Внесок інших українських мислителів у збагачення «доктринальних конституцій» 1917 - 1920 рр.

ВИКЛАДЕНЕ СВІДЧИТЬ, що професійні ук­раїнські правознавці у 1917 — 1920 рр. збагачували не тільки власне юриспруденцію як правовий фундамент державотво­рення того найскладнішого періоду, а й робили вагомий вне­сок до політичної теорії, філософії, економіки, історії, соціо­логії та інших наук.

За часів Центральної Ради стрижневою такою постаттю, звичайно, був її голова М.Грушевський (1866 — 1934), якого переважно молоді політичні діячі Центральної Ради, залюбки називали «професором», «батьком» і навіть «дідом». Внесок до теорії і практики українського конституціоналізму і парла­ментаризму, зроблений видатним вченим до революції, знач­но збагатився його працями періоду 1917 — 1920 рр.¹ Дома­гання народоправства і суто демократичного ладу в окремішній «незмішаній» автономній Україні у федеративному зв'язку «чи то з іншими племенами слов'янськими, чи то з іншими наро­дами і областями Російської держави» залишалось наріжним каменем державотворчої концепції М.Грушевського. Ці вимо­ги дали привід робити з мислителя згодом і тепер «мінімаліста без державницького почуття», але при цьому геть забуваєть­ся, що для початку 1917 р. вони насправді були максимальни­ми і могли дати українцям можливий на той час «максимум» волі, свободи і права порядкувати власною долею.

М.Грушевський (і це відчувається з усіх його праць 1917 — 1920 рр.) не гірше професійних правознавців-теоретиків во­лодів популярними тоді поняттями «конституційна держава», «правова держава», «поділ влад», «обмеження влади», «охоро­на конституції», «громадянське суспільство», «права і свобо­ди людини», «народний суверенітет» тощо, але розглядав їх крізь призму соціалістичних, «робітничо-селянських» інтересів і переконань, досить скептично сприймав категорії «буржуаз­на держава», «ліберальна модель» тощо.

«Широка» автономія, за уявленнями М.Грушевського, — це самоуправління, «самозаконня», що включає автономію громад, тобто територіальну і екстериторіальну^{[206] [207] автономію жителів України, та автономію закладів — тобто фінансову, економічну, адміністративну автономію українських державних установ. При уважному аналізі доктрин мислителя у територі­альній автономії, що виступає і як політична, і як законодавча автономія, виразно проглядаються такі її види, як адміністра­тивно-територіальна (регіональна) автономія, національно-те­риторіальна автономія і національно-державна автономія. Пра­вовий статус суб'єктів у національно-територіальній автономії Грушевського вищий, ніж у суб'єктів регіональної автономії, оскільки він поширюється не тільки на адміністративну, а й на мовно-культурну сферу. Але фактично в проектах вченого під тим, що він називає національно-територіальною автономією, йдеться про національно-державну автономію, якої й домагаєть­ся Грушевський для України. У його баченні — це надання їй «неповносуверенності», тобто широкого ступеня самостійності і певних атрибутів державності, власної системи (з сеймом на її чолі) органів державної влади, що формуються незалежно від центру, права ухвалювати власну конституцію (статут), мати власну систему її захисту, підпорядковану системі оборони фе­деральної конституції, власну законодавчу компетенцію, власні офіційну мову, громадянство, державні символи (герб, прапор, гімн). Обсяг повноважень автономної України у Грушевського досить мало поступається обсягу повноважень суб'єкта феде­рації.}

Екстериторіальна автономія у роботах мислителя постає у вигляді національно-культурної, національно-персональної, внутрішньої автономії у самій Україні з тим, щоб тут була надана можливість для «розквіту національних цінностей всіх народів», етнічних меншин на основі їх культурницького, мов­ного визначення, їх самоорганізації, збереження самобутності, національної освіти, культури, «рівності всіх націй перед Інтер­націоналом» тощо.

Провідник Центральної Ради рішуче відкидає гасло «Украї­на — для українців», вимагає рівності «панів і мужиків, осві­чених і простих, чоловіків і жінок, віруючих і невіруючих». Його державницькі схеми є антиліберальними за своєю сут­тю, оскільки «соціалізована держава» у Грушевського явно стоїть над суспільством, а принцип соціальної справедливості, який рішуче відкидався класичним лібералізмом, є всеохоп- люючим стрижнем не тільки у соціальній, а й у правовій сфері. Але така держава — це аж ніяк не жандармсько-силова струк­тура, а демократична, парламентська інституція з сильною представницькою, виконавчою, судовою, контрольною владою, найширшим місцевим самоврядуванням, що має своїм фунда­ментом робітничо-селянські ради громад (комун), місцеві, об'єднання (волость, місто), землі з «Всеукраїнським конгре­сом або Центральною Радою» на верхівці владування. У кон­центрованому вигляді уявлення провідника першої УНР про Україну як державу були викладені в проекті Конституції УНР від 10 грудня 1917 р.¹

Значно похитнули, але не зламали Грушевського у його баченні майбутньої державності України груднево — січневі події на межі 1917 — 1918 рр. і переворот 29 квітня 1918 р. Його «образи на Москву» досить широко виписані у численній літературі. Але ще більше він «ображався» на гетьмана П.Ско­ропадського і своїх колишніх однодумців по Центральній Раді, які вже не допускали видатного вченого до владування і зро­били його «політичним мерцем». Але й тоді він продовжував мріяти про початок «конституційного життя» в Україні, про поєднання «нового соціалістичного змісту» з «готовими шаб­лонами західноєвропейської демократії», про зверхність со­ціальних завдань держави над суто національними її пробле­мами, про «українськість державності», «Велику Україну», яка не буде сліпо копіювати чужі правові і державницькі стандарти.

Талант С.Петлюри (1879 — 1926) як політичного і держав­ного діяча, як і його нездатність дати лад своїм численним отаманам^{[208] [209], знайти спільну мову з урядом ЗУНР чи визначити єдино правильну тактичну і стратегічну лінію державного бу­дівництва, повною мірою проявилися за доби Директорії і тре­тьої УНР. Але його концептуальні уподобання у право- і держа­вотворенні виявились раніше, ще до стрімких злетів і падінь, що розпочались з травня 1917 р. У цій сфері Петлюра усоту­вав дух земців-конституціоналістів кінця XIX — початку XX ст., обіймаючи у 1916 — 1917 рр. посади заступника уповноваже­ного і провідника Головної контрольної комісії Всеросійсько­го земського союзу на Західному фронті, а потім зміцнював переконання прихильника новітнього класичного конститу­ціоналізму і парламентаризму, доктрин панування права, юри­дичної рівності громадян, обмеження державної влади пра­вом у якості голови Київської губернської земської управи та Всеукраїнського союзу земств у 1918 р. Кинутий П.Скоро­падським за грати, він був звільнений лише за вказівкою німців. Поступово С.Петлюра еволюціонізував від бачення майбут­нього України як автономної одиниці у складі Російської фе­деративної республіки1, тобто від «партійної конституції» УСДРП до домагання самостійності, незалежності УНР з влас­ного, добре захищеною конституцією, що вже суперечило кон­ституціям земців-конституціоналістів.}

У літературі особа Петлюри змальовується у найсупереч­ливіших, полярно протилежних варіантах: від його представ­лення у вигляді епохальної (другої після Т.Шевченка) постаті в історії України взагалі^{[210] [211] до характеристик повної його нікчем­ності (роботи радянського періоду). Істина, як завжди, зна­ходиться посередині між Такими діаметрально несумісними оцінками, і це дуже важливо пам'ятати при дослідженні вітчизняного революційного конституціоналізму періоду 1917 — 1920 рр.}

Саме на розглядуваний період припадає започаткування української державницької концепції відомим істориком В.Ли- пинським (1882 — 1931) та його однодумцями С.Шеметом, Д.До- рошенком, О.Скоропис-Йолтуховським та іншими, внесок яких до скарбниці «доктринальних конституцій» періоду револю­ційного конституціоналізму є незаперечним і наповнює її до­сить оригінальним баченням майбутнього України як уявної конституційної монархії з формально захищеним основним за­коном.

Державницький ідеал авторів Статуту УСХД — «незалеж­на і суверенна Українська Держава на всіх землях, заселених українською етнографічною масою» у формі соборної трудо­вої монархії на чолі з гетьманом, влада якого є спадковою. Уявлення Липинського та його однодумців про територію май­бутньої держави відзеркалюється в формулюванні ними геть­манського титулу: «Гетьман всієї України: Правобічної, Лівобіч­ної, Сіверської, Слобідської, Кубанської, Військ Запорізьких і Чорноморських та Великого Князя Київського, Галицького й Володимирського, Подільського, Волинського, Холмського, Берестейського, Турово-Пинського, Чернігівського і Всея Малия Руси». Стрижнем державної влади у гетьманській Ук­раїні мали стати «матеріяльно продуктивні трудові класи» при провідній ролі селян-хліборобів. Політична основа Українсь­кої Держави будувалась на системі земельних, повітових, во­лосних і сільських хліборобських рад, обов'язком яких було забезпечення кожному трудовому класові умов для максималь­ного економічного і культурного розвитку та участі в управлінні державою. «Республіканство», «українська демократія», як і «москвофільський», «полонофільський» демократизм автора­ми Статуту відкидались. У перші дні 1921 р. вони офіційно вийшли з лав УДХП і перетворили Статут на «партійну кон­ституцію» УСХД.

Важливу роль у формуванні «доктринальних конституцій» періоду 1917 — 1920 рр. відіграла робота секретаря ЦК УПСР, філософа і історика Ю.Охримовича (1893 — 1921)^{[212] [213]. Молодий мислитель[214] серед перших зробив спробу проаналізувати ук­раїнську політичну думку з власних самостійницьких позицій, починаючи навіть не з декабристів, а з Б.Хмельницького як «першого українського самостійника».}

Аналіз стану теоретико-правового фундаменту революцій­ного конституціоналізму розглядуваного періоду був би не­повним без акцентування на ще одній його особливості. Вище йшлося начебто про єдність більшовицької платформи радянсь­кого конституціоналізму і розпорошеність небільшовицьких уявлень перспектив еволюції України як конституційної дер­жави. Треба наголосити, що і в таборі марксистів-ленінців виявлялись значні розбіжності з цього приводу. Мається на увазі крило так званих націонал-комуністів. У широкому плані воно було досить могутнім, оскільки охоплювало майже всіх членів УСДРП(б), УПЛСР, УСДРП-лівих, УСДРП-незалежних, УСДРП-незалежних-лівих, боротьбистів і борьбистів, УКП(б) і УКП та інших; лівих течій, охарактеризованих вище. У більш звуженому аспекті до кола націонал-комуністів можна відне­сти тільки націонал-більшовиків, тобто деяких членів власне КП(б)У, в тому числі певних її керівних діячів, внесок яких до «доктринальних конституцій» 1917 -— 1920 рр. теж не можна не враховувати.

Найавторитетнішим серед комуністів-націоналістів цього періоду був, мабуть, М.Скрипник (1872 — 1933) — голова На­родного секретаріату, фактично перша особа у стані українсь­ких більшовиків, їх неформальний лідер за доби революцій­ного конституціоналізму. Не відмовляючись від інтернаціона­лістських принципів, марксистського світогляду, а навпаки, спираючись на них, М.Скрипник наполягав на створенні са­мостійної КП(б)У, яка мала б зв'язок з РКП(б) через III Інтер­націонал, всіляко акцентував на природному праві націй на самовизначення, ініціював процеси українізації на підвладних територіях тощо. Це був один з тих більшовиків, який сумлінно боровся за запровадження у практику державного будівницт­ва революційного правопорядку як «об'єднання революції з принципами законності», за «заміну законної революційності революційною законністю», що означає «підлеглість існую­чим формам революційного життя, введення життя у певні рамки законів, що їх утворено революцією»^[215]. Скрипник вис­тупав проти розуміння законності, що була тоді і синонімом конституційності як революційної доцільності, але поняття «право» позитивно не сприймав. Привертає увагу й те, що за участю М.Скрипника ЗО липня 1918 р. РНК РСФРР визначила невеликий перелік осіб, яким у першу чергу треба ставити пам'ятники. Поряд з Марксом і Енгельсом до найвидатніших революціонерів були віднесені українці А.Желябов, С.Перовсь- ка та М.Кибальчич, до письменників і поетів (поряд з ©.Пуш­кіним, М.Лермонтовим, М.Некрасовим та ін.) — Т.Шевченко і М.Гоголь, а Г.Сковорода очолив список філософів і вчених: лише другим тут був зазначений М.Ломоносов, третім — Д.Менделєєв і т.д.

Водночас грубою помилкою є віднесення М.Скрипника до лав націоналістів. Таким він не був ніколи. З причини под­війного розуміння терміна «українська» як похідного від те­риторії і національності М.Скрипник уже у 1918 р. рішуче відкидав назву «Українська комуністична партія», твердо підтримував В.Леніна у всіх його діях, послідовно сповідував принципи єдності дій трудящих України й Росії, найтіснішого державного союзу рівноправних радянських республік, жор­стко засуджував теорію і практику войовничого націоналізму в усіх його різновидах. Майже все, що сказано на адресу М.Скрипника, можна віднести до ще одного «націоналіста» в уявленні чималої кількості сучасних дослідників — голови РНК УСРР Х.Раковського.

Але справжні націоналісти серед більшовиків були. Є мож­ливість проаналізувати державно-правові погляди тих з них, які залишили після себе змістовні роботи, видані у 1917 — 1920 рр. Йдеться про основоположників і ідейних натхнен­ників цієї течії, провідників полтавських більшовиків С.Маз- лаха (Робсмана, 1878 — 1937) та В.Шахрая (1888 — 1919)¹, які активно підтримували І і III Універсали Центральної Ради, вис­тупали за її еволюцію у Всеукраїнську раду робітничих, сол­датських та селянських депутатів, з марксистських позицій обгрунтовували необхідність досягнення Україною само­стійності, а КП(б)У — незалежності. Однодумець Мазлаха, а насправді і його вчитель (незважаючи на різницю у віці), більшовицький глашатай українського національного відрод­ження, категоричний противник насильства і екстремізму в політичному і правовому бутті, член ЦВК Рад України, народ­ний секретар військових, а згодом — земельних справ В.Шах­рай встиг протягом короткого періоду видати ще й роботу «Революція на Україні» (1918)^{[216] [217] та перекласти українською збірник праць В.Леніна, присвячених національним пробле­мам, з різкою їх критикою у коментарях і передмові (1919). Ідеал В.Шахрая — самостійна, незалежна соціалістична робіт­ничо-селянська республіка Україна, де немає панівних і підпо­рядкованих націй. Сама вона є рівною з Росією, Францією, Німеччиною, Швецією, а керує всією державницькою спра­вою «свій Ленін». ЦК КП(б)У виключив В.Шахрая з партії, а денікінський режим замордував фізично.}

Член ВУЦКВР, нарком пропаганди УСРР В.Блакитний (Ел- ланський, 1893 — 1925), погляди якого трансформувались від релігійного світосприйняття через лівоесерівський екстремізм до марксизму, теж зробив певний внесок до вітчизняної док­трини конституційної юстиції саме з позицій націонал-комуні- зму. У своїх промовах і працях^[218] Блакитний висловлювався за Українську Соціалістичну Республіку Рад, створення на ос­нові жорсткої, добре захищеної від можливих порушень кон­ституції демократичної федерації з рівних їй республік рад, формування радянського уряду України на ‘багатопартійних засадах, за якнайскоріше об'єднання всіх українських земель у одній державі. Схилялись до позицій націонал-більшовизму в той час Г.Ю.Лапчинський, М.Хвильовий, О.Шумський та інші більшовицькі державні діячі.

В узагальненому вигляді вітчизняна «доктринальна консти­туція» періоду 1917 — 1920 рр., на якій базувались ідеали дер­жавотворення і проекти основних законів доби революційно­го конституціоналізму, з одного боку, мала своїм теоретичним підґрунтям розуміння об'єктивного права як імперативу при­роди, який стоїть над державою і над законом, як найвищої природної справедливості, що захищає державний порядок та інші форми самоорганізації суспільства, а з іншого — стри­жень таких доктрин складався з усвідомлення цього ж права в об'єктивному змісті як системи загальнообов'язкових соціаль­них норм, що встановлюються державою, забезпечуються і охороняються силою державного примусу. Вже у той час пра­во диференціювалось на відповідні галузі (конституційне, ци­вільне, сімейне, кримінальне, земельне тощо)^[219], поділялось на міжнародне і національне, матеріальне і процесуальне. Рані­ше зверталась увага на те, що за станом на початок XX ст. вічизняне право багато усотувало з права континентального (романо-германського), м'яко відмежовувалось від англосак­сонського (англо-американського) і разом з російським, білоруським поступово трансформувалось у власну рома- но-слов'янську правову сім'ю. У 1917 — 1920 рр. воно вийшло на черговий виток трансформації, тобто стало доповнювати вже відомі світові «сім'ї права» новим їх різновидом — пра­вом суто класовим, «пролетарським», «червоним» правом, яке через кілька років отримало назву «соціалістичного права». У «юридичній географії» світу народжувалась ще одна веле­тенська правова сім’я.

Розмаїття типів праворозуміння (юснатуралістичне і пози­тивістське), обгрунтовуваних теоретиками і політиками пра­вових систем (континентальна і класова) зумовило, з одного боку, розмежування в «доктринальних конституціях» щодо шляхів і форм конституціопалізації, тобто закріплення відпо­відних правових доктрин чи окремих юридичних положень у текстах основних законів, надання їм конституційної сили, їх надійного захисту від можливих порушень, а з іншого — різне уявлення про конституціоналізм і як форму правління, обме­жену конституцією, і як політико-правову теорію. Така ж розбіжність існувала і у поглядах на парламентаризм як сис­тему правління. Одна група теоретиків і політиків схилялась до парламентарної республіки, друга — до парламентарної монархії, третя — відкидала парламентаризм зовсім як бур­жуазну вигадку. Уявлення про демократію теж виявились до­сить розпорошеними. Певні політичні сили сприймали наро­довладдя і політичний плюралізм, верховенство конституції і законів, невідчужуваність прав людини, свободу і рівність всіх громадян, республіку з поділом влади, необхідність захисту прав меншості, принцип виборності всіх державних органів тощо. Інші визнавали такі демократичні принципи лише вибір­ково, розуміючи саме народовладдя чи то як втілення трудо­вої, чи то селянської, чи то пролетарської демократії, а то й диктатури відповідних класів чи класових союзів.