’ форма на означення походження осіб творилася через додавання одного із колективних суфіксів, наприклад, (1), отже, *Ddrmal у мові Торків мусило мати значення ‘людина (люди) із броду, тобто Бродник(и)’.

3.32 В XI ст. закон повноголосу ще діяв на Русі⁵¹; торкське *ddrmdl сприймалося як Деремел-. ‘

У староруській мові втішався великою продуктивністю колек­тивний суфікс -а на означення племінної приналежності: Муром-а, Мещер-а, Корѣл-а, Угр-а, Печер-а і т. п. Очевидно, названий суфікс засвідчений теж і в назві Деремел-а.

У такий спосіб загадкове Деремела «Слова» з’ясовується як торкське означення для Бродників.

3.4 Насувається питання, чи й у східній частині нашого Степу, у властиво половецькій мові східнотюркського типу, не заховалося місцеве тюркське означення для Бродників.

Ми бачили, що східні Тюрки перейняли согдійське tar ‘брід’, скорочуючи лише довготу голосної: орхонське tar- (у tarban/tarman).

3.41 Половецькі племінні назви, що засвідчені в наших джерелах, можна поділити на дві групи:

а) етимон+ тюркський колективний суфікс (IAr) або як його відповідники слова на означення колективу: oba ‘плем’я’ та оуі-і ‘син(и)’; такі форми засвідчені теж в ісламських джерелах;

б) етимон+слов’янський суфікс -e(p)βb, звичайно з дальшими суфікса­ми як -ичи, -ичь, -скьіщ суфікс -евь часом доданий до форми з тюркським колективним суфіксом. Наприклад: поруч форми Урус-оба (Лавр, лет., 1 ЮЗ)⁵²маємо форму Урус-ов-ича оба (Ипат. лет, 1190)⁵³. Нашому Бурч-евмч/ «Поучения» Мономаха⁵⁴ (Ипат. лет, 1 185⁵⁵, 1 193⁵⁶) відповідає арабське Бурч-огли (ан-Нувайрі, ↑ 1333)⁵⁷. Арабській формі Іт-оба (ад-Дімішкі, ↑ 1327)⁵⁸ відповідають такі наші форми: Ит-лар, Ит- лар-ева чадъ («Поучения» Мономаха⁵⁹, роки 1093)⁶° та Ит-оглыи (1193)⁶¹.

3.42 Як відомо, Ігоря Святославича взяли в полон (в околицях біля Донського броду) «Тарголове, мужь именемъ Чилбукъ»⁶².

Поміж полоненими під час відомого походу Мономаха у Доне­цький центр Половців названий в «Поученні» Таревьскыи князь Азгулуи⁶³.

3.421 Тарголове поясняється як * /аг-‘брід’ + слово на означення колективу ofZZ, із метатезою голосної та лабіальною гармонією голосної суфіксу: *tar-otili > tarotflo > tariolo^,, до тої тюркської форми додане слов’янське -ов-е.

3.422 Так само назва Таревьскыи розчленюється на * tar ‘брід’ + сполучення слов’янських суфіксів -евь та -скыи.

3.5Підсумовуємо: половецьке означення для Бродників захова­лося у літописнім Тарголове, тоді як Таревьскыи «Поучения» Моно­маха є типовою для того часу гібридною половецько-руською формою.

Базою для тюркського означення Бродники було согдійське складне слово tar-band ‘брід’ (*tdrmdn > *ddrmdn),SLjifl^ половецького просте согдійське слово tar ‘брід’ (>*tar).

4. Назва Бродники засвідчена в джерелах від половини XII до половини XIII ст. Її знають не тільки наші літописи (під роками 1147⁶⁴, 121 б⁶⁵, 1223⁶⁶), але угорські, папські та візантійські джерела⁶⁷. На жаль, усі відомості про них тільки фрагментарні. Одне є певне: вони хоч і входили до складу населення Половецького поля, мали свою окрему організацію. Не випадково угорські документи полови­ни XIII ст. окреслювали наш Степ як Cumania et Brodnic terra ilia vicina⁶ⁱ.

Вони мусили бути християнами (але не католиками)⁶⁹; в одному епізоді повісті про битву на р. Калка (1223 р.) їх вождь Плоскиня для підкріплення свого слова цілує хрест руським князям⁷⁰.

Нам відомі два центри поселення Бродників, один на східній, а другий на західній окраїні Південної Русі.

Східні Бродники засвідчені, наприклад, у цитованім вище описі Калкської битви, із якого виходить, що вони жили на Подонню, біля Донецьких бродів та торговельного «залозного» шляху.

Західні Бродники згадуються в угорських, папських та візантій­ських джерелах. Вони жили в Подунав’ї, тобто на території поміж нижнім Дністром і Дунаєм. Там було скупчення торговельних центрів, розташованих на бродах рік, як, наприклад, Черн (на Дністрі), Ясський торг (на Пруті), Романів торг (при гирлі р. Молдави в Серет), Малий Галич (на Дунаї) або при гирлі великих рік, як Білгород у лимані Дністра⁷¹.

Відносно їхньої національності, то історики⁷² вважають їх вихідцями із Руських земель, покликуючись на сучасного візантійсько­го історика Никиту Хоніата, що у зв’язку із описом Болгарської революції (1186 р.) називає Бродників oi εκ βopδovης (дослівно ‘людей із бродів’) розгалуженням Тавроситів⁷³; як відомо, архаїчна назва Тавроскити вживалася візантійськими авторами як збірне означення населення Старої Русі.

Так само — пояснюючи слово Бродники від дієслова бродити в його пізнішім значенні ‘блукати, волочитися’ — історики схильні бачити в них збірне означення для староруської кочовничої люд­ності, предків пізнішого козацтва⁷⁴.

4.2 Але слово бродити у староруській мові мало тільки одне значення: ‘переходити брід {vado transiref, як це видно із словника Срезневського⁷⁵. Тому Бродники — це не ‘волоцюги’, а ‘жителі осель біля переходів рік, бродів’.

Як у середньовічній Європі, так і в Азії броди, бувши місцем зупинки на континентальних торговельних шляхах, ставали спо­чатку імпровізованими, а опісля постійними центрами торгівлі. Коли взяти, наприклад, англійські або німецькі назви міст — центрів тор­гівлі, багато з них мають як другий компонент слово брід {-ford, -furt).

У середньовіччі, принаймні до кінця VIII ст., трансконтинентальна

197 торгівля поміж Європою та Китаєм була повністю в руках рухливих іранців Середньої Азії — Соґдійців. Пам’яткою согдійської колиш- ної величі у нас, а саме з гуно-болгарських часів (до VIII ст.), зосталася Суґдая на Криму, яку наші предки називали Сурож, із типовим для гуно-болгарів переходом gd > г.

Я не можу на тому місці входити далі у проблеми согдійської трансконтинентальної торгівлі. Обмежуся лише ствердженням, що арабські завоювання у Середній Азії (перша половина VIII ст.) покла­ли кінець конфедерації багатих согдійських полісів та перемінили напрямки головної торгівлі. Відірвані від материка і стративши стару батьківщину, согдійські Бродники як у нашому, так і в «китайському» Степу (Ордос, Монголія) асимілювалися з місцевим населенням та знаходили modus vivendi із кожноразовими панами Степу, входячи до складу їхніх політичних організацій (конфедерацій)⁷⁶.

Все-таки термін для броду, місця согдійської торгівлі на Степу, заховався у двох тюркських версіях національної назви тої торгової нації аж до другої половини XIII ст.

5.1 Ми бачили, що не тільки в Степах України треба шукати слідів согдійської величі. На північ від Китаю, у «китайському» Степу, цебто в Ордосі та Монголії, согдійські торговельні поселення за­свідчені ще в X—XII ст., майже до часів, коли плем’я Монголів перейняло гегемонію в Монголії.

У так званій «Таємній історії Монголів» із 1240 р.⁷⁷ названі два мужі, оба не властиві монголи (согдійське походження принаймні другого із них цілком можливе)⁷⁸, що мали прізвище Darmala, яке досі не можна було пояснити: JociDarmala (§ 128,201); Qa ^,atai darmala (§ 102, 105, 111, 112).

5.2 Як приймають спеціалісти, транскрипція «Таємної історії Монголів» китайськими ієрогліфами з оригіналу, писаним уйгурським письмом, була виконана тільки на початку правління династії Мінґ (друга половина XIV ст.). Сучасні джерела (XIII ст.) пишуть прізвище обох повище названих осіб із початковим Z-, Рашід ад-Дін араб­ськими буквами, а «Cheng- wu ts‘in-ch‘eng-lu» китайськими⁷⁹. Тому — як мене впевнив найкращий знавець проблем «Таємної історії Мон­голів» мій друг Francis W. Cleaves,—треба поправити там початкове d- на Z-; очевидно, у XIV ст. філологи не знали ще походження назви darmala і тому зв’язали її з буддійським терміном darma (< санскрит. dharma) ‘вчення’; не треба забувати, що це були часи розцвіту буд­дизму в Монголії.

У запозиченнях Монголи завше додавали до слів, що закінчува­лися глухою приголосною, голосну, напр., тюрк, kok > монг. koke ‘небо’, тюрк, qilinc ‘діло’ > монг. kilinca ‘гріх’. Те саме дуже часто

зустрічається у запозиченнях на І і г, напр., тюркське аг> монголь­ському еге ‘людина’.

Так-то дійшли ми до форми Тар мал-, до східного відповідника нашого Деремел-а, означення для нащадків согдійських купців Євра­зійського Степу.

^I Вірші 133—135; дотримуюся нумерації згідно видання: La Geste du prince Igor’, epopee russe du douzieme siecle / Ed. H. Gregoire, R. Jakobson, M. Szeftel, J. A. Joffe — New York, 1948. — P. 64.

²Russisches etimologisches Worterbuch / Ed. Max Vasmer. — Heidelberg, 1958. — Vol. 3. — S. 342.

³ Ильинский Г. А. Несколько конъектур к «Слову о полку Игореве» (По поводу труда акад. В. Н. Перетца) // Slavia.—Praha, 1929.—Roδ. 6. — Ses. 3. —

S. 656.

⁴ Соловьев А. В. Политический кругозор автора «Слова о полку Игоре­ве» // Исторические записки. — M.; Л., 1948. — № 25. — С. IOO—103.

⁵ Szeftel M. Commentaire historique au texte de Slovo // La Geste du prince Igor’, epopee russe du douzieme siecle. — P. 130—131; «Слово». — C. 446.

⁶ Ипат. лет. — Стовп. 471.

⁷ Stryjkowski M. Kronika polska, Iitewska, zmodzka і Wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. — Warszawa, 1846. — Т. 1. — S. 202, 211.

⁸ Ипат. лет. — Стовп. 479—480. Це, мабуть, не випадково, що в Іпаті- ївському літописі (під роком 6760/1252) при описі походу Данила проти Ятвягів літописець підкреслює, що його князь, «наследивши поуть отца своего великаго князя Романа, иже бѣ изоострился на поганыя, яко левъ, им(ъ) же Половци дѣти страшаху» (Ипат. лет. — Стовп. 540).

⁹ «Слово». — С. 445.

¹⁰ Головенченко Ф. М. Слово о полку Игореве: Историко-литературный и библиографический очерк // Учен. зап. Моск. гос. пед. ин-та им. В. И. Ле­нина. — M., 1955. — Т. 82. — Вып. 6. — С. 324.

^II La Geste du prince Igor’, epopee russe du douzieme siecle. — P. 130.

¹² Соловьев А. В. Политический кругозор автора «Слова о полку Иго­реве». — С. 80—81.

¹³ Ibid. —С. 81.

¹⁴1 крім двох Мстиславів, що тут ніяк не можуть входити в рахубу: Мсти­слава, сина Київського Святослава, та Мстислава Романовича із Смолен­ської лінії Мстиславичів. Вони в ті часи були тільки підручними князями.

¹⁵ Ипат. лет. — Стовп. 426—427.

¹⁶ Лавр. лет. — Стовп. 394—395.

¹⁷ В. Татищев має тут вірно: «Всеволод Ярославич из Луцка с братом Ростиславом» (т. 3. — С. 131); пор.: Татищев В. Н. История Российская. —

T. 4. — С. 300.

¹⁸ Ипат. лет. — Стовп. 631.

’’Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 131: автор має знову точні дані: «Глебом добровицким»; πop.: ibid. — Т. 4. — С. 300.

²⁰ Ипат. лет. — Стовп. 428.

²¹ Ibid. — Стовп. 426.

²² Ibid.

²³ Ibid. — Стовп. 448.

²⁴ Ibid. — Стовп. 466; пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 308—309.

²⁵ Татищев В. Н. История Российская. — Т. 3. — С. 131; пор.: ibid. — Т. 4. — С. 300.

²⁶ Лавр. лет. — Стовп. 297.

²⁷ Ипат. лет. — Стовп. 204.

²⁸ Та дві дочки; одна була заміжня за Володимиром Давидовичем Черні­гівським (t 1151), а друга за Юрієм Ярославичем Туровським (↑ 1184).

²⁹ Ипат. лет. — Стовп. 287, 287.

³⁰ Ibid. — Стовп. 294—296, 299, 300.

³¹ Ibid. — Стовп. 361.

³² Ibid. — Стовп. 365.

³³ Ibid.

³⁴ Ibid.

³⁵ Ibid. — Стовп. 368.

³⁶ У моїй дисертації: Karachanidische Studien I—X (Gottingen, 1948), я, між іншим, показав, що концепція «лествичного восхождения» Старої Руси була перейнята від системи Степових імперій.

³⁷ Ипат. лет. — Стовп. 420—422.

³⁸ Ibid. — Стовп. 409.

³⁹ Див.: Thomsen V. Inscriptions de FOrkhon dechiffrees H MSFOu. — Helsing­fors, 1896. — Vol. 5. — P. 5—54 (I E 21 = II E 18).

⁴⁰ У часах династії Танг’ (618—907) назва K’ang-ku вживалася як ки­тайське означення для Соґдіяни, а саме K³ang для її столиці — Самаркан­да; див.: Documents sur les Tou-Kiue (Turcs) Occidentaux I Rec. et comm. Е. Chavannes. — Paris, 1941. — Р. 135, 273, 333; 133.

⁴¹ Пор., наприклад: Бартольд В. В. Сочинения. — M., 1963. —Т. 2:1. — С. 175.

⁴² al-Balaδuπ. Liber expugnationis regionum (891) I Ed. M. J. de Goeje. — Leiden, 1881. — P. 421; al-Balaδun ↑ 892 p.; a∣-Tabaπ. Ta’rikh (Annales) / Ed. M. J. de Goeje.—Ser. II.—Leiden, 1881.—P. 1518,1521; at-Tabarι f 923 p. Про історичну ситуацію див: Кляшторный С. Г. Древнетюркские рунические памятники как источник по истории Средней Азии. — M., 1964. — С. 155—161.

⁴³ Лившиц В. А. Согдийский посол в Чаче // Советская этнография. — 1960. — №. 2. — С. 92—109.

⁴⁴ Markwart J. Uber das Volkstum der Komanen. — S. 92 (примітка).

⁴⁵ Vullers J. A. Lexicon Persico-Latinum etymologicum. — Bonn, 1855. — Vol. 1. — S. 265 (Zweite (phot.) Ausgabe (Craz, 1962).

⁴⁶ Усі засвідчені форми зібрав: Markwart J. Uber das Volkstum der Komanen. — S. 92 (примітка).

⁴⁷ Ibid.

⁴⁸ Divan Iugat at-Turk, Vol. 1. (Istanbul, 1915). — C. 369, 6—7.

⁴⁹ Див.: Brockelmann C. Osttiirkische Grammatik der Islamischen Literatur- sprachen Mittelasiens. — Leiden, 1954. — S. 127.

⁵⁰ Див.: Pritsak О. Tschuvaschische PluralsufFixe I I Studia Altaica. — Wiesbaden, 1957. —S. 145, 148.

⁵¹ Деталі у моїй праці «“Слово о полку Ігоревім” та Євразійський степ», що готувалася до друку. У ній я доказую, що «Слово» було написано у 1201 р., див.: с. 186—187.

⁵² Лавр. лет. — Стовп. 278 = Ипат. лет. — Стовп. 183.

⁵³ Ипат. лет. — Стовп. 451.

⁵⁴ Лавр. лет.— Стовп. 250.

⁵⁵ Ипат. лет. — Стовп. 434; в тексті въ повторене як во. Треба читати въ Бурчевичехъ.

⁵⁶ Ibid. — Стовп. 454.

⁵⁷ Див.: Tiesenhausen, de W. Recuel de materiaux relatifs a Fhistoire de la Horde d’Or. — P. 539.

⁵⁸ ad-Dimisqι. Cosmographie I Ed. M.A.F. Mehren. — Zweite phot. Ausgabe. — Leipzig, 1923. — S. 264.

⁵⁹ Лавр. лет. — Стовп. 249.

⁶⁰Ibid. — Стовп. 227—228.

⁶¹ Ипат. лет. — Стовп. 454.

⁶² Ibid. — Стовп. 434.

⁶³ Лавр. лет. — Стовп. 250.

⁶⁴ Ипат. лет. — Стовп. 242 (Бродничи).

⁶⁵ Лавр. лет. (=Акад.). — Стовп. 494 (Бродници).

⁶⁶ Новг. І лет. ( = Синодальный список). — С. 63 (Бродници).

⁶⁷ Виписки з джерел див. у дисертації: Успенский Ф. Образование второго болгарского царства // Записки Императорского Новороссийского университета. — Одесса, 1879. — Т. XXVII. — Прил. 34-38; порівн. теж: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 524—526.

⁶⁸ Успенский Ф. Образование второго болгарского царства. — Прил. 38.

⁶⁹ В році 1227 папа Григорій IX доручив архієпископу Гранському шири­ти християнство (тобто католицизм) серед Бродників; виїмки документа див.: Успенский Ф. Образование второго болгарского царства. — Прил. 38.

⁷⁰ Новг. І лет. — С. 63.

⁷¹ Про важливість тих торговельних центрів для Галицької держави свідчить факт, що Воскресенський літопис—маючи до диспозиції південно- руські джерела, що до нас не дійшли, — починає свій список староруських городів від Подунав’я, див.: ПСРЛ. — Т. 7: Летопись по Воскресенскому списку. — СПб., 1856. — С. 240.

⁷² Пор.: Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. 2. — С. 524.

⁷³ «Слово» Никити Хоніята, виїмки у вид.: Успенский Ф. Образование второго болгарского царства. — Прил. 35.

⁷⁴Грушевський М. ІсторіяУкраїни-Руси.—Т. 2.—С. 526; Греков Б. Д., Якубовський А. Ю. Золотая Орда и ее падение — M.; Л., 1950 — С. 203.

⁷⁵ Срезневский И. И. Материалы для Словаря древнерусского языка по письменным памятникам. — Друге фототипічне вид. — M., 1958. — Т. 1 — С. 179.

⁷⁶ Пор., напр.: Pulleyblank Е. G. A Soghdian Colony in Inner Mongolia H T’oung рао. Archives concemant Fhistoire, les Iangues, la geographie, Fethnographie et Ies arts de FAsie orientale. — Leiden, 1952. — Vol. 41. — № 4-5. — P. 317—356.

⁷⁷ Монгольський текст «Таємної історії Монголів» вперше зреконстру- ював Erich Haenisch у 1935—1937 pp.: Manghol un niuca tobca’an (Yuan-ch’ao pi-shi) / Ed. E. Haenisch. — Leipzig, 1935, 1937; 2-е фот. видання: Weis- baden, 1962.

⁷⁸ 3 браку місця не можу тут займатися глибше тою проблемою. Мої міркування будуть далі подані у цій праці.

⁷⁹Yci форми зібрані у виданні з коментарями: Pelliot P., Hambis L. Histoire des Campagnes de Gengis Khan H Cheng-wou ts’intcheng lou. — Leiden, 1951. — Vol. 1. — P. 24, 25, 164, 277, 279.