Вплив більшовицьких програм та політичних засад неукраїнських партій на проиеси революційного конституціоналізму
ДЕРЖАВОТВОРЧІ ПРОЦЕСИ в Україні періоду 1917 — 1920 рр. не можуть досліджуватись без врахування досить відчутного впливу на них численних осередків російських, польських і особливо єврейських партій, що діяли в українських губерніях у цей час.
Серед російських партій провідною в лівому спектрі, безперечно, була РСДРП(б), з організацій якої у липні 1918 р. і виникла власне КП(б)У (лідери — М.Скрипник, Г.П'ятаков, Е.Квірінг, Артем (Ф.Сергеєв), В.Затонський, С.Косіор, Г.Петровський, ДМануїльський, АБуб- нов, Х.Раковський, Д.Лебідь, С.Гопнер та ін.). КП(б)У і після свого "самостійницького" виходу на політичну арену власної «партійної конституції» не мала, діяла під безпосереднім керівництвом В.Леніна і ЦК РКП(б), узгоджувала з Москвою всі політичні, у тому числі державотворчі акції, тексти Конституції УСРР та інших стрижневих нормативних актів, всі кадрові рішення не тільки у центрі, а й на місцях тощо. Поступово КП(б)У поглинала до своїх лав або докладала відповідних зусиль до припинення існування УСДРП(б), УСДРП-лівих, УПСР-комуністів, УСДРП-незалежних, УСДРП-незалежних- лівих, УКП-боротьбистів, УПЛСР-борбистів, осередків лівих російських, польських, єврейських партій, що діяли в Україні, до "засипання", "відмирання" інших українських партій, до фізичного нищення або арештів прихильників відновлення самодержавства чи монархічного конституціоналізму, анархістських конфедерацій, а згодом — і членів інших партій, хто не погоджувався з політичною лінією КП(б)У.На жаль, у відомій нам літературі по вітчизняному державотворенню періоду 1917 — 1920 рр. практично не звертається уваги і не враховується той важливий факт, що комуністи- українці і вихідці з України (В.Антонов-Овсієнко, П.Дибенко, М.Криленко, О.Мокроусов, М.Подвойський, М.Скрипник, Л.Троцький, М.Урицький, Г.Чудновський та ін.) відіграли вирішальну роль у організації Жовтневого збройного повстання в Петрограді, займали провідні посади в керівних органах РСДРП(б), РКП(б), РНК РСФРР, ВЦВК, місцевих органах Росії, у Червоній Армії тощо.
Увага дослідників зазвичай звертається на "засилля" росіян у партійних і державних органах України. Але такий процес був обопільним і відображав важли- вий-аспект національно-державницької політики РКП(б).Значних зусиль для впливу з лівого флангу на процеси революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр. докладали російські есери і російські меншовики, для яких у Центральній Раді завжди передбачалось по 20 і більше місць, а у майбутній Державній народній Раді УНР за ними спеціально резервувалось по два місця. Ліві російські есери складали майже половину (414 з 964) делегатів II Всеукраїнського з'їзду рад (меншовиків там виявилось лише 6) у березні 1918 р., а до складу ЦВК Рад тоді було обрано 49 есерів з 102 членів ЦВК. У роботі III Всеукраїнського з'їзду Рад (березень 1919 р.) брали участь уже 100 есерів з 1719 делегатів, а IV (травень 1920 р.) — 30 з 811[52]. Меншовиків на останніх двох з'їздах уже не було. Політичний курс російських есерів на уконституціювання демократичної російської республіки і соціалізацію землі не змінювався, а ліва їх частина (найвідоміші в Україні — Є.Терлецький, О.Єгоров, М.Муравйов, В.Кіквідзе, Г.Котовський, Ю.Саблін та ін.) виступала за радикалізацію шляхів запровадження цих революційних гасел.
Наприкінці 1917 — на початку 1918 рр. ліві есери у петроградському уряді створили навіть щось подібне до юридичної опозиції більшовикам. Значною мірою цьому сприяло те, що посаду наркома юстиції обіймав у цей час активний представник їхньої партії І.Штейнберг. Вони могли б зробити вагомий внесок до радянських концепцій праворозуміння взагалі та революційного конституціоналізму зокрема. Так, ліві есери наполягали на взаємозв'язку перших декретів про суди з судовими статутами 1864 р. Саме завдяки І.Штейнбергу і його однодумцям у радянські декрети було внесено формулу про «конституційність» для місцевих судів законів скинених урядів у разі, якщо ті «не скасовані революцією і не суперечать революційному сумлінню та революційній правосвідомості».
Ліві есери підготували у цей час і «Інструкцію місцевим та окружним судам про застосування кримінальних законів», яка могла б значною мірою демократизувати судочинство.Керуючись засадами своєї «партійної конституції», ліві есери у процесі розробки проекту Основного Закону РСФРР підготували цікаві пропозиції, спрямовані на значне обмеження влади держави, підпорядкування її хоча б якимось правовим засадам. Вони відкинули уявлення лівих комуністів про негайне відмирання держави і права, висунули тезу про «соціальний контроль» як стрижень федеративного устрою Росії за швейцарською моделлю[53], наполягали на запровадженні принципу поділу влади, виступили проти монолітної диктатури та однопартійної монополії. Найвищий політичний конституційний контроль, за проектами лівих есерів, міг здійснювати Верховний союзний конгрес як єдиний законодавчий орган, адміністративний конституційний контроль з певними ознаками політичного покладався на вищу виконавчу владу в уособленні Союзної ради, судовий — на Верховний трибунал, який наділявся правом скасування будь-яких законів, які суперечать інтересам того чи іншого професійного об'єднання.
Такі проекти у 1918 р. пропонувались під різними назвами: «Заснування рад», «Статті проекту Конституції», «Проект ос- нов конституції трудової республіки», «Декларація прав», «Про Радянську владу», «Коротка схема конституції» тощо1. Але всі вони спирались саме на програмні засади «партійних конституцій», якими керувались у своїх прагненнях і численні лівоесерівські осередки в Україні. Зокрема, соціалісти-революціо- нери-максималісти пропагували у своїх гаслах серед основних прав людини і громадянина право на життя, право на владу, право на збройне повстання, відкидали доктрини уявного німецького конституціоналізму, що базувались на монархічному федералізмі самої Німеччини, «національному федералізмі» Австро-Угорщини, більш лояльно ставились до територіального федералізму США, Швейцарії, Австралії, але ідеалом вважали «економічний, класовий, професійний, політичний» федералізм.
У останньому есери-максималісти були близькими до анархістів-синдикалістів, оскільки їх «федерації праці», «федерації соціально-господарських об'єднань» фактично відмовлялись від поняття «республіка» і сприймали назву «Всеросійська трудова комуна» та схилялись до владування трудових об'єднань і колективів, а не державних чиновників. Саме на це були спрямовані і створювані лівими есерами за підтримкою частини більшовиків місцеві інституції — Одеський рад- нарком, Миколаївський раднарком, Раднарком Луганського району, низка повітових і навіть волосних раднаркомів, комун, республік тощо[54] [55].Важливе значення для еволюції вітчизняних доктрин право- і державотворення періоду революційного конституціоналізму мали програмні засади лівих есерів щодо створення робітничо-селянського парламенту під назвою «Ценрораддеп», можливості розбудови ієрархії управління радами, системи політичного конституційного контролю за діяльністю виконавчої влади, запровадження принципу децентралізації, автономізації місцевих органів, обмеження законодавчих повноважень Всеросійського з'їзду Рад, поставлення у суворі рамки конституції законодавчих функцій Раднаркому тощо. Але «партійні конституції» лівих есерів, як правило, оминали такі важливі проблеми, як встановлення справді незалежної судової влади, чи фактично підпорядковували Вищий народний суд або Верховний трибунал представницьким органам.
Ліві есери в Україні мали найбільший вплив на селянський рух під назвою "григор'євщина" на Полтавщині, Одещині, Харківщині, рішуче виступали проти Брестського миру1, політики "воєнного комунізму", створювали осередки Партії лівих соціалістів-революціонерів-інтернаціоналістів (до січня 1920 р.), Союзу соціалістів-революціонерів-максималістів (до травня 1920 р.), Партії народників-комуністів (до листопада 1918 р.), Партії революційного комунізму (до лютого 1920 р.) тощо.
Російські меншовики, головними ідеологами яких були вихованець Університету св.
Володимира П.Аксельрод (1850 — 1928), що радив своїм прихильникам рухатись європейським шляхом права і законності, та бундівець Л.Мартов (1873 — 1923), що закликав до вирішальної ролі суду в охороні конституції і законів, в українських губерніях не відзначались такою політичною активністю, як есери, з причини ідейного та організаційного розброду всеросійської групи "Єдність", РСДРП- інтернаціоналістів, РСДРП-меншовиків та інших. Вони налічували влітку 1917 р. у Харкові, Луганську, Києві, Катеринославі та інших містах України понад 40 тис. своїх членів, а їх внесок до доктрин революційного конституціоналізму мав три різновиди: меншовики-оборонці майже нічим не відрізнялись від російських кадетів, меншовики-революційні оборонці додавали до цього тези російського соціал-шовінізму, меншовики- інтернаціоналісти мали мету, яка формулювалась так: "Організувати революційний тиск дрібнобуржуазної демократії на буржуазну владу для демократичних перетворень усередині країни і досягнення миру"[56] [57]. Особливий вплив меншовиків відчувався в Миколаєві, Одесі, на Південно-Західному фронті. Ряд їх лідерів (Ф.Кон, С.Аралов, Б.Магідов, О.Хмельницький та ін.) вже у 1917 — 1918 рр. вступили до лав більшовицької партії, більшість зазнала репресій чи емігрувала за кордон.І Центральною Радою, і Директорією, а особливо — гетьманським режимом створювались відповідні умови для впливу на процеси українського державотворення 1917 — 1920 рр. російським кадетам, яких майже всі дослідники відносять до ліберальних політичних течій, хоча самі лідери Конституційно-демократичної партії (Партії народної свободи) від лібералізму часто відмежовувались, називаючи себе лівоцентристсь- кою "партією соціальних реформаторів-інтелігентів" (П.Мілюков). Державницька програма російських кадетів засновувалась до 1917 р. на засадах новітнього уявного, монархічного конституціоналізму, парламентаризму, федералізму, а після Лютневої революції — ще й республіканізму.
Україні на відміну від Польщі чи Фінляндії, для яких передбачалась політична автономія, кадети "гарантували" статус культурно-національної автономії в складі "єдиної і неподільної Росії" і тільки після відповідного рішення Всеросійських установчих зборів. Уже в травні 1917 р. кадети провели свій VIII загальноросійський з'їзд у Києві (тут же видавався і їх авторитетний друкований орган), а після оголошення їх більшовицьким урядом у грудні 1917 р. "партією ворогів народу" зробили Україну (зокрема Харків і Київ) оплотом для своїх осередків. Особливу активність виявляв провідник Київського комітету Партії народної свободи голова Київської судової палати Д.Григорович-Барський, який був у той час одним з керівників (товариш голови) виконкому Ради об'єднаних громадських організацій. Центральна Рада надала російським кадетам десять місць у своєму складі, П.Скоропадський — три місця в уряді Української держави (М.Василенко, А.Рже- пецький, Ю.Соколовський), Директорія залишала їм два місця в майбутній Державній народній раді УНР. Систематично проводились регіональні зібрання і з'їзди кадетів в Україні. Та вже наприкінці 1917 р. вони вийшли з Центральної Ради на знак протесту проти рішення про вибори до Українських установчих зборів, тимчасово опинились у політичній ізоляції, але знову набрали сили за доби гетьманату. Додамо, що катеринославські, харківські, одеські, полтавські кадети відверто вороже сприймали ідеї самостійності УНР, а київські ставились до них більш лояльно.
Мабуть, набагато відчутнішим від російських есерів, меншовиків і кадетів був вплив на доктрини революційного конституціоналізму в 1917—1920 рр. єврейських політичних партій1, серед яких теж можна виокремити лівий фланг (Соціалістична єврейська робітнича партія, Об'єднана єврейська комуністична партія, Єврейський комуністичний союз, Об'єднана єврейська соціалістична робітнича партія, "Бунд"[58] [59], "Поалей Ціон"[60]), центровий ("Фолькспартай", Партія соціалістів-сіоністів, Єврейська народна група, “Цейре Ціон", Єврейська народна партія) та правий ("Ахдус'', “Нехац Ісраель", "Хейрус Мосейро", “Бнай- Бріт", "Сетмас", Борохівські групи). Майже всі вони, незалежно від політичної орієнтації, висували гасло культурно-національної єврейської автономії у складі чи то автономної (значна більшість), чи то самостійної (окремі організації і особи) української держави, готували відповідні законопроекти, створювали єврейські громадські ради, відкривали єврейські школи, заснували єврейську вчительську семінарію тощо. Загалом євреї становили майже десяту частину членів Центральної Ради, куди їх делегували не тільки суто єврейські організації, а й російські есери, меншовики, губернські міста. Чимало євреїв осіло на керівних посадах під час гетьманщини, в КП(б)У, ВУЦВК, інших радянських органах. 27 євреїв мали стати депутатами сейму ЗУНР (усього туди передбачалось обрати 226 осіб), а у складі майбутньої Державної народної ради УНР за ними резервувався 21 мандат з 161, тобто втричі більше, ніж для росіян і поляків разом узятих. Більшість політиків-євреїв непогано орієнтувалась у ситуації і, обстоюючи гасла богообраності і виключності єврейського народу, єврейської культурно-національної автономії, майже без вагань визнавала будь-яку владу: і Тимчасовий уряд, і Центральну Раду, і більшовиків, і знову Центральну Раду, і гетьманат, і Директорію, і знову більшовиків, і денікінщину, і махновщину, і григор'євщину, і врангелівщину, і Українську національну раду ЗУНР, і білополяків, і радянську владу. Здавалося б, євреї повинні були б мирно співіснувати з усіма режимами. Але виходило навпаки: така швидка зміна політичної орієнтації викликала негативну реакцію з боку багатьох режимів. Це лише одна і, мабуть, не головна причина неприязні до євреїв. Жорстокий антисемітизм у Росії мав своїм джерелом навіть не біблійні легенди, а юдофобські переконання Миколи II, які спричиняли публікації безлічі антиєврейсь- ких брошур, книжок, листівок, створення чорносотенних організацій тощо. У 1919 — 1920 рр. єврейські погроми, що траплялись і раніше, набули нечуваного розмаху, особливо на територіях, де одноособово хазяйнували отамани Української народної армії. За різними даними, їх сталося від 1295 до 1520, а постраждало людей — від 300 до 700 тисяч1. Не можна, мабуть, нехтувати і впливом польських партій на процеси вітчизняного революційного конституціоналізму. Такий вплив на Наддніпрянщині відчувався меншою мірою, ніж з боку єврейських партій, хоча у Центральній Раді сім місць відводилось для Польської партії соціалістичної (лівиці), п'ять — для Польського демократичного централу, по чотири — для польських соціал-демократів і польських соціалістів[61] [62]. Відверто проти уконституціювання незалежності України виступав тільки Польський демократичний централ, а інші партії і групи на з'їзді польських організацій у Києві 23 червня 1917 р. вітали прагнення українського народу до політичного визволення і вимагали тільки забезпечення при цьому прав етнічних поляків. За сприяння Центральної Ради на території України формувалися навіть польські військові частини, але коли ці вояки почали грабувати місцеве населення, у квітні 1918 р. під Немировим їх розгромили повсталі українські селяни. Директорія офіційно визнавала і сприяла розгортанню діяльності ППС-лівиці, "Людови" та “Кресовців". У складі сейму ЗУНР польські депутати мали отримати 33 мандати, тобто 15 відсотків від їх загальної кількості1. 1.6.