Етапи виникнення і становлення конституційного судочинства

Дослідження історичних витоків будь-якого явища дає можливість пізнати його глибинну суть та значущість. Вивчення генезису дає змогу не лише прояснити існуючий стан речей, а й значною мірою передбачити найбільш можливий розвиток у майбутньому.

Більшість науковців проблеми становлення конституційного судочинства вивчали у зв’язку із проведенням досліджень з ширшої проблематики - переважно конституційного контролю (О. В. Брежнєв [23], М. В. Вітрук [30], Б. С. Ебзеєв [320], А. О. Клішас [81], Ж. І. Овсепян [156] та інші), конституційної юрисдикції, конституційної юстиції

(А. О. Селиванов [246; 247], Ю. М. Тодика [278] та інші). Їхні наукові

напрацювання дають змогу визначитись із підходом щодо виділення певних етапів становлення конституційного судочинства, а саме на підставі врахування невідривного зв’язку конституційного судочинства із тенденціями державотворення, суспільними трансформаціями та напрямами розвитку конституційної юстиції. Водночас широкий підхід до історико- правового дослідження не дасть змоги отримати чіткі наукові висновки стосовно етапів становлення конституційного судочинства, адже на формування конституційної юстиції чи конституційного контролю у кожній державі впливало багато чинників, пов’язаних з особливостями розвитку держави. У зв’язку з цим необхідно зазначити про потребу виокремлення проблеми конституційного судочинства із цих загальних проблем. При цьому питання конституційного судочинства порівняно із проблемами конституційного контролю чи конституційної юстиції слід розглядати з наукових позицій загального і конкретного. Так, під конституційним судочинством мається на увазі вирішення конституційно-правових спорів уповноваженим на те державним органом.

За таким підходом критерієм визначення початкового етапу становлення конституційного судочинства можна було б назвати законодавче закріплення функціонування органу конституційної юрисдикції та надання йому повноважень щодо вирішення конституційно -правових спорів.

У наукових дослідженнях конституційне судочинство пов’язують із законодавчо встановленим механізмом правового захисту конституції (Ж. І. Овсепян [154, с. 42], Л. В. Лазарєв [118, с. 11]). Сам механізм правового захисту конституції визначають як систему правових інститутів і процедур, які забезпечують її дію [34, с. 17]. Набір елементів механізму різний - від вдосконалення законодавства та застосування контрольно-наглядових важелів до різних видів юридичної відповідальності. Однак усі дослідники включають судовий конституційний контроль до елементів механізму правового захисту конституції.

Виділяють появу конституційного контролю з часів Римської імперії або старого Німецького Рейху (1180 р.), коли судові органи займались розглядом спорів між правителями. Зазначається і про існування попередніх форм конституційного розгляду у Франції з середини ХІІІ століття. У Португалії судово-конституційний розгляд був запроваджений Кодексом Філіпа (Philips Code) у ХУІІ століття [34, с. 18].

М. В. Вітрук, розкриваючи сутність конституційного правосуддя, називає загальний термін впровадження конституційного контролю - епоха середньовіччя. Як приклад початкової форми конституційного контролю він наводить діяльність Таємної ради у Великій Британії у ХУІІ столітті, яка визнавала закони законодавчих зборів (легіслатур) американських колоній недіючими, якщо вони суперечили законам англійського Парламенту або загальному праву [28, с. 13].

Дослідники проблем конституційної юстиції називають першоджерелом конституційні ідеї Ласаля [68, с. 38]. В. О. Гергелійник пропонує досліджувати конституційну юстицію, починаючи з періоду становлення і розвитку державних органів у країнах стародавньої цивілізації [40, с. 12]. Зокрема, він вказує на найдавнішого попередника сучасного інституту конституційної юстиції - Раду старійшин (герусію), яка існувала у Спарті на межі ІХ-УІІІ століть до н.

За тих стародавніх часів, коли закони були засновані на природному праві, система судових органів була достатньо розгалуженою. Вплив її діяльності на функціонування апарату державної влади був суттєвий. Так, без згоди суду присяжних у Афінах - гелієї (створеної в 594 р. до н. е.) - жоден законодавчий акт не міг набути чинності [46, с. 25]. Процедури розгляду справ у гелієї були схожими із процедурами судового розгляду. Ними передбачалось заслуховування сторін та розгляд законопроекту після цього комісією для прийняття остаточного рішення. Розгляд законопроекту передбачав процедуру звинувачення у протизаконності. Кожний громадянин міг під клятвою заявити про те, що нова законодавча пропозиція не відповідає чинним нормам права [78, с. 208].

Основна ідея процедури звинувачення у протизаконності була в подальшому впроваджена в інститут конституційної скарги - права громадян оскаржити нормативно-правовий акт, що знайшло закріплення, зокрема, у законодавстві ФРН [40, с. 13]. Прообразом процедур конституційного судочинства можна вважати діяльність Сенату у Стародавнього Римі. Сенат затверджував закони, які були прийняті центуріатними і трибунатними зібраннями, а згодом затверджував і законопроекти.

За часів Київської Русі противагою неправомірним діям князів були боярські думи. Впливовість рішень, які ухвалювала боярська дума, на суспільне життя залежала від багатьох чинників, у тому числі і суб’єктивного характеру, а саме і від особистості самого князя. Так, у одних випадках боярські думи уповноважувались на скасування неправомірного акта князя чи народного віче. В інших випадках його ігнорували [136].

Якщо звернутись до історії запровадження конституційної юрисдикції у Речі Посполитій, то виділяють запровадження з 1572 року «Генріхових артикулів».

О. О. Мироненко правильно зазначає про те, що історію конституційної юстиції доцільно розглядати в концептуальному плані від первісних уявлень про демократію, справедливу державу, право та законність тощо, а у практичному аспекті - від народження держави, елементів політичного, квазісудового та судового контролю за дотриманням стародавніх звичаїв [137, с. 48].

Логічним продовженням цього важливого теоретичного висновку та його підтвердженням є подальша історія становлення конституційної юстиції та формування підходів щодо запровадження конституційного судочинства. Так, у США у XVIII столітті були поширені ідеї верховенства конституції і права, внаслідок чого деякі англійські акти були визнані недіючими на території Північно-Американських штатів. Важливою для розвитку конституційної юстиції у США була справа «Мербері проти Медісона» (1803 р.), за якою Верховний суд США встановив, що закон Конгресу, який суперечить федеральній Конституції, може бути визнаний судом неконституційним. Тим самим суд наділив себе повноваженнями у сфері конституційної юстиції, а саме здійснення конституційного контролю.

Контроль з боку конституційних судів після Першої світової війни був поширений у Європі. Конституційне судочинство здійснювалось з виключними повноваженнями щодо перевірки конституційності законодавчих актів. Ця модель судового конституційного контролю отримала назву «європейської» на відміну від «американської» (англосаксонської), згідно з якою конституційний контроль здійснювався судами загальної юрисдикції.

На становлення конституційного судочинства, формування інституту судового конституційного контролю значною мірою вплинули ідеї професора права Віденського університету Ганса Кельзена. У Австрії Вищий конституційний уд був створений у вересні 1919 року, а інститут конституційного судочинства закріплений у Конституції у 1920 році.

Австрійська модель судового конституційного контролю із відповідними процедурами його здійснення була запроваджена у Чехословаччині (1920 р.), Греції (1927 р.), Іспанії (1931 р.), Ірландії (1937 р.), Єгипті (1941 р.).

У державах Європи спеціалізовані органи, які здійснюють конституційний контроль, у тому числі у формі конституційного судочинства, у певному сенсі знаходяться поза системою інших судових органів і ніби вище за них. Ці органи не мають права переглядати рішення верховних судів як судів останньої інстанції щодо вирішення певних категорій справ, але у деяких випадках вони можуть розцінювати рішення верховних судів з погляду їх відповідності конституції певної держави [95, с. 375].

На сьогодні лише в небагатьох країнах Європи немає конституційної юстиції (Велика Британія, Нідерланди, Люксембург). У еволюції європейської моделі конституційного контролю виділяють два головних напрями. Перший - збільшення обсягу норм, які перевіряються на предмет їх конституційності. Другий напрям - розширення кола суб'єктів та можливостей звертатись до органу конституційної юстиції [97]. Такі напрями безпосередньо відбиваються на юрисдикції конституційних судів та відповідних процедурах конституційного судочинства. Наприклад, статтею 134 Конституції Італійської Республіки (1947 р.) вказано, що Конституційному суду підсудні: спори про конституційність законів та актів держави і областей, які мають силу закону; спори про компетенцію між різними владами держави, між державою і областями та між областями; обвинувачення, які висуваються відповідно до Конституції, проти Президента Республіки.

Конституційна юрисдикція Федерального конституційного суду Федеративної Республіки Німеччина ширша, ніж за Конституційного суду Італійської Республіки. Крім спорів стосовно конституційності актів, Федеральний конституційний суд розглядає справи і щодо тлумачення Основного Закону стосовно спорів про обсяг прав і обов'язків верховного федерального органу або іншої зацікавленої сторони, у випадках різних позицій щодо прав та обов'язків Федерації земель, зокрема при застосуванні землями федерального права та при здійсненні Федерацією функції нагляду (ст. 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина), а також про антиконституційність партій та про втрату і позбавлення основних прав (п.п. 1, 2 параграфа 13 Закону про Федеральний конституційний суд). Крім того, статтею 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччина передбачено, що Федеральний конституційний суд також розглядає справи за позовами про конституційність, який може бути внесений будь-якою особою, яка вважає себе ущемленою державною владою в одному зі своїх прав. Позови про конституційність можуть вносити і громади або об’єднання громад з приводу того, що закони землі порушують право на самоврядування [104, с. 332-338].

У соціалістичних країнах із пануванням доктрини єдності та неподільності державної влади, повновладдя представницьких органів, функція конституційного контролю визнавалась передусім за вищими представницькими органами державної влади, які могли її здійснювати або безпосередньо або за допомогою створюваних органів загальної компетенції (п. “г» ст. 14 Конституції СРСР 1936 р.; п. 11 ст. 73 Конституції СРСР 1977 р.). Конституція СРСР 1977 року функції конституційного контролю закріпила і за Президією Верховної Ради СРСР - постійно діючим органом вищого органу державної влади, який здійснював його функції у період між сесіями (п. 4. ст. 121). У Основному Законі Куби 1959 року передбачалося створення Палати конституційних і соціальних гарантій Республіки Куба як складової частини Верховного суду та наділення її повноваженнями щодо здійснення конституційного контролю. Однак вже Конституцією 1976 року цей інститут не передбачався [30, с. 14].

У Радянському Союзі за часів «перебудови» був запроваджений окремий орган конституційного контролю - Комітет конституційного нагляду СРСР на підставі Закону про зміни та доповнення до статті 125 Конституції СРСР від 1 грудня 1988 року із наступними змінами. 23 грудня 1989 року був прийнятий Закон СРСР про конституційний нагляд у СРСР. Для радянської влади це був принципово новий інститут конституційного контролю, призначенням якого було формування в системі органів державної влади механізму отримань і противаг. Однак його діяльність була частково блокована постановою Ради народних депутатів СРСР від 23 грудня 1989 року про порядок введення в дію Закону СРСР про конституційний нагляд у СРСР, пункт 1 якого встановлював, що положення закону, які стосуються нагляду за відповідністю конституцій і законів союзних республік Конституції СРСР та законам СРСР набувають чинності одночасно зі змінами і доповненнями до розділу Конституції СРСР про національний державний устрій, який так і не був змінений. Функції конституційного контролю з цих питань фактично відповідно до конституційних положень мав право здійснювати Президент СРСР. У зв’язку із розпадом СРСР і укладанням 8 грудня 1991 року Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) Комітет конституційного нагляду СРСР припинив існування. Конституцією РРФСР 1978 року в редакції Закону РРФСР від 27 жовтня 1989 року (ст. 119) було передбачено запровадження Комітету конституційного нагляду та визначено його компетенцію. Однак цей Комітет так і не був створений [30, с. 14-15].

У Російській Федерації Конституційний суд - новий інститут, який істотно різниться від Комітету конституційного нагляду СРСР і порядком формування, і повноваженнями, і функціями. Під час формування Конституційного суду Російської Федерації та визначення його повноважень враховувались вади інституту конституційного нагляду і були прийняті заходи, які гарантували відсутність повторення недоліків. Водночас запровадження Комітету конституційного нагляду СРСР було важливим кроком на шляху запровадження демократичних стандартів функціонування державного механізму в монопартійній країні [320, с. 116].

В УРСР Комітет конституційного нагляду також був створений на підставі конституційної реформи 27 жовтня 1989 року. Однак усі повноваження щодо здійснення конституційного контролю залишились за Верховною Радою. Комітет не мав права скасувати неконституційний акт, а до його повноважень належало лише надання висновків. У рамках подальшого контролю Комітет уповноважувався: по-перше, направляти органу, що видав неконституційний акт, свої висновки, тим самим призупиняючи нелегітимні правові положення; по-друге, ввійти з поданням до Верховної Ради чи Ради Міністрів про скасування зазначених положень [40, с. 32].

У Польській Народній Республіці у березні 1982 року до тексту Конституції була включена нова стаття 33 а, згідно з якою запроваджувався Конституційний трибунал та визначалися основи його організації та діяльності. У квітні 1985 року Сеймом Польщі був прийнятий закон про Конституційний трибунал. У 1986 році він розпочав роботу. До його повноважень належав попередній конституційний контроль у

законотворчому процесі [30, с. 14-15].

Конституційний трибунал працює і до цього часу. Його юрисдикцію закріплено Конституцією Республіки Польща від 1997 року (ст. 188). Конституційний трибунал вирішує справи про відповідність: законів і міжнародних договорів Конституції; законів ратифікованим міжнародним договорам, ратифікація яких вимагала попередньої згоди, вираженої у законі; приписів права, виданих центральними державними органами, Конституції, ратифікованим міжнародним договорам та законам; цілей та діяльності політичних партій Конституції; про конституційну скаргу. Наступною статтею 189 встановлено, що Конституційний трибунал вирішує спори про компетенцію між центральними конституційними органами держави [104, с. 326].

Після розпаду Радянського Союзу та з початком демократичних перетворень у колишніх радянських державах Центральної та Східної Європи почала активно впроваджуватись конституційна юстиція у формі конституційного судочинства, здійснюваного спеціалізованими

конституційними судами.

Аналіз історичного досвіду запровадження конституційного контролю та існування конституційної юстиції, а також поглядів науковців щодо витоків зазначених правових явищ та тенденцій їх розвитку дає підстави зазначити про доцільність виділення першого етапу становлення конституційного судочинства - витоків виникнення конституційного судочинства, що пов’язано із формуванням державності, концепцій конституційного захисту державного ладу, прав і свобод людини і громадянина.

Наступними виділені етапи функціонування конституційного судочинства. Їх доцільно розмежовувати за критерієм стану законодавчого визначення відповідних судових конституційних процедур. Так, другий етап пов’язаний із заснуванням органу конституційної юрисдикції шляхом закріплення у законодавстві та початком його функціонування. Третій етап пов’язаний із вдосконаленням законодавчого врегулювання процедур відправлення конституційного судочинства. Четвертим етапом виділено сучасний стан виконання органом конституційної юрисдикції повноважень у сфері відправлення конституційного судочинства та ступінь впливу рішень, прийнятих органом конституційної юрисдикції, на вирішення спірних питань, пов’язаних із функціонуванням державного механізму.

Отже, першим визначений етап становлення конституційного судочинства. Він має тривалу історію і пов’язаний із формуванням у кожній державі певного органу конституційної юрисдикції, а також моделі вирішення конституційно-правових спорів. Цей етап доцільно поділити на періоди, що зумовлено яскраво вираженими тенденціями у становленні конституційної юстиції. Першим можна виділити період, який охоплює стародавні часи, коли формувались потреби у створенні структури, призначеної вирішувати конфлікти у сфері державності, державного устрою та процедурні форми вирішення конфліктів. Другим визначений період, коли були поширені ідеї верховенства конституції. За цих часів визначалися організаційні форми здійснення конституційного контролю, відправлення конституційного судочинства. Наступним доцільно виділити період після Першої світової війни, коли зміст конституційної юстиції проявлявся переважно через конституційний контроль. У пізніший термін у еволюції конституційного контролю спостерігається виділення двох напрямів - розширення кола суб’єктів конституційного контролю і розширення контрольної сфери у частині нормативних актів, які є предметом контролю. Стосовно конституційної юстиції у соціалістичних країнах слід зазначити її зародковий стан, що проявлялось у наданні обмежених наглядових повноважень органу конституційної юрисдикції.

Другий етап функціонування конституційного судочинства пов’язаний із запровадженням у законодавстві існування органу конституційної юрисдикції та наданням йому повноважень щодо відправлення конституційного судочинства.

Виділення саме такого етапу зумовлено таким.

По-перше, зважаючи на перелік повноважень органу конституційної юстиції, повноваження, пов’язані із відправленням конституційного судочинства, ширші за конституційний контроль. Конституційний контроль полягає переважно у встановленні відповідності конституції держави певного акта. Конституційне судочинство не обмежується зазначеною компетенцією. Повноваження конституційних судів поширюються і на питання щодо тлумачення конституційних положень, надання висновку щодо дотримання процедури імпічменту голови держави. Спільними при відправленні конституційного судочинства та здійсненні конституційного контролю повноваженнями є перевірка конституційності певного акта, а також розгляд конституційних звернень громадян з питань порушень конституційних прав державними органами.

По-друге, коло державних органів, уповноважених щодо здійснення конституційного контролю, широкий. Його можуть здійснювати і глава держави, і представницькі органи, і загальні суди, і спеціалізований суд.

Відправлення конституційного судочинства належить тільки до компетенції спеціалізованого органу конституційної юстиції, повноваження якого закріплюються конституцією держави і конкретизуються відповідним

нормативно-правовим актом. Такому законодавчому закріпленню передує тривалий період визначення моделі конституційної юстиції.

У європейській моделі конституційної юстиції основні принципи відправлення конституційного судочинства переважно регулюються конституціями і конкретизуються законами. У американській моделі, яка діє і в деяких європейських країнах (наприклад, Норвегія, Данія), розгляд конституційно-правових спорів (конфліктів) здійснюється судами загальної юрисдикції. Перевірка конституційності певного акта відбувається у процесі розгляду справи. Дослідники виділяють ще існування квазісудів - конституційних рад, конституційних трибуналів, які мають повноваження щодо розгляду конституційно-правових спорів (наприклад, Конституційна рада Франції). Визначаючи, що існування квазісудів є модифікованою європейською моделлю конституційної юстиції, зазначають про існування третьої - французької моделі (В. О. Гергелійник) [40].

Принципова різниця між процедурами розгляду справ у конституційному суді і конституційній раді полягає у такому. Конституційний суд є органом, розгляд справ у якому здійснюється здебільшого на засадах змагальності та гласності. У конституційній раді змагальність сторін практично відсутня або має умовний характер. Так, у радах можуть робити запити та надаватись документи, однак виступи сторін не практикуються. Члени рад аналізують письмові джерела і позбавлені можливості спостерігати усну боротьбу позицій сторін [95, с. 376].

Якщо звернути увагу на принципові засади конституційного судочинства в Україні з погляду наявності та розвиненості принципу змагальності, можна зазначити, що діяльність Конституційного Суду України має характер, у багатьох випадках, конституційної ради, враховуючи обмежене використання зазначеного принципу. Ця ситуація свідчить про те що діяльність Конституційного Суду України щодо відправлення конституційного судочинства можна охарактеризувати як перехідну, що і підтверджує сучасний стан розгляду конституційно-правових спорів. Звідси випливає висновок про потребу вдосконалення законодавчого врегулювання відносин у сфері відправлення конституційного судочинства Конституційним Судом України в напрямі забезпечення відповідності його засад засадам європейській моделі конституційної юстиції.

Узагальнюючи аналіз моделей конституційної юстиції, вчені (зокрема, В.О. Гергелійник) вказують, що кожна модель мала свій вплив на окремі країни. Американська модель вплинула на країни з англосаксонською системою права. Європейська модель, розроблена Г. Кельзеном, впроваджувалась у країнах континентального права. Що ж стосується форми конституційної юстиції, впровадженої у Франції на основі Конституції 1958 року через створення квазісудового органу, то її сприйняла чимала кількість країн, які у минулому були колоніями Франції і продовжували успадковувати правові принципи колишньої країни-домініону. Серед них - Верхня Вольта, Габон, Камерун, Конго, Мавританія, Малі, Сенегал, Того, Чад та ін. [40, с. 28].

Процеси формування державності на демократичних засадах у постсоціалістичних країнах суттєво різнились за сутністю від процесів державотворення у країнах із розвиненою демократією. Наявністю принципової відмінності характеризувалося і становлення судової влади, оскільки запровадження демократичних засад її функціонування передбачало поступове забезпечення незалежності функціонування органів цієї гілки влади від будь-яких форм впливу та результативності діяльності щодо вирішення правових конфліктів.

За Біловезькою угодою у грудні 1991 року була створена Співдружність Незалежних Держав, до складу якої входять 12 колишніх радянських республік - нині незалежних суверенних держав (Азербайджан, Вірменія, Біларусь, Грузія, Казахстан, Киргизії, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан, Україна). Кожна з цих держав приймає конституцію, інші конституційні акти, які закріплюють демократичні перетворення у суспільному та державному устрої - суверенітет народу, поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову, ідеологічний плюралізм та множинність форм власності і господарювання, демократичні засади побудови судової влади, у тому числі статус конституційного суду.

Судові реформи кожної держави передбачали досягнення таких цілей і вирішення завдань щодо:

- арбітражної функції суду між особою і державою у вирішеннях спорів на основі конституції і законів;

- забезпечення правового захисту демократичних принципів, загальнонаціональних цінностей;

- деідеологізація і деполітизація судової діяльності;

- правовий захист прав і свобод людини і громадянина у поєднанні із захистом публічних інтересів;

- досягнення реальної незалежності судової влади;

- демократизація усіх видів судочинства (конституційного, адміністративного, цивільного, кримінального, арбітражного);

- досягнення верховенства суду у правоохоронній діяльності, тобто встановлення нових принципів взаємовідносин суду, слідства, прокуратури, адвокатури;

- забезпечення престижу суддівської професії, довіри до судів;

- забезпечення доступності правосуддя;

- належне кадрове, матеріальне, фінансове, побутове забезпечення судів і суддів [30, с. 8].

Запровадження органу конституційної юстиції у пострадянських державах здійснювалось на підставі Конституції та законів. Так, статус Конституційного суду Грузії як судового органу конституційного контролю закріплений Конституцією Грузії (1995 р.). Нею прямо визначено, що повноваження, порядок створення та діяльність Конституційного суду Грузії визначений Конституцією та органічним законом. Конституційний суд здійснює судову владу в порядку конституційного судочинства (ст. 88 Конституції Грузії). Юрисдикція Конституційного суду Грузії поширюється на:

- прийняття рішення про відповідність Конституції законів, нормативних актів Президента, вищих органів влади Абхазії і Аджарії;

- розгляд спорів щодо розмежування компетенції між державними органами;

- розгляд питань конституційності створення та діяльності політичних об'єднань громадян;

- розгляд спорів, пов'язаних із конституційністю референдумів і виборів;

- розгляд питань про конституційність міжнародних договорів;

- на підставі позову громадянина розгляд питань про конституційність нормативно-правових актів.

Цей перелік юрисдикційних повноважень відкритий, оскільки встановлено, що Конституційний суд Грузії може здійснювати інші повноваження, визначені Конституцією і органічним законом.

Цікавою є норма частини другої статті 89 Конституції Грузії, згідно з якою Конституційний суд може діяти як суд першої інстанції у певній категорії справ. Підставою судового конституційного провадження є позов або подання Президента Грузії, не менше однієї п'ятої частини членів Парламенту, вищих представницьких органів Абхазії, Аджарії, Народного захисника та громадян [105, с. 344-345].

У Республіці Казахстан Конституцією (1995 р.) передбачено створення Конституційної Ради (ст. 71 Конституції Республіки Казахстан). До її повноважень, крім розгляду питання про відповідність Конституції законів та міжнародних договорів, належить офіційне тлумачення норм Конституції, вирішення спорів щодо правильності проведення виборів Президента Республіки, депутатів Парламенту, Прем'єр-міністра, а також надає висновки з певних питань (ст. 72). Підставою конституційного провадження є звернення Президента Республіки Казахстан, Голови Сенату, Голови Меджлісу, не менше однієї п’ятої частини від загальної кількості депутатів Парламенту, Прем’єр-міністра [105, с. 3452346].

Конституцією Російської Федерації (1993 р.) визначено, що судова влада здійснюється шляхом конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства. Юрисдикція Конституційного суду Російської Федерації поширюється на такі категорії справ: про відповідність Конституції федеральних законів, актів Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, Уряду, нормативних актів суб’єктів Російської Федерації, договорів між органами державної влади Російської Федерації та органами державної влади суб’єктів Російської Федерації; за скаргами громадян та за запитами судів перевіряє конституційність закону, який застосовувався або підлягає застосуванню у конкретній справі; здійснює тлумачення Конституції. Підставами судового конституційного провадження є запити Президента Російської Федерації, Ради Федерації, Державної Думи, однієї п’ятої членів Ради Федерації або депутатів Державної Думи, Уряду Російської Федерації, Верховного Суду та Вищого арбітражного суду, органів законодавчої і виконавчої влади суб’єктів Російської Федерації; скарги громадян; запити судів [105, с. 348-349].

У інших постсоціалістичних державах запровадження органів конституційної юстиції також здійснювалось конституцією відповідної держави. Так, в Угорській Республіці запровадження Конституційного суду було закріплено в Конституції у 1989 році. Його діяльність регламентована прийнятим у жовтні 1989 року Актом про Конституційний суд. Конституційний суд розпочав роботу з 1 січня 1990 року. Із припиненням існування Чехословацької Федерації конституційні суди були створені у Чеській Республіці на підставі Конституції від 16 грудня 1992 року і Словацькій Республіці на підставі положень Конституції від 3 вересня 1992 року. Після розпаду Соціалістичної Республіки Югославія у її колишніх республіках, а нині - незалежних державах (Федеративна Республіка Югославія, Словенія, Хорватія, Македонія, Боснія, Герцеговина) функціонують конституційні суди, уточнена їх компетенція, організація та порядок діяльності. У Федеративній Республіці Югославія збережений Федеральний конституційний суд та конституційні суди в її суб’єктах - Сербії і Чорногорії. Передбачається створення Конституційного суду в мусульмансько-хорватській федерації. У Республіці Болгарія Конституція від 12 липня 1991 року вперше передбачила створення Конституційного суду, який діє на підставі Конституції і Закону про Конституційний суд Республіки Болгарія (16 серпня 1991 р.). Конституція Румунії, прийнята на референдумі 8 грудня 1991 року, запровадила Конституційний суд (статті 140-145), а Закон № 47 від 1992 року встановив основи його організації та діяльності. Конституція Литви 1992 року запровадила Конституційний суд, а Закон про Конституційний суд, прийнятий Сеймом Литви 3 лютого 1993 року, визначив основи організації його діяльності. У Естонії система судового конституційного контролю уперше була введена Конституцією від 28 червня 1992 року. Трохи раніше Суд конституційного контролю передбачався законом про суди 1991 року. Дещо пізніше, 5 травня 1993 року, був прийнятий Закон про процедуру Суду конституційного контролю. Суд конституційного контролю діє у вигляді конституційної палати Національного суду Естонії з 1993 року [30, с. 5-8].

На підставі законодавства здійснюється не лише запровадження органу конституційної юстиції. Термінологія конституційного судочинства також отримує своє закріплення у законодавчих актах. Зокрема, у Росії термін «конституційне судочинство» був уперше запроваджений після прийняття другим (позачерговим) з’їздом народних депутатів РРФСР Закону від 15 грудня 1990 року «Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) РРФСР», яким був запроваджений Конституційний суд РРФСР та закону про нього, прийнятого у 1991 році. До Конституції РРФСР термін «конституційне судочинство» був включений у 1991 році. Статтею 165 було встановлено, що Конституційний Суд РРФСР - вищий орган конституційного контролю у РРФСР, який здійснює судову владу у формі

конституційного судочинства [147; 148; 149; 302, с. 16-17]. Сьогодні

конституційне судочинство в Росії визначається авторами з позицій формально-юридичних (М. В. Баглай, Б. М. Габрічідзе [10, с. 418]). В Україні зміст категорії «конституційне судочинство» ще не був предметом цілеспрямованого наукового пошуку.

У статті 124 Конституції України визначено, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Однак сутність терміна «конституційне судочинство» не отримує свого законодавчого визначення. Розділ ІІ Закону України «Про Конституційний Суд України» називається «Конституційне провадження». Термін «конституційне судочинство» не зустрічається і у Регламенті Конституційного Суду України.

Враховуючи високе соціальне, правове, політичне значення судового конституційного провадження, з одного боку, і термінологічну невизначеність на рівні спірних доктринальних положень щодо сутності конституційного судочинства - з іншого, доцільно було б у Законі України «Про Конституційний Суд України» закріпити як частину другу статті 1 зазначеного Закону положення про те, що Конституційний Суд України здійснює правосуддя у формі конституційного судочинства. Можна зробити й іншу пропозицію - врахувати її при підготовці нового законодавчого акта, який би регламентував відносини у сфері відправлення конституційного судочинства. Наслідком законодавчого визначення сутності конституційного судочинства як правосуддя, здійснюваного у певній формі, був би перегляд принципів судового конституційного провадження відповідно до загальних засад процесуального порядку відправлення правосуддя та запровадження адекватних процедур розгляду справи Конституційним Судом України.

Необхідно зазначити, що між закріпленням у законодавстві існування органу конституційної юстиції і його реальною дією проходить достатньо тривалий час. Наприклад, у Італії між закріпленням у Конституції 1947 року створення конституційної юстиції і реалізацією цієї норми минуло майже 10 років. За цей період необхідно було прийняти додатково декілька законодавчих актів [40; 96, с. 211]. Аналогічний приклад - Україна, коли внаслідок політичного протистояння блокувалось питання кадрового призначення складу Конституційного Суду України, через що Конституційний Суд України був не спроможний здійснювати конституційне судочинство. Конституційний Суд України розпочав діяльність 18 жовтня 1996 року. Своє перше рішення він прийняв 13 травня 1997 року.

В Росії також між законодавчим закріпленням існування Конституційного суду і початком його діяльності існував певний проміжок часу. Так, Конституція Російської Федерації легітимізувала Конституційний суд у 1993 році, але формування повного складу Конституційного суду РФ завершилось у лютому - березні 1995 році. Саме з цього часу був покладений початок реального функціонування конституційної юстиції в Російській Федерації.

Невипадково виділений третій етап становлення конституційного судочинства - вдосконалення процедур розгляду конституційно -правових спорів.

Із запровадженням конституційного судочинства в посттоталітарних державах складно забезпечити ефективність його функціонування й одразу ліквідувати вади судової системи, яка діяла раніше. Складність функціонування органів конституційної юстиції зумовлюється також існуючими проблемами соціального та економічного розвитку держави в перехідний період. Внаслідок того, що приведення законодавства, яке регламентує діяльність судів взагалі і конституційних зокрема, у відповідність з сучасними тенденціями суспільного розвитку відбувається із значним запізненням (як приклад - чинність Кримінально-процесуального кодексу України від 28 грудня 1960 р.), виникають нові явища, які негативно впливають на судову систему в цілому і діяльність органів конституційної юстиції зокрема: відсутність чіткого визначення юрисдикційних

повноважень та їх недостатність (наприклад, Конституційний Суд України не має права розглядати справи за скаргами громадян на порушення їх конституційних прав), великий потік справ. До цих негативних факторів долучається низький рівень матеріально-технічного забезпечення діяльності судів і суддів. Не можна не відзначити і наявності чинників політичного характеру, коли здійснюється тиск на суддів, а засоби масової інформації недостатньо об’єктивно висвітлюють діяльність судів, що негативно впливає на сприйняття суду суспільною свідомістю, знижує рівень довіри до суддів і змушує самих суддів захищати свої законні права та інтереси.

Політизація діяльності конституційних судів інколи закладена у самому законодавстві. Наприклад, статтею 165-1 Конституції Російської Федерації, яка втратила чинність, передбачалося, що Конституційний суд поряд із іншими справами вирішує справи про конституційність політичних партій та громадських об’єднань. У частині другій статті 7 Конституції Російської Федерації у редакції, затвердженій VII з’їздом народних депутатів Російської Федерації у грудні 1992 року, вказувалось на те, що не допускається створення і діяльність партій, громадських організацій та рухів, які мають за мету насильницьку зміну конституційного ладу та порушення цілісності Російської Федерації, підрив безпеки держави, створення не передбачених Конституцією і законами Російської Федерації структур влади, незаконних озброєних формувань, розпалювання національної і релігійної ворожнечі, включно із пропагандою виключності та будь -яких форм дискримінації за ознаками етнічної, національної, расової та релігійної належності. Тим самим Конституційний суд був поставлений в умови, коли необхідно відповідати на питання, якою мірою створення (організаційний аспект) і діяльність (функціональний аспект) політичної партії, громадської організації та масового руху небезпечні для конституційного ладу держави. Саме в останньому випадку надзвичайно гостро поставала проблема розмежування права і політики, правового рішення і акта політичної волі. Статтею 125 чинної Конституції Російської Федерації було виключено з компетенції Конституційного суду перевірку конституційності політичних партій [320, с. 126-128].

Однак, як зазначає Б. С. Ебзеєв, конституційному правосуддю іманентна політична функція. В багатьох завдяки їй держави романо- германського права віддали перевагу самостійному і незалежному від судів загальної юрисдикції інституту конституційного контролю, а не надали повноваження зі здійснення конституційного контролю верховним судам. Сама Конституція є політико-правовим документом і діяльність щодо її захисту не може не мати політичного значення. Виступаючи як орган правосуддя, конституційний суд є гарантом стабільності, розвитку політичних процесів у рамках Основного Закону. Саме про таку роль органу конституційної юстиції зазначав канадський вчений Д. Мілн, оцінюючи третейську роль Верховного суду Канади у вирішенні конфліктів між федеральною владою і провінцією. Він вказував, що конституційний розподіл влади між двома державними рівнями - федеральним урядом і урядами федерацій примушує суди завжди виступати посередниками у вирішенні вельми складних політичних питань [320, с. 126-131].

У новому Основному Законі Російської Федерації вже відсутнє визначення Конституційного суду як вищого судового органу конституційного контролю в Російській Федерації, який здійснює судову владу у формі конституційного судочинства. Це положення містилося у статті 165 Конституції, яка втратила чинність. Тотожне визначення Конституційного суду містилося і у частині першій статті 1 Закону про Конституційний суд РФ 1991 року. У Законі про Конституційний суд Російської Федерації 1994 року він розглядався як судовий орган конституційного контролю, який самостійно і незалежно здійснює судову владу через конституційне судочинство. Таке визначення, на думку Б. С. Ебзеєва, у концентрованому вигляді виражає основні характеристики Конституційного суду, його функціональне призначення (здійснення конституційного контролю), статус (судовий орган), основоположні принципи діяльності (самостійне і незалежне здійснення судової влади), процесуальна форма діяльності (конституційне судочинство). Вчений зазначає про подвійну правову природу Конституційного суду Російської Федерації - і як орган правосуддя, і як орган конституційного контролю [320, с. 121].

Закон України «Про Конституційний Суд України» був прийнятий 16 жовтня 1996 року. Трохи менше року самим Конституційним Судом України було прийнято рішення про визнання неконституційними його окремих положень. Це стосується положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» в частині віднесення до юрисдикції Конституційного Суду України питань про відповідність Конституції України (конституційність) правових актів органів Верховної Ради України. Це положення визнано таким, що не відповідає Конституції України, крім нормативних актів Президії Верховної Ради України, прийнятих до набуття чинності Конституцією України [225]. До Закону України «Про Конституційний Суд України» у серпні 2008 року двічі вносилися зміни [184; 185]. Вони не торкалися самого процесуального порядку розгляду справи Конституційним Судом України, а ними були уточнені процедури складання суддею присяги і юрисдикція Суду з питань про відповідність Конституції законів, крім законів України про внесення змін до Конституції України, які набули чинності, та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, прийняті після набуття чинності Конституцією України.

Однак ці зміни не стосувались принципових засад відправлення конституційного судочинства Конституційним Судом України, а саме запровадження принципу змагальності між учасниками провадження. Як зазначає професор А. О. Селіванов, відсутність цього принципу істотно знижує процесуальні можливості учасників судового конституційного провадження, зокрема, представника парламенту довести аргументацію і цінності права з питань, які розглядаються на відкритих засіданнях суду. Він зазначав, що постійний представник зв'язаний, найімовірніше, не з правами, які має довести високому суду, а казуальними інтерпретаціями, що створює труднощі під час захисту конкретних прав, які оспорюються (тлумачаться) в Конституційному Суді з погляду розуміння кожного положення (норми) законодавцем. Він зазначав і таку ваду, як відсутність повноважень постійного представника залучати експертів, спеціалістів [241, с. 127-128].

Цікавим є приклад ефективності конституційної юрисдикції суду у США. Конституція США у 1996 році - це документ, який істотно різниться від прийнятого у 1787 році. Однак жодних змін у тексті немає, за винятком прийнятих 27 поправок. Конституція фактично змінилась без зміни її тексту. Це свідчить про те, що суд, наділений повноваженнями конституційного контролю, має право трансформувати конституцію [320, с. 131].

Четвертим етапом становлення та функціонування конституційного судочинства виділено сучасний стан виконання органом конституційної юрисдикції повноважень та міру його участі у державному механізмі.

Функціонування спеціального органу конституційної юрисдикції, який забезпечує конституційність правових актів, є визначальною рисою конституційного порядку в демократичній, правовій державі. Конституційний суд повинен сприяти подоланню конфронтаційних тенденцій між різними гілками влади, посиленню захисту прав людини, належному тлумаченню Конституції [205, с. 406].

Повноваження Конституційного Суду України, форма звернення до Суду та види звернень, коло суб'єктів, які мають право звернутись до Конституційного Суду, чітко визначені законом. Так, передбачено тільки письмову форму звернення. Використовувати захисні можливості Конституційного Суду може широке коло суб'єктів - Верховна Рада, Президент, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи.

Світова практика свідчить про організаційні форми відправлення правосуддя на вищому рівні управління державою не тільки конституційним судом. Власне, віднести повною мірою процесуальний порядок розгляду таких справ до конституційного судочинства складно, однак ці справи пов’язані із вирішенням конкретних питань щодо учасників конституційних відносин. Так, в окремих європейських країнах з питань імпічменту існують окремі особливі суди. Крім того, існують і суди спеціалізованої юрисдикції - так званої політичної юстиції. Наприклад, у Франції такими органами є Висока палата правосуддя та Палата правосуддя Республіки. Висока палата правосуддя має виключну компетенцію судити Президента у разі вчинення ним державної зради. До її складу входять парламентарії, обрані їх колегами. До компетенції Палати правосуддя Республіки належить вирішення справ щодо злочинів та правопорушень, вчинених членами уряду Франції під час виконання ними своїх обов’язків. Ця Палата була запроваджена у результаті здійснення конституційної реформи 1993 року.

У Фінляндії періодично скликається Вищий суд по імпічменту, до компетенції якого належать справи щодо звинувачення у вчиненні кримінальних злочинів членами уряду, канцлером юстиції, суддями Верховного суду або Верховного адміністративного суду. Переслідування по таких справах здійснюється канцлером юстиції або омбудсманом.

У Швеції Верховний суд, який одночасно є вищою судовою інстанцією держави, виступає як суд першої і останньої інстанції у справах щодо посадових злочинів міністрів уряду. Рішення про порушення кримінальної справи приймає постійний парламентський комітет [97].

У країнах, де склад конституційного суду (чи конституційної ради) не чисельний, органи конституційної юрисдикції працюють у режимах пленумів. У країнах, де структура конституційного суду чисельна, вона упорядкована шляхом утворення внутрішніх підрозділів (палат, сенатів та інше), які мають право виносити рішення від імені суду. Так, Федеральний конституційний суд Німеччини складається з двох рівних за чисельністю сенатів, які очолюють відповідно президент Федерального конституційного суду та його заступник. Кожен сенат має власну компетенцію, яка може перерозподілятись. Кожен сенат виносить рішення від імені суду. Пленум конкретних справ не розглядає, однак у разі розбіжностей між сенатами з правових питань рішення приймає пленум Федерального конституційного суду. Для розгляду конституційних скарг громадян у сенаті утворюють кілька палат у складі трьох суддів кожна. Склад палати має бути незмінним не більше трьох років. Якщо палата не приймає одностайного рішення, питання вирішує сенат.

У Іспанії Конституційний трибунал складається з двох палат рівних за чисельністю. Ними керують голова Трибуналу та віце-голова. Компетенція палат не розмежована на відміну від Федерального конституційного суду Німеччини. Кожна палата може вирішувати будь -які справи, які не віднесені до компетенції пленуму. Якщо палата вважає за необхідне відійти від правової позиції Трибуналу, питання вирішується пленумом [95, с. 375-395].

У сучасних європейських конституціях можна виділити три основні моделі здійснення конституційного правосуддя: 1) у межах загальної судової системи, 2) спеціалізованим конституційним судом, 3) квазісудовим органом.

До першої моделі віднесено здійснення конституційного правосуддя у межах загальної судової системи, як правило, верховним судом, який очолює інстанційну систему загальних судів (Ірландія, Швейцарія, Норвегія, Естонія, Монако, Мальта, Республіка Кіпр). Зокрема, у Конституції Ірландії закріплено право Президента після консультацій із Державною радою передати будь-який законопроект до Верховного Суду для вирішення питання про його відповідність Конституції загалом чи її окремому положенню. В усіх випадках, коли Верховний суд Ірландії вирішить, що окреме положення законопроекту суперечить Конституції, Президент країни повинен відмовити у підписанні такого проекту (ст. 26).

Статтями 106-114 Конституції Швейцарії визначено право Федерального суду вирішувати поряд із іншими справами, спори про компетенцію та державно-правові спори між державними органами різних рівнів, за скаргами на порушення конституційних прав громадян, а також за скаргами приватних осіб. У напівкантоні Базельський функції конституційної юстиції виконують адміністративні суди, а у напівкантоні Нідвальден - Верховний суд. Єдиний у Швейцарії Конституційний суд існує з 1978 року в кантоні Жюра. Він компетентний на вимогу уряду кантону визнавати нечинними акти кантонального парламенту. У Королівстві Норвегія Верховний суд країни за запитами Стортингу (парламенту) надає висновки з правових питань. У Естонії конституційне судочинство здійснює Колегія конституційного нагляду Державного суду, яка складається з суддів, які обираються пленумом суду строком на п’ять років. У Ісландії, Нідерландах, Фінляндії відсутні спеціалізовані конституційні суди. У Ісландії суди загальної юрисдикції наділені правом визначати відповідність законів, які приймаються, Конституції. Такі повноваження склалися на основі звичаєвого права. У Нідерландах Конституцією проголошено презумпцію непорушності законів. Тому суди не мають права розглядати питання про конституційність законів. Така ж норма діє і у Фінляндії, однак згідно з тлумаченням законодавства, а не Конституції. Суди не управомочені робити висновки про конституційність законів або відмовлятися робити висновки щодо конституційності законів або відмовлятися застосовувати норму закону за мотивами її неконституційності. У той же час вони не вправі застосовувати норми підзаконних актів, які прямо суперечать Конституції [97].

Другу модель становить здійснення конституційного правосуддя спеціалізованим конституційним судом (Австрія, Італія, ФРН) [97]. До компетенції цього суду належить, зокрема, право скасувати певні нормативні акти (постанови) як протизаконні (Австрія). Підставами провадження є клопотання про скасування цього акта або факт застосування цього акта при розгляді правового спору. Акт визнається протизаконним, якщо: прийнятий на незаконних підставах; прийнятий некомпетентним органом; був опублікований протизаконним способом (ст. 139 Конституції Австрії). В Італії Конституцією статус Конституційного суду визначений у розділі, який стосується конституційних гарантій прав громадян. Провадження Конституційного суду пов’язані здебільшого із вирішенням справ щодо подолання прогалин у законодавстві. Зміст конституційного судочинства як процесу відправлення правосуддя визначений Конституцією Португальської Республіки. Так, статтею 221 визначено, що Конституційний суд - це суд, до спеціальної компетенції якого належить відправлення правосуддя у сфері питань юридико-конституційного характеру. Органи конституційної юстиції ФРН включені до загальної системи органів, призначених здійснювати відправлення правосуддя. До юрисдикції Федерального конституційного суду не належить контроль результатів відправлення конституційного судочинства у землях. У разі виникнення різних позицій конституційного суду землі при тлумаченні Основного Закону, то відбувається звернення за рішенням до Федерального конституційного суду. Закон землі може передбачити передачу до Федерального конституційного суду внутрішніх земельних конституційних спорів.

Органи конституційної юстиції земель мають різну назву: державний суд, конституційний суд, конституційна колегія, державна судова колегія. Так само певною мірою вони мають відмінності, різниться і їх компетенція. Так, Конституційна судова колегія Баварії має повноваження щодо розгляду так званих популярних позовів, які є специфічною формою абстрактного контролю конституційності норм. Такий позов може бути використаний кожним незалежно від того, чи стосуються норми конкретної особи, або чи його метою є анулювання законів та приписів, які обмежують основні права та суперечать їм. Повноваження Федерального конституційного суду Німеччини порівнюють із широкою компетенцією Конституційного суду Республіки Словенія, що закріплена Конституцією Республіки 1991 року.

Третя модель стосується здійснення конституційного правосуддя квазісудовим органом (наприклад, Республіка Польща) або функціонування змішаної моделі (наприклад, Князівство Андорра). У Конституції Князівства Андорра (ст. 103) закріплена змішана модель конституційного правосуддя. Тлумачення Конституції здійснюється Конституційним трибуналом, але конфлікти у сфері встановлених Конституцією повноважень мають право розглядати ординарні суди [97].

Узагальнюючи повноваження органів конституційної юстиції європейських країн, можна виділити предмет конституційного судочинства, який становлять спори щодо:

- вирішення питання про відповідність основному закону держави міжнародних договорів, законів та інших правових актів;

- вирішення справ за конституційними скаргами громадян;

- офіційне тлумачення конституцій, законів та інших нормативних актів;

- вирішення правових спорів між органами влади різних рівнів (конфлікт компетенцій між суб’єктами федерації та між ними та федерацією, а також конфлікти з приводу «горизонтального розподілу влади»);

- вирішення питання про відповідність основному закону діяльності партій, інших політичних формувань;

- визначення конституційності референдумів;

- визначення конституційності і законності виборів (наприклад, ст. 100 Конституції Греції);

- визначення правомочності державних службовців;

- вирішення питання про імпічмент президента та інших посадових осіб;

- констатація підстав розпуску парламенту;

- інші конституційні повноваження [97].

Однак, якими б не були повноваження органу конституційної юстиції, його юридичні (правові) позиції завжди мають величезний резонанс і значущість. У той же час у діяльності органу конституційної юстиції важливим є дотримання таких принципів, як принцип політичної стриманості та «зв’язаної ініціативи». Зміст першого принципу полягає у розгляді органом конституційної юстиції виключно правових питань та відмова від втручання у політичні питання. Другий принцип означає, що орган конституційної юстиції не має права розглядати за власною ініціативою питання про відповідність основному закону нормативних актів. Водночас з цього правила існували певні винятки. Так, у статті 127 Конституції Соціалістичної Республіки Югославія від 27 квітня 1992 року було закріплено, що Конституційний суд може за власною ініціативою порушити провадження щодо оцінки конституційності і законності.

Проведений аналіз історії становлення та виникнення конституційного судочинства дав змогу отримати такі висновки:

- етапи виникнення та становлення конституційного судочинства виділені, виходячи з результатів вивчення історичного досвіду запровадження конституційного контролю та існування конституційної юстиції, а також поглядів науковців щодо витоків зазначених правових явищ та тенденцій їх розвитку;

- визначено чотири етапи - від витоків виникнення конституційного судочинства до сучасного стану,;

- існує потреба вдосконалення законодавчого врегулювання відносин у сфері відправлення конституційного судочинства Конституційним Судом України у напрямі забезпечення відповідності його засад засадам європейській моделі конституційної юстиції, а саме формування процедур відправлення конституційного судочинства на засадах змагальності сторін, диспозитивності.

2.2.