Взаємозв’язок процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції

Забезпечення ефективної реалізації органом конституційної юрисдикції свого призначення щодо охорони Конституції України, розв’язання питань конституційно-правових відносин, гарантування конституційного ладу в Україні пов’язано із розв’язанням багатьох проблем, однією з яких є вдосконалення процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при здійсненні конституційної юрисдикції та взаємозв’язку між ними.

Вивчення питання про взаємозв’язок процесуальних форм реалізації конституційного судочинства передбачає з’ясування передусім сутності процесуальної форми. Необхідність здійснення наукового пошуку в такому напрямі має два аспекти: теоретичний і соціально-правовий. З теоретичного погляду є потреба визначення поняття процесуальної форми реалізації конституційного судочинства, виходячи з якого мають бути виділені самі форми та проаналізовані їх особливості. Із соціально -правового погляду вдосконалення процесуальних форм реалізації конституційного судочинства означає посилення юридичних гарантій забезпечення основних прав і свобод, забезпечення конституційного ладу в Україні.

У генезисі наукової думки щодо сутності юридичної форми на теренах Радянського Союзу і постсоціалістичному просторі виділяють декілька етапів розвитку. На першому етапі (у 1940-х роках) форми були органічно

пов’язані із діяльністю державних органів, які виконували конкретні функції соціалістичної держави.

характеристика підтримувалась усіма галузевими юридичними науками. У подальшому В. М. Горшеньовим була обґрунтована доцільність виділення додатково серед правових форм статутної діяльності [272, с. 7]. Він визначив сутність правової форми як сукупності однорідних процедурних вимог, що висуваються до дій учасників процесу, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату [327, с. 13].

Одним із важливих результатів теоретичного аналізу, здійснюваного В. М. Горшеньовим, є сформульовані ознаки правової форми: 1) зв’язок із розглядом юридичної справи; 2) здійснення на підставі норм права; 3) завжди зумовлює юридичні наслідки. Він визначив юридичний процес як комплексну систему органічно взаємопов’язаних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішенні різних юридичних справ інших суб’єктів права, яка: а) виражається у здійсненні операцій із нормами права у зв’язку із вирішенням певних юридичних справ; б) здійснюється уповноваженими органами держави та посадовими особами на користь зацікавлених суб’єктів права; в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах; г) регулюється процедурно-процесуальними нормами; д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки [272, с. 8]. Ним доведено безперспективність протиставлення процедури і процесу як у реальній, так і у понятійній площині [272, с. 11].

Необхідно зазначити, що в сучасних наукових дослідженнях сутність процесуальної форми проаналізована недостатньо.

процесуальних відносин, конституційного процесу були певною мірою відображені в роботах О. Є. Кутафіна [122, с. 314], В. Ф. Погорілка [173], Ю. М. Тодики [107], В. М. Шаповала [312], Б. С. Ебзеєва [320],

І. С. Назарової [143], В. О. Кряжкова, Л. В. Лазарєва та інших. Зокрема, академік О. Є. Кутафін доводив, що матеріальні і процесуальні норми конституційного права в силу їх тісного, практично нерозривного взаємозв’язку не утворюють самостійні галузі права, а становлять єдину галузь конституційного права, яке є єдиною матеріально-процесуальною галуззю права [122, с. 105-110]. Слід зазначити, що вченими - представниками науки теорії права висловлювалась протилежна думка. Так, зазначалось про доцільність виділення конституційного процесуального права (О. Ф. Скакун) [251, с. 370].

Підхід щодо сутності конституційно -процесуальних відносин у різних вчених був неоднаковий. Існувала думка про те, що конституційно- процесуальними можуть бути відносини, які виникають на основі дії Регламенту Верховної Ради України [172, с. 76; 173, с. 460; 257, с. 35]. Ю. М. Тодика доводив точку зору, згідно з якою до конституційно - процесуальних відносин належить процедура реалізації матеріальних норм [107, с.

У широкому розумінні процесуальну форму пов’язують із реалізацією демократичних принципів державного управління суспільством [241, с. 146].

На підставі викладеного можна виділити головну властивість (ознаку) правової форми, що дасть змогу у подальшому наблизитись до розуміння процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції - процесуальна форма уособлює у собі однорідні процедурні вимоги, спрямовані на досягнення конкретного матеріально-правового результату.

Характеристика однорідності стосовно процедурних вимог і їх взаємозв’язок із конкретним матеріально-правовим результатом зумовлює доцільність виділення форм діяльності Конституційного Суду України залежно від певного результату діяльності. Якщо необхідно організувати діяльність Суду, доцільно виділяти організаційну форму. При цьому організаційна форма не завжди може бути правовою, оскільки вона не завжди може зумовлювати юридичні наслідки. Так, порядок призначення суддів Конституційного Суду України стосується організації діяльності Суду, а його реалізація зумовлює певні юридичні наслідки. Матеріальне забезпечення діяльності Суду також стосується організації його діяльності, однак його здійснення не завжди має юридичні наслідки. У разі відправлення конституційного судочинства, слід визначати процесуальну форму. На відміну від організаційної процесуальна форма завжди є правовою.

Про процесуальну форму функціонування конституційної юстиції як конституційно-правового інституту зазначав М. В. Савчин. Він доводив, що конституційна юстиція за наявності спеціалізованого органу має суттєві відмінності від моделі загального судового процесу, оскільки є своєрідною формою організаційно-процедурного механізму забезпечення конституційної законності та правопорядку, верховенства основних прав і свобод, втіленням владної (юрисдикційної) діяльності спеціалізованого вищого судового органу в рамках належної правової процедури [241, с. 71-72, 80]. Ним було доведено тезу про те, що відповідно до процедурних вимог встановлюються правила та певні процедури звернення, їх розгляду, ухвалення рішень у результаті розгляду звернень, а також звернення цих рішень до виконання [241, с.

Оскільки за своєю природою норма права визначає модель можливої та необхідної поведінки суб’єктів, яка відповідає інтересам суспільства і держави [273, с. 366], слід зазначити про встановлення зазначених правил та процедур певними процесуальними нормами.

Саме процесуальними нормами визначається порядок і умови реалізації повноважень органу конституційної юрисдикції. Сукупність процесуальних норм, якими вичерпно і послідовно регламентовано порядок реалізації певного юрисдикційного повноваження Конституційного Суду України, являє собою юридичну конструкцію - процесуальну форму реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції Конституційним Судом України.

Доцільність застосування підходу, відповідно до якого під процесуальною формою розуміється сукупність процесуальних норм, виділених за ознакою конкретного повноваження конституційного суду, доводилась Р. С. Ярускіним [330, с. 22], який вивчав проблеми здійснення конституційного контролю. При цьому він обстоював думку щодо сутності конституційного контролю з позицій європейської традиції контрольної діяльності, відповідно до якої контроль розглядається як можливість здійснювати певні активні дії, покладати позитивні зобов’язання на відміну від негативного змісту контролю як утримання гілки влади в межах повноважень, прийнятого доктриною конституціоналізму [330, с. 20].

Проведений аналіз загальних категорій «правова форма», «процесуальна форма», а також сутності процесуальної форми функціонування конституційної юстиції дає змогу визначитись із теоретичним підходом щодо поняття процесуальної форми реалізації конституційного судочинства.

Під процесуальною формою реалізації конституційного судочинства доцільно розуміти сукупність визначених нормами конституційного процесуального права однорідних процедурних вимог до дій учасників судового конституційного провадження, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату, пов’язаного із здійсненням окремих повноважень Конституційного Суду щодо гарантування конституційного ладу в Україні.

Застосування підходу, відповідно до якого процесуальна форма органу конституційної юстиції являє собою сукупність процесуальних норм, якими реалізовані окремі повноваження цього органу, дає змогу систематизувати повноваження, виключивши тим самим можливість їх дублювання та створивши умови для подальшої оптимізації і, у остаточному підсумку, вдосконалення статусу самого конституційного суду. Крім того, можливим є вирішення питання про баланс різних процедур у межах здійснення певної процесуальної форми, а також співвідношення різних категорій справ у практиці діяльності Конституційного Суду України.

Виключний перелік повноважень Конституційного Суду України, який не підлягає розширеному або звуженому тлумаченню, встановлений Конституцією України. У Законі України «Про Конституційний Суд України» конкретизовані форми та засоби розгляду конституційно-правових спорів (ст. 13, 14, гл. 9-16).

Якщо проаналізувати кількісний та якісний склад рішень Конституційного Суду України за 1997-2008 роки [247, с. 110-114], можна зробити висновок про те, що на результати діяльності органу конституційної юрисдикції на сьогодні значною мірою впливає нестабільність політико - правового середовища. Зокрема, зазначене відбивається на активності Суду, якісному складі суб’єктів права на конституційне подання (звернення), предметі подання (звернення). Так, найбільша кількість рішень - 22 - мала

місце у 2003 і 2004 роках. У 2006 році не було прийнято жодного рішення. Серед рішень за аналізований період переважали ті, які стосуються публічної влади. Рішення, які стосувались повноважень та діяльності органів місцевого самоврядування, органів влади Автономної Республіки Крим, становили приблизно чверть від загальної кількості. У 2004 році була прийнята найбільша кількість рішень, які стосуються захисту економічних, соціальних та культурних прав. Кількість наданих висновків щодо відповідності Конституції України законопроектів про внесення змін до Конституції України незначна і коливається від 4 (у 2000 році) до 1 (2002 та 2005 роки відповідно). Протягом 1997, 1998, 2006, 2007 років та станом на 1 лютого 2008 року не було надано жодного висновку. Своє конституційне право на звернення до Конституційного Суду найбільш активно реалізовували народні депутати України, а також фізичні і юридичні особи. З 1997 по 1 лютого 2008 року від народних депутатів надійшло 41 подання, а від фізичних і юридичних осіб - 17 звернень. Найменш активно реалізовували своє

конституційне право на конституційне звернення Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, Верховна Рада Автономної Республіки Крим.

Останнім часом вітчизняні науковці здійснювали численні спроби систематизації повноважень органу конституційної юрисдикції або ж їх сутність досліджувалась через функції його діяльності [39; 80; 241 та ін.]. Зазначені підходи доцільні, оскільки дають змогу поглибити уявлення щодо діяльності органу конституційної юстиції. Водночас для визначення остаточного підходу щодо систематизації повноважень і тим самим виділення процесуальних форм реалізації конституційного судочинства слід звернутись до теоретичних позицій щодо сутності конституційної юрисдикції.

Професор А. О. Селіванов визначає конституційну юрисдикцію як встановлену Конституцією та законами України систему суб’єктів, дій, способів і засобів, рішень та процесуальних актів, які у сукупності впливають один на одного юридичними зв’язками як результат конституційного судочинства з приводу досягнення правових результатів у застосуванні нормоконтролю з позицій панування у правовій системі верховенства права [246, с. 5].

Це визначення містить ознаки конституційної юрисдикції: а) є результатом конституційного судочинства; б) пов’язана із нормоконтролем, шляхом здійснення якого реалізується принцип верховенства права;

в) здійснюється системою суб’єктів, дій, способів, засобів, форм;

г) визначена Конституцією та законами України. Головною ознакою конституційної юрисдикції є те, що вона здійснюється компетентними суб’єктами у зв’язку із розглядом певної юридичної справи - справи конституційної юрисдикції щодо вирішення конституційно-правового спору (конфлікту). Таке розуміння конституційної юрисдикції є логічним продовженням загального поняття юрисдикції, визначеного вченими - представниками теорії права. Так, С. С. Алексєєв зазначав, що під юрисдикцією розуміється діяльність компетентних органів, уповноважених на розгляд юридичних справ (конкретних життєвих випадків, щодо яких здійснюється застосування закону) і на винесення по них юридично обов’язкових рішень [6, с. 116].

Особливості конституційної юрисдикції порівняно із іншими формами юрисдикційної діяльності визначаються предметом юрисдикційної діяльності, яким постають конституційні спори (конфлікти). Підставами застосування юрисдикційних повноважень Конституційним Судом України є спір про право або правопорушення (у широкому розумінні цієї категорії). Ще однією концептуальною особливістю конституційної юрисдикції є виключний вплив на розвиток системи вітчизняного законодавства рішень і висновків Конституційного Суду України. Згідно з частиною третьою статті 61 Закону України «Про Конституційний Суд України» у разі, якщо в процесі розгляду справи за конституційним поданням чи конституційним зверненням виявлено невідповідність Конституції України інших правових актів (їх окремих положень), крім тих, щодо яких відкрито провадження у справі і які впливають на прийняття рішення чи надання висновку у справі, Конституційний Суд України визнає такі правові акти (їх окремі положення) неконституційними. Рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов’язковими до виконання (ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України»). До особливостей сучасної законодавчої регламентації конституційної юрисдикції належить те, що закон, який визначає статус Конституційного Суду України, містить і матеріальні, і процесуальні норми. До особливостей процесуального порядку реалізації конституційної юрисдикції належить відсутність інстанційного порядку розгляду справи. Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду України не передбачено апеляційного і касаційного перегляду справи.

Серед чинників, які впливають на розвиток конституційної юрисдикції в Україні, можна відзначити такі: активне формування політичного середовища у зв’язку із демократичними процесами, які відбуваються у суспільстві, і пов’язана із цим підвищена політична активність суб’єктів звернення до Конституційного Суду України; становлення судової системи і пов’язана із цим потреба забезпечення незалежності судів і суддів; якісне і кількісне зростання масиву законодавчих актів, що зумовлює збільшення кількості питань, що є об’єктами конституційного контролю; необхідність реалізації гарантій законності, захисту прав і свобод громадян як ознаки демократичної держави.

Перелік форм реалізації конституційного судочинства можна визначити на підставі поєднання трьох чинників: компетенції

Конституційного Суду України, зазначеного підходу щодо сутності конституційної юрисдикції, змісту процесуальної форми реалізації конституційного судочинства.

Компетенція Конституційного Суду України визначена статтями 150, 159 Конституції України та статтею 13 Закону України «Про Конституційний Суд України». Вона стосується вирішення спорів щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

3) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

4) офіційного тлумачення Конституції та законів України;

5) відповідності законопроекту вимогам статей 157, 158 Конституції України у випадку, якщо проектом передбачено внесення змін до Конституції України.

Оскільки конституційна юрисдикція пов’язана із реалізацією конкретних повноважень органу конституційної юстиції, у наукових дослідженнях обґрунтовується доцільність їх систематизації. Так, стосовно Конституційного суду Російської Федерації М. А. Никифорова виділяє чотири групи повноважень. Це повноваження щодо: 1) контролю за конституційністю нормативних актів; 2) контролю за рішенням державних органів; 3) розгляду внутрішніх федеральних конфліктів; 4) розгляду конфліктів між органами держави [52]. Виділяють і такі групи повноважень: 1) щодо забезпечення верховенства Конституції в системі джерел національного права; 2) щодо забезпечення дотримання принципу поділу влади; 3) щодо захисту конституційних прав і свобод людини; 4) щодо захисту Конституції від порушень з боку вищих посадових осіб, а у деяких країнах - політичних партій [260; 312]. Наведена систематизація повноважень органу конституційної юрисдикції не безспірна.

Повноваження органу конституційної юрисдикції у деяких країнах мають відмінності. Зокрема, Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» безпосередньо повноваження щодо захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина не визначені. Однак Конституційний Суд України розглядає справи, що стосуються захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина як при перевірці конституційності законів та інших нормативних актів, так і при розгляді справ щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України [247, с. 37]. Виділяють такі різновиди повноважень Конституційного Суду України:

1) повноваження, пов'язані з вирішенням питань про відповідність Конституції законів та інших правових актів вищих органів державної влади;

2) повноваження, пов'язані із офіційним тлумаченням Конституції України та законів України; 3) повноваження, пов'язані з розглядом справ про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість; 4) повноваження, пов'язані із винесенням висновків щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Окремо виділяють спори про компетенцію та повноваження, що здійснюються з питань скарг на порушення конституційних прав і свобод громадян [107, с. 432-434].

У наукових дослідженнях здійснюється спроба формулювати ті групи повноважень, якими обов'язково має бути наділений орган конституційної юстиції. Зокрема, Г. Штайнбергер вважає, що ними мають бути такі:

1) розгляд спорів щодо повноважень між вищими органами держави;

2) вирішення спорів щодо повноважень, прав і обов'язків між федеральною владою та суб'єктами федерації, між центральною владою та автономними регіонами, провінціями; 3) конституційний контроль законодавчих актів;

4) конституційний контроль припустимості проведення референдумів;

5) контроль конституційності формування вищих органів держави шляхом контролю за виборами; 6) захист Конституції шляхом імпічменту вищих посадових осіб, прийняття рішень щодо конституційності політичних партій та відчуження індивідуальних прав [317].

Наукова цінність наведених думок постає у доведенні доцільності систематизації повноважень органу конституційної юрисдикції.

Визначення форм реалізації конституційного судочинства можна здійснити і за ознакою категорії спору, тобто предмета конституційного судочинства. Таку ознаку обрано на підставі сутності процесуальної форми реалізації конституційного судочинства як сукупності однорідних процедурних вимог до дій учасників конституційного судового провадження.

За вказаною ознакою можна виділити дев’ять форм реалізації конституційного судочинства при здійсненні конституційної юрисдикції, які стосуються розгляду:

1) спорів про конституційність законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) спорів стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування (спори про компетенцію);

3) спорів про конституційність актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

4) спорів про відповідність положень чинних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

5) спорів про конституційність правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

6) спорів про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

7) спору щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

8) справи про офіційне тлумачення Конституції та законів України;

9) спору про відповідність законопроекту, яким передбачено внесення змін до Конституції України, вимогам статей 157, 158 Конституції України.

Кожна з виділених категорій справ має окремі особливості їх розгляду, наявність яких зумовлена відмінностями у предметі спору. Водночас здійснений аналіз наукових думок стосовно доцільності систематизації повноважень органу конституційної юрисдикції доводить тезу про потребу узагальнення форм реалізації конституційного судочинства, об’єднавши їх у ті, процесуальний порядок розгляду яких не має суттєвих відмінностей і спрямований на реалізацію конкретної функції Конституційного Суду України.

Серед вчених - представників вітчизняної науки конституційного права панує науковий підхід щодо визначення сутності функцій Конституційного Суду України як основних напрямів його діяльності (В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко, М. Д. Савенко). Зазначений підхід поглиблюється шляхом обґрунтування вченими положень про те, що, функціями Конституційного Суду України можуть бути визнані й види його діяльності [172, с. 259]; і предмет і зміст його діяльності, спрямовані на реалізацію компетенції та виконання поставлених перед ним завдань, основним з яких є забезпечення верховенства права та конституційної законності [239, с. 30].

Функції Конституційного Суду України класифікуються за різними ознаками: об’єктами, способами і засобами діяльності.

Класифікація функцій за об’єктами діяльності Конституційного Суду України збігається із класифікацією предметних інститутів конституційного права: основи конституційного ладу, конституційно -правовий статус людини і громадянина, форми безпосередньої демократії, основні засади організації та діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування [172, с. 259]. Для дослідження проблем конституційного судочинства у процесуальному аспекті на особливу увагу заслуговує класифікація за ознаками способів і засобів діяльності Конституційного Суду України. За цими ознаками виділяють функції: конституційного контролю, офіційного тлумачення, правової охорони Конституції, забезпечення принципу поділу державної влади (арбітражна функція), здійснення конституційного правосуддя тощо [172, с. 230].

Більшість дослідників особливостей діяльності Конституційного Суду України виділяють такі функції, як вирішення питань про відповідність законів та інших правових актів Конституції та офіційне тлумачення Конституції та законів України (В. Я. Тацій, Ю. М. Тодика [106; 108]) або конституційний контроль та офіційне тлумачення (В. М. Шаповал [311]).

У дослідженнях російських вчених серед найважливіших називають такі функції органу конституційної юстиції:

- забезпечення верховенства Конституції та її верховне тлумачення; контроль за дотриманням принципу «поділу влади» в їх комплексному балансуванні (арбітражна функція) і виконання функції балансу щодо кожної гілки влади окремо; захист конституційних прав і свобод (Ж. І. Овсепян [154]);

- арбітражна (С. В. Боботов [19]);

- у певних межах, правотворчу (М. В. Вітрук [30]).

Виділяють і інші функції діяльності органу конституційної юстиції: інтеграційна, охоронна, координаційна, правотворча, політична, гарантійна (Б. С. Ебзеєв).

Існування різних наукових позицій щодо змістовного наповнення і кількості функцій діяльності органу конституційної юстиції зумовлене відмінністю у виділенні окремих напрямів його діяльності.

Стосовно Конституційного Суду України в аспекті дослідження процесуальних форм реалізації конституційного судочинства коло функцій доцільно визначати на підставі наявності особливостей процесуального порядку реалізації конкретного напряму діяльності Суду. Такими функціями можуть бути названі:

- нормоконтроль

- офіційне тлумачення;

- функція попереднього розгляду змін до Основного Закону.

Вказані функції реалізуються у межах здійснення Конституційним Судом України конституційного правосуддя, оскільки Суд належить до гілки судової влади, що передбачено Конституцією України, Законом України «Про судоустрій України».

Відповідно до цих функцій доцільно виділити такі види процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції: форма нормоконтролю, форма офіційного тлумачення, форма попереднього розгляду змін до Основного Закону.

Першочергове виділення функції нормоконтролю, яка реалізується контрольною формою конституційного судочинства, зумовлено тим, що розгляд більшості справ конституційної юрисдикції Конституційного Суду України стосується прийняття рішення щодо відповідності Конституції України, конституційним принципам і нормам. Систематизація процедур розгляду певних категорій справ у контрольну форму реалізації конституційного судочинства ґрунтується на тлумаченні сутності соціального контролю у філософії, а також на розумінні конституційного судового контролю у конституційній доктрині.

У філософському енциклопедичному словнику поняття соціального контролю тлумачиться як таке, що відображає сукупність процесів у соціальній системі (суспільстві, соціальній групі, організації та інше), за допомогою яких забезпечується слідування визначеним правилам діяльності, а також дотримання певних обмежень поведінки, порушення яких негативно впливає на функціонування системи [294]. Таким чином, сутність соціального контролю визначена через діяльність щодо встановлення відповідності визначеним правилам та дотримання обмежень.

Судовий конституційний контроль розуміють як одночасно і політичну діяльність, що здійснюється у юрисдикційній формі (Ж. І. Овсепян [156, с. 23]). У доктрині конституціоналізму конституційний контроль - це діяльність, яка полягає у обмеженні влади та вирішенні конфліктів [58, с. 95­112; 65, с. 346, 356; 314, с. 41].

До контрольної форми реалізації конституційного судочинства віднесені процедури розгляду таких категорій справ щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

3) відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради

України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим

конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

4) конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

5) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

6) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

7) відповідності законопроекту, яким передбачено внесення змін до Конституції України, вимогам статей 157, 158 Конституції України.

У процесуальному порядку розгляду зазначених категорій справ, об’єднаних у контрольну форму реалізації конституційного судочинства, є певні відмінності, зумовлені категорією справи. Тому в межах контрольної процесуальної форми реалізації конституційного судочинства можна виділити деякі підвиди форм, які стосуються процедур розгляду справ щодо:

- конституційності правових актів;

- конституційності актів про призначення виборів;

- конституційності міжнародних договорів;

- про відповідність конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

- конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

- відповідності вимогам статей 157, 158 Конституції України

законопроекту, яким передбачено внесення змін до Конституції України.

Нормоконтроль також стосується таких категорій спорів про компетенцію між парламентом і Президентом, парламентом і урядом, вищими державними органами України і Автономної Республіки Крим та інше [107, с. 434]. Визначення функції саме арбітражної ґрунтується на сутності спору, який є предметом розгляду Конституційним Судом України та ролі Суду у процесі розв’язання спору як «арбітра».

Вчені виділяють два види подібних спорів: 1) спори щодо компетенції між державними органами, що випливають з розмежування компетенції законодавчої, виконавчої і судової влади по горизонталі; 2) спори між державою та її складовими частинами, що зумовлені розмежуванням компетенції по вертикалі: у федеративній державі - між федерацією та її суб’єктами, а також між самими суб’єктами; в складній унітарній державі (до яких можна віднести й Україну) - між центром і автономними утвореннями; у звичайній унітарній країні - між центральними державними органами та територіальними колективами, органами місцевого самоврядування [239, с. 55].

Повноваження щодо розгляду компетенційних спорів мають органи конституційної юрисдикції і в інших країнах (Конституційний уд Італії, Конституційний суд Російської Федерації) [71; 92].

Спір про компетенцію не виділений у окрему категорію справ статтею 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначені повноваження Суду. Підставою провадження у справах щодо конституційності правових актів, які викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади та органів місцевого самоврядування, є наявність спору стосовно повноважень, якщо один із суб’єктів права на конституційне подання вважає, що правові акти, якими встановлено повноваження зазначених органів, не відповідають Конституції України.

У спорах про компетенцію Конституційний Суд повинен перевіряти конституційність того нормативного акта, яким встановлені спірні повноваження. Однак існує декілька справ, розглянутих Конституційним Судом України, які стосувались повноважень певного органу державної влади щодо прийняття рішень чи вчинення дій з тих питань, які не врегульовані Конституцією України, чинним законодавством. Зокрема, зазначене стосується справи за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про тимчасову заборону підвищення цін і тарифів на житлово - комунальні послуги та послуги громадського транспорту, що надаються громадянам України» від 2 березня 1999 року № 2-рп/99 [216]. Підставою для розгляду стала наявність спору стосовно конституційних повноважень Верховної Ради України щодо прийняття названого Закону. Питання про компетенцію Верховної Ради, власне, і не могло бути предметом розгляду Конституційним Судом.

Протягом 1997 - початку 2008 років Конституційним Судом України було прийнято 159 рішень, які стосуються спорів про компетенцію. Серед них найбільша кількість рішень (52 %) стосувалась повноважень та діяльності органів державної влади, решта - 14 % - повноважень та

діяльності органів місцевого самоврядування та Автономної Республіки Крим [247, с. 114].

Розглянемо докладніше особливості контрольної форми як окремого виду процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при застосуванні конституційної юрисдикції, оскільки нею охоплено найбільшу кількість підвидів процесуальних форм реалізації конституційного судочинства. Контрольна процесуальна форма являє собою сукупність однорідних процедурних вимог до дій учасників судового конституційного провадження щодо здійснення конституційного контролю, які спрямовані на досягнення конкретного матеріально-правового результату. Цей матеріально- правовий результат являє собою рішення чи висновок Конституційного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності), її принципам і нормам певних видів актів чи процедур.

Відповідність Конституції означає: а) прийняття акта на основі Конституції (зокрема, статтею 92 Конституції України визначено ті сфери суспільних відносин, які мають бути врегульовані виключно законами);

б) акт має прийматись на реалізацію або конкретизацію положень Конституції; в)узгоджуватись зі змістом Конституції.

Зокрема, серед рішень, якими були визнані неконституційними окремі положення деяких законів8 можна назвати такі.

Рішення від 3 березня 1998 року № 2-рп/98 за поданням Президента України, яким визнані окремі положення Закону України «Про Автономну Республіку Крим», Закону України «Про Конституцію Автономної Республіки Крим» та Закон Автономної Республіки Крим «Про об’єднання громадян» такими, що не відповідають Конституції України. При вирішенні спору Конституційний Суд України, зокрема, визначав наявність юридичної підстави прийняття Закону Автономної Республіки Крим «Про об’єднання громадян», а саме - чи реалізує положення пункту 11 частини першої статті 92 Конституції України цей закон, згідно р яким засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян визначаються виключно законами України. Конституційний Суд відповідав і на питання про те, чи узгоджується за змістом норм пункту 1 частини першої статті 92 та статті 137 Конституції України зазначений закон.

Важлива правова позиція була сформульована Конституційним Судом України у Рішенні від 29 грудня 1999 року № 11-рп/99 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) [246, с. 39]. Підставою для розгляду справи відповідно до статей 71, 82 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність спірних питань щодо конституційності положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання [217].

Приймаючи Рішення про визнання положень Кримінального кодексу України, які передбачають смертну кару як вид покарання, такими, що не відповідають Конституції України, Конституційний Суд України виходив з того, чи приймались ці норми на основі Конституції України, чи узгоджувались з її змістом та конституційними цінностями. Так, вказано, що тлумачення положень частин першої та другої статті 27 Конституції України в контексті всіх інших положень Конституції України як єдиного цілісного документа дає підстави стверджувати, що вони не припускають смертної кари як виду покарання. На користь такого висновку свідчить тенденція практики застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, ратифікованої Верховною Радою України, зокрема положень її статті 3.

Світовий досвід діяльності органів, уповноважених здійснювати конституційну юрисдикцію, свідчить про існування у них компенсаторних повноважень щодо: 1) перевірки правових актів на відповідність конституції, конституційним та звичайним законам, а також міжнародним угодам держави; 2) тлумачення не лише конституції, а й конституційних і звичайних законів. Такі повноваження мають органи конституційної юрисдикції у Чехії, Словенії, Польщі. Закріплення таких повноважень у чинному законодавстві зумовлює сприйняття у суспільній свідомості органу конституційної юрисдикції як надструктури, що має широку контрольну компетенцію і виходить за межі концепції конституційного правосуддя, що здійснюється на підставі норм вищого порядку - конституції. За таких умов вітчизняна модель конституційного судочинства є поміркованою і більшою мірою відповідає зазначеній концепції конституційного правосуддя.

Спори про конституційність (відповідність Основному Закону) стосуються актів нормативного характеру, а не індивідуальних правових актів. Такий висновок ґрунтується на тому, що основною функцією Конституційного Суду України є забезпечення верховенства Конституції України як нормативно-правового акта вищої юридичної сили. Індивідуальні правові акти є актами застосування норм права, в яких містяться конкретні приписи, а не загальні правила поведінки, які визначаються нормативними актами. Зазначене вказане, зокрема, у Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) [225]. Так, встановлено, що юрисдикція Конституційного Суду України з питань про відповідність Конституції України правових актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією України, поширюється тільки на нормативні правові акти враховуючи, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію. До повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Наступним підвидом контрольної процесуальної форми реалізації конституційного судочинства визначено процесуальний розгляд справ щодо конституційності актів про призначення виборів. Реалізація цієї процесуальної форми дає змогу не тільки здійснити контроль нормативних актів у сфері реалізації права громадянина брати участь в управлінні державними справами та реалізувати виборчі права, а й захистити ці права.

Особливості процесуального порядку розгляду справ щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим визначені главою 11 Закону України «Про Конституційний Суд України». Ними визначені:

- строки направлення конституційного подання (не пізніше місяця від дня офіційного оголошення дати призначення, відміни або відстрочення у встановленому порядку виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим);

- можливість залучення до участі у розгляді справи представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум в Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. У разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян;

- визначення змісту резолютивної частини рішення Суду. У резолютивній частині рішення Конституційного Суду України дається висновок щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим. У разі визнання таких актів неконституційними у рішенні Конституційного Суду України зазначається про припинення діяльності всіх органів, які були створені для проведення цих виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів і про припинення фінансування заходів щодо проведення виборів чи референдумів та повернення в дохід держави перерахованих, але не використаних коштів.

Предметом розгляду постають питання щодо конституційності правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим. Конституційний Суд України не розглядає питання перевірки результатів виборів, референдуму.

Серед правових позицій Конституційного Суду України по цих категоріях справ слід назвати правові позиції, сформульовані у рішеннях Суду [247, с. 55-57] від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 [224], від 17 квітня 2003 року № 9-рп/2003 [219], від 3 липня 2003 року № 13-рп/2003 [212], від 23 жовтня 2003 року № 17-рп/2003 [220].

Предметами розгляду по цих категоріях справ були спори щодо конституційності:

- Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» (справа від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 за конституційними поданнями 103 та 108 народних депутатів України);

- положень частини сьомої статті 3 Закону України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим» (справа від 17 квітня 2003 року за конституційним поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим);

- положення частини третьої статті 30 Закону України «Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» (справа від 23 жовтня 2003 року № 17-рп/2003 за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини).

Окремо виділено справу про офіційне тлумачення положення частини шостої статті 29 Закону України «Про вибори народних депутатів України» (справа від 3 липня 2003 року № 13-рп/2003 за конституційним зверненням громадянина І. В. Діяка та конституційним поданням 49 народних депутатів України). Вона, хоча і формально не належить до цього підвиду контрольної форми реалізації конституційного судочинства, однак стосується питання про гарантії реалізації конституційних виборчих прав.

Наступним підвидом контрольної процесуальної форми реалізації конституційного судочинства при здійсненні конституційної юрисдикції визначено процесуальний порядок розгляду справ щодо конституційності міжнародних договорів.

Процесуальний порядок розгляду цієї категорії справ спрямований на реалізацію функції контролю взаємодії норм та принципів міжнародного права і національного права й гарантує виконання Україною міжнародних договорів у відповідності з Конституцією України.

Контроль відповідності Конституції України тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, має превентивний характер, оскільки запобігає випадкам суперечливості міжнародного акта Основному Закону. Так, якщо Конституційний Суд відкрив конституційне провадження у цій справі, Верховна Рада зупиняє розгляд питання про надання згоди на обов’язковість договору.

Законом України «Про Конституційний Суд України» надано право розгляду Конституційним Судом справ про відповідність Конституції чинного міжнародного договору. Якщо Конституційний Суд надав висновок про невідповідність міжнародного договору Конституції України у цьому ж провадженні Суд вирішує також питання щодо неконституційності цього договору чи його окремих частин.

Питання щодо конституційності чинного міжнародного договору розглядається Конституційним Судом України за конституційним поданням Президента України, Кабінету Міністрів України. Питання щодо конституційності міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, розглядаються Конституційним Судом України за конституційним поданням Президента України, Кабінету Міністрів України до прийняття Верховною Радою України відповідного закону.

Однак згідно зі статтею 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року, учасник, яким є Україна (приєдналась із застереженнями) [200], не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору. На цій підставі можна зазначити про спірність щодо відповідності нормам міжнародного права, імплементованим у вітчизняне законодавство, частини другої статті 89 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначено право Конституційного Суду під час розгляду справи щодо конституційності правових актів Верховної Ради України, Президента України або Кабінету Міністрів України про набрання міжнародними договорами чинності для України розглядаються Конституційним Судом України одночасно надавати висновок щодо конституційності міжнародного договору України, що набрав чинності за цим правовим актом.

При розгляді кожної справи конституційної юрисдикції Конституційний Суд України опосередковано здійснює правозахисну діяльність шляхом контролю на відповідність конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина.

У своїх рішеннях Конституційний Суд України неодноразово зазначав, що права особи у її взаєминах із державою розглядаються не як об'єкт державної діяльності, а як ціннісна категорія рівноправного суб'єкта, що може захищати свої права всіма не забороненими законом способами й сперечатися із державою в особі будь-яких органів; що існують загальні правові конституційні принципи справедливості, рівності перед законом, гарантованості державою шкоди, незаконно заподіяної громадянинові; про вищий ступінь нормативної узагальненості цих принципів і їх пріоритет перед усіма іншими правовими встановленнями; що дискримінація громадян не допускається не лише за перерахованими у Конституції України, а й за іншими ознаками, які повинні бути конкретизовані в законодавстві та правозастосовчій практиці [247, с. 53].

Главою 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено особливості провадження у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав і свобод людини і громадянина. Предметом розгляду є вирішення спірних питань щодо конституційності норм двох чи більше законів або актів міжнародного права, визнаних обов'язковими на території України, що встановлюють різний порядок реалізації одних і тих самих конституційних прав та свобод, чим суттєво обмежуються можливості їх використання.

Правові позиції Конституційного Суду України були сформульовані у його рішеннях стосовно таких прав [247, с. 54—69]:

— на судовий захист (прийнято рішень по 12 справах);

— на участь в управлінні державними справами, щодо виборчих прав (прийнято рішення по 4 справах);

— на достатній соціальний захист та забезпечення достатнього життєвого рівня (прийнято рішень по 17 справах);

- майнові права, право власності громадян (10 справ);

- право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (1 справа);

- право на свободу об’єднання (2 справи);

- право на працю (6 справ);

- право на життя (1 справа);

- право на доступ до інформації, свободу думки і слова, користування рідною мовою (3 рішення);

- право на свободу зборів, мітингів і демонстрацій (1 справа);

- право на освіту (2 рішення);

- на відшкодування державою шкоди (2 рішення);

- право на охорону здоров’я та медичну допомогу (2 рішення).

Найбільша кількість рішень Конституційного Суду стосувалась спорів щодо реалізації права на достатній соціальний захист та забезпечення достатнього життєвого рівня. Вбачається, що така ситуація зумовлена кількома чинниками: різким розшаруванням населення за рівнем доходів і зростанням кількості населення із рівнем доходів, нижчим за середній; зростанням кількості населення старшого віку; низькою ефективністю діяльності уповноважених щодо надання соціальної допомоги державних органів. Водночас слід зазначити, що окремі рішення стосувались забезпечення реалізації положень статей 17 та 46 Конституції України щодо військовослужбовців, працівників правоохоронних органів і членів їх сімей (Рішення від 17 березня 2004 року № 7-рп/2004, Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, Рішення від 25 жовтня 2007 року № 10-рп/2007). Наявність таких справ свідчить про потребу надання уваги на державному рівні проблемі вдосконалення механізму реалізації соціальних гарантій працівникам, які виконують державні функції у зв’язку із виконанням покладених на них службових обов’язків.

Конституційний контроль стосується справ щодо конституційності процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Конституційний контроль, пов’язаний зі справами про конституційно-правову відповідальність посадових осіб, належить до повноважень органів конституційної юстиції багатьох країн. Конкретизація повноважень щодо його здійснення в Україні пов’язана із забезпеченням усунення передумов втягнення Конституційного Суду України у політичну діяльність [238; 244].

Особливості провадження у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту передбачене главою 15 Закону України «Про Конституційний Суд України». Конкретно до них належать:

- підстава відкриття провадження - відповідне конституційне подання Верховної Ради України;

- надання разом із поданням супровідних матеріалів (про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії; про розгляд Верховною Радою України висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії та ін.);

- визначення підстави закриття конституційного провадження (відставка за власним бажанням) та наслідків закриття;

- визначення змісту висновку Суду - відповідність до частини шостої статті 111 Конституції України.

Наступною визначена форма офіційного тлумачення.

Тлумачення права - це інтелектуальна діяльність суб’єкта по встановленню точного змісту (сенсу) норм права, що здійснюється за допомогою певних прийомів і способів та має на меті правильну реалізацію і підвищення ефективності правового регулювання суспільних відносин [251, с. 600]. У широкому розумінні тлумачення - це родове поняття, яке включає два самостійних і відмінних одне від одного видових поняття: а) внутрішній процес мислення, з’ясування змісту правової норми та його пояснення; б) роз’яснення правової норми, яке знаходить втілення як у формі офіційного акта державного органу, так і у формі рекомендацій та порад громадських організацій, які не є обов’язковими (А. С. Піголкін [170]). Таким чином, процес тлумачення полягає у здійсненні двох самостійних, на думку А. С. Піголкіна, дій: з’ясування як внутрішнього процесу мислення і роз’яснення як легалізації результату здійснення вказаного процесу.

З таким розумінням сутності тлумачення можна погодитись лише у частині, що стосується визначення кола дій, за допомогою яких тлумачення здійснюється - з’ясування та роз’яснення. Водночас, розглядаючи питання про офіційне тлумачення, доцільно вказувати на взаємозв’язок зазначених дій, адже без здійснення внутрішнього процесу мислення не можна оприлюднити, легалізувати його, і навпаки.

Т. Я. Хабрієва визначає тлумачення як подолання, у межах встановлених процедур і на підставі використання всіх відомих науці засобів і способів, невизначеності Основного Закону або правових норм, що зіставляються з ними, у казуальній чи нормативній об’єктивації достеменного (справжнього) їх змісту з метою забезпечення конституційної законності і дотримання належного конституційного правопорядку [298].

О. Ф. Скакун визначає, що офіційне (легалізоване) тлумачення - роз’яснення змісту і мети правових норм, яке сформульоване у спеціальному акті уповноваженим державним органом або посадовою особою у межах його компетенції та має юридично обов’язкову силу для всіх, хто застосовує норми, що роз’яснюються [251, с. 608].

Метою офіційного тлумачення Конституції та законів є не лише встановлення їх однозначного і правильного розуміння та застосування на всій території країни [276], а й дійсного змісту певної норми права, її пояснення та уточнення. Зміст норми права встановлюється не заради суто академічних цілей, а пізнання його для правильного вирішення на її основі конкретних життєвих ситуацій, з приводу яких виникають спірні питання [239, с. 39]. Реалізація конституційного судочинства у формі офіційного тлумачення є винятковим повноваженням Конституційного Суду України.

Тлумачення Конституційного Суду України є офіційним і обов’язкове для усіх суб’єктів правовідносин [107, с. 433].

Конституційний Суд України використовує різні способи тлумачення: адекватне, розширювальне й обмежувальне. За буквального тлумачення збігається зміст і буква закону. Розширювальне тлумачення передбачає отримання результату, ширшого за змістом за буквальний текст норми. За обмежувального тлумачення зміст отриманого результату вужчий за букву закону.

Буквальне тлумачення Конституційний Суд України застосував у правовій позиції, сформульованій у Рішенні у справі за конституційним поданням Міністерства юстиції України про офіційне тлумачення положень частини шостої статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» (справа про утворення та реєстрацію партійних організацій) від 16 жовтня 2007 року № 9-рп/2007 [233]. Приводом для розгляду справи відповідно до статей 39, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України» стало конституційне подання Міністерства юстиції України. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність у з’ясуванні та офіційній інтерпретації положень частини шостої статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні». Суб’єкт права на конституційне подання - Міністерство юстиції України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення положень частини шостої статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні», якими передбачено, що політична партія протягом шести місяців з дня реєстрації забезпечує утворення та реєстрацію в порядку, встановленому Законом, своїх обласних, міських, районних організацій у більшості областей України, містах Києві, Севастополі та в Автономній Республіці Крим. Конституційний Суд вирішив: положення частини шостої статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» треба розуміти як обов’язок кожної політичної партії забезпечити утворення та реєстрацію своїх обласних і прирівняних до них партійних організацій не менш як у чотирнадцяти адміністративно-територіальних одиницях України з перелічених у частині другій статті 133 Конституції України і припинити конституційне провадження у справі про офіційне тлумачення положень частини шостої статті 11 Закону України «Про політичні партії в Україні» щодо визначення кількості партійних організацій районного рівня, які необхідно утворити політичним партіям.

Розширене тлумачення було здійснене Конституційним Судом України у правовій позиції, сформульованій у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 122 Конституції України, частини третьої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» від 2 квітня 2008 року № 5-рп/2008. Суб’єкт права на конституційне подання - Генеральна прокуратура України - звернувся до Конституційного Суду України з клопотанням дати офіційне тлумачення словосполучення «строк повноважень Генерального прокурора України», яке вживається в частині другій статті 122 Конституції України, частині третій статті 2 Закону України «Про прокуратуру», а також відповісти на питання, чи може встановлений Конституцією України та Законом строк повноважень Генерального прокурора України перериватись, зупинятись чи продовжуватись. Конституційний Суд прийняв рішення, в якому було зазначено, що в аспекті конституційного подання положення частини другої статті 122 Конституції України «строк повноважень Генерального прокурора України - п’ять років» та частини третьої статті 2 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ «строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п’ять років» необхідно розуміти як безперервний визначений у часі період, перебіг якого починається з моменту набрання чинності актом про призначення на посаду Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів і закінчується зі сплином п’яти календарних років.

Прикладом обмежувального тлумачення може бути правова позиція Конституційного Суду України, сформульована ним у Рішенні від 14 листопада 2001 року № 15-рп/2001 у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 1 пункту 4 Положення про паспортну службу органів внутрішніх справ, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України (справа щодо прописки).

У процесі тлумачення не допускається: розширювальне

тлумачення вичерпних переліків, санкцій, положень закону, які є винятком із загального правила; обмежувальне тлумачення незакінчених переліків; розширювальне або обмежене тлумачення термінів, визначених легальною дефініцією, якщо таке тлумачення виходить за межі самої легальної дефініції [304]. Воно здійснюється різними способами: граматичним (мовним, філологічним, текстовим), систематичним (системним), історичним (історико-політичним), логічним, телеологічним (цільовим), спеціально-юридичним, функціональним тощо [150; 239, с. 44; 267].

Останньою формою названо форму попереднього розгляду змін до Основного Закону. Вона стосується справ про відповідність вимогам статей 157, 158 Конституції України законопроекту, яким передбачено

внесення змін до Конституції України.

Прикладом цього виду процесуальної форми є справа за зверненням Верховної Ради України про надання висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування вимогам статей 157 і 158 Конституції України (справа про внесення змін до статей 85, 118, 119, 133, 136, 140, 141, 142, 143 Конституції України) від 15 січня 2008 року № 1- в/2008. Приводом для розгляду справи відповідно до статті 159 Конституції України стало надходження до Конституційного Суду України згідно з Постановою Верховної Ради України «Про попереднє схвалення і направлення до Конституційного Суду України законопроекту про внесення змін до Конституції України» від 23 грудня 2005 року № 3288-ІУ законопроекту про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування (реєстр. № 3207-1) для надання висновку щодо його відповідності вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Конституційний Суд України дійшов висновку визнати законопроект про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування (реєстр. № 3207-1), схвалений Постановою Верховної Ради України від 23 грудня 2005 року № 3288-ІУ, таким, що відповідає вимогам статті 158, а також вимогам статті 157 Конституції України в частині пропонованих змін до ряду статей Конституції України. Проектом передбачалось доповнення системи адміністративно- територіального устрою новою адміністративно-територіальною одиницею - округою, яка утворюється на основі добровільного об’єднання жителів кількох населених пунктів; закріплення правової природи виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим і встановлення п’ятирічного терміну повноважень депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; уточнення поняття місцевого самоврядування, зокрема його основи - територіальної громади, якою вважаються жителі окремих населених пунктів або добровільне об’єднання у територіальну громаду жителів кількох населених пунктів (незалежно від їх категорії - сільських чи міських) України та інші зміни.

Стосовно Висновку Конституційного Суду України у зазначеній справі була висловлена окрема думка судді Конституційного Суду України Д. Д. Лилака, якою передбачено, що Конституційний Суд України повинен перевіряти на відповідність Конституції України тільки той законопроект, який має перспективу бути внесеним на розгляд і розглянутим на пленарному засіданні Верховної Ради України з метою його прийняття як закону.

Слід зазначити, що процесуальний порядок розгляду спорів про відповідність вимогам статей 157, 158 Конституції України законопроекту, яким передбачено внесення змін до Конституції України на відміну від інших справ, віднесених до контрольної процесуальної форми реалізації конституційного судочинства, не конкретизований чинним законодавством. Водночас такий порядок має особливості:

а) наявність особливої підстави судового конституційного провадження - спір щодо акта, який не набрав законної сили і тому не є нормативним. Зважаючи на це, такий контроль доцільно назвати попереднім або, швидше, превентивним, оскільки він передбачає перевірку проекту на предмет відсутності змін, спрямованих на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України, неприпустимості наявності в ньому положень, які передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина. Вирішення цієї категорії справ було віднесено до попереднього (превентивного) контролю Конституційним Судом України у абзаці п’ятому пункту 2 мотивувальної частини Рішення № 8-рп/98 від 9 червня 1998 року (справа щодо внесення змін до Конституції України) [215];

б) відсутність необхідності: витребувати необхідні документи, матеріали та інші відомості, що стосуються справи; призначати експертизу в справі; вирішувати питання щодо залучення експертів; викликати посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом та уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи;

в) прийняття особливої форми рішення у справі - висновку.

Проведений аналіз процесуальних форм реалізації конституційного судочинства при здійсненні конституційної юрисдикції дав змогу отримати такі висновки:

- процесуальною формою реалізації конституційного судочинства визначено сукупність визначених нормами конституційного процесуального права однорідних процедурних вимог до дій учасників судового конституційного провадження, спрямованих на досягнення певного матеріально-правового результату, пов’язаного із здійсненням окремих повноважень Конституційного Суду щодо гарантування конституційного ладу в Україні;

- відповідно до функцій діяльності Конституційного Суду України при здійсненні конституційної юрисдикції виділено три види процесуальних форм реалізації конституційного судочинства: а) форма нормо контролю; б) форма офіційного тлумачення; в) форма попереднього розгляду змін до Основного Закону.

2.3.