Концептуальні основи українського радянського конституціоналізму («пролетарське право»)

ЗУСИЛЛЯ ДЛЯ ЗАПРОВАДЖЕННЯ у свідомість народу нового типу праворозуміння і державознав­ства, нового різновиду конституціоналізму — радянського кон­ституціоналізму, на якому базувались радянські юридичні концепції 1917 — 1920 рр., докладались більшовицькими ліде­рами і раніше.

На початок 1917 р. класичний марксизм уже був «розбав­лений» вченнями Е.Бернштейна, К.Каутського та інших соціал- демократів, але він ще не викривлявся сталінізмом, троцькіз- мом, маоїзмом, тобто різновидами тоталітарних, авторитарних, ультралівацьких, авантюристичних доктрин, які з'явились дещо пізніше. Українські більшовики у розглядуваний період керу­вались вченням Маркса, Енгельса, Леніна про державу і пра­во у більш-менш «чистому вигляді», що було викладене осно­воположниками у працях, які вже давно поширювались на Україні й були популярними серед лівого крила політичного спектра: «Маніфест Комуністичної партії», «Святе сімейство», «Німецька ідеологія», «До критики гегелівської філософії пра­ва», «Жебрацтво філософії», «Капітал», «Класова боротьба у Франції», «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта», «Анти- Дюрінг», «Походження сім'ї, приватної власності і держави», «Гонителі земства і анібали лібералізму», «Що робити? », «Крок вперед, два кроки назад», «Імперіалізм як вища стадія капіта­лізму», «Держава і революція», «Марксизм і національне пи­тання», «Пролетарська революція і ренегат Каутський», «Про диктатуру пролетаріату», «Дитяча хвороба «лівизни» в ко­мунізмі» та ін.

У найзагальнішому вигляді марксистсько-ленінська докт­рина держави, яку було взято на озброєння українськими більшовиками-конституціоналістами у 1917 — 1920 рр., наго­лошувала, що держава виникла як результат поділу праці, по­яви приватної власності та антагоністичних класів і є голов­ним знаряддям політичної влади у класовому суспільстві. Вона характеризується наявністю державного механізму, тобто особливої системи органів, що здійснюють функції влади, пра­ва, тобто інституту, що закріплює систему санкціонованих самою державою норм, та території, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Експлуататорські держави (рабов­ласницькі, феодальні, буржуазні) є диктатурою відповідних правлячих класів, пильно стоять на сторожі інтересів цих класів, надійно захищають створені ними оманливі, суто кла­сові конституції, незважаючи на ту чи іншу форму правління (абсолютна чи конституційна монархія, аристократична чи буржуазно-демократична республіка тощо) і всіляко закріп­люють вигідний їм правопорядок. Соціалістична революція повинна зламати механізм експлуататорської держави, за до­помогою диктатури пролетаріату знищити як експлуататорів, так і народжені ними «брехливі конституції», здійснити со­ціалістичні перетворення в інтересах трудового народу, побу­дувати соціалізм, який поступово переросте у комунізм, після чого держава виконає свої функції й відімре, поступившись комуністичному громадському самоуправлінню.

Право, на думку фундаторів марксизму-ленінізму, є возведе- ною в закон волею панівного класу, сукупністю загальнообо­в'язкових правил поведінки, тобто норм, встановлених чи сан­кціонованих державою, які завжди мають суто класовий ха­рактер, стоять на сторожі інтересів саме цього панівного класу, а тому додержання правових норм, охорона основних законів від можливих порушень чи посягань забезпечується примусо­вою силою держави. У майбутньому, як вважали творці заз­наченого вчення, право відімре разом з державою, а комуні­стичне суспільство буде керуватись виключно нормами мо­ралі, тобто відмовиться від будь-яких юридичних і повернеться до фактичних конституцій, які захищатимуться теж засобами морального впливу.

Саме така концепція праворозуміння і державознавства з акцентуванням на негайне вирішення всіх гострих соціальних проблем, тобто надання землі селянам, фабрик і заводів — ро­бітникам, миру — народам, влади — радам, ліквідація жеб­рацтва, бідності, безробіття, забезпечення повної соціальної справедливості тощо, з наголосом на пролетарський інтерна­ціоналізм, тобто класову солідарність з робітниками усіх націй, міжнародну комуністичну революцію, відсуванням на другий план суто національних питань, сприймалась і блискуче про­пагувалась українськими лідерами РСДРП(б), КП(б)У, серед яких налічувалось чимало професійних правознавців.

Мабуть, найстаршим серед них за віком був таращанець, вихованець юридичного факультету Київського університету, делегат І з'їзду РСДРП ГІ.Тучапський (Лукашевич, 1869 — 1922), який упродовж усього свого бурхливого революційного жит­тя коливався між драгомановськими, більшовицькими і мен­шовицькими ідеалами державотворення, а у 1918 р. опубліку­вав брошури «Хто такі соціал-демократи» та «Національне питання».

Активно пропагували марксистські концепції праворозумін- ня ще два випускники того ж факультету — І.Саммер (1870 — 1921) з Київщини та М.Урицький (1873 — 1918) з Черкас. Убив­ство останнього у березні 1918 р. стало одним з приводів для розв'язання «червоного терору».

М.Подвойський (1880 — 1948) з Чернігівщини, який відіграв ледве не вирішальну роль у захопленні Зимового палацу і арешті Тимчасового уряду, закінчив Демидівський юридич­ний ліцей.

Юридичний факультет французької Сорбонни мав за пле­чима член Тимчасового бюро ЦК КП(б)У і Всеукрревкому у 1918 — 1920 рр., наркомзем УСРР волинянин Д.Мануїльський (1883 — 1959), який з квітня по жовтень 1918 р. разом з Х.Ра- ковським весь час перебував у Києві і вів переговори з режи­мом П.Скоропадського.

Випускник юридичного факультету Харківського універ­ситету М.Криленко (1885 — 1938) уже в листопаді 1917 р. став Верховним головнокомандувачем збройних сил радянської Росії, а з березня 1918 р.

Народний комісар юстиції Одеської республіки, перший нарком юстиції УСРР ©.Хмельницький (1889 — 1919) закін­чив юридичний факультет Новоросійського університету, дру­гий — М.Лебединець (1888 — 1934) навчався на юрфаці Вар­шавського університету^[104].

Голова Київського комітету РСДРП(б) у 1917 р., згодом — секретар ЦК КП(б)У, голова Тимчасового робітничо-селянсь­кого уряду України Г.П'ятаков (1890 — 1937) набув знань на юридичному факультеті Петербурзького університету.

Наведений перелік правознавців у складі українських більшовиків періоду 1917 — 1920 рр., звичайно, не є вичерп­ним. Та це й не головне для методологічних засад дослідження радянського конституціоналізму названої доби. Стрижневим у ній слід вважати теоретичну і особливо фактичну трансфор­мацію класичного марксизму у політико-правових концепціях більшовизму, яка й стала фундаментом їх політичної боротьби.

Одразу зазначимо, що поняття «право» у більшовицьких концепціях часів революційного конституціоналізму вжива­лось без глибокого хоча б критичного аналізу і переважно в сенсі «опіум права», «буржуазне право», «експлуататорське право», «правова зараза», «правова отрута» тощо. Головна увага зосереджувалась на проблемах держави, де класовий підхід відсунув у бік чи просто відкинув усі інші варіанти тлумачен­ня її сутності. Класовість стала альфою і омегою розуміння як держави, так і її конституції, а ленінські формули розглядува­ного періоду про те, що держава є «продукт і прояв неприми­ренності класових суперечностей», організацією «наскрізь класовою», «абсолютно класовою», «машиною насильства для придушення будь-якого класу», «диктатурою класу» сприйма­лись як незаперечні догми. Пролетарська держава, тобто дер­жава диктатури пролетаріату, не розумілась інакше як маши­на насильства для придушення експлуататорської меншості, а сама диктатура пролетаріату — як влада, що безпосередньо спирається на таке насильство і не пов'язана при цьому ні нею ж встановленими законами, ні нею ухваленими консти­туціями.

Ліберальні гасла прав і свобод людини, буржуазна демок­ратія, буржуазна конституція відкидались рішуче як «вузькі, урізані, фальшиві, лицемірні», «рай для багатих і пастка для бідних». У розумінні ж пролетарської демократії переважали концепції Руссо, Марата, Робесп'єра про суспільний договір як конституцію, суверенітет народу, його верховенство. Коло «ворогів пролетаріату» теж дорівнювало чи перевищувало якобінське коло «ворогів народу». Сюди залучались не тільки представники експлуататорів, а й спекулянти, повії, бюрокра­ти, служителі релігії, бешкетники, злодії, саботажники, дезер­тири, лінивці тощо. Така диктатура у формі Республіки Рад, заснованої ще й на інших принципах радянського конститу­ціоналізму — демократичного централізму і єдності влади, по­винна була, на думку більшовиків, забезпечити «максимум демократизму» для трудового люду. Ще одним невід'ємним компонентом диктатури пролетаріату ставала керівна роль комуністичної партії у її системі, а саме — диктатура однієї партії.

Що ж стосується категорії «право», то вона була майже відкинута піонерськими декретами радянської влади, а сам Ленін у перші місяці після Лютневої революції її у позитивно­му значенні майже не вживав. Повернувшись 3 квітня 1917 р. до Петрограда, він одразу заявив, що Росія стала тепер най- вільнішою з усіх воюючих держав і поставив завдання тримати курс не на парламентарну республіку, а на «республіку Рад робітничих, батрацьких і селянських депутатів по всій країні, знизу доверху»¹. В написаній того ж року роботі «Держава і революція» Ленін дохідливо викладав свої погляди на сутність держави і піддав нищівній критиці «буржуазне право», беру­чи це поняття переважно у лапки та акцентуючи, що право ні за яких умов «не може бути вищим економічного устрою»^{[105] [106]. Проте пізніше Ленін значно лояльніше ставився і до поняття «право», і до категорії «парламентаризм», без якого, на його думку, «розвиток робітничого класу був би неможливий»[107].}

Г.Плеханов у цей час поділяв революційні рухи на «вкрай революційну демократію» та «торговельно-промисловий клас» і закликав їх «не битись жорстоко, щоб у них, як у задиркува­тих кішок, не залишились тільки хвости», «не прагнути до лагідності, як у голубів, але бути мудрими як змії»^[108].

Справжні ж концепції «пролетарського права», «класового права» створювались у цей час у Петрограді й Москві зде­більшого вихідцями з України. Фундаторами доктрини «ново­го права» стали полтавець А.Луначарський (1875 — 1933), ки­янин Д.Курський (1874 — 1948), галичанин російсько-німець­кого походження М.Рейснер (1868 — 1928), латиський юрист П.Стучка (1865 — 1932), правознавець з Вільно М.Козловсь- кий (1876 — 1927) та ін.

Саме А.Луначарський першим ще тоді на невеликих ра­дянських просторах одразу після Жовтневого перевороту вщент розбив «закостеніле право застарілого ладу», ввів у вжиток поняття «нова суддівська совість», що засновується на «нових уявленнях про добро і зло», визнав Л.Петражиць- кого «європейським світилом», констатував революцію як «крах позитивного права і торжество інтуїтивного права тру­дящих» і закінчив статтю словами: «Хай живе народ, який створює у своїх судах, що киплять, бродять, як молоде вино, право нове — справедливість для всіх, право великого брат­ства і рівності трудящих»¹. Луначарський виявився ініціато­ром, автором і палким пропагандистом Декрету про суд № 1 — піонерського акта, що був опублікований через тиждень після появи цієї статті і став фундаментом радянського правопоряд­ку з його особливостями і класовими принципами. Поняття «інтуїтивне право» було введено у вжиток раніше Л.Петра- жицьким, який ще працював тоді після Києва у Петрограді, але А.Луначарський вкладав у нього новий (марксистський, класовий) зміст. Він же став фундатором понять «революцій­на совість» і «революційна правосвідомість», які використо­вувались у згаданому Декреті і, по суті, розшифровували термін «інтуїтивне право». У ті ж дні Луначарський на засіданні Рад- наркому 15 листопада 1917 р. провів ідею про створення Нар- комюсту РСФРР. Це з урахуванням зазначеного дає підстави говорити про колишнього київського гімназиста, котрий про­довжив освіту в університетах Швейцарії, Франції та Італії, як про одного з основоположників радянських «доктриналь- них конституцій».

Свій внесок до цієї справи зробив ще один більшовик- українець Д.Курський — майбутній нарком юстиції РСФРР та перший радянський Генеральний прокурор. Очолюючи Раду солдатських депутатів 4-ї армії на Румунському фронті, пере­буваючи у складі ЦВК Рад Румчероду, Одеського ревкому у 1917 — 1918 рр., він уже мав диплом юридичного факультету Московського університету і писав свої перші роботи, які були покладені до самої серцевини концепції «пролетарського пра­ва»^{[109] [110]. В них Д.Курський відверто наголошував, що диктатура пролетаріату має визнавати виключно інтереси свого класу, що в ній немає місця для норм англійського Хабеас корпус акт, що скасування «трьох китів» буржуазного права, тобто його трьох головних інститутів (стара держава, кріпацька сім'я, приватна власність) — єдина гарантія радянського «правосуд­дя для міського і сільського пролетаріату та найбіднішого се­лянства». За логікою таких міркувань «правосуддя» для інших верств населення виключалось. Майбутній Генеральний про­курор був уже в 1918 р. переконаний, що головним джерелом «пролетарського комуністичного права» як «залізобетонного фундаменту для нової юридичної надбудови», значного зру­шення в «правовій конструкції суспільства» є революційна правотворчість суддів народного суду, що керуються передусім власною правосвідомістю і абсолютно вільні у кримінальних репресіях1.}

Особливої уваги заслуговує теоретичне обгрунтування «но­вого права» М.Рейснером — кандидатом права Варшавського, магістром — Київського, доктором — Томського університетів^{[111] [112]. Саме його концептуальний фундамент виявився живильним підгрунтям для подальшої еволюції доктрин радянського кон­ституціоналізму. Внесок Рейснера в теорію права та політич­ну науку був помітним ще до бурхливих революційних подій, а еволюція його поглядів виявилась досить оригінальною. В молоді роки він перебував на позиціях слов'янофільства, а згодом захопився західним «природним конституціоналізмом» і одним з перших на теренах Російської імперії (водночас з М.Василенком, В.Гессеном і Б.Нольде) видав серію брошур з текстами новітніх конституцій[113], став соратником І.Петрунке- вича по руху земців-конституціоналістів, підготував вступ і три перших параграфи «Занепад абсолютизму», «Розвиток конституційної ідеї» та «Виборче право» до фундаментальної двотомної праці, написаної під керівництвом цього видатного конституціоналіста[114]. Деякий час Рейснер працював у Гейдель­берзі під керівництвом Г.Єллінека, марксизм вивчав безпосе­редньо контактуючи з А.Бебелем, К.Лібкнехтом, К.Ейснером в інших містах Німеччини. Низка статей Рейснера у німець­кому «Форвертсі» з критикою російського абсолютизму була перекладена на російську мову особисто Леніним і передру­кована у «Пролетарі!».}

У роботах межі XIX — XX ст. «Християнська держава», «Мораль, право і релігія за російським законом», «Що таке правова держава», «Держава і віруюча особистість», «Головні риси представництва», «Теорія Петражицького, марксизм і со­ціальна ідеологія», двотомнику «Держава» (1911 — 1912 рр.) та ін. Рейснер поступово еволюціонізував від слов'янофіль­ства через викриття «поліцейського характеру російського цер­ковного права» до «марксистського лібералізму», ставши в підсумку переконаним прихильником конституційної, право­вої держави у її суто позитивістському баченні. Більшовицьку платформу цілком сприйняв ще у 1905 р. Держава у мислите­ля повинна добровільно пов'язувати себе нею ж створеними нормами права, які можуть формулюватись у вигляді «індиві­дуальних велінь, односторонніх і двосторонніх норм»¹. Відсутність або слабкість такого обмеження державної влади підсилює можливість опору з боку індивіда чи народу, який може й знищити цю владу^{[115] [116]. Зверхність народу, захищеність його прав, обов'язковість силі,ного органу народного представ­ництва, підпорядкованість (не верховенство!) особи саме об­меженій державній владі, за уявленнями Рейснера, — най­важливіші риси правової держави. Він розглядав народ як суб'єкт права, а «не об'єкт власності чи володіння», людей — як «членів держави», а не кріпаків чи холопів, був перекона­ний, що «народ, держава і державний народ — це одне Її ге саме»[117].}

Але головним, справді оригінальним у дореволюційних ро­ботах мислителя було те, що він задовго до М.Адлера, Г.Кель- зена, М.Вебера та інших західних учених, поставив на поря­док денний проблеми правової і політичної ідеології, ідеологіч­ної природи права, держави і політичних вчень, завдяки чому і стало можливим з перших післяреволюційних днів і упро­довж кількох десятиліть застосування в багатьох радянських нормативних актах категорії! «революційна правосвідомість», «революційна совість», «революційна доцільність» тощо. Цей готовий уже концептуальний багаж, особливо про революцій­не значення права і держави, що абсолютно не сприймалось під час Першої світової війни ані науковцями, ані студентами, ані елітною громадською думкою взагалі¹, Рейснер сповна ви­користав саме у період 1917 — 1920 рр.

Уже у 1917 р. окремим виданням вийшла робота М.Рейсне­ра «Російські Установчі збори та їх завдання». Доводячи не­правомірність Зборів у тій формі, в якій вони скликались, вче­ний всебічно обгрунтовував надзвичайне значення установчої влади в ініціюванні, обговоренні, «виготовленні потрібної кон­ституції» та затвердженні останньої. Особлива увага при цьо­му зверталась на те, що «російська демократія повинна бути не тільки республіканською, а й союзною у сенсі, що під її крилом створюється міцний союз братніх народів»^{[118] [119]. Рейснер наголошував на тезах, які могли стати основою радянської конституційної системи: закон — об'єднавча сила; «загальний закон стоїть вище від усіх», а інші повинні йому повністю відповідати; місцеві закони «поступаються перед законами всієї Росії»; акти адміністративної влади не можуть суперечити за­конам тощо. На жаль, поза увагою більшовицьких лідерів за­лишилась перша в радянському правознавстві спроба Рейсне­ра довести, що закон охороняється судом. Прогресивними для того часу були й заклики вченого ухвалювати першу консти­туцію шляхом всенародного голосування, розглядати народ, а не самі установчі збори як найвищу владу, встановити «на­дійний порядок» додержання конституції та ін.}

Працював Рейснер над новими роботами переважно на території України (очолював політвідділи і політуправління у Червоній Армії на фронтах громадянської війни упродовж 1919 — 1920 рр.) надзвичайно плідно. За вкрай тяжких об'єктивних обставин вчений у 1918 р. зміг підготувати першу роботу про радянську конституцію^[120], у складанні якої брав осо­бисту участь, у 1919 р. — перевидати названу вище «Держа­ву», а за станом на середину 1920 р. — повністю завершити в рукопису книгу в трьох частинах, яка виявилась одним із пер­ших у радянській літературі теоретичних оглядів нових соціа­лістичних конституцій^[121]. Водночас М.Рейснер відігравав про­відну роль у Наркомюсті РСФРР, яким керували Г.Оппоков- Ломов (до роботи фактично не приступав), І.Штейнберг, П.Стучка, Д.Курський¹. Очоливши законодавчий відділ, вче­ний багато зусиль докладав до організації кодифікаційних робіт.

У руслі свого праворозуміння, власного бачення основ ра­дянського конституціоналізму і під значним впливом психоло­гічної школи Л.Петражицького Рейснер остаточно сформулю­вав нову правову ідеологію і три методи соціальної правосвідомості — містичний, естетичний та раціональний, критикуючи при цьому перший, нейтралізуючи другий та відда­ючи перевагу третьому. Нова правова ідеологія, на думку вче­ного, визначається економічними процесами, класовою бороть­бою і основними її засадами є те, що: 1) суспільне життя організується за допомогою ідеологічних форм, в основу яких покладені різні типи ідеологій та їх діалектика; 2) ідеологічні викривлення і фальсифікації підпорядковуються певним за­кономірностям, які проявляються в особливих соціальних ме­тодах сприйняття (способах уявлення); 3) методи сприйняття й ідеологічної побудови є результатами соціальної психології;

4) ця психологія (групова, класова, соціальна) у свою чергу зумовлюється економічним буттям та способом виробництва;

5) кожний клас у певну епоху і за наявності даних умов ви­робляє свій власний метод ідеологічної побудови, за допомо­гою якого й створює ідеологічні форми релігії, моралі, права, держави та ін.; 6) історично можна виокремити три основних типи класового методу ідеологічних побудов: містичні, естети- ко-романтичні та раціональні; 7) історичні форми класових держав з точки зору діалектики є складною надбудовою за типом відомого синтезу, де ідеологія пануючого класу є не тільки переважною за змістом, а й пануючою за своїм мето­дом; 8) тільки під час революції цей компроміс розривається, і класові ідеології перебудовуються відповідно до економічної дійсності й класових інтересів переможців^{[122] [123]. Спираючись на таку теоретичну основу, Рейснер, як і Луначарський, котрий ввів у вжиток поняття «інтуїтивне право трудящих», розвиває вже теорію «пролетарського інтуїтивного права», «революцій­ної правосвідомості», не випадково власноручно пише декрет про відокремлення церкви від держави, формулює низку ста­тей Конституції РСФРР 1918 р., засновує (спільно з М.Покровсь- ким) Соціалістичну (згодом — Комуністична) академію, читає лекції у Військовій академії Червоної Армії1. Рейснер став пер­шим теоретиком як «пролетарського інтуїтивного права», так і фундатором доктрини класового права взагалі, яке виробляється природним способом «у лавах пригніченої і експлуатованої маси» відповідно до її психіки та кладеться до фундаменту її панування після поверження експлуататорів. Саме тому Рейс­нер ототожнює поняття «пролетарське інтуїтивне право» і «зах­ватне право революційних мас». Згодом, уже на початку 20-х років цей вчений ввів до обігу і поняття «соціалістичне право» та «соціалістичний правопорядок»[124] [125].}

Під впливом конституціоналістських ідей лівих есерів М.Рейснер, який був, мабуть, не тільки найвизначнішим, а й єдиним професійним правознавцем-теоретиком серед членів Комісії по складанню проекту Конституції РСФРР 1918 р., міг би (за умов, звичайно, втілення його ідей) зробити значно ва­гоміший внесок до радянських «доктринальних конституцій» доби революційного конституціоналізму. Він став автором окремого проекту конституції, підготовленого Наркомюстом, у якому фактично відкидалась монопольна диктатура одного класу, вводилось поняття «соціального контролю» в федера­тивній державі, захищався принцип поділу влади. Цей проект Рейснера вибудовував досить струнку систему державного управління, очолювану єдиним законодавчим органом — Вер­ховним союзним конгресом, Союзною радою, тобто урядом, судової системи під проводом Верховного трибуналу, який мав право скасовувати будь-який закон, що суперечить консти­туції. Ще чіткішим міг бути механізм управління державою, виписаний М.Рейснером (разом з А.Гойхбаргом) в іншому проекті Наркомюсту, який суттєво обмежував владу держави правом, хоч і відмовлявся вже від її поділу. Але децентраліза- торські прагнення Рейснера врешті-решт були відкинуті «фе­деративними тезами» Й.Сталіна та «Планом радянської кон­ституції» редактора «Известий» Ю.Стеклова (Нахамкіса)^[126].

2.5.