Визрівання радянських юридичних доктрин охорони конституційного ладу
ПРАКТИЧНИМИ РЕЗУЛЬТАТАМИ радянських «доктринальних конституцій» стала низка актів, які справили величезний вплив і на подальший розвиток радянського конституціоналізму в Україні.
Окрім «типової» Конституції РСФРР 1918 р., про яку йтиметься окремо, найбільше значення у розглядуваному аспекті мали перші радянські декрети про суд (24 листопада 1917 р., 7 березня 1918 р., 23 липня 1918 р.). Вони започаткували нові тенденції і принципи судового права після призупинення функціонування мирових та скасування окружних судів, судових палат, Сенату і всіх інших колишніх судових інституцій, прокурорського нагляду, присяжної і приватної адвокатури, посад судових слідчих тощо. Всі функції старих судових установ, передавались «обраним трудящими з трудящих» робітничим і селянським ревтрибуналам, які діяли у складі головуючого і шести народних засідателів на підставі революційної правосвідомості, революційної совісті та радянських декретів.Об'єктивно судовий контроль за відповідністю царських законів актам нової влади започатковувався на радянських територіях України вже у грудні 1917 р. на підставі Декрету про суд № 1 та ухваленої на його основі постанови Народного секретаріату «Про введення Народного суду» від 4 січня 1918 р. Старі закони можна було застосовувати, але тільки за визначених умов. Суб'єктами судової ревізії таких законів ставали ревтрибунали та народні суди в Україні, а еталонами при перевірці визнавались: 1) декрети ЦВК Рад; 2) програма-мінімум РСДРП(б); 3) програма-мінімум партії есерів. При встановленні невідповідності колишніх законів названим «еталонам» старі закони не застосовувались. Декрет про суд № 2 засновував ще й інститут верховного судового контролю, ОДНІЄЮ з головних функцій якого було внесення ЦВК Рад подання про необхідність ухвалення нового закону «при виявленні неусуваного протиріччя між діючим законом і народною правосвідомістю».
Це свідчить про те, що «народна правосвідомість» офіційно почала входити до зазначених «еталонів». Але верховний судовий контроль був цілком підпорядкований «законодавчим органам радянської влади».Ще однією новацією радянського судового контролю була вимога мотивувати скасування ревтрибуналами чи народними судами причини скасування «застарілих чи буржуазних законів». Певний період чинними залишались і судові статути 1864 р., але й їх окремі положення могли бути визнані такими, що «суперечать правосвідомості трудящих класів». Досить широко застосовувались у декретах про суд приписи судам «керуватись міркуваннями справедливості», «спиратись на справедливість», «керуватись совістю», що свідчить прб підсвідоме визнання радянськими правознавцями засадничих основ природного праворозуміння.
Правознавці більшовицької політичної орієнтації, які заміщували провідні партійні чи державні посади безпосередньо в українських радянських органах, класову правову теорію проводили через лінію «революційної правосвідомості» на практиці, у тому числі й шляхом «червоного терору». Правда, голова РНК УСРР Х.Раковський (1873 — 1941), який навчався на юридичному факультеті Сорбонни та медичних факультетах Женевського і Берлінського університетів, мав за плечима захищену ще у 1897 р. докторську дисертацію «Причини злочинності та виродження» і монографію «Росія на Сході» (1898), присвячену історії російської дипломатії. Під час розглядуваного періоду як уповноважений РНК РСФРР на Півдні Росії він досить ефективно використовував набуті знання на переговорах з Румунією, Великою Британією, Францією, урядом ГІ.Скоропадського, (Севастополь, Одеса, Миколаїв, Катеринослав, Полтава, Харків, Київ), а починаючи з червня 1919 р. став активно відкидати курс на автономізацію України і захищати ідею «федеративної конституції». 19 листопада 1919 р. представив В.Леніну «Тези з українського питання», де засуджував русифікаторську політику і відстоював УСРР як «формально незалежне державне утворення».
Фактично така ідея була реалізована у підписаному ним разом з В. Леніним та Г.Чичеріним Союзному робітничо-селянському договорі від 28 грудня 1920 р.Нарком юстиції О.Хмельницький активно опрацьовував текст Конституції УСРР 1919 р. і водночас ретельно обгрунтовував поняття «червоне право», «червоний суд» та ін.1 Очолюваний ним наркомат формально зосереджував у період радянського революційного конституціоналізму найвищі контрольні функції у нагляді за дотриманням як Конституції 1919 р., так і всього законодавства. У грудні 1917 р. — квітні 1918 р. такі повноваження покладались на народне секретарство судових справ, яке спочатку очолював В.Люксембург, а з березня 1918 р. — Г.Лап- чинський, згодом — на відділ юстиції Тимчасового робітничо- селянського уряду України під керівництвом О.Хмельницького. Починаючи з грудня 1918 р., реальний найвищий політичний, ідеологічний, адміністративний і навіть судовий (насправді — позасудовий) контроль повністю перейшов до рук Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією і службовими злочинами (ВУЧК), яку очолив спочатку І.Шварц, а з березня 1919 р. — М.Лаціс[127] [128]. Як офіційний «орган диктатури пролетаріату для захисту соціалістичної революції і Радянської влади в Україні» ВУЧК у системі єдиної і неподільної влади виявилась стрижневою ланкою оборони як фактичних, так і юридичних радянських конституцій. Формально у 1918 — 1919 рр. вона входила до складу відділу, потім — Наркомату внутрішніх справ УСРР, але насправді безпосередньо підпорядковувалась РНК УСРР, а ще більше — Всеросійській ЧК і мала у розпорядженні вишколені збройні формування, що об'єднувались в Окремому корпусі військ ЧК. Спираючись на них, а також мережу губернських і повітових ЧК (згодом місце повітових ЧК зайняли секретні підвідділи ЧК чи політичні бюро), транспортних ЧК, особливі відділи ЧК у збройних силах та по охороні кордонів, війська внутрішньої охорони, залізничної оборони, караульні війська, на спецнази того часу (частини особливого призначення, особлива пластунська бригада, група комуністів особливого призначення), революційні трибунали, ВУЧК шляхом червоного терору здійснювала жорстокий, але досить ефективний «конституційний контроль», який мовою того часу називався «боротьбою з контрреволюцією, саботажем, шкідництвом, спекуляцією, контрабандою, шпигунством та бандитизмом»1. На місцях оборона фактичних і юридичних радянських конституцій переважно також методами червоного терору здійснювалась губернськими, міськими, повітовими, волосними, фронтовими, армійськими, корпусними, дивізійними, полковими військово-революційними комітетами, чи просто рев- комами, які лише з весни 1920 р. почали поступатись радам. Процес створення ревкомів як тимчасових і надзвичайних органів диктатури пролетаріату регулювався секретарствами, відділами чи наркоматом внутрішніх справ (керівники — Є.Бош, В.Аверін, К.Ворошилов, Г.Колос, В.Антонов-Саратовсь- кий). Опорними пунктами диктатури пролетаріату в окремих містах, селах, інших регіонах України, військових частинах ставали численні комісари РНК, комісії, ради, комітети, особливо комітети бідноти, комітети незаможних селян та інші класові організації, які ретельно стояли на захисті основ радянського революційного конституціоналізму. Важливі функції у справі оборони норм і принципів Конституції УСРР 1919 р. залишались і за наркоматом юстиції (наркоми — О.Хмельницький, М.Лебединець і Є.Терлецький)1 та губернськими, міськими і повітовими відділами юстиції, силами яких здійснювався спеціалізований (адміністративний, загальний і судовий) нагляд за законністю. Поняття «дотримання конституції» чи «конституційність закону» в радянській теорії і практиці державотворення не застосовувались. Звернемо увагу: завідуючі місцевими відділами юстиції за посадою входили до складу відповідних колегій ВУЧК і при виконанні контрольних функцій фактично підпорядковувались цим надзвичайним органам диктатури пролетаріату. З квітня 1919 р. централізований нагляд за діяльністю всіх судів УСРР зосередився у новоствореному відділі Наркомюсту під назвою «Верховний судовий контроль». Останній видавав роз'яснення, інструкції та інші вказівки, обов'язкові для виконання для всіх радянських судів. Інститут адвокатури було скасовано. Проводився курс на «декласирування» самих адвокатів. У зв'язку з гострою нестачею кадрів юристів з липня 1920 р. розпочались юридичні мобілізації старих фахівців для підготовки суддів, участі в роботах по кодифікації радянського права тощо. Беззаперечно «конституційними» (у радянському розумінні) визнавались Наркомюстом, губюстами, іншими органами юстиції будь-які акти і дії, спрямовані на знищення чи послаблення «експлуататорських класів», передусім — їх «відправка до штабу Ду- хоніна»[131] [132], величезні контрибуції[133], фактичні пограбування під виглядом реквізиції майна, примусові мобілізації, кампанії по «стратегічному відселенню буржуазії» тощо. Згаданий помилковий курс наркома юстиції ©.Хмельницького на ліквідацію університетів як «закладів чистої науки» та їх юридичних факультетів відбився у постанові Наркомосвіти УСРР від 17 квітня 1919 р. і призвів було до суттєвого підриву правової освіти в Україні, а сумні його наслідки поглиблювались ще й нестримним реформаторським зудом представників нової влади. Наприклад, спочатку іспити для студентів виявились скасованими. Через короткий час вони не просто відновились, а й перетворились ледве чи не на драконівські методи контролю над навчанням: нові іспити треба було складати по кілька разів на місяць. Студенти оголошувались мобілізованими і в разі незадовільних оцінок через Губкомдезертир відправлялись на примусові роботи. Навчальні плани і програми правових відділень Київського, Харківського, Одеського інститутів народного господарства, заняття на яких розпочались з 1 вересня 1920 р., «максимально наближались до господарської діяльності» і змінювались ледве чи не щотижня. Матеріальні умови життя викладацького складу ставали нестерпними[134]. Та все ж відчувалось, що радянська влада дедалі більше розуміла необхідність налагодження системи підготовки фахівців- юристів. Повсюдно організовувались шляхом мобілізації короткотермінові курси підготовки суддів, народних засідателів, створювались безплатні народні університети з викладанням юридичних дисциплін. У Києві вони читались у Академії моральних наук ім. Л.М.Толстого. На місці колишнього Київського юридичного товариства професор В.Синайський створив Київське товариство юристів «Право та життя», яке з березня 1920 р. продовжило свою діяльність під прапором Київського соціологічного товариства. Збирались молоді юристи щоти;кня, і радянська влада ніяких перепон їм у цьому не чинила. 2.6.