Наддністрянські «партійні конституції»
ЗАГАЛОМ РОЗСТАНОВКА політичних сил, які відігравали вирішальну роль у процесах революційного конституціоналізму на Наддністрянщині періоду 1917 — 1920 рр., мала свої особливості і значно відрізнялась від політичного спектра Наддніпрянської України.
З одного боку, це зумовлювалось тим, що західні українці до початку розглядуваного періоду мешкали вже майже сім десятиліть в умовах дії, хай і "свинських" (за виразом І.Франка), уявних, дуалістичних, кульгаючих, монархічних, але все ж таки конституцій — австрійських чи угорських, а з іншого — що територія Галичини, Буковини і Закарпаття опинилась у самому епіцентрі безпосередніх бойових дій протиборствуючих армій у Першій світовій війні, неодноразово переходила з рук у руки супротивників. Значно меншим тут на відміну від Наддніпрянщини виявився вплив на революційний конституціоналізм і соціалістичної ідеології.Провідною політичною силою у Галичині упродовж передвоєного десятиліття була Українська національно-демократична партія (УНДП)[63] [64], заснована ще 26 грудня 1899 р. (лідери — Ю.Романчук, К.Левицький, Е.Левицький, В.Охримович та ін.). «Партійна конституція» УНДП виходила з того, що галицькі русини є невід'ємною частиною "україно-руського народу, що мав колись самостійну державу" і мають на меті, “щоби цілий українсько-руський нарід здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з'єднався часом в одноцільний національний організм"1. Але, зважаючи на історичні обставини, партія погоджувалась з перебуванням русинів у межах Австрії та вимагала для них "найширшої автономії у законодавстві і адміністрації", скасування поділу Галичини на польську і руську частини, розподілу Буковини на руську і волоську області та перетворення Галичини й Буковини “на одну національну провінцію з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом"[65] [66]. Стосовно угорських русинів та "російської України" УНДП прагнула викликати у перших національний рух, подібний до галицько-буковинського, серед других — "піддержували такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної у державу конституційно-федералістичну, спершу на автономії народностей" та "скріпляти і розвивати почуте національної єдности... та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільности"[67]. Напередодні буремних подій 1917 — 1920 рр. УНДП "прилучила" до автономних українських земель Австро-Угорщини Холмщину, що перебувала тоді в складі Російської імперії, а з лютого 1917 р. уже виступала з гаслом утворення автономного коронного краю з усіх українських земель Габсбурзької імперії. Незадовго до краху ЗУНР партія змінила назву чи то на Трудову, чи то на Народно-трудову, чи то на Українську трудову партію, але її бачення конституційної платформи української державності залишалось майже незмінним. У ЗУНР УНДП займала правий фланг політичного спектра, а на лівому перебувала галицька Українська соціал-демокра- тична партія (УСДП), корені якої сягають теж 1899 р. З самого початку УСДП (лідери —М.Ганкевич, Ю.Бачинський, В.Буд- зиновський та ін.) стала на грунт "інтернаціоналістської солідарності пролетаріате всіх націй Австрії", і з цих позицій виборювала "національну волю цілому своєму народові з тєю метою, щоб з'єднаний та вільний український народ міг увійти в сім'ю європейських народів як рівноправний член"[68]. У 1918 р. УСДП вийшла зі складу австрійської соціал-демократії і формально об'єдналась з УСДРП, тобто сприйняла державницьку платформу останньої, ввівши до ЦК своїх представників О.Безпалка та С.Вітика. Але її гасла залишались значно правішими від соціалістичної ідеології УСДРП. Центровою політичною силою як напередодні виникнення ЗУНР, так і після її створення були українські радикали, які мали своїм первісним джерелом франківську Українську (Русько-українську, Українсько-руську, Руську) радикальну партію (УРП), яка постала ще у 1890 р. З такою досить суперечливою за змістом політичною платформою УРП пройшла крізь Галицькі битви Першої світової війни, яка в “результаті єдиного пострілу" гімназиста Гаврила Принципа у Сараєві розвалила одразу чотири імперії (Російську, Австро-Угорську, Оттоманську та Німецьку), в двох з яких, вкрай ворожих між собою, мали невдачу жити і воювати один з одним українці. Разом з УНДП, яку в цей час очолював К.Левицький, УСДП на чолі з М.Ганкевичем, УРП, де провідником до смерті у січні 1915 р. залишався М.Павлик[71], протистояла західноукраїнським “москальофілам" (з їх баченням "єдиного російського народу від Карпат до Камчатки" та з метою "завершити цим справу великого князя Івана Калити"), боролася з русифікацією Галичини військовими генерал- губернаторами Г.Бобринським, Ф.Треповим, архієпископом Антонієм Храповицьким та ін. Блок саме цих партій[72] став політичною предтечею державних органів ЗУНР. 1 квітня 1914 р. на політичній арені постала Головна українська рада (голова — К.Левицький, його заступники — М.Ганкевич та М.Павлик). Але Головну раду цілком підтримали наддніпрянські соціал- істи-емігранти Д.Донцов, М.Меленевський, О.Скоропис-Йо \ту- ховський, А.Жук, В.Дорошенко, М.Залізняк та інші, які вбачали в поразці російського самодержавства шлях до національного визволення. Створений ними "Союз визволення України" (СВУ) виступив з вкрай суперечливою «партійною конституцією», в якій "державна самостійність" України стверджувалась у рамках австрійської конституційної монархії у руслі сприйнятих нею доктрин уявного, дуалістичного конституціоналізму німецького типу. Не кажучи вже про «незалежність» у складі іншої держави, переконані соціалісти збирались будувати соціалістичне суспільство руками імператорів і кайзерів. Розрахунок таких: «революціонерів», до лав яких приєднався і лідер УСДП М.Ганкевич, міг бути тільки один, і він виправдався: на адресу СВУ від німецького уряду в борг(!) майбутньої незалежної України було отримано мільйони марок. Різко засуджували політичну поведінку керівництва СВУ вже у той час М.Грушевський, Л.Юркевич та інші українські діячі. Та це не завадило СВУ об’єднатись з Головною українською радою у травні 1915 р. і створити вже Загальну українську раду на чолі з К.Левицьким, яка й стала водночас з Українським парламентським представництвом у імперському парламенті (голова — Ю.Романчук, його заступники — /і.Бачинський і Є.Петрутпевич) уже безпосереднім попередником Української національної ради ЗУНР. Але Австро-Угорщина не змогла «гідно оцінити» політичні старання ані СВУ, ані блоку партій УНДП, УРП, УСДП. * * * Отже, процеси революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр. точились у найскладнішому, інколи чудернацькому переплетенні найрізноманітніших, діаметрально протилежних і паралельних політичних орієнтацій, у клубку кривавого протиборства, павутині безлічі політичних компромісів, видатних досягнень і прикрих помилок різновекторних і дублюючих одна одну політичних сил, які об'єднували в своїх лавах не більше трьох — п'яти відсотків активної частини населення з середовища інтелігенції та поодиноких представників селян і робітників. Абсолютна більшість мешканців України залишалась «вірними малоросами», «неділимцями», була політично інертною, апатичною, нерухомою масою, далекою від будь-яких політичних уподобань чи національних почуттів, але втягувалась у бурхливий вир суспільно-політичного життя чи то за примусом[73], по мобілізації, чи то за сплетенням, збігом обставин, чи то під впливом агітаторів. Долю українського народу ціною життя мільйонів його представників вирішувала виключно «від імені народу» і «для народу» так звана політична еліта суспільства з-поміж запеклих монархістів і переконаних соціалістів, москвофілів і русофобів, австролюбів і австроненависників, «друзів німців» і їх недругів, полякофілів і «варшавофобів», самостійників і автономістів, федералістів і унітаристів, державників і анархістів, демократів і автократів, радикалів і реформаторів, екстремістів і мирнообновленців, революціонерів і поміркованих, максималістів і мінімалістів, націоналістів і інтернаціоналістів, віруючих і атеїстів, конформістів і нонконформістів, гуманістів і мізантропів, західників і слов'янофілів, «гречкосіїв» і авантюристів, «ідейних» і пристосуванців-прагматиків тощо. Політична палітра, скажімо, Великої французької революції з її роялістами і жирондистами, фельянами і якобінцями, термідоріанцями і монтан'ярами була набагато біднішою і простішою від українського політичного спектра 1917 — 1920 рр. І досліджувати процеси революційного конституціоналізму цього складного періоду загалом і еволюції доктрини конституційної юстиції зокрема без найретельнішого об'єктивного аналізу всіх «партійних конституцій», всієї різнокольорової гами суспільно-політичного життя — річ безперспективна і з методологічних позицій наукової істини чи прирощення теоретичних знань не дасть.