ВИСНОВКИ ДО ІІІ РОЗДІЛУ
1. Конституційно-правова модель народного представництва повинна складатися з елементів, які в своїй сукупності та взаємодії створюють такий механізм управління суспільними (загальнонародними, місцевими та загально-професійними справами), який забезпечує перетворення волі Українського народу чи реального волевиявлення відповідної частини громадян у конкретні владно-управлінські рішення.
Конституційно-правові моделі народного представництва формуються у кожній державі історично; вони соціально та економічно обумовлені і, будучи закріпленими в конституціях, інших актах відповідного рівня, виявляють себе як конкретні механізми політи- ко-правового забезпечення представницького народовладдя. У процесі формування конституційно-правової моделі народовладдя кожен її ключовий компонент має знайти своє розв'язання, що вимагає модернізації усталених підходів до інституційного та організаційного забезпечення механізму управління, системної взаємодії економіки, політики та ідеології на засадах пріоритетності культури, в тому числі політичної та правової.2. До елементів конституційно-правової моделі народного представництва, зокрема, належать: 1) конституційно визначена система і структура органів народного представництва; 2) законодавчо унормований процес виборів представників до відповідних представницьких органів на загальнонаціональному, місцевому та загальнопрофесій- ному рівнях, що забезпечує у конкретний історичний період розвитку держави і суспільства відповідність результатів виборів реальному волевиявленню громадян; 3) конституційно сформульовані засади діяльності вільно обраних представників і відповідних представницьких органів з чітким визначенням і розмежуванням їх повноважень, основних процедур і механізмів діяльності, способів прийняття та видів владно-управлінських рішень; 4) форми, способи та засоби громадського контролю за забезпеченням відповідності змісту владних рішень реальному бажанню більшості громадян; 5) законодавчо визначену сферу поширення владного рішення та механізми забезпечення виконання прийнятих рішень.
3. Можна констатувати, що у сучасному світі проявляються негативні тенденції, пов'язані з приниженням цінності народного представництва. В умовах прискореного розвитку та глобалізаційних процесів представницькі органи фактично змушені вирішувати суспільні справи за допомогою раціональних, але спрощених форм прийняття владних рішень, не вдаючись до складних і тривалих дискусій на шляху до пошуку компромісів і напрацювання проектів потенційно консенсусних рішень, які враховували б різноманітні інтереси громадян. Проте це створює серйозну небезпеку вихолощення суті представницької форми народовладдя взагалі та представницьких органів - зокрема. Приниження ж цінності народного представництва саме в Україні багато в чому пов'язане також з активним впровадженням у суспільну свідомість думки про неефективність діяльності українського парламенту і його неспроможність провести необхідні реформи.
4. Незважаючи на закріплення в Конституції України формально рівного становища безпосередньої і представницької форм народовладдя, на практиці представницькі форми здійснення влади народу отримують пріоритет. Разом з тим в сьогоднішніх умовах функціонування нашої держави і суспільства видається доцільним раціональне розмежування загальнонародних, загальнопрофесійних і місцевих (обласних, районних, міжрайонних, міських, селищних, сільських) справ. Така децентралізація владних повноважень дасть змогу одночасно досліджувати на різних рівнях конкретні проблеми в практиці розбудови сучасної демократичної держави і становленні громадянського суспільства, залучаючи при цьому до участі у напрацюванні
проектів і прийнятті конкретних владних рішень реальних фахівців, експертів, науковців різних галузей знань. Формування системи управління суспільними справами за проголошеною Президентом України концепцією «країна як спільна справа» сприятиме швидкому виробленню раціональних, ефективних і консенсусних управлінських рішень.
5. У процесі дослідження сутності та юридичної природи суб'єктів представницької форми народовладдя було поставлено під сумнів можливість віднесення до таких суб'єктів усіх органів державної влади (зокрема, органів виконавчої та судової влади) та виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад тощо, склад яких не формується громадянами шляхом прямих безпосередніх виборів. За результатами дослідження було зроблено висновок, що там, де немає виборності, не може бути відносин представництва у сфері управління публічними (загальносуспільними, місцевими та загальнопрофесійними) справами.
Відповідно, екстраполюючи такий висновок на конституційно-правове забезпечення представницької форми народовладдя, було поставлено питання про коректність положень частини 2 статті 5 та частини 3 статті 140 Основного Закону України щодо використання в них термінів «органи державної влади» та «виконавчі органи». Це дало можливість по-новому поглянути на весь організаційно-правовий механізм управління суспільними справами та виявити прогалини і некоректності в його конституційно-правовому забезпеченні.6. Підтримуючи правову позицію Конституційного Суду України про те, що Конституція і закони України встановлюють «однакові правові підходи до організації та діяльності органів, що мають представницький характер», і обґрунтовуючи таку саму власну наукову позицію, автор за допомогою порівняльно-правового методу дослідження довів, що «бажане» не є «дійсним» у конституційно- правовому забезпеченні діяльності цих органів. Такий підхід дозволив вдосконалити розуміння системи і структури колективних суб'єктів (органів)представницькогонародовладдята запропонуватиконкретні зміни до положень Конституції України, що визначають статус цих органів і основні засади їх діяльності. Конституційне і законодавче визначення статусу індивідуальних суб'єктів представницького народовладдя (під якими автор розуміє лише громадян України, які отримують представницький мандат шляхом вільного їх обрання на відповідні посади) також було піддане критичному аналізові, що дало можливість глибше зрозуміти юридичну природу та джерела проблем представницьких правовідносин.
7. Здійснюючи науковий пошук шляхів підвищення конституційно-правового статусу Верховної Ради України, автор предметно дослідив питання відображення в тексті Основного Закону сутнісних характеристик (ознак) парламенту як єдиного представницького органу у його співвіднесенні з носієм і джерелом всієї влади в країні - Українським народом, громадянами України всіх національностей, від яких, власне, народні депутати України і отримують свої представницькі мандати та довіру на представництво їх інтересів при виконанні конституційно визначених обов'язків «в інтересах усіх співвітчизників».
Такий підхід дозволив сформулювати нову редакцію статті 75 Основного Закону України, а також може бути взятий за основу при подальших наукових дослідженнях конституційно і законодавчо визначених статусів, порядку, меж та способів діяльності усіх інших представницьких органів. Це дасть змогу прискорити становлення Української демократичної держави з широким представництвом та забезпеченням інтересів її громадян на різних рівнях управління публічними справами.8. Під час дослідження сутнісних ознак українського парламенту саме як представницького органу Українського народу автоматично і логічно постало інше, досить дискусійне, запитання: чи може при такому підході Верховна Рада України вважатися одним з органів держави (органом державної влади, одним з державних органів тощо)? Оцінюючи в сукупності світові, в тому числі конституційно визначені, підходи, правову позицію та висновки Конституційного Суду України, наукові підходи і висловлювання вчених-конституціоналіс- тів, а також поклавши в основу своїх суджень аксіому про те, що народ і заснована (створена) ним демократична держава - це два окремі суб'єкти управлінських правовідносин з різними повноваженнями, автор схиляється до думки щодо неможливості включення будь-якого представницького органу в систему державних органів (органів державної влади). За такої концепції логічніше і по-новому починає звучати положення частини 2 статті 78 Основного Закону про те, що «народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі».