Правові передумови та проблеми конституційно-правового забезпечення становлення народовладдя в Україні

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, вихо­дячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, шаную­чи національні права всіх народів, дбаючи про повноцінний політич­ний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України, проголоси­ла державний суверенітет України та прийняла відповідну Деклара­цію [77].

I. Самовизначення Української нації.

II. Народовладдя.

III. Державна влада.

Використання у цьому документі терміна «народовладдя» і розмі­щення розділу з відповідною назвою на другому місці (після питання реалізації права народу на самовизначення та створення своєї влас­ної держави і перед питаннями реалізації державної влади) свідчить про тогочасне розуміння важливості та пріоритетності зазначених питань при розбудові Української держави. Про це свідчить і той факт, що «з 385 народних депутатів Верховної Ради УРСР, що заре­єструвалися на ранковому засіданні в цей день, “за” проголосувала абсолютна більшість - 355 осіб...» [314, с. 91]. «Світова конституцій­на практика свідчить, що деклараціями встановлюються найбільш важливі положення, які визначають вигляд майбутньої держави та суспільства, характери відносин між громадянином та державою. Де­кларації в основному приймаються на переломних етапах розвитку суспільства й, як правило, у центрі уваги ставляться права людини, і в цьому полягає 'їхня сильна сторона. Їхні концептуальні підходи, положення дають можливість розкрити нові підходи до розв'язання багатьох проблем, у тому числі проблем державного будівництва і місцевого самоврядування» [314, с.

Отже, з метою розуміння ступеня та глибини нормативного забез­печення становлення народовладдя в Україні варто зробити корот­кий огляд українського законодавства на предмет використання в ньому терміна «народовладдя».

Взагалі термін «народовладдя» зустрічається лише у 126 (за дани­ми пошукової бази «Законодавство України» Верховної Ради Украї­ни) прийнятих за часи незалежності України нормативно-розпоряд­чих документах (на жаль, більше розпорядчих, аніж нормативних).

Проте варто звернути увагу на окремі саме нормативно-правові акти, в яких використано термін «народовладдя», і відповідно - на ті питання, які визнавалися законодавцем такими, що стосуються пи­тань здійснення народовладдя.

Так, у преамбулі до Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 20 грудня 1990 р., який, однак, 21 травня 1997 р. втратив свою чинність, було зазначено, що цей закон визначає засади місцевого та регіонального самоврядування - основи демократичного устрою влади в Україні, правовий статус місцевих Рад народних депутатів, а також інших форм територіальної самоорганізації громадян. Закон є основою утвердження повноти народовладдя на відповідних адміністративних територіях [103]. На перше місце серед основних прин ц и п і в місцевого та регіонального самоврядування, визначених у частині 1 статті 3 цього Закону, поставлено принцип «народовладдя».

У розділі І Концепції нової Конституції України, схваленої поста­новою Верховної Ради УРСР від 19 червня 1991 р. № 1213-ХІІ, однією із засад конституційного ладу визначено «народовладдя, форми його здійснення». А в розділі V Концепції зазначено, що «в основі побудови розділу про державний лад є фундаментальний принцип народовлад­дя та ідея громадянської злагоди. Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці» [170].

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про всеукраїнський та місце­ві референдуми» від 3 липня 1991 р. № 1286-ХІІ [101] референдуми в Україні проводяться з метою забезпечення народовладдя і безпосеред­ньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами.

У постанові Верховної Ради України від 15 червня 1994 р. № 61/94- ВР, якою було схвалено «Основні засади і напрями становлення еко­номіки України в кризовий період» [308], наголошується на тому, що «ключовою проблемою є побудова моделі нової Конституції України. Недопустимими є ігнорування положень Декларації про державний су­веренітет України, відхід від Концепції нової Конституції, прийнятої в червні 1992 року (курсив наш. - Ю. М.), а також скасування консти­туційного регулювання економіки з боку держави. Нова Конституція має зберегти норми, що стосуються», зокрема, «становлення наро­довладдя і його розвитку для захисту прав людей на безплатну освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, створення економічних умов для добробуту громадян».

На превеликий жаль, у Конституції України не лише не було закрі­плено чіткої, логічної та зрозумілої системи і механізмів забезпечення та реалізації належної народові влади, а й навіть не вжито термін «на­родовладдя». Очевидно, саме тому у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України - наш стратегічний вибір» 2011 р. [256, с. 16] звернуто увагу на нечіткість принципу на­родовладдя як одну з істотних вад чинної Конституції.

Серед основних принципів місцевого самоврядування, визначе­них у статті 4 Закону України «Про місцеве самоврядування в Украї­ні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР [108], на перше місце поставле­но принцип народовладдя (на другому місці - принцип законності).

Цікавим є той факт, що, на відміну від Конституції України, у тексті якої взагалі не вживається термін «народовладдя», у статті 3 Консти­туції Автономної Республіки Крим, затвердженої Законом України від 23 грудня 1998 р. № 350-ХІУ [160], серед 9 основних принципів також на перше місце поставлено принцип народовладдя, а вже потім - прин­ципи верховенства права, конституційності, дотримання й забезпе­чення прав і свобод людини та громадянина, законності, виборності, колегіальності, гласності і, нарешті, принцип поєднання інтересів Ав­тономної Республіки Крим і загальнодержавних інтересів України.

31 липня 2004 р. з метою зміцнення гарантій реалізації громадяна­ми конституційного права на участь в управлінні державними спра­вами, утвердження в Україні народовладдя, розвитку громадянсько­го суспільства Президентом України Л. Д. Кучмою було видано Указ «Про забезпечення умов для більш широкої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики» № 854/2004 [384].

Проте вже 12 жовтня 2005 р. учасники парламентських слухань «Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування» у своїх рекомендаціях, схвалених постановою Верховної Ради України від 15 грудня 2005 р. № 3227-ІУ, найперше звернули увагу на те, що «система побудови влади в Україні, з точки зору втілення конституційного принципу народовладдя, переживає глибоку системну кризу. Основною її ознакою є недостатня спроможність органів влади забезпечити адекватну участь народу в управлінні суспільно-політичними та соціально-економічними процесами в державі, а відтак врахувати інтереси абсолютної більшості людей і гарантувати їм гідний рівень життя» [309].

І після цього фактично можна було б поставити крапку у переліку основних правових актів, у яких вживається термін «народовладдя». При цьому не зайвим було б відзначити, що у процесі дослідження правових актів, прийнятих із часу проголошення незалежності Укра­їни, створюється таке враження, що фундаментальне для розбудови демократичної держави явище народовладдя з другої сходинки у сис­темі нормативно-правового забезпечення державного будівництва, на яку воно було поставлене у 1990 р., «скотилося» до рівня пафосно­го терміна, що вживається виключно для надання відповідному доку­менту певної важливості (значущості). На нашу думку, така ситуація сталася саме у зв'язку з відсутністю належної наукової розробки кон­цепції народовладдя та, відповідно, невідображенням цієї концепції у тексті Основного Закону України.

Однак, починаючи вже з 2010 р., ситуація у цій сфері починає змі­нюватись. Так, у пункті 4.6 Угоди від 11 березня 2010 р.

У статті 4 Закону України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. № 2411-УІ [105] серед основних засад внутрішньої політики у сферах розвитку місцевого самоврядуван­ня та стимулювання розвитку регіонів визначено утвердження міс­цевого самоврядування як фундаменту народовладдя, розширення повноважень місцевих рад шляхом децентралізації функцій органів державної влади, гармонізація загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів тощо.

Нарешті, у пункті 45 Концепції формування та організації діяль­ності Конституційної Асамблеї, схваленої Указом Президента Украї­ни від 25 січня 2012 р. № 31/2012 [387], зазначено, що беручи до уваги структуру Конституції України та виходячи з необхідності вдоскона­лення Основного Закону України, вбачається доцільним створення комісій Конституційної Асамблеї, однією з яких визначено «комісію з питань народовладдя». Наявність у складі Конституційної Асам­блеї спеціальної окремої комісії з питань народовладдя свідчить про глибоке розуміння вищим керівництвом Української держави та нау­ковою спільнотою важливості вдосконалення конституційно-право­вого забезпечення здійснення народовладдя в Україні як визначаль­ної умови становлення демократичної держави і громадянського су­спільства.

Таким чином, тільки через досить великий проміжок часу ми, на­решті, повернулися до питання чіткого й предметного врегулювання безпосередньо в тексті Конституції України основних засад реаліза­ції народовладдя в Україні; до того питання, яке треба було системно вирішити ще протягом 1990-1996 рр.

Цілком зрозуміло, що різні аспекти реалізації народовладдя (форми, види, правові засоби тощо) так чи інакше формувалися, вдосконалювалися і врегульовувалися у законодавчих актах Украї­ни. Проте, оскільки на рівні Конституції України не було закладе­но єдиної, чітко зрозумілої концепції, системи, форм, механізмів, засобів, способів здійснення народовладдя та стимулів подальшо­го його розвитку, то, очевидно, що розвиток законодавства у цій сфері відбувався безсистемно, без розуміння проблем становлення демократичної держави і громадянського суспільства та напрямів удосконалення нормативно-правового забезпечення реалізації на­родовладдя.

Зокрема, результати вивчення наукових джерел і законодавства України, в тому числі положень Основного Закону нашої держави, дійсно дають підстави говорити про відсутність науково обґрунто­ваної, структурованої та систематизованої концепції народовладдя, в тому числі щодо безпосередньої та опосередкованої форм його ре­алізації. Такий стан засвідчується висловлюваннями науковців, яв­ними прогалинами у правовому регулювання суспільних відносин, в тому числі на рівні Конституції України, а також рішеннями суб'єктів владних повноважень.

Так, на думку М. І. Ставнійчук, «складність процесу наукового ви­значення безпосередньої демократії полягає насамперед у розмаїтті форм реалізації і сфер застосування форм прямого народовладдя у суспільному і державному житті, неможливості формальної уніфіка­ції юридичних наслідків запровадження кожної із форм безпосеред­нього народовладдя. Наукою конституційного права питання форм реалізації безпосередньої демократії розробляється досить давно, проте єдності в тому, що все ж таки вважати за форми безпосередньої демократії, поки що немає» [365, с. 82]. Ці слова, що були написані ще у 1998 р., залишаються актуальними і сьогодні.

У 2005 р. О. О. Галус відзначив, що «в Україні на конституційному рівні закріплено можливість існування необмеженого кола форм без­посереднього народовладдя, оскільки не дано вичерпного їх переліку. Вся система форм безпосереднього народовладдя в Україні потребує законодавчого врегулювання. В Україні найбільш врегульованими є інститути виборів та референдумів. Правове регулювання інших форм здійснено несистемно, хаотично або ж взагалі відсутнє. Однією з причин такого незадовільного регулювання стала відсутність нау­кового підґрунтя до визначення форм безпосереднього народовлад­дя. В науці конституційного права не розроблено єдиної концепції форм безпосереднього народовладдя» [56, с. 51].

Варто наголосити на тому, що від точного і, головне, правиль­ного, розуміння термінів «форма народовладдя» взагалі і «форма безпосереднього народовладдя», зокрема, залежить і правильність побудови структури та системи концепції народовладдя. Отже, з метою напрацювання концептуальних підходів до розуміння форм народовладдя, варто коротко зупинитися, насамперед, на одному питанні термінологічного характеру. Так, досить часто у науковій літературі та офіційних державних документах програмного харак­теру замість терміна «безпосереднє народовладдя» можна зустріти вживання терміна «пряме народовладдя» чи «пряма демократія». Відлунням цього є й конституційний термін «пряме виборче пра­во» (частина 1 статті 76, частина 1 статті 103, частина 1 та частина 2 статті 141 Конституції України), що за великим рахунком означає безпосереднє голосування кожним громадянином за обрання того чи іншого представника. Така підміна юридичних категорій видається не зовсім коректною і, крім того, шкідливою для подальших дослі­джень явища народовладдя. Адже що значить здійснювати належну особі владу «безпосередньо», тобто «без посередника», зрозуміло. Антонімом цьому слова є термін «опосередковано», тобто «через посередника» («представника»). А от використання у словосполу­ченні «здійснювати владу» термінів «прямо» і, тим більше, «непря­мо», видається некоректним. Отже, на нашу думку, термін «пряма демократія» чи «пряме народовладдя» є некоректним для вживання у наукових джерелах. У цьому випадку повинен бути єдиний під­хід, оскільки застосування різних термінів стосовно одного і того ж явища не сприяє швидкому і системному розвитку науки консти­туційного права та узгодженості наукових досліджень. Яскравим прикладом, що підтверджує нашу позицію, є те, що деякі науковці (наприклад Ю. Д. Древаль) вже розглядають пряму, безпосередню і представницьку демократію як три окремі форми втілення ідеї на­родовладдя [87]. Крім того, В. Бігун вважає, що «безпосередня демо­кратія - форма прямого народовладдя» [29, с. 29] тощо.

Взагалі, традиційними формами народовладдя вважаються без­посередня та представницька (опосередкована). У частині 2 статті 5 Конституції України ці дві форми народовладдя виражаються через формулювання: «народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування».

Разом з тим дехто з фахівців конституційного права вже давно окремою «формою» народовладдя визнав і місцеве самоврядування. Відповідна наукова «позиція» вже сприйнята і на офіційному рівні. Так, зокрема, у підпункті 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішен­ня Конституційного Суду України від 16 лютого 2010 р. № 5-рп/2010 зроблено висновок про те, що «важливою ознакою демократичного устрою держави, складовою її конституційного ладу є місцеве само­врядування, яке визнається і гарантується на конституційному рів­ні та є однією із форм здійснення народовладдя» [329]. Таким чи­ном, місцеве самоврядування вже є нібито «третьою» (за рахунком) формою народовладдя. Проте з такою позицією погодитись важко, оскільки місцеве самоврядування, в свою чергу, також здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місце­вого самоврядування (частина 3 статті 140 Конституції України), тоб­то у безпосередній та опосередкованій формах. Виходить, що місцеве самоврядування, будучи окремою «формою» народовладдя, здійсню­ється у двох інших формах народовладдя - безпосередній та опосе­редкованій. Очевидною є відсутність єдиного критерію, покладеного в основу виділення таких «форм» народовладдя.

Далі, якщо місцеве самоврядування є однією з «форм» народовлад­дя за територіальним критерієм, то, очевидно, що за таким критерієм воно не є «найменшою» (за площею території та кількістю охоплених громадян) «формою» народовладдя. Є ще, зокрема, різні форми само­організації населення - будинкові, квартальні, мікрорайонні, вуличні тощо, передбачені Законом України «Про органи самоорганізації на­селення» від 11 липня 2001 р. № 2625-ІІІ [111]. Таким чином, за те­риторіальним критерієм ми вже маємо три окремі прояви участі на­роду - громадян України - в управління публічними (суспільними) справами, щодо яких вживаються такі терміни:

«народовладдя» - на рівні всієї держави (таке значення категорії «народовладдя», на нашу думку, є вузьким);

«місцеве самоврядування» - на рівні відповідної адміністратив­но-територіальної одиниці;

«самоорганізація населення» - на рівні відповідних (менших) те­риторіальних одиниць - кварталу, мікрорайону, вулиці, багатоквар­тирного будинку тощо.

Слід також зазначити, що явище «самоврядування» не обмежу­ється лише «місцевим» (територіальним) проявом, а реалізується і на «професійному» рівні. Якщо ж загальне явище «самоврядування» розглядати як форму народовладдя, то чим стосовно категорії «на­родовладдя» виступають такі прояви самоврядування (що вже за­фіксовані на законодавчому рівні), як, наприклад, суддівське само­врядування (частина 2 статті 130 Конституції України), громадське самоврядування у вищих навчальних закладах, в тому числі студент­ське самоврядування тощо? Крім того, сьогодні у світовій практиці управління «професійними справами» активно і наполегливо відсто­юють (чи вже відстояли) своє право на життя такі «види» («форми») самоврядування, як: нотаріальне [436], адвокатське, самоврядування лікарів [78, 198], будівельників, архітекторів, інженерів, аудиторів, оцінювачів тощо. Кожен із зазначених «видів» самоврядування також має як безпосередню, так і представницьку форми вираження.

За великим рахунком, всі зазначені «форми» означають одне і те ж: громадяни як безпосередньо, так і через обраних ними представників управляють своїм життям на відповідній території (чи у сфері відповідної професії), приймаючи обов'язкові до виконання на цій території (чи для відповідного кола осіб) рішення. Варто ще раз наголосити на тому, що всі ці «форми», «види», «прояви» участі громадян України в управлінні своїми спільними (суспільними, публічними) справами (державними, місцевими, професійними) реалізуються ними у двох формах - безпосередній та опосередкованій. Таким чином, на нашу думку, логічним буде розглядати всі зазначені вище «прояви» участі громадян у вирішення публічних справ як окремі види народовладдя, кожен з яких реалізується одночасно у двох формах народовладдя - безпосередній та опосередкованій.

Незважаючи на те, що термін «види народовладдя» стосовно за­значених проявів участі громадян у вирішенні публічних (державних, місцевих, професійних) справ можна застосовувати досить умовно, проте такий підхід щодо виокремлення та класифікації видів і форм народовладдя дозволить, на нашу думку, більш-менш структурувати й систематизувати накопичений за багато років матеріал щодо всіх аспектів здійснення народовладдя в Україні.

Ґрунтуючись на окреслених позиціях, шляхом системного аналізу правового регулювання реалізації видів народовладдя в межах тієї чи іншої форми (безпосередньої чи опосередкованої), використовуючи порівняльно-правовий метод дослідження, нам вдалося виявити де­які очевидні, на нашу думку, прогалини у правовому забезпечення різних форм і видів здійснення народовладдя в Україні.

1. Згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України «народ здійс­нює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Відповідно до частини 3 статті 140 Ос­новного Закону «місцеве самоврядування здійснюється територіаль­ною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, місь­кі ради та їх виконавчі органи». Водночас, згідно з частиною 1 статті 143 Конституції, «територіальні громади села, селища, міста безпо­середньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності...» Таким, чином, по-перше ми бачимо на рівні Основного Закону держави різний під­хід щодо поєднання двох форм народовладдя, а, по-друге, вживання у частині 1 статті 143 Конституції України розділового сполучника або є, на нашу думку, некоректним, оскільки конституційна норма в такій редакції фактично усуває територіальну громаду від реаліза­ції зазначених повноважень, в тому числі через своїх представників. Таке протиставлення двох форм народовладдя не відповідає принци­пам народного суверенітету і народовладдя, а також суперечить на­веденим вище положенням Конституції України, зокрема частині 2 статті 5 Основного Закону.

Так само некоректним є положення, закріплене у частині 4 стат­ті 124 Конституції, згідно з яким «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних». Таке положення вносить додаткову плутанину у формулу поєднання двох форм народовладдя. Цілком очевидно, що слово «безпосередньо» в даному положенні є зайвим. Можливо, саме тому частина 3 статті 5 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» викладена у такій ре­дакції: «Народ бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних». Як бачимо, слово «безпосередньо» у цьому положенні відсутнє.

Отже, на рівні Основного Закону держави має бути застосовано єдиний методологічний підхід щодо формули поєднання двох форм народовладдя. На нашу думку, формула «як безпосередньо, так і че­рез.» є найбільш влучною.

2. Виписана у Конституції України модель місцевого самовряду­вання не передбачає існування безпосередньої форми народовлад­дя на рівні району (області). Така ситуація особливо дивна стосовно області, яка є конституційно визначеною одиницею адміністратив­но-територіального устрою України (стаття 133 Основного Закону). Крім того, це є прямим і безпідставним обмеженням права жителів району (області) самостійно і безпосередньо брати участь в управ­лінні публічними справами - вирішувати спільні питання свого життя на відповідній території. Проте, незважаючи на відсутність у частині 1 статті 141 Конституції права жителів району (області) без­посередньо формувати відповідні ради, обираючи до 'їх складу своїх представників, це питання законодавець вирішив у частині 1 статті 45 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» [108]. В той же час, у частині 4 статті 140 та частині 2 статті 143 Конституції Украї­ни згадуються представницькі органи - обласні та районні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст. Постає логічне питання: чому відповідні органи представляють спільні інтереси саме територіальних громад, а не безпосередньо громадян України, які проживають на території відповідного району (області), і, власне, формують ці представницькі органи, обираючи до 'їх складу своїх представників?

Крім того, ні Конституція, ні згаданий Закон не передбачають іс­нування територіальних громад району та області, які складаються із жителів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і мали б мати право «як безпосередньо, так і через утворені ними органи місцевого самоврядування» приймати рішення з конкретних питань, закріплених у частині 2 статті 143 Основного Закону (за аналогією з частиною 1 статті 142 Конституції). В той же час Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» [101] надає право жителям району (області) проводити місцевий референдум на відповідній те­риторії, на вирішення якого поставити одне чи декілька з окреслених у частині 2 статті 143 Конституції питань.

Така неузгодженість між Основним і спеціальними законами України ще раз засвідчує відсутність цілісної та системної концепції народовладдя в Україні, включаючи безпосередню та опосередковану форми його реалізації, а також може бути підставою для розгляду за­значених питань єдиним органом конституційної юрисдикції в Укра­їні, зокрема щодо права і можливості жителів району (області) при­ймати на відповідному референдумі рішення з конкретних питань, передбачених у частині 2 статті 143 Конституції (наприклад затвер­дження програми соціально-економічного та культурного розвитку району чи області).

3. Згідно з частиною 1 статті 13 Конституції України «земля, її на­дра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси її континен­тального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу». Констатуємо факт дотриман­ня у цьому конституційному положенні принципу народного сувере­нітету. Але «від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією». Таким чином, в Основному Законі України не передбачена можливість здійснення прав власни­ка стосовно зазначених об'єктів безпосередньо Українським народом. Ми не будемо зараз досліджувати питання доцільності чи недоціль­ності існування виключно такого механізму здійснення прав влас­ника, оскільки в науковій літературі часто висловлюється думка про те, що «народ навіть суто технічно не в змозі здійснювати владу, яка йому належить» [145, с. 237], але можемо стверджувати, що така нор­ма Основного Закону не відповідає принципу народовладдя (хоча б на рівні його декларації). Варто також відзначити, що питання про можливість здійснення безпосередньо Українським народом права власності взагалі та стосовно зазначених об'єктів зокрема може ціл­ком реально постати перед Конституційним Судом України.

Очевидно є також колізія між зазначеною частиною 1 статті 13 та статтею 73 Конституції України. Так, згідно зі статтею 73 Основного Закону питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Очевидно, під час вирішення такого питання Український народ якраз і діє як повноцінний власник всієї території України, безпосередньо приймаючи відповідне владне рі­шення. Тому невідображення відповідного права Українського наро­ду безпосередньо здійснювати права власника щодо об'єктів, перера­хованих у частині 1 статті 13 Основного Закону, не є логічним.

Разом з тим, у частині 1 статті 143 Конституції України за терито­ріальною громадою закріплюється право (хоч і з урахуванням зазна­ченої вище проблеми) на «управління майном, що є в комунальній власності». Така різниця в конституційно-правовому регулюванні механізму реалізації прав власника Українським народом і територі­альною громадою видається безпідставним обмеженням права Укра­їнського народу на реалізацію права власності щодо загальнонарод­ного багатства України. Можна було б говорити про самоо бмеження Українським народом свого права власності на користь своїх пред­ставницьких органів, якби Конституцію України - основний установ­чий акт Українського народу - приймала не «Верховна Рада України від імені Українського народу», а сам Український народ на відповід­ному всеукраїнському референдумі. У протилежному ж випадку ми вимушені говорити радше про «обмеження», а не «самообмеження» влади Українського народу.

4. У Законі України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р. № 2625-III [111] законодавець взагалі майже «за­був» про первинного суб'єкта влади - колектив жителів, зосередив­ши свою увагу лише на правовому регулюванні діяльності представ­ницьких органів і практично не врегулювавши безпосередню форму реалізації цими колективами своєї первинної (верховної) влади (на відповідній території та серед відповідного кола осіб). Фактично до компетенції відповідних жителів Закон відніс лише право на обрання складу відповідного органу самоорганізації населення. Таким чином, з погляду дотримання у зазначеному Законі принципів народного суверенітету та народовладдя можна серйозно критикувати майже кожне його положення.

4.2.