Правознавчий потенціал Центральної Ради
«ДОКТРИНАЛЬНІ КОНСТИТУЦІЇ» періоду революційного конституціоналізму в Україні збагачувались, звичайно, не тільки в радянських органах. Значно більше юристів-фахівців, у тому числі і науковців, працювали в альтернативних радянському урядах, зокрема у Центральній Раді1.
Досить назвати імена голови Генерального секретаріату В.Вин- ниченка (1880 — 1951) — автора універсалів та багатьох інших нормативних актів і найважливіших документів політичного характеру як першої УНР, так і Директорії; генерального писаря уряду УНР, заступника голови Союзу українських авто- номістів-федералістів, голови виконавчого комітету Української національної ради у Петрограді, губернського комісара Буковини і Покуття, державного контролера УНР О.Лотоць- кого (1870 — 1939); генерального секретаря праці, міністра праці, військових справ УНР, голови Всеукраїнської ради робітничих депутатів М.Порша (1878 — 1944) — одного з провідних ідеологів УСДРП протягом майже двох десятиліть[135] [136]; генерального секретаря міжнаціональних справ С.Єфремова (1876 — 1937) — лідера УДП, УРП, УДПР, ТУП, УПСФ та ще й українських масонських лож; генерального секретаря судових справ В.Садовського (1886 — 1947) — визначного діяча УСДРП та УНС, майбутнього професора українознавчих інститутів у По- дєбрадах та Варшаві[137]; генерального секретаря фінансів М.Ту- ган-Барановського (1865 — 1919) — видатного юриста-еконо- міста, визнаного Європою1; генерального секретаря юстиції, міністра внутрішніх справ УНР М.Ткаченка (1879 — 1920) — голову Українського юридичного товариства; Чернігівського губернського комісара І.Шрага (1847 — 1919) — відомого суддю і видатного земця-конституціоналіста; Волинського губернського комісара, генерального суддю А.В'язлова (1862 — 1919) — активного члена Союзу автономістів Державної думи; подільського губернського комісара Г.Степуру (1881 — 1939) — згодом суддю в Кам'янець-Подільському; холмського губернського комісара К.Лоського (1874 — 1933) — автора досить цікавих праць, виданих уже під час розглядуваного періоду[138] [139], майбутнього професора римського права Українського вільного університету (УВУ), декана його юридичного факультету і проректора; Полтавського губернського комісара А.Лівицького (1879 — 1954) — вихованця (1903 р.) юридичного факультету Університету св. Володимира, колишнього мирового суддю і присяжного повіреного Харківської судової палати, наступника С.Петлюри на посаді голови Директорії в еміграції; керуючого міністерством фінансів УНР П.Климовича (1855 — 1919), розстріляного більшовиками; товариша генерального секретаря судових справ, товариша міністра юстиції К.Квітку (1880 — 1953) — відомого етнографа, музикознавця, правознавця, чоловіка Лесі Українки; голову Комісії для розробки проекту Статуту автономії України, тобто її першої Конституції, М.Ле- витського (1883 — 1939) — члена Товариства українських прав- ників, делегації УЦР у Бресті, дипломата; засновника Товариства правників у Полтаві І.Жигадло (1876 — ?) — відомого педагога і судового діяча1 та ін.За доби Центральної Ради «доктринальні конституції», як і концепції конституційної юстиції загалом, мали можливість збагачувати її фундатори — професійні правознавці: товариш голови її першого складу, лідер УТП Ф.Крижанівський (1878 — 1938) та член ТУП, УРДП, УПСФ, посол УНР у Греції Ф.Мату- шевський (1869 — 1919); юристи-товариші генерального секретаря внутрішніх справ Л.Абрамович (1866 — ?), О. Карпі- нський (1867 — 1929), І.Красковський (1882 — ?). Подавав надії як історик права товариш генерального секретаря національних справ, міністр загальноросійських справ Д.Одинець (1882 — ?). Популярним адвокатом свого часу був і М.(В).Міцке- вич (Мицкевич, 1879 — ?) — генеральний секретар, міністр польських справ, один з лідерів Польського демократичного централу. Певний юридичний потенціал зосереджувався в згадуваному Українському і місцевих юридичних товариствах (окрім названих раніше — В.Войткевич-Павлович, К.Товкач, В.Отамановський, Г.Носарь (П.Хрустальов), П.Яценко та ін.), у обраних Центральною Радою Генеральному суді УНР (П.Ач- касов, О.Бутовський, М.Пухтинський, М.Радченко[140] [141], М.Чер- нявський, Г.Шиянов[142] та ін.), Київському апеляційному суді (М.Ботвиновський, С.Гречинський, Т.Гречук, П.Гусаківський, І.Малютін, Д.МІирний, М.Мирний, М.Миславський, І.Навро- чинський, Д.Подгорський, К.Ященко та ін.)1. Нагадаємо, що на відповідальних державних посадах за доби першої УНР працювали відомі юристи-історики Р.Лащенко, А.Яковлів, правозна- вець-лінгвіст Є.Тимченко (Богун, 1866 — 1948) тощо. Не вщухала надзвичайна політична активність, особливо у перші місяці розглядуваного періоду, юриста М.Міхновського (1873 — 1924). Порівняно з дореволюційними роками помітно спадала соціалістична забарвленість його шовіністичних гасел, але не їх агресивність. Мабуть, саме тому він зосередився на роботі в збройних силах, на українізації війська, на творенні «власної національної армії як могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України»[143] [144]. Але цей «реакційно-аристократичний дух» (вислів М.Грушевського) не був сприйнятий лідерами УСДРП та УПСР, які без будь-яких правових підстав звинуватили М.Міхновського у причетності до заворушень у Києві (липень 1917 р.) і вигнали «бунтівника» на Румунський фронт. У подальшому максималізм і непередбачуваність поведінки «лицаря абсурду» заважали йому знайти своє, місце за будь-якого політичного режиму. Авторитет Міхновського падав і помітного впливу на перебіг право- і державотворення у 1918 — 1920 рр. він не справляв. Певною мірою політичне фіаско Міхновського пояснюється й тим, що на арену виходив інший український юрист — доктор права Львівського університету, визнаний «батько українського націоналізму», співзасновник і перший голова СВУ Д.Донцов (1883 — 1973). Хоч у розглядуваний період він залишався ще активним членом УСДРП і мав своїм «головним партійним завданням працю серед робітників»[145], обриси «чинного націоналізму», «інтегрального націоналізму», тобто націоналізму як теорії, вже почали з'являтись у ранніх виступах Дон- цова[146]. Звернемо увагу: хоч Донцов був і правознавцем за фахом, ані його «вольовий націоналізм», ані більш пізній «організований націоналізм» нічого спільного чи то з новітнім класичним, чи то з уявним монархічним, чи то з сучасними йому основами революційного конституціоналізму не мав. Але велика кількість юристів, які працювали на найвідповідальніших посадах у Центральній Раді не привела до якісних політико-правових змін в Україні. Численні діючі документи конституційного характеру, проекти юридичних конституцій цієї доби, які будуть проаналізовані далі, не відповідали реальному становищу першої УНР і фактичним конституціям, що складались насправді. Останні, як і причини краху Центральної Ради, проаналізовані у численній літературі. Та з поля зору дослідників чомусь випав дуже серйозний документ під назвою "Доповідь начальнику оперативного відділення німецького східного фронту про стан справ на Україні у березні 1918 року". На нашу думку, цей документ з неупереджених позицій досить точно висвітлює причини нежиттєздатності перших у період революційного конституціоналізму проектів конституцій УНР, неможливості їх надійної оборони, а тому є досить важливою сторінкою в історії держави і права України взагалі. Наведемо його у коротких уривках: "На час вступу німецьких військ на Україну там царювало повне безладдя... Рада і міністри втекли до Житомира. Однак у Житомирі відмовились прийняти Раду, і члени її роз'їхались у різні боки... Рада на момент підписання мирного договору фактично не мала ані влади, ані прихильників у країні. Внутрішнє становище України найбільш нагадувало стан Мексики після падіння Хуерти... Влада в областях належить різним партіям, а також окремим політичним авантюристам, розбійникам і диктаторам. Можна зустріти села, оточені окопами для ведення війни з іншими селами за поміщицьку землю... Українська самостійність, на яку спирається Рада, має в країні надзвичайно слабке коріння. Головним її захисником є невеличка група політичних ідеалістів... Українці поділяються на різні соціалістичні течії... Євреї були цілком на боці більшовиків і більшість керівників більшовиків — євреї... Народ деморалізований революцією та більшовицькою пропагандою і докорінним чином підірвані поняття влади і дисципліни... Українське військо — військо найманців з колишніх солдат і офіцерів, безробітних та авантюристів... Чисельність української армії приблизно складає 2000 чоловік... Бойова її сила надзвичайно мала... Не можна розраховувати на серйозну підтримку з боку українських військ, але вони важливі у якості політичної декорації... Дійсно організовані більіповицькі сили надзвичайно невеликі, так наприклад, їх у Києві було від 4 до (максимально) 8 тисяч чоловік, але за допомогою терору вони панували у місті у 600 000 мешканців, серед яких було 30 000 офіцерів. Україна складає враження країни, яка не потерпає від нестачі... У селах є великі запаси збіжжя, схованого і заритого у землю... Селянин має велику кількість зерна і грошей і не хоче нічого продавати... Селянин не може купити у місті нічого з того, у чому у нього є потреба... Ніхто не хоче сіяти, не знаючи, хто буде збирати врожай... Фінансовий стан України абсолютно хаотичний... Подорожчання просто фантастичне... Ставлення до німців поки добре... Як певні вороги німців, поки виступають більшовицькі настроєні робітники... Німецькі офіцери часто дотримуються думки, що з Радою — цією бандою соціалістів-революціонерів, зрозуміло, не можна підтримувати відносини, і що, якнайскоріше, повинний бути створений інший уряд... Рада тримається виключно завдяки німецькій окупації. Але її влада посилюється з кожним днем. І можна передбачити, що паралельно з посиленням влади Ради її ставлення до німців ставатиме все ворожішим"1. Для історії вітчизняного революційного конституціоналізму цей період уявляється важливим, оскільки він ще раз підтвердив, що, коли оборона конституційного ладу здійснюється іноземними окупантами, закликаними самими творцями конституцій, ця справа приречена на провал. Даний висновок підтверджується всією біографією українського державотворення. Не став виключенням і 1918 рік. Після ознайомлення з наведеним документом один з провідних німецьких військових генерал-квартирмейстер М.Гофман кинув репліку: "Ха! Вся Україна мене цікавить виключно до найближчого врожаю. А там, хай з нею буде все, що завгодно"[147] [148]. 2.7.