Ідеали державотворення у політичних програмах інших українських партій та рухів
ПРАВЕ КРИЛО соціалістичного флангу, на якому перебували УПСФ (лідери — С.Єфремов, А.В'язлов, А.Ні- ковський, Ф.Слюсаренко, В.Прокопович, М.Кушнір, С.Шелухін та ін.), УПСС (лідери — І.Луценко, М.Андрієвський, І.Липа, Ол.Макаренко, М.Міхновський та ін.), УТП (лідер — Ф.Кри- жанівський), залишалось слабким як за численністю, так і за впливом на процеси українського революційного конституціоналізму.
Члени цих партій входили до складу Центральної Ради, Українського національно-державного союзу (УНДС), Українського національного союзу (УНС), уряду Директорії, спробували (це стосується тільки УПСС) навіть організовувати політичні заворушення проти режимів і УЦР, і Української держави, і Директорії, але авторитету серед мас не набули. Соціальна база їх дедалі більше збіднювалась і на кінець розглядуваного періоду вони фактично припинили своє існування.Ще раз підкреслимо важливе методологічне значення для історії вітчизняного державотворення того неспростовного факту, що спроби віднести названі партії до ліберального політичного флангу підстав не мають. Скажімо, УПСФ вже у першому рядку своєї програми, ухваленої у вересні 1917 р., прямо проголошувала, що партія є українською і соціалістичною, що «українськість» визначає місце, а «соціалістичність» — шляхи і методи роботи УПСФ, що соціалістична ідеологія береться за основу світогляду і всієї практичної роботи партії[31]. До ідеалів революційного конституціоналізму УПСФ покладала: а) федералізм кирило-мефодіївців, Т.Шевченка, М.Драго- манова та УРДП, спадкоємницею яких себе вважала; б) права людини й нації — «одиниці колективної, територіальної, автономної»; в) класичний, а не оманливий конституціоналізм; г) республіканізм; д) парламентаризм. Україну члени УПСФ уявляли як автономний штат у Російській федеративній державі, де влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову.
Законодавча належить Вседержавному парламентові з професіональних депутатів, що обираються на підставі вселюдного, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням, на основі пропорційної системи виборів, та Федеральній раді, яка складається з рівної кількості представників від кожного штату відповідно до конституції останнього. Виконавча федеративна влада, за «партійною конституцією» УПСФ, віддавалась до рук Високої державної ради з п'яти осіб, яких обирає Вседержавний парламент за згодою Федеральної ради з різних штатів. Функції голови федерації (президента) мали виконувати по черзі члени Високої державної ради протягом одного року кожний. Відповідальний перед парламентом Кабінет міністрів повинен був формувати лідер парламентської більшості. На верхівці судової влади перебував Федеральний суд.Конституцією України як автономного штату УПСФ вважала «докладний статут її автономії», ухвалений Українською установчою радою за згодою Всеросійської установчої ради. Законодавча влада у штаті Україна мала здійснюватись Сеймом (Українською народною радою), обраним населенням на три роки, а також референдумом — «у справах, що торкаються найближче всіх громадян» чи шляхом законодавчої ініціативи, яку УПСФ розуміла як «право домагатися од уряду України завести новий або скасувати, або переробити старий закон, зібравши під заявою про те певне число голосів»1. Виконавча влада в Україні покладалась на Раду міністрів, яку формував би у складі семи міністрів (державного скарбу, шляхів і торгівлі та промислу, сільського господарства й хліборобства, справедливості, культурних справ, праці, охорони й порядку) і очолював «один з членів сеймової більшості». Судова влада віддавалась «рівному для всіх, прилюдному виборному судові з широкою компетенцією суда присяжних»[32] [33]. Систему місцевого самоврядування (міського і земського) мав визначити Сейм. Програма УПСФ на відміну від інших фундаментальних партійних документів доби революційного конституціоналізму досить чітко вибудовувала систему контрольної влади. Ще виразніше про соціалістичну орієнтацію заявляла у своїй «партійній конституції», ухваленій у грудні 1917 р., УПСС, що визнавала «соціалістичний ідеал як єдиний, котрий може остаточно задовольнити український та інші народи, знищити визиск, безправність у всіх їх формах, знищити сучасний капіталістичний устрій, збудований на насильстві, примусі, нерівності і пануванні», і дотримувалась думки, що «помиляються ті, що вчать, ніби соціалістичний устрій може бути разом по всій землі. В соціалістичний устрій, як ідеал устрою, вступлять тільки народи надзвичайно високої культури»1. На відміну від курсу УПСФ на парламентську федеративну державу, ідеалом революційного конституціоналізму для УПСС була самостійна президентсько-парламентська УНР як «утворення державного українського народу». Законодавча влада тут мала здійснюватись парламентом (Центральною Українською Радою), що обирався на три — п'ять років і працював на професійній основі. На крайньому лівому фланзі як соціалістичного, так і загального політичного спектра перебували у період 1917 — 1920 рр. українські анархісти. їх антидержавні позиції, спрямовані на спаплюження ідеї конституціоналізму в будь-якому його різновиді, теж залишили свій відбиток в історії держави і права України. Вплив анархістів був спочатку найбільш відчутним у Києві та Харкові, а згодом — досить сильним у махновському русі, серед матросів Чорноморського флоту, Азовської флотилії тощо. Спроба об'єднати анархістські організації була вчинена 18 — 22 липня 1917 р. на першій їх конференції саме у Харкові. Якби це вдалося, то Україна ще тоді перетворилася б на центр анархізму в масштабах колишньої імперії. А так тут діяли розрізнені гр упи в двох різновидах — анархо- комуністи (лідери — П.Аршинов, О.Ге, Л.Чорний та ін.), головною метою яких був негайний перехід від соціалістичної революції до «бездержавного» комунізму в формі федерації комун, та анархо-синдикалісти (лідери — В.Волін, Є.Ярчук, Г.Лапоть (Максимов) та ін.), які домагались знищення держави і створення на її місці виробничих синдикатів. Проміжною ланкою між ними були анархісти-індивідуалісти, осередки «Ліги федералістів» (лідери — ГІ.Кропоткін[36] [37], М.Кабанов та ін.), які «допускали» державність у вигляді фактично самостійних автономних утворень єдиної «Російської федеративної демократичної республіки». На території Росії виокремлювались ще й пананархісти, біокосмісти, анархісти-кооператори, анархі- сти-федералісти та інші анархістські угруповання, які в українських губерніях політичного авторитету не знайшли. Досить впливовою в Україні 1918 р. виявилась створена в Курську (це пов'язано з німецько-австрійською окупацією) анархістська конфедерація «Набат» (голова — В.Волін, лідери — Я.Алий, П.Аршинов, А.Барон), яка, особливо після її І з'їзду у Єлизаветграді1, стала ідейним натхненником махновщини з гаслами «третьої революції», результатом якої повинен стати кінець останньої «соціалістичної влади», «бездержавний соціалізм» у вигляді системи «вільних і безвладних рад», «істинний радянський соціалістичний лад». Реввійськраду величезної «Революційної повстанської армії» Н.Махна очолював Барон, а згодом — Волін. У травні — червні 1917 р. на політичній арені України з'явилась Українська демократично-хліборобська партія (УДХП), яку умовно можна поставити до центру політичного спектра, тобто між консерваторами і соціалістами. Її фундатори (С.Ше- мет, М.Макаренко, Л.Климов та ін.) разом з Союзом земель- них власників (СЗВ, лідер — Михайло Коваленко)1, який виник практично водночас з УДХП і дотримувався майже однакової з нею політичної (не економічної) ідеології, відіграли вирішальну роль у переговорах з німцями щодо призведення до влади П.Скоропадського. З документів УДХП відчувається її потяг до дореволюційної Української демократичної партії (УДП), а часто лідери УДХП прямо іменували себе Організаційним комітетом УДП. Програма УДХП розроблялась з суперечливих державницьких позицій: то заявлялось про якусь розпливчасту «ідею повної рівноправності українського народу зо всіма іншими народами, в тому числі з російським народом»[41] [42], то про федеративну демократичну республіку в Росії і український автономний сейм[43], то про «повне самоозначення української нації», «повну власновільність і суверенність українського народу»[44]. Автором останніх гасел є В.Липинський, який підготував у серпні 1917 р. «Нарис програми УДХП». З тексту цього документа відчувається вплив на Липинського ідей М.Міхновсько- го, особливо досить спірне правове тлумачення останнім Переяславської угоди 1654 р. У цьому нарисі метою УДХП проголошується «об'єднання в однім українськім державнім організмі» Галичини, Буковини, українських повітів Угорщини, Холмської, Волинської, Подільської, Київської, Полтавської, Чернігівської, Херсонської, Катеринославської, Харківської губерній, частини Таврії, Бессарабії і повітів суміжних губерній з українською людністю в Росії. Саме таким варіантом дуалістичного уявного конституціоналізму УДХП і молодий Липинський (мабуть, без особистого усвідомлення цього) і збагачували загальну історію держави і права України. Але, з одного боку, явно «несоціалістична» політична позиція не давала змоги членам УДХП увійти до складу Центральної Ради чи уряду Директорії, а з іншого — потяг до самостійництва не дав їм змоги до кінця підтримувати власного ставленика П.Скоропадського. За доби Директорії партія взагалі перейшла на нелегальне становище. Є.Архипен- ко, О.Ковалевський, П.Пилипчук та інші створили наприкінці 1918 р. із петербурзьких і варшавських "соціалістично-самостійницьких" груп аналог УДХП — Українську народно-республіканську партію (УНРП), яка увійшла до уряду С.Оста- пенка, відкидаючи при цьому будь-які “соціалістичні експерименти і невідповідальну демагогію"1. Партія стала на позиції незалежності України, але вже у вигляді президентської республіки. Тут попередня модель дуалістичного республіканського конституціоналізму вже явно поступалась конституціоналізму монархічного типу, тобто квазіконституціоналізму. На основі всеукраїнського загального, рівного, прямого і таємного голосування передбачалось і сформування Національних зборів як конституанти для ухвалення Основного Закону, і скликання Національного конгресу тільки для обрання Президента на чотири роки, і створення однопалатного "трирічного" парламенту. Президенту надавались величезні права: він керував державою, зосереджував всю виконавчу владу, санкціонував закони, користувався правом вето, яке парламент міг долати тільки на наступній сесії, правом помилування, призначення Ради міністрів, верховного керівництва всіма озброєними силами тощо[46] [47]. Політичні контрольні повноваження надавались "представникам центральної влади" по нагляду за законністю у діяльності органів місцевого самоврядування. Деякі контрольні функції державного управління мав виконувати і суд — відокремлений від адміністративної влади, діючий за принципами незмінності і незалежності суддів, "прилюдності суду і рівності всіх перед ним" тощо1. Зокрема, на судові органи § 21 програми покладався обов'язок розв'язувати спори між Радою міністрів та органами місцевого самоврядування. Звертає на себе увагу й те, що відповідальність перед судом урядових осіб передбачалась на загальних підставах. До центрової політичної течії, яка прагнула впливати на процеси право- і державотворення у період революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр., слід віднести й Українську федеративно-демократичну партію (УФДП, лідери — В.На- уменко, І.Лучицький, В.Ігнатович та ін.), яка виникла на межі 1917 — 1918 рр. з прихильників старогромадівців і земців. «Партійна конституція» УФДП викладена за безпосередньої участі блискучих юристів братів Кістяківських[48] [49]. Вона прагнула дотримуватись конституційних засад, сформульованих М.Драгомановим, українськими земцями-конституціоналіста- ми і УРД, але у власному їх баченні. Особистість ставилась над державою, автономна Україна залишилась у складі федеративної Російської республіки як південна її частина, “культурно-політичні» її права гарантувались Російською конституцією, Росія перетворювалась з «керованої держави на державу самоправну”, автономна Україна сама ставала федерацією, тобто складалась з автономних земель. Український однопалатний сейм уповноважувався видавати "обласні закони", встановлювати "обласні росписи доходів і витрат", а також здійснювати "нагляд за законністю і доцільністю дій вищої і нижчої адміністрації в області"[50]. Особливий акцент робився на необхідності і обов'язкові державних органів підпорядковуватися конституції і законам. Ставилась вимога незаконності будь-яких нормативних актів, які "повинні бути засновані на законах і суворо відповідати їх змісту. Законам однаково підпорядковані всі посадові особи від нижчих до найвищих»[51]. У загальному контексті програми ці твердження сприймаються як твердий намір прагнути до відповідності законів конституції держави, оскільки саме конституція ста- вилась на чолі правової ієрархії. На жаль, УФДП була досить нечисленною, соціальної бази не знайшла і розпалась майже водночас з крахом Центральної Ради. До суто центристських політичних угруповань слід віднести і УНДС (лідер — А.Ніковський), який виник у травні 1918 р. з блоку УПСФ, УПСС та УТП і діяв на підставі статуту як політична опозиція гетьманському режимові. Після приєднання до УНДС у серпні 1918 р. осередків УСДРП, УПСР, Поштово-телеграфної спілки, Ради залізничників та деяких інших впливових громадських організацій створився УНС (лідер — В.Винниченко), який дав життя Директорії і став могильщиком гетьманату. За вступу військ Директорії до Києва УНС начебто виконав свої політичні функції. Але у липні 1919 р. було вчинено спробу відтворити УНДС як аналог Центральної Ради, тобто блок політичних партій, до Головної ради якого входили б по три репрезентанти від усіх українських громадських, професійних, кооперативних, наукових організацій, політичних партій, Всеукраїнського союзу земств тощо. Та прагнення обмежити одноосібну диктатуру С.Петлюри, яка вже фактично склалася, завершилося невдачею. 1.5.