Суб’єкти і учасники конституційного судочинства та їх процесуальні повноваження

Сутність і зміст діяльності Конституційного Суду України визначаються специфікою функціонування механізму поділу влади в Україні. Конституційний Суд України як єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні є незалежним від законодавчої, виконавчої влади і не входить до системи судів загальної юрисдикції, але є невід’ємною складовою системи органів судової влади.

Така значуща для розвитку держави, гарантування реалізації принципу верховенства права роль конституційного правосуддя визначає коло суб'єктів звернення до Конституційного Суду України, учасників судового конституційного провадження. Як зазначалося, ними визначено Верховну Раду України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Президента України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, інші органи державної влади, громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб (ст.

України «Про Конституційний Суд України»).

Однак потреба посилення конституційних гарантій конституційного правопорядку в суспільних відносинах визначає необхідність критичного осмислення положень чинного законодавства, яке встановлює перелік суб'єктів звернення до Конституційного Суду України. У деяких інших країнах право звернення до органу конституційної юстиції мають і голова уряду та прокурор (Іспанія), судові органи (Росія) [40, с. 130]. Доцільно розглянути питання і про можливість надання права звернення об'єднанням громадян.

У сучасних наукових дослідженнях аналізувались переважно питання конституційно-правового статусу суб'єктів звернення до Конституційного Суду України та їх процесуальні повноваження при відправленні конституційного правосуддя. Ці проблеми вивчались у межах ширшої за

змістом проблематики розвитку конституційної юстиції (С. В. Боботов [19], М. В. Вітрук [30], І. С. Назарова [143], М. В. Савчин [240],

А. О. Селіванов [246] та ін.).Однак питання щодо доцільності розширення чи звуження кола суб’єктів звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції на сьогодні ще не стало предметом поглибленого наукового пошуку. Окремо постає і проблема вдосконалення процесуального статусу учасників конституційного судочинства.

Суб’єктів звернення до Конституційного Суду України можна згрупувати за такими критеріями: місцем у механізмі державної влади; процесуальними повноваженнями щодо звернення у певній формі.

За критерієм місця у механізмі державної влади суб’єктів звернення до Конституційного Суду України можна згрупувати у чотири групи:

1) уповноважені органи державної влади (Верховна Рада України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим);

2) суб’єкти народного представництва (не менш як сорок п’ять народних депутатів України) та представництва інтересів територіальних громад (органи місцевого самоврядування);

3) громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи;

4) інші органи державної влади.

Інші органи державної влади виділені в окрему групу, а не включені до групи уповноважених державних органів у зв’язку із тим, що їх статус урегульований нормами чинного законодавства, прийнятого на виконання конституційних норм і приписів та норм і приписів законів, вони не мають повноважень щодо ініціювання внесення змін до Основного Закону та законів України, оскільки не є суб’єктами законодавчої ініціативи.

Конституцією України визначено дві форми звернення до Конституційного Суду України - конституційне подання чи конституційне звернення. Відповідно до цього суб’єктів звернення доцільно згрупувати у дві групи:

1) суб’єкти, уповноважені звертатись із конституційним поданням (органи державної влади у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»);

2) суб’єкти, уповноважені звертатись із конституційним зверненням (громадяни, іноземці, особи без громадянства).

Конституцією України до структури органів державної влади віднесено прокуратуру, суди загальної юрисдикції, місцеві державні адміністрації. Чинне законодавство наділяє не усі органи державної влади, передбачені Конституцією України, правом звертатись до єдиного органу конституційної юрисдикції, але надає їм конкретне місце в механізмі державної влади. Водночас норма статті 3 Конституції України про те, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, поширює дію на усі владні інститути.

Як єдиний орган конституційної юрисдикції Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Тим самим Конституційний Суд забезпечує коригування законодавства через джерело вищого права - Конституцію України, що дає можливість зміцнювати конституційно-правову основу діяльності усіх державних органів і посадових осіб [246, с. 6].

Здійснюючи правозастосовчу діяльність, прокуратура, суди, місцеві державні адміністрації безпосередньо стикаються із численними прогалинами і колізіями чинного законодавства.

У зв’язку з цим доцільно розглянути питання у порядку наукової дискусії про надання права звернення до Конституційного Суду України, наприклад, судам, місцевим державним адміністраціям. Крім того, необхідно здійснити критичний аналіз проблеми доцільності існування права звернення до органу конституційної юрисдикції тих державних органів, які на сьогодні таке право мають, та переглянути процесуальні повноваження громадян, іноземців, осіб без громадянства. Потреба у проведенні наукового пошуку в такому напрямі ґрунтується, зокрема, на результатах опрацювання даних про кількість звернень до Конституційного Суду України і суспільної значущості наслідків вирішення порушених у зверненнях питань. Так, з питань охорони конституційних прав, свобод та гарантій людини і громадянина протягом 1997 - початку 2008 року Конституційним Судом України було прийнято 83 рішення. Найменша кількість була прийнята за конституційними зверненнями Президента України (3) та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (4). З питань, що стосуються компетенції органів публічної влади за той же період найбільша кількість рішень була прийнята за конституційними поданнями народних депутатів України (55), Президента України (25), а найменша - органів місцевого самоврядування (2), органів виконавчої влади (5) та інших суб’єктів (4) [247, с. 113, 117].

Стосовно першої групи проблемних питань, які стосуються доцільності розширення кола суб’єктів права на звернення до органу конституційної юрисдикції - слід відповісти, у свою чергу, на два питання.

Для відповіді доцільно насамперед визначити критерії, яким має відповідати статус певного державного органу. Ці критерії формулюються з метою визначення спроможності набуття права звернення до органу конституційної юрисдикції і відсутності суперечливості надання цього права його конституційно-правовому статусу.

Критерії відповідності статусу визначаються, виходячи з правової природи конституційного правосуддя. Їх виділено шість:

1) виступає як елемент правової держави;

2) його діяльність спрямована на захист принципів правової держави;

3) реалізує функцію загальнодержавного характеру - охоронну функцію;

4) завданням є гарантування верховенства Конституції України на всій території України;

5) є особливою формою правосуддя;

6) реалізується у процесуальній формі, що дає змогу здійснити такі функції, як конституційний нормоконтроль, право тлумачення тощо. Функціями органів конституційної юрисдикції називають: а) конституційний контроль та офіційне тлумачення (В. Я. Тацій, Ю. М. Грошевий і О. В. Городецький, В. М. Шаповал [106; 108; 311; 312]); охорони Конституції та охорони прав людини (Л. П. Чубар [307]) та інші.

З переліку цих критеріїв можна виділити основні, які впливають на формування місця і ролі органу конституційної юрисдикції у державному апараті, і похідні - критерії впливу на встановлення порядку і форми реалізації такого місця. Основними можна назвати перші чотири. Як похідні можна визначити два останні критерії, оскільки вони відображають форму існування і форму реалізації конституційного правосуддя. Вирішуючи питання щодо наявності потенційної можливості набуття права звернення до Конституційного Суду України, доцільно спиратись на перші чотири критерії.

Найширше коло суб’єктів звернення до Конституційного Суду України встановлене з питання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Ними є: Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, інші державні органи, органи місцевого самоврядування. Зазначена категорія суб’єктів має право звертатись із конституційним поданням.

Встановлення такої ознаки державного органу, як «інші» фактично надає право звернення до Конституційного Суду України органам виконавчої влади, прокуратури, органам судової влади будь-якого рівня звертатись із конституційним поданням щодо тлумачення Конституції та законів України.

Серед науковців - представників науки конституційного права зміст тлумачення Конституції визначається як обов’язкове роз’яснення уповноваженим органом понять, формулювань, норм, що містяться в ній [9; 283]. У теорії права тлумачення визначають як родове поняття, що включає два самостійних і відмінних одне від одного видових поняття: 1) внутрішній процес мислення, з’ясування змісту правової норми та його пояснення; 2) роз’яснення правової норми, яке знаходить втілення як у формі офіційного акта державного органу так і у формі рекомендацій та порад громадських організацій, які не є обов’язковими [170; 273, с. 470].

Існує точка зору про те, що тлумачення полягає в подоланні, в рамках встановлених законом процедур і на підставі використання всіх відомих науці засобів і способів, невизначеності Основного Закону або правових норм, що зіставляються з ними, в казуальній чи нормативній об’єктивації достеменного (справжнього) їх змісту з метою забезпечення конституційної законності і дотримання належного конституційного правопорядку [298].

Тлумачення визначають як єдиний процес, спрямований на роз’яснення та з’ясування змісту нормативно -правового акта, його окремих положень з метою правильного застосування і забезпечення сталості правової системи. Конкретно мета тлумачення полягає в переведенні змісту норми права на більш доступну і зрозумілу мову, розкритті, розвитку її змісту в більш детальних положеннях, настільки наближених до конкретних ситуацій, щоб вони не викликали сумніву щодо врегулювання спірних життєвих ситуацій відповідною нормою права, яка тлумачиться, і забезпечували її правильне розуміння та реалізацію [239, с. 38-39].

Спільним для усіх цих визначень є те, що в них сутність тлумачення встановлюється через роз’яснення правової норми, для здійснення якого потрібно уяснити зміст цієї норми. Мета тлумачення визначається узагальнено або конкретно, залежно від того, якою є юридична сила тієї норми права, що стає предметом тлумачення. Якщо визначається сутність тлумачення норм Основного Закону, то цей процес матиме офіційний характер і здійснюється уповноваженими державними органами з метою подолання невизначеності цих норм. У широкому розумінні метою тлумачення визначається забезпечення правильного розуміння і реалізації норми права.

Якщо звернутись до практики діяльності Конституційного Суду України стосовно справ про тлумачення Конституції та законів України, то можна зазначити, що найменша їх кількість стосувалась звернень органів місцевого самоврядування. Так, протягом 1997 - початку 2008 років було розглянуто 500 конституційних подань та конституційних звернень, серед яких по восьми суб’єктами були органи місцевого самоврядування [наприклад, 235; 284; 285; 287-289]. З цих звернень тільки по двох були прийняті рішення.

Така ситуація склалася невипадково і зумовлена межами повноважень органів місцевого самоврядування, їхньою компетенцією.

Під компетенцією місцевого самоврядування розуміють встановлену нормами чинного законодавства сукупність прав, обов’язків та предметів відання територіальної громади, органів та посадових осіб місцевого самоврядування для здійснення функцій і завдань місцевого самоврядування [179, с. 274]. Не вдаючись до наукового аналізу відмінностей у поглядах вчених щодо понять «компетенція місцевого самоврядування» та «компетенція органів місцевого самоврядування» [255, с. 93-94], оскільки такий аналіз виходить за межі предмета дисертаційного дослідження, слід зосередитись на питаннях про повноваження органів місцевого самоврядування, на підставі здійснення яких і має реалізуватись право органів місцевого самоврядування щодо звернення до Конституційного Суду України з питань тлумачення Конституції та законів України.

Чинне законодавство визначає виключну компетенцію сільських, селищних, міських рад щодо самоорганізації ради та формування її органів, організації та функціонування системи місцевого самоврядування, питань економічного і соціального розвитку території, бюджету, управління комунальною власністю, контрольні повноваження [107, с. 502-505].

Обласні та районні ради не виступають представницькими органами обласних та районних громад. Вони конституйовані як органи місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» та іншими законами [107, с. 507-508]. Згідно зі статтею 143 Конституції України до відання обласних, районних рад віднесені питання щодо: а) затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контроль за їх виконанням; б) затвердження районних і обласних бюджетів, які формуються з коштів державного бюджету та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів та контроль за їх виконанням; в) інші питання, віднесені законом до компетенції. Обласна, районна рада не утворює власних виконавчих органів, а відповідні повноваження делегуються нею обласній, районній державній адміністрації [107, с. 508].

Для статусу органів місцевого самоврядування характерна його відповідність критерію належності до системи елементів правової держави. Водночас діяльність цих органів спрямована не на реалізацію охоронної функції держави, а на вирішення питань місцевого значення. Так, Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» надається таке визначення: «Місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України» (ч. 1 ст. 2) [192].

Органи місцевого самоврядування при здійсненні звернення до Конституційного Суду України діють як суб’єкти абстрактного нормоконтролю, що не пов’язаний із попереднім зверненням до будь-якого органу чи взагалі поза будь-яким спором чи справою. Наприклад, мотивацією розгляду справи про вибори Президента України за конституційним поданням Харківської обласної державної адміністрації та Харківської обласної ради була практична необхідність офіційної інтерпретації положень пункту 4 частини третьої статті 56, пункту 2 частини першої, частини п’ятнадцятої статті 64 Закону України «Про вибори Президента України». У зазначених нормах міститься невизначеність, що, з одного боку, містить загрозу невмотивованого притягнення до юридичної відповідальності кандидатів у Президенти України, які залучатимуть до передвиборної агітації підлеглих осіб у позаробочий час, а з іншого - обмежує право громадян підтримати своїх керівників, зареєстрованих кандидатами на пост Президента України, незважаючи на те, що це відбувалося б виключно у позаробочий час.

Слід зауважити, що діяльність місцевого самоврядування стосується вирішення питань тільки місцевого значення територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, так і через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст. Такі межі компетенції випливають з положень норм статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». Рішення і висновки Конституційного Суду України не стосуються питань розвитку певної місцевості, вони мають загальнодержавне значення. У зв’язку з цим логічно було б обмежити право звернення органу місцевого самоврядування до Конституційного Суду України тільки випадком, коли розглядається справа за його участі у порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства. Якщо для вирішення справи у суді необхідно здійснити офіційну інтерпретацію конкретної норми закону, суд або орган місцевого самоврядування, зацікавлений у вирішенні справи, звертається до Конституційного Суду із відповідним конституційним поданням. Така пропозиція ґрунтується на такому:

а) звернення органу місцевого самоврядування до Конституційного Суду України в порядку абстрактного нормоконтролю виходить за межі компетенції, наданої чинним законодавством, насамперед Конституцією України;

б) з 2005 року, тобто з часу набуття чинності Кодексом адміністративного судочинства України, вже передбачено компетенцію адміністративних судів щодо вирішення спорів за участі суб’єкта владних повноважень. Згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України суб’єктом владних повноважень виступає орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб’єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень [83].

Такі ж самі аргументи стосуються і обґрунтування потреби надання права місцевим державним адміністраціям звертатись до Конституційного Суду України, якщо розглядається справа в порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства і необхідно тлумачити норму закону для її вирішення. Частиною третьою статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» [193] визначено, що місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою. Тобто компетенція органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій не стосується вирішення загальнодержавних завдань. Крім того, місцеві державні адміністрації належать до визначення «суб’єкт владних повноважень», наданого Кодексом адміністративного судочинства України, і тому юрисдикція адміністративного суду поширюється і на їх рішення, дії (бездіяльність).

Приведення законодавчого врегулювання питання щодо компетенції органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій у сфері реалізації права щодо звернення до Конституційного Суду України з питань офіційного тлумачення норм Конституції та законів України до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України потребує формулювання відповідних пропозицій щодо змін до чинного законодавства. При цьому слід зауважити про доцільність реалізації права звернення органів місцевого самоврядування, місцевих державних адміністрацій до єдиного органу конституційної юрисдикції стосовно тлумачення тільки законів. Така пропозиція ґрунтується на наявних межах компетенції зазначених органів.

Отже, з метою приведення у відповідність до Конституції України, Кодексу адміністративного судочинства України норм законів України «Про

Конституційний Суд України», «Про органи місцевого самоврядування», «Про місцеві державні адміністрації» доцільно запропонувати:

1. У Законі України «Про Конституційний Суд України» абзац четвертий викласти у такій редакції:

за пунктом 4 - Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, крім місцевих державних адміністрацій, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, а з питань тлумачення законів - органи місцевого самоврядування та місцеві державні адміністрації.

2. Пункт “а» частини першої статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» доповнити підпунктом 4-1) такого змісту.

«звернення до Конституційного Суду України у разі необхідності здійснення офіційного тлумачення норм закону під час вирішення справи за участі органу місцевого самоврядування у порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства».

3. Статтю 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» доповнити пунктом 14-1) такого змісту.

«звернення до Конституційного Суду України у разі необхідності здійснення офіційного тлумачення норм закону під час вирішення справи за участі місцевої державної адміністрації у порядку цивільного, господарського чи адміністративного судочинства».

Законом України «Про Конституційний Суд України» серед суб’єктів, які мають право звернутись до єдиного органу конституційної юрисдикції, відсутні об’єднання громадян. Якщо звернутись до досвіду функціонування інституту конституційної юстиції у Російській Федерації, то такі суб’єкти передбачені, наприклад, частиною першою статті 96 Закону про Конституційний суд Російської Федерації. Більше того, Постановою Конституційного суду РФ від 2 квітня 2002 року було вказано, що «... не

виключається захист засобами конституційного права прав муніципальних утворень як територіальних об’єднань, які колективно реалізують на основі Конституції РФ право на здійснення місцевого самоврядування». Крім того, Постановою Конституційного суду РФ від 24 жовтня 1996 року було вказано, що акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю є за своєю сутністю об’єднаннями - юридичними особами, створеними громадянами для спільної реалізації конституційних прав вільно користуватись своїми здібностями та майном як одноособово, так і спільно з іншими особами. Право на звернення до Суду було визнано також і за державним підприємством - юридичною особою [176-178; 305]. Тобто

правова позиція Конституційного суду РФ передбачає широке розуміння категорії «об’єднання громадян», доводячи доцільність розуміння під ними і органів місцевого самоврядування, і юридичних осіб - суб’єктів господарювання певної форми.

На відміну від законодавчого врегулювання в Російській Федерації питання щодо віднесення до об’єднань громадян достатньо широкого кола суб’єктів - і органів місцевого самоврядування, і суб’єктів господарювання, законодавством України не передбачено віднесення до сфери регулювання Законом України «Про об’єднання громадян» [196] названих суб’єктів. Правовий режим їх діяльності визначений іншими законами.

Статтею 1 Закону України «Про об’єднання громадян» до об’єднань віднесено добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка тощо) визнається політичною партією або громадською організацією. Тим самим Закон визначає два види об’єднань - політична партія і громадська організація. Політичною партією визнається об’єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, які мають головною метою участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіонального самоврядування і представництво в їх складі (ст. 2 Закону України «Про об’єднання громадян»). Це поняття, а також статус політичних партій конкретизований Законом України «Про політичні партії в Україні» [197]. Зокрема, вводиться така ознака політичної партії, як добровільність об’єднання, чітко вказується мета - сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, та повноваження щодо участі у виборах та інших політичних заходах (ст. 2 Закону України «Про політичні партії в Україні»). Громадською організацією визнається об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів (ст. 3 Закону України «Про об’єднання громадян»).

Конституційно-правовий статус громадської організації

характеризується таким [107, с. 208-221]:

- утворюються і діють із всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом;

- як і для політичних партій, існує заборона втручання державних органів, посадових осіб у діяльність громадських організацій, так само як і втручання громадських організацій у діяльність державних органів і посадових осіб;

- існують умови та особливості набуття членства, які визначені Законами України «Про об’єднання громадян», «Про молодіжні та дитячі громадські організації» [194];

- встановлена вимога реєстрації та відповідні процедури;

- мають право представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах, одержувати від них інформацію, необхідну для реалізації статутних завдань, пропагувати власні цілі, ідеї, виступати учасниками цивільно-правових відносин, набувати майнові і немайнові права та інше.

Конституційно-правовий статус політичної партії визначають такі ознаки [107, с. 208-221]:

- регулювання правового статусу має два рівні - конституційний і поточний;

- створюються і діють тільки із всеукраїнським статусом;

- участь у ній є добровільною;

- є вираженням політичної волі громадян;

- сутність політичної партії реалізується через участь у виборах;

- встановлена вимога реєстрації та відповідні процедури, які мають певні особливості, порівняно із процедурами реєстрації громадської організації;

- наявність програми політичної партії;

- закріплюється членство в політичних партіях та відповідні обмеження: членом політичної партії може бути тільки громадянин України, який має право голосу на виборах, набуття членства лише однієї політичної партії, членство є фіксованим, обов’язковою умовою чого є заява громадянина України, подана до статутного органу політичної партії, про бажання стати членом партії, форма фіксації членства визначається статутом партії, існує заборона набуття членства партії суддів, прокурорів, працівників органів внутрішніх справ, співробітників Служби безпеки України, військовослужбовців;

- гарантії діяльності зумовлені характером відносин між ними та органами державної влади і місцевого самоврядування, що створюються за їх участю: партії є рівними перед законом, для органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб існує заборона надання привілеїв та сприяння діяльності, існує заборона втручання органів державної влади, місцевого самоврядування (їх посадових осіб) до створення і внутрішньої діяльності партії, за винятком випадків, передбачених законодавством України, передбачена відповідальність посадових осіб і громадян за порушення законодавства про політичні партії, встановлено заборону політичної партії за порушення вимог чинного законодавства щодо створення і діяльності.

Якщо звернутись до сформульованих вище критеріїв відповідності, слід зазначити, що конституційно-правовий статус об’єднань громадян (політичних партій, громадських організацій) не відповідає більшості з них. Це стосується таких критеріїв, як спрямованість діяльності на захист принципів правової держави, реалізація охоронної функції держави тощо. Тим часом тільки політичні партії мають вплив на формування органів державної влади, загалом політичної системи, їх діяльність спрямована на визначення шляхів розв’язання найбільш важливих політичних, економічних, екологічних, духовних та інших проблем суспільного життя. Така роль політичних партій у державі є значущою, однак політичні програмні положення реалізуються у державній політиці тоді, коли діяльність партії набуває владного характеру, що відтворюється у функціонуванні вищих органів державної влади. У зв’язку з цим необхідно зазначити, що український законодавець передбачив обов’язок Міністерства юстиції України звертатись до Верховного Суду України з поданням про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, якщо вона протягом десяти років не висувала своїх кандидатів на виборах Президента України і народних депутатів України [107, с. 210].

На підставі зазначеного можна зробити висновок про недоцільність надання об’єднанням громадян (політичним партіям, громадським організаціям) права звернення до Конституційного Суду України, зокрема з питань тлумачення Конституції та законів України.

Серед дискусійних питань формування відносин у сфері відправлення конституційного судочинства постає питання про існування інституту конституційної скарги, зміст якого полягає у наявності права громадянина звернутись до органу конституційної юрисдикції за захистом порушених прав і свобод, закріплених в Основному Законі. Цей інститут існує у деяких європейських державах (Австрія, Угорщина, Бельгія, Німеччина). Зокрема, М. Д. Савенко зазначає, що функціями (предметом) скарги до Конституційного Суду Іспанії є: 1) відновлення і захист основного права, яке було порушене нормативним актом, прийнятим кортесами;

2) забезпечення рівного захисту щодо кожного рішення, прийнятого урядом, виконавчими органами на місцях і відомствами; 3) правовий захист внаслідок порушення органом юстиції конституційного права; 4) захист права щодо відмови від проходження військової служби (статті 42, 44 Закону «Про Конституційний суд Іспанії»). Скарга до Конституційного суду також розглядається як захист громадянина від порушення його прав державою [239, с. 61-62].

Інститут індивідуальної конституційної скарги існує у країнах Латинської Америки (зокрема, у Бразилії), Азії (Киргизстан, Монголія, Сирія, Тайвань, Корея), Африки (Бенін, Маврикій, Сенегал, Судан). Конституційною скаргою індивіда можуть бути оскаржені: а) закон або його окремі положення (Бразилія, Німеччина, Іспанія, Словенія тощо); б) інші нормативні акти (Грузія, Німеччина); в) індивідуальні адміністративні акти (Австрія, Швейцарія); г) судові рішення [320, с. 78].

В Україні сутність інституту конституційної скарги матиме

відмінності від інституту тлумачення Основного Закону і законів, оскільки певна особливість притаманна меті звернення до єдиного органу

конституційної юрисдикції. Якщо тлумачення застосовується з метою забезпечення правильного розуміння і реалізації норми права, то

конституційна скарга - з метою захисту порушених прав і свобод, встановлених Основним Законом. Водночас і функція тлумачення, і функція конституційного контролю здійснюються у межах захисту прав і свобод людини і громадянина єдиним органом конституційної юрисдикції.

Вирішення питання про доцільність набуття громадянами України права звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції за захистом своїх порушених конституційних прав і свобод можливо здійснити, враховуючи три обставини: по-перше, зміст конституційно-правового статусу людини і громадянина; по-друге, сутність конституційної юрисдикції; по-третє, сутність конституційної скарги. При цьому в подальшому варто проаналізувати проблему доцільності поширення інституту конституційної скарги на іноземних громадян, осіб без громадянства.

Протягом 1997 - початку 2008 року Конституційний Суд України розглянув 93 конституційних звернень громадян України, предметом яких було тлумачення Конституції та законів України.

Аналіз змісту мотивувальних частин рішень і ухвал Конституційного Суду України щодо конституційних звернень свідчить, що необхідність у офіційному тлумаченні виникає переважно у зв’язку із неоднаковим застосуванням однієї і тієї ж норми судами, що призводить до обмеження конституційних прав, зокрема, права на оскарження [212; 226], права

власності [214], права кожного вважатися невинуватим у вчиненні злочину і неможливість бути підданим кримінальному покаранню, доки вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [213] та інші.

Як свідчать результати аналізу мотивувальних частин рішень і ухвал Конституційного Суду України, фактичною причиною конституційних звернень є обмеження чи порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Загальний, тобто конституційний, правовий статус у всіх один. Він визначається Конституцією і не залежить від поточних обставин (сімейний стан, посада, здійснювані функції). Його зміст становлять ті права і обов’язки, які надані і гарантовані усім Конституцією. Виходячи із загального правового статусу, можна судити про характер, соціальну природу і ступінь демократичності суспільства [107, с. 118].

Сутність конституційної юрисдикції проявляється у її спрямованості на досягнення правового результату в застосуванні нормоконтролю з позицій панування в правовій державі верховенства права. Конституційний Суд України розглядається як владно-публічний інструмент, здатний забезпечити конституційну перевірку дотримання прав громадянина, їх охорону і захист з позицій верховенства права [247, с. 4-5]. При розгляді справ, які спричинені конституційними конфліктами (спорами про компетенцію) або пов’язані із захистом конституційних прав і свобод громадянина, керується тим, що правові позиції мають сприяти зміцненню конституційної системи та гарантованості ціннісного розуміння прав і свобод особи в цілому [247, с. 9]. Завданням Конституційного Суду України визначено гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Виходячи з викладеного, можна зазначити, що запровадження інституту конституційної скарги доцільно, якщо його предмет стосуватиметься порушення прав і обов’язків людини і громадянина, наданих і гарантованих Конституцією України. Порушення численних суб’єктивних прав та обов’язків, що постійно виникають залежно від трудової діяльності людей, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших чинників, до предмета конституційної скарги входити не можуть. Щодо них чинне законодавство встановлює інший порядок оскарження, у широкому розумінні цього терміна (маються на увазі скарги в позасудовому порядку, позови у порядку здійснення цивільного судочинства чи господарського судочинства, адміністративні позови до адміністративних судів тощо).

Таким чином, предмет конституційної скарги можуть складати спори, пов’язані із порушенням прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи групуються у три групи: 1) особисті права; 2) політичні права;

3) економічні, соціальні і культурні права [107, с. 142-157].

До особистих прав і свобод віднесені права: на життя; на повагу до гідності людини; на свободу та особисту недоторканність; на недоторканність житла; на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції; на невтручання в особисте та сімейне життя; на вільний вибір місця проживання; на свободу думки і слова; на свободу світогляду і віросповідання (статті 27-35 Конституції України) [107, с. 142].

Політичними визнані права, які належать людині як члену політичного співтовариства, коли він виступає насамперед як громадянин держави. До політичних прав і свобод віднесені права: на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації; брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування; збиратись мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації; направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення (статті 36-40 Конституції України) [107, с. 147-148].

Групу економічних, соціальних і культурних прав становлять права, пов’язані з діяльністю людини в господарській сфері, її соціальними відносинами з суспільством, державою, колективами, іншими людьми, з діяльністю у сфері культури і духовного життя. До основних економічних, соціальних і культурних прав належать: право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності; на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом; на працю; на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів; право на відпочинок; на соціальний захист; на житло; на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї; на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування; на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди; на освіту; свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (статті 41-54 Конституції України) [107, с. 150-151].

У теорії конституційного права визначають правовий статус іноземних громадян, осіб без громадянства як самостійні категорії. Але їхні правові статуси формуються на основі правового статусу українського громадянства (за винятком іноземців, які мають дипломатичний статус) і тому говорять про існування правового статусу особи в цілому [107, с. 118]. На підставі зазначеного можна зробити висновок про те, що право конституційної скарги може бути надане іноземцям (іноземним громадянам, особам без громадянства), але тільки тоді, коли предмет оскарження складають спори, пов’язані із порушенням прав і свобод людини і громадянина, встановлених Конституцією України. Хоча іноземці в Україні перебувають на національному правовому режимі, тобто володіють тими ж самими правами і обов’язками, що й громадяни України, однак існують певні винятки з цього правила. Визначено, що коли іноземною державою встановлено обмеження щодо реалізації прав і свобод громадян України, які перебувають за кордоном, Кабінет Міністрів може прийняти рішення про встановлення відповідного порядку реалізації прав і свобод громадянина цієї держави на території України. Здійснення іноземцями своїх прав і свобод не повинно завдавати шкоди національним інтересам України, правам, свободам і законним інтересам її громадян та інших осіб, які проживають в Україні. Водночас іноземці не можуть бути членами політичних партій України, не можуть обирати та бути обраними до органів державної влади і місцевого самоврядування, а також брати участь у референдумах. На іноземців не поширюється загальний військовий обов’язок, вони не проходять військової служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України [107, с. 158-160].

Отже, крім права конституційного звернення до Конституційного Суду України з питань тлумачення Конституції та законів України, громадяни України можуть мати право конституційної скарги, тобто звернення до Конституційного Суду України за захистом порушених прав і свобод, закріплених в Основному Законі. Таке право можуть набути іноземці (іноземні громадяни, особи без громадянства) із урахуванням встановлених Конституцією України, чинним законодавством обмежень.

Запровадження інституту конституційної скарги виступатиме гарантією розвитку демократії на конституційних засадах, оскільки є складовою механізму реалізації такого принципу правової держави, як зв’язаність усіх гілок влади Основним Законом з питань реалізації конституційних приписів щодо основних прав і свобод людини і громадянина. Фактично конституційна скарга виступає не тільки засобом захисту конституційно визначених прав і свобод індивіда, а й гарантією конституційного ладу в державі, оскільки Конституційний Суд прийматиме рішення стосовно порушень основних прав або інших захищених конституцією прав людини і громадянина, допущених органами державної влади, шляхом видання законодавчих актів, актів управління, прийняття судового рішення.

Можна передбачити, що запровадження інституту конституційної скарги призведе до істотного збільшення навантаження на суддів Конституційного Суду України. Крім того, може виникнути питання про доцільність існування такого інституту, оскільки частиною першою статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено компетенцію адміністративних судів щодо розгляду спорів і суб’єктом владних повноважень на його порушення у сфері публічно-правових відносин. Так, компетенція адміністративних судів поширюється на: 1) спори фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності; 2) спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; 3) спори між суб’єктами владних повноважень з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління, у тому числі делегованих повноважень, а також спори, які виникають з приводу укладання та виконання адміністративних договорів;

4) спори за зверненням суб’єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом; 5) спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Однак компетенція адміністративних судів стосується спорів з приводу порушень не лише основних прав і свобод людини і громадянина, а й суб'єктивних прав та обов'язків. Крім того, ця компетенція не стосується прийняття рішення стосовно законів.

Розмежуванню компетенції між Конституційним Судом України та адміністративними судами з питань запровадження інституту конституційної скарги сприятиме закріплення у чинному законодавстві умов прийняття конституційної скарги. Такими умовами можуть бути: а) вказівка на те, що особа (громадянин України, іноземний громадянин, особа без громадянства) особисто потерпіла від порушень його основних конституційних прав органами державної влади; б) встановлення вимоги про принципове значення конституційної скарги для тлумачення чи застосування норм Основного Закону, або якщо вирішення питання по скарзі необхідне для реалізації громадянином, іноземцем одного з його основних прав. Такі умови запропоновані, виходячи з досвіду законодавчого врегулювання діяльності Федерального конституційного суду Німеччини [300]. Компетенція органу конституційної юрисдикції цієї держави найбільш наближена до компетенції Конституційного Суду України.

Оскільки з питань розгляду конституційної скарги Конституційний Суд України прийматиме рішення, спрямовані на захист основних конституційно визначених прав і свобод людини і громадянина, можна запропонувати таку форму рішення Суду як постанова. Саме таку форму рішення у справах, пов'язаних із розглядом конституційних скарг громадян, приймає Конституційний суд Російської Федерації, що є цілком логічним наслідком правової природи конституційної скарги та правових наслідків її розгляду.

Справи щодо розгляду конституційних скарг громадян, іноземців органом конституційної юрисдикції - особлива категорія справ, оскільки у скарзі наголошується на факті порушення конституційного права чи свободи. Орган конституційної юрисдикції не є органом апеляційної чи касаційної інстанції, оскільки приймає рішення про оцінку конституційності закону чи підзаконного акта, дій посадових осіб, визнаючи їх тими, що відповідають чи не відповідають Основному Закону. При цьому процедура розгляду конституційної скарги не виключає юрисдикції інших судів щодо захисту прав і свобод громадян.

Оскільки запропонований інститут конституційної скарги стосується гарантування дотримання таких політичних прав і свобод, встановлених Конституцією України, як право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування, доцільно запропонувати надати право Конституційному Суду України розглядати спори щодо правовідносин, пов’язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму і, відповідно, позбавити такого права адміністративні суди.

На сьогодні законодавче запровадження інституту конституційної скарги потребує внесення змін, насамперед до Конституції України, оскільки його існування Основним Законом не передбачене. Для цього доцільно запропонувати доповнити частину другу статті 147 Конституції України словами «а також захищає порушені права і свободи громадян, іноземців, закріплені в Конституції України». Таким чином стаття 147 Конституція України набуває такого змісту:

«Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.

Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України, а також захищає порушені права і свободи громадян, іноземців, закріплені в Конституції України».

Механізм реалізації запропонованих змін передбачатиме доповнення Закону України «Про Конституційний Суд України», Регламенту Конституційного Суду України, внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України.

До питань, пов’язаних із забезпеченням дії такого механізму впливу на демократичний розвиток держави і права, формування правосвідомості громадян, як виступає конституційне судочинство, належить питання про вдосконалення процесуальних повноважень суб’єктів, які представляють інтереси держави, обстоюючи закон. Зазначене передусім стосується представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності. Законом України «Про Конституційний Суд України» наявність представника передбачена статтею 72. Водночас жодна норма зазначеного Закону не вказує на повноваження представника органу влади при відправленні конституційного правосуддя. Певна конкретизація повноважень здійснена Регламентом Конституційного Суду України. Зокрема, у параграфі 13 визначено, що при вивченні суддею- доповідачем у справі конституційних подань, конституційних звернень та підготовки матеріалів на розгляд Колегії суддів Конституційного Суду України суддя-доповідач вносить пропозиції на засідання Колегії суддів питання про призначення представників за законом, участь яких повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи. У пункті 2 параграфа 37 Регламенту зазначено, що суддя Конституційного Суду України не може брати участь у розгляді справи, якщо є сумніви щодо об’єктивності судді у вирішенні справи внаслідок його родинних або подружніх відносин із учасниками конституційного провадження, їх представниками чи з інших обставин, які дають підстави сумніватися в об’єктивності судді. Правила етикету на пленарних засіданнях Конституційного Суду представників органів влади, поряд із іншими учасниками конституційного провадження, представниками засобів масової інформації, громадянами зазначені у параграфі 39 Регламенту. Параграфом 69 Регламенту передбачено і наявність такої процесуальної фігури, як представник судді Конституційного Суду при розгляді питання про його звільнення. У статті 80 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначено і наявність представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум в Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. Крім того, визначено, що у разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян.

Вищезазначене вказує на дві обставини. По -перше, єдиний термін «представник» використовується у Законі України «Про Конституційний Суд України», Регламенті Конституційного Суду України щодо різних категорій учасників судового конституційного провадження: представник органів влади, представник засобів масової інформації, представник судді Конституційного Суду, інші представники. По-друге, процесуальний статус представників врегульований лише у загальних рисах, що не може позитивно вплинути на результативність їх діяльності у судовому конституційному процесі.

Проблема недостатнього законодавчого врегулювання процесуального статусу представників насамперед стосується Постійного представника Верховної Ради України в Конституційному Суді України, статус якого на відміну від статусу інших представників більшою мірою урегульований чинним законодавством. Оскільки Постійний представник Верховної Ради України наділений повноваженнями здійснювати офіційне представництво інтересів Верховної Ради України, виражених через правові позиції, які закріплені у законах, то його статус визначається як постійний і конкретизований у приписах Постанови Верховної Ради України від 20 травня 1999 року № 691-ХІУ «Про участь постійного представника Верховної Ради України у конституційному провадженні» [203], якою затверджено відповідне Положення. Так, Постійний представник може представляти Верховну Раду України у засіданнях у Конституційному Суді України разом з іншими представниками, призначеними розпорядженням Голови Верховної Ради України. Він виконує такі функції:

1) за дорученням Голови Верховної Ради України:

- готує матеріали відповідно до конституційних подань, конституційних звернень, щодо яких відкрито конституційне провадження, або у зв'язку з офіційним тлумаченням положень Конституції України та законів України, щодо яких було внесено конституційне подання чи конституційне звернення до Конституційного Суду України;

- готує проекти висновків, пояснень, які на запит Конституційного Суду України мають бути подані у зв'язку з розглядом справ за конституційним поданням або конституційним зверненням;

- готує пропозиції про необхідність уточнень та змін підстав, за якими до Конституційного Суду України від імені Верховної Ради України направлялися пояснення, заперечення та висновки щодо прийнятих Верховною Радою України правових актів, конституційність яких підлягає перевірці.

При підготовці матеріалів, які подаються на розгляд Голови Верховної Ради України, Постійний представник враховує рішення, висновки та роз'яснення комітетів Верховної Ради України з питань, які є предметом розгляду Конституційного Суду України;

2) бере участь у підготовці матеріалів щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту відповідно до статей 111 та 151 Конституції України, коли суб'єктом права на конституційне подання щодо висновку Конституційного Суду України є Верховна Рада України;

3) надає консультативну допомогу народним депутатам України щодо конституційних подань і конституційних звернень, які ними вносяться до Конституційного Суду України;

4) відповідно до запитів Конституційного Суду України до Верховної Ради України готує і подає документи та матеріали чи їх копії, на які посилаються суб'єкти права на конституційне подання або конституційне звернення;

5) порушує питання перед герівником апарату Верховної Ради України щодо залучення науковців і фахівців для проведення юридичної експертизи чинних правових актів, які перевіряються Конституційним Судом України на предмет їх конституційності або офіційне тлумачення яких має бути зроблено Конституційним Судом України;

6) бере участь у пленарних засіданнях Конституційного Суду України та засіданнях його колегій;

7) доповідає на пленарних засіданнях Конституційного Суду України про необхідні уточнення до поданих документів і матеріалів, які досліджуються у конституційному провадженні;

8) у разі необхідності подає Голові Верховної Ради України пропозиції щодо заходів для забезпечення виконання рішень Конституційного Суду України.

При здійсненні своїх повноважень Постійний представник має право:

1) представляти Верховну Раду України в Конституційному Суді України у випадках, передбачених Законом України «Про Конституційний Суд України»;

2) подавати Голові Верховної Ради України проекти висновків, пояснень, заперечень щодо розгляду справ, провадження по яких відкрито у Конституційному Суді України;

3) брати участь у розгляді справ Конституційним Судом України на його пленарних засіданнях у порядку та в терміни, визначені Законом України «Про Конституційний Суд України»;

4) за дорученням Голови Верховної Ради України доповідати на засіданнях у Конституційному Суді України про зміни та уточнення по висновках щодо конкретних справ конституційного провадження;

5) вносити пропозиції керівнику апарату Верховної Ради України щодо створення експертних і робочих груп, у тому числі на договірній основі, для проведення наукових та спеціалізованих експертиз стосовно правових актів, які є предметом розгляду в Конституційному Суді України;

6) витребувати необхідні для підготовки справи за конституційним поданням або конституційним зверненням до Конституційного Суду України матеріали та інформацію від підрозділів апарату Верховної Ради України і письмові пояснення не пізніш як через 10 днів з моменту звернення;

7) здійснювати зв’язки в установленому порядку з органами правосуддя, Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, Генеральною прокуратурою України, Міністерством юстиції України та іншими центральними органами виконавчої влади і їх посадовими особами стосовно справ, які перебувають у провадженні Конституційного Суду України.

Виходячи зі змісту законодавчих норм і приписів, процесуальний статус Постійного представника Верховної Ради України характеризується таким:

- є уповноваженою особою щодо участі у веденні справи конституційної юрисдикції;

- має право вчиняти процесуальні дії тільки від імені Верховної Ради України, яку представляє, крім повної або часткової відмови від заявленої позиції, викладеної у поясненні чи висновку, поданому Головою Верховної Ради України до Конституційного Суду України, а також зміни чи уточнення предмета розгляду, передачі своїх повноважень іншій особі (передоручення).

Постійний представник Верховної Ради України як особа із спеціальним процесуальним статусом може застосовувати надані повноваження у Конституційному Суді України самостійно і незалежно від інших учасників провадження, кваліфіковано посилювати аргументацією правову позицію Голови Верховної Ради України, яка офіційно відображає інтереси парламенту щодо закону або його норми, які оспорюються у Конституційному Суді України [246, с. 125]. У 1999 році Постійним представником було підготовлено матеріали з 32 справ, у 2000 - з 34, у 2001 - з 38, у 2002 - з 16, 2003 - з 35 справ, у 2004 - з 21 справи конституційного провадження. Представництво інтересів Верховної Ради

України у пленарних засіданнях Конституційного Суду України було реалізовано під час конституційних подань і звернень: у 1999 році — з 13 справ, у 2000 — з 19, у 2001 — з 25, у 2002 і 2003 — з 12, в 2004 — з 9 справ [246, с. 128—129]. Конституційний Суд України за участі Постійного представника Верховної Ради України розглянув і вирішив такі соціально важливі та значущі для формування і розвитку системи права у нашій державі питання, як: Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями 56 та 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень законів України в редакції Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо статусу депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим та місцевих рад» від 27 травня 2008 року № 11-рп/2008, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень статті 65 розділу I, пунктів 61, 62, 63, 66 розділу II, пункту 3

розділу III Закону України «Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України» і 101 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 67 розділу I, пунктів 1—4, 6—22, 24—100 розділу II від 22 травня 2008 року № 10-рп/2008, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 1.17 статті 1, статті 8 Закону України «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами» (справа про податкову заставу) від 24 березня 2005 року № 2-рп/2005 [222] та інші.

Водночас реалізація Постійним представником Верховної Ради України своїх процесуальних повноважень свідчить про наявність таких проблем, які потребують вирішення на рівні закону, враховуючи важливість та значущість Постійного представника як учасника судового конституційного провадження для остаточного вирішення питання при розгляді справи конституційної юрисдикції. Насамперед Постійний представник Верховної Ради України не має можливості представляти інтереси парламенту, акти якого оспорюються, під час прийняття рішення про відмову у відкритті конституційного провадження, а також при розгляді Конституційним Судом України питань, які стосуються прийняття висновків щодо законів, якими передбачається внесення змін до Конституції України. Необхідно визначення обов’язковості участі Постійного представника в конституційному провадженні, коли йдеться про конституційний спір або офіційне тлумачення норми Конституції України або закону, іншого акта, який прийнятий Верховною Радою України і підлягає розгляду в Конституційному Суді України. Незважаючи на те що Постійний представник за процедурою має право самостійної аргументації юридичних доказів, які доводять до уваги суддів на пленарних засіданнях Конституційного Суду України, а також інформації щодо необхідних уточнень у конституційному провадженні, однак ці повноваження Постійний представник може застосовувати винятково за дорученням Голови Верховної Ради України щодо пояснень з конкретних справ [246, с. 125-126]. Отже, покладаючи на Постійного представника юридично значущі повноваження щодо здійснення офіційного представництва Верховної Ради України у Конституційному Суді України, чинне законодавство передбачає наявність права самостійної аргументації, для чого усебічно, ґрунтовно вивчаються необхідні для здійснення юридичної експертизи питання, у тому числі із залученням науковців і фахівців. Водночас статус Постійного представника зумовлює потребу погодження із Головою Верховної Ради, межі повноважень якого встановлені у статті 88 Конституції України. Голова Верховної Ради України: 1) веде засідання Верховної Ради України; 2) організовує роботу Верховної Ради України, координує діяльність її органів; 3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України; 4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав; 5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.

Таким чином виникає потреба розв’зання проблеми вдосконалення процесуального статусу Постійного представника Верховної Ради України за двома напрямами. По-перше, у напрямі конкретизації його процесуальних повноважень. По-друге, у напрямі їх розширення шляхом забезпечення участі Постійного представника у розгляді тих категорій справ конституційної юрисдикції, які пов’язані із офіційним тлумаченням норм Конституції та законів України, надання висновку щодо конституційності законопроекту.

Проведене дослідження проблем удосконалення процесуальних повноважень суб’єктів і учасників конституційного провадження надало підставу для отримання таких висновків.

1. Суб’єктів звернення до Конституційного Суду України можна згрупувати за такими критеріями: місцем у механізмі державної влади; процесуальними повноваженнями щодо звернення у певній формі. За критерієм місця у механізмі державної влади суб’єктів звернення до Конституційного Суду України можна згрупувати у чотири групи: 1) уповноважені органи державної влади; 2) суб’єкти народного представництва; 3) громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи; 4) інші органи державної влади. За критерієм наявності процесуальних повноважень щодо звернення у певній формі виділено дві групи суб’єктів: 1) суб’єкти, уповноважені звертатись із конституційним поданням; 2) суб’єкти, уповноважені звертатись із конституційним зверненням.

2. Для розв’язання проблеми визначення доцільності набуття певним органом державної влади права звернення до Конституційного Суду України сформульовано чотири основних критерії: а) виступає як елемент правової держави; б) його діяльність спрямована на захист принципів правової держави; в) реалізує функцію загальнодержавного характеру - охоронну функцію; г) завданням є гарантування верховенства Конституції України на всій території України. Крім цих критеріїв, можна виділити ще додаткові: зміст діяльності державного органу, який може набути повноваження щодо звернення до Конституційного Суду, має бути потенційно пов’язаний із відправленням правосуддя, а повноваження можуть реалізовуватись у процесуальній формі.

3. Вдосконалення процесуального статусу суб’єктів та учасників конституційного судочинства передбачає внесення змін до статті 147 Конституції України, законів України «Про Конституційний Суд України», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації».

2.4.