Професійні правознавці в уряді Директорії і «ера адвокатів» у ЗУНР
НЕЗВАЖАЮЧИ НА ТАКУ пильну увагу правознавців, безпосередня розробка законів про Установчі збори розпочалась з великим запізненням. Але й проекти таких актів свідчать, що, якби не Жовтнева революція, Росія перетворилася б на дуалістичну унітарну республіку, побудовану на засадах німецького уявного конституціоналізму, а Україна, може й назавжди, втратила б навіть своє ім'я.
Саме Жовтнева революція в Петербурзі відкрила шлях до першого кроку її уконституціювання у назвах держави — УНР (Центральної Ради), УНР (більшовицька), Українська держава, УНР (дирек- торіанська), ЗУНР, УСРР.У розробці піонерських конституційних актів періоду революційного конституціоналізму чи не найактивнішу участь майже за всіх режимів брав видатний український письменник В.Винниченко (1880 — 1951). При цьому він сповна використовував знання у галузі правознавства, отримані на юридичному факультеті Університету св. Володимира. За доби гетьманату він спрямовував їх на реставрацію республікансько-демократичних конституційних засад як голова УНС, а згодом — і голова Директорії. Автор чи співавтор всіх універсалів та інших актів конституційної спрямованості Центральної Ради, декларацій Генерального секретаріату, багатьох відозв і декларацій Директорії обстоював українську державницьку ідею з соціалістичних позицій, висував гасла «Вільна Україна без холопа й пана», об'єднання «національно-державних прагнень з економічно-соціальним визволенням», визначав сутність державності як устрій усього матеріального і духовного буття народу, його економіки, політики, культури — величезного і складного комплексу самоорганізації людей тощо[182].
При дослідженні історії держави і права України періоду 1917 — 1920 рр. не можна не враховувати глибоке розуміння В.Винниченком суті політичної ситуації, реальну оцінку ним перспектив відокремлення від Росії, геніальну передбачуваність майбутнього України.
У цьому плані важливу методологічну роль відіграє доповідь В.Винниченка на Другому військовому з'їзді у червні 1917 р.1 Виходячи з позицій, що в Україні ще немає капіталістичного класу, що українська нація ще не сформувалась остаточно, «не дорозвилась», Винниченко окреслював шляхи перетворення Центральної Ради на парламент, відкидав доктрини уявного монархічного конституціоналізму чи запровадження гетьманської форми управління. Щодо вимог негайної самостійності України мислитель переконливо доводив: «Ми ще не готові до цього, ми занадто міцно приросли до Росії за 270 років спільного життя. Ми занадто багато пустили коріння у російський грунт, багато всмоктали в себе через школу і іншими способами, щоб таку операцію відділення можна було зробити так легко і безпечно... Коли б ми відділились, то ми тепер не могли б дати краєві ніякого ладу, ми б привели його до анархії»[183] [184]. Прозорливість і далекоглядність голови уряду Центральної Ради вбачається у словах: «Інших домагань, крім: автономії, ми не можемо зараз пред'являти. Ми не відкидаємо тої думки, що може років через 50 (як бачимо, В.Винниченко майже передбачив майбутні події. — О.М.), коли ми побачимо, що спільно жити не можна, коли життєвий досвід переконає нас, що нам не лишається нічого іншого, як зовсім відокремитись, то хто ж буде перти проти самого життя. Може ми будемо в такім стані, що нас тільки пальцем торкнути останеться, щоб ми, як достигле яблуко, відірвались ЗОВСІМ»[185].Свою мудрість державного діяча Вододимир Винниченко викладав не тільки у численних доповідях і промовах, особисто написаних нормативно-правових актах, а й у глибоких за змістом роботах, опублікованих саме у 1917 — 1920 рр.[186] В них він як талановитий письменник і активний політичний діяч сформулював власне бачення української державності, шляхів її побудови, окреслених раніше у романах, п'єсах і оповіданнях «Краса і сила», «Чужі люди», «Пророк», «Дизгармонія», «Чесность с собою», публіцистичних статтях «Про мораль пануючих та мораль пригнічених», «Спостереження непрофесіонала», «Чий Шевченко? » та ін.
Державницький ідеал Винниченка — широка автономія України у складі демократичної федеративної Російської республіки. Закони України ухвалює виключно її власний сейм. Він же здійснює і ретельний нагляд за їх відповідністю конституції. Стрижень суспільного і державного життя для мислителя — соціальна справедливість, яка охоплює рівність всіх громадян перед законом, соціальну рівність, поміркованість у споживанні і володінні майном. Національне у нього завжди поступається перед соціальними проблемами. Диктатуру пролетаріату для України письменник не сприймає[187] [188], але в бік «державницького соціалізму» готовий дивитися за умови відкидання «абсолютного централізму».З членів Директорії, окрім Винниченка, професійними правознавцями були суддя і адвокат О.Андрієвський (1878 — 1955) та голова Української національної ради, уповноважений диктатор ЗУНР Є.Петрушевич (1863 — 1940). Але вони аж ніяк не вичерпували «юридичного потенціалу» у верхівці третьої УНР. Міністром юстиції в уряді В.Чехівського став згадуваний вище С.Шелухін. Товариство Червоного хреста очолював до кінця свого життя у 1919 р. теж відомий своєю діяльністю у першій УНР та Українській державі А.В’язлов. Після від'їзду Шелухіна на Паризьку конференцію у квітні 1919 р. міністром юстиції був призначений адвокат і мировий суддя, один з організаторів скликання Трудового конгресу України А.Лі- вицький (1879 — 1954). З серпня того ж року він використовував свої фахові знання вже на посаді керуючого міністерством закордонних справ, глави дипломатичної місії у Польщі, знову — міністра юстиції, а потім — і голови Ради міністрів УНР1.
Державний секретаріат УНР очолив колишній студент юридичних факультетів Київського і Петербурзького університетів М.Корчинський (1885 — 1937). Керівником міністерства юстиції у складі уряду С.Остапенка став представник відомого роду Марковичів, випускник (1873 р.) юридичного факультету Новоросійського університету, автор цікавих літературних творів юридичної проблематики («Судова помилка», «Спогади судового слідчого» та ін.), прокурор Генерального суду, генеральний суддя, сенатор Д.Маркович (1848 — 1920).
Військовим міністром у кабінеті Б.Мартоса був адвокат- професіонал Г.Сиротенко (1884 — 1925), державним контролером УНР — майбутній професор УВУ І.Кабачків (1874 — ?), заступником міністра юстиції — суддя з Полтавщини І.Золот- ницький (1870 — 1930), головою департаменту державного контролю — адвокат М.Ковальський (1885 — 1944), представником УНР у Вашингтоні — фундатор ідеї політичної незалежності України доктор права Ю.Бачинський (1870 — 1940), заступником представника України у Швейцарії — один з провідних розробників проекту Конституції УНР 1918 р. М.Ле- витський (1883 — 1939). Посол УНР у Константинополі, один з фундаторів і теоретиків церковного «конституційного» нагляду, про якого вже згадувалось, відомий правознавець О.Ло- тоцький (1870 — 1939), працюючи за доби Директорії у Туреччині, активно домагався канонічного визнання автокефалії Української православної церкви з боку Вселенської патріархії.
Професійні правознавці активно використовувались Директорією і на місцях. Йдеться про київського губернського комісара З.Моргуліса (1880 — ?), подільського губернського комі- [189] [190] [191] сара В.Приходька (1886 — ?), голову Волинської губернської земської управи С.Підгірського (1888 — 1945) та ін. До «доктринальної конституції» розглядуваної доби помітний внесок зробив товариш міністра закордонних справ УНР, вихованець юридичного факультету Університету св. Володимира, член Російської колегії адвокатів, учасник гучного процесу Бей- ліса, фундатор і президент Європейської української територіальної організації А.Марголін (1877 — 1956). Він сумлінно обгрунтовував самостійність України і при цьому виявляв себе як поборник класичного конституціоналізму, розробки і ефективного захисту конституції, прав і свобод людини, вирішення «єврейського питання» в Україні1. У цьому ж напрямі зосереджувався й директор департаментів міністерства юстиції, міністерства закордонних справ, майбутній міністр юстиції УНР у екзилі М.Багринівський (1887 — 1953). З відомих науковців, окрім С.Шелухіна, в уряді Директорії працювали доктор права, професор державного (політичного) права Кам'янець-Подільського українського державного університету В.Старосольський (1878 — 1942) та колишній професор міжнародного права Київського університету О.Ейхель- ман (1854 — 1943). Перший обіймав посаду заступника міністра закордонних справ в уряді І.Мазепи, вів водночас глибокі теоретичні дослідження і апробував свої висновки на лекціях з університетської кафедри у Кам'янці-Подільському[192] [193]. Стрижнем українського державотворення, на його думку, є націоналізація держави і удержавлення нації, злиття механізму держави з національним організмом. Доводячи, що природним правом і обов'язком нації є «опанування державою», що «матір'ю всіх націй» є політична боротьба, Старосольський водночас відкидав расизм, шовінізм, войовничий націоналізм у будь-яких проявах, чим, безумовно, збагачував теоретичну скарбницю не тільки революційного конституціоналізму. Щодо О.Ейхельмана, якого тепер деякі дослідники періоду 1917 — 1920 рр. вважають ледве не «отцем» української конституційної державності, то за Директорії він був старшим радником, потім — заступником товариша міністра закордонних справ. В університеті Ейхельман авторитетом не користувався, а деканом його юридичного факультету він був призначений за особливу прихильність до російського самодержавства і «допущеного» ним оманливого монархічного конституціоналізму, реалізованого в Основних законах 1906 р. У розробці системи політичного контролю за їх неухильним дотриманням Ейхельман свого часу брав чи не найактивнішу участь. У ЗУНР аналогічною діяльністю займався видатний український юрист С.Дністрянський (1870 — 1935). Але він став відомим не лише як автор двох проектів конституції Республіки1. До скарбниці вітчизняного конституціоналізму треба віднести увесь правознавчий доробок професора Львівського університету з проблем конституційного, цивільного, приватного, сімейного, інших галузей права, який активно використовувався у законодавчій діяльності ЗУНР. А творчість Дністрянського навіть у буремні роки була надзвичайно плідною: у 1919 — 1920 рр. він підготував і видав у Відні праці «Самовизначення народів», «Україна і мирова конференція», «Зв'язок і сполука народів», «Нові проекти української конституції», «Цивільне право» та ін. Ідеї Дністрянського щодо безумовного верховенства права над політикою, фундаментальних засад демократизму, новітнього класичного конституціоналізму, парламентаризму, республіканізму, права націй на самовизначення, «наукової конструкції соціалістичної держави» виключно на грунті поміркованих правових реформ відіграли важливу роль у всіх процесах становлення доктрин революційного конституціоналізму. Не меншою заслугою Дністрянського у цьому аспекті стала розпочата ним ще у 1909 р. організаторська робота по створенню правового фундаменту для майбутньої ЗУНР. Йдеться про зініційоване і утворене ним Товариство українсько-руських правників, з якого вже у березні 1918 р. виникла Крайова організація державних і автономічних урядників, шдурядників і службовців української народності. Провідниками ЗУНР з перших днів її утворення (як і до цього) стали вихованці юридичного факультету Львівського університету К.Левицький (1859— 1941), який згодом схилявся до замирення з Польщею, та Є.Петрушевич (1863 — 1940), що після поразки згоден був йти на компроміс з радянською владою[195] [196]. Учнями і однодумцями С.Дністрянського визнавали й виявляли себе правознавці — члени уряду ЗУНР: державний секретар земельних справ, автор «Нового краевого статуту і нової виборчої ординації до галицького сейму» (1914) доктор права С.Баран (1879 — 1958); державний секретар закордонних справ, один із ініціаторів акта 13 листопада 1918 р., майбутній президент УНР в екзилі С.Витвицький (1884 — 1965); державний секретар внутрішніх справ І.Макух (1872 — 1946); державний секретар судових справ, голова Державного секретаріату ЗУНР — ЗОУНР, державний секретар фінансів, торгівлі та промисловості С.Голубович (1873 — 1938); державний секретар внутрішніх справ, керівник секретаріату зовнішніх справ ЗОУНР, один з фундаторів договору про з’єднання ЗУНР і УНР Л.Цегельський (1875 — 1950)1; заступник державного секретаря закордонних справ, автор численних наукових розвідок, що виходили вже у 1919 — 1920 рр. і раніше, М.Лозинський (1880 — 1937)[197] [198]; заступник державного секретаря внутрішніх справ Р.Перфецький (1880 — 1944); член Кодифікаційного комітету уряду, засновник і генеральний отаман об'єднання «Січей» К.Трильовський (1864 — 1941) та ін. Юристи-фахівці Т.Баньо (1862 — 1944), С.Біляк (1890 — 1950), А.Горбачевський (1856 — 1944), В.Загайкевич (1876 — 1949), М.Здерковський (1865 — 1929), М.Лагодинський (1866 — 1919), Л.Левицький (1862 — 1928), О.Назарук (1893 — 1940)[199], В.Охримович (1870 — 1931), Л.Петрушевич (1880 — 1940), В.Сінгалевич (1880 — 1945), Д.Стахура (1860 — 1938) та ін. брали безпосередню участь у відпрацюванні окремих конституційних актів Республіки, що в сукупності складали юридичну конституцію ЗУНР, розробці форм і методів її захисту від можливих порушень, активно виступали у ролі авторів законопроектів як члени Української національної ради ЗУНР. Натхненниками такого роду законотворчої роботи виявили себе лідери політичних партій ЗУНР, які переважно теж були професіональними правознавцями. Це стосується і одного з організаторів УНДП В.Бачинського (1880 — 1927), і голови УРП віце-президента Української національної ради, автора конституційних законів про об'єднання УНР і ЗУНР, про земельну реформу А.Бачинського (1872 — 1930), і одного з провідників УСДП В.Лисого (1892 — ?). Чимало юристів у ЗУНР було призначено на посади повітових комісарів. Стрийщиною керував відомий захисник у політичних процесах А.Герасимів (1863 — 1944). Комісаром Скальського повіту став адвокат М.Новаковсь- кий (1872 — 1941). На Городенщині хазяйнував адвокат Т.Оку- невський (1858 — 1937). Повітовим комісаром Самбірщини був вихованець юридичного факультету Львівського університету А.Чайковський (1857 — 1935)1. Звичайно, названий факультет готував спеціалістів у галузі держави і права не тільки для Галичини. Його колишні студенти, як і випускники юридичного факультету Чернівецького університету[200] [201], у період існування ЗУНР обіймали високі державні посади і в інших регіонах Західної України. Серед буковинських політичних діячів можна назвати імена О.Бура- чинського (1877 — 1948), який згодом став державним секретарем судівництва ЗУНР; Т.Галіпа (1873 — 1943) — лідера УРП на Буковині, поета-правознавця; А.Галіпа (1887 — ?) — чернівецького адвоката і політичного діяча, згодом товариша міністра закордонних справ ЗУНР. Серед закарпатських юристів відзначились у процесах національного державотворення у цей період революційного конституціоналізму один із провідних фундаторів Гуцульської республіки, голова Гуцульської народної ради, ініціатор скликання Закарпатських народних зборів 21 січня 1919 р. С.Клочурак (1895 — 1980), організатор Пряшівської народної ради, голова Руської центральної ради в Ужгороді А.Бескид (1855 — 1933), активний діяч УПСР, майбутній фундатор правничої комісії при карпато-українському уряді Я.Зозуля (1893 — ?) та ін. Важливими сторінками процесу революційного конституціоналізму стали в розглядувану добу ініціатива депутата австрійського парламенту (4 жовтня 1918 р.) С.Вітика (1875 — 1937) щодо права самовизначення українського народу, рішучість і організаторський талант Д.Вітовсько- го (1887 — 1919), виважені дії голови Українського крайового комітету Буковини О.Поповича (1856 — 1930) тощо. Австрійська правова школа, в рамках якої виховувались галицькі правознавці вже тривалий час, змогла б відіграти ще більшу роль у збагаченні вітчизняних «доктринальних конституцій». Але цьому завади/іи вкрай несприятливі об'єктивні умови існування «ери адвокатів» на Наддністрянщині. Досить сказати, що «уряд правознавців» ЗУНР змушений був мандрувати у листопаді 1918 р. — липні 1919 р. не менш інтенсивно, ніж уряд Директорії: Львів — Відень — Тернопіль — Станіслав — Бучач — Заліщики — Чортків — Кам'янець-По- дільський — Відень тощо. До скарбниці вітчизняної «доктринальної конституції» 1917 — 1920 рр. належить й низка інших праць, опублікованих у розглядуваний період правознавцями і політичними діячами1. Незважаючи на об'єктивні труднощі воєнного часу, ви- [202] [203] ходила й перекладна література1. Особлива увага приділялась Спомини. — К., 1918; Український катехизис. — Кам'янець-По- дільський, 1918; Онацький Є. Сторінка з історії Генерального суду та прокуратури на Україні у другій половині XVIII віку. — К., 1918; Шульгин О. Політика, державне будівництво України і міжн. справи. — К., 1918; На повороті // Українська газета. — 1918, 20 січня; Хай живе вільна самостійна Україна // Наша громада. — 1918. — 23 січня; Камінський А. Яка орієнтація? — Б.м., 1918; Возняк М. Українська державність. — Відень, 1918; Чого прийшли німці на Україну?: Офіційні думки, повідомлення, розмови. — К., 1918; Земельний закон, ухвалений УЦР 18 січня 1918 року. — К., 1918; Збірник праць Комісії для вироблення законопроекту про заснування Укр. Академії Наук у Київі. — К., 1919; Гольдельман С. Чому серед жидівських робітників є багато більшовиків? — Кам'янець на Поділлю, 1919; Українська Народна Республіка. — Б.м., 1919; Левинський В. Народність і держава. — Київ — Відень, 1919; Дорошенко В. Західноукраїнська Народна Республіка. — К., 1919; Мишура М. Державна адміністрація на Україні. — Камінець, 1919; Вісник державних законів і розпоряджень ЗОУНР. — Станіслав, 1919; Томашівський С. Українська історія. Т.1: Старинні середні віки. — Львів, 1919; Ковалевський М. Як заложено УПСР. — К., 1919; Мірза-Авакянц М. З побуту української старшини кінця XVII віку. — Полтава, 1919; Леонтович В., Єфімов О. Московсько-український правничий словничок. — К., 1919; Тимошевський В. Історія української влади. — Відень — Київ, 1920; Устрій української держави. — Б.м., 1920; Шлях до катастрофи: Події в Рівнім: Повстання отамана Оскілка. — Відень — Київ, 1920; Гадзінський В. Проблема пролетарської освіти на Україні. — К., 1920; Міяковський В. Революційні відозви до українського народу, 1850 — 1870 рр. — К., 1920; Національне питання і комунізм. — Відень — Львів, 1920; Програма більшовиків комуністичної партії Росії та комуністичної партії України. — Відень — Львів, 1920; Хименко Г. Хто такі комуністи і чого вони хочуть. — Вінніпег, 1920; Трагедія Галицької України: Матеріали про польську інвазію, польські варварства і польську окупацію Східної Галичини за криваві роки: 1918, 1919, 1920. — Вінніпег, 1920; Рафес М. Два года революции на Украине. — М., 1920; Липинський В, Україна на переломі: 1657 — 1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-им століття. — Відень, 1920 та ін. 1 Еленбоген В. Ріхард Вагнер і пролетарія. — К., 1918; Енгельс Ф. Основи комунізму. — К., 1919; Маркс К., Енгельс Ф. Комуністичний маніфест. — К., 1920; Дицген Йосиф. Філософія соціал-демократії. — Нью-Йорк, 1919; Бухарін Н, Преображенський Е. Азбука комунізме. — Відень, 1920; Бухарін Н Програма комуністів-більшовиків. — Відень, 1920 та ін. перевиданню і першодруку творів М.Драгоманова1. Ці праці, передмови і коментарі до перекладної літератури та перевидань, українські художні твори[204] [205] якнайближче передають сам дух тієї кривавої доби революційного конституціоналізму. Більш пізні роботи втрачають таку першоджерельну цінність для науковця. Ось чому праці, опубліковані саме у 1917 — 1920 рр., з методологічної точки зору не можуть випадати з рамок дослідження історії вітчизняного революційного конституціоналізму. 2.9.