Вагомий доробок українських правознавців на початок 1917 р.

ОДРАЗУ ЗАЗНАЧИМО, що кошик вітчизня­ного правознавства напередодні буремних 1917 — 1920 рр. був досить солідний. Від укладачів-систематизаторів «Русь­кої правди» до конституційних проектів М.Драгоманова, ук­раїнських земців-конституціоналістів та новітніх монографій початку XX ст.

У «доктринальних конституціях» вітчизняних мислителів ще до вступу у період революційного конституціоналізму знай­шли концептуальне обгрунтування всі без винятку принципи правової держави, які визнаються й на початку третього тися­чоліття. Йдеться про верховенство права, найвищу юридичну силу конституції, зверхність законів над іншими нормативни­ми актами, народний суверенітет, непорушність абсолютних і невідчужуваність відносних прав і свобод людини, пріоритет особи над державою, відповідальність влади, незалежність суду, підлеглість норм національного права нормам права міжна­родного тощо.

Продовжували працю у 1917 -— 1920 рр. як безпосередньо в Україні, так і за її межами видатні правознавці: І.Петрунке- вич (емігрував до Афін у 1919 р.), Л.Петражицький (утік до Варшави у 1918 р.), Є.Ерліх (виїхав до Відня у 1919 р.), П.Нов­городцев (оселився у Празі з 1920 р.), Й.Покровський (помер у Москві в 1920 р. від серцевого нападу), В.Гессен (помер в Івано-Вознесенську в 1919 р. від голоду і тифу), М.Лазаревсь- кий (розстріляний у 1921 р.), М.Палієнко, Ф.Кокошкін (уби­тий у Петербурзі в 1918 р. за досі не з'ясованих обставин), С.Котляревський (заарештований органами ВЧК у 1919 р.),

B. Катков (загинув у Одесі від рук грабіжників у 1919 р.), Й.Гес­сен (утік до Берліна у 1919 р.), О.Ізгоєв (перебував за гратами з листопада 1918 р.), Й.Михайловський (заарештований у Томську у березні 1920 р.), Ф.Тарановський (виїхав до Белгра­да у 1919 р.), О.Жилін, Є.Трубецькой (помер у Новоросійську у 1920 р.

C. Булгаков, М.Бердяев та інші юристи світового рівня. Дехто з них, незважаючи на війну і страшенну розруху навіть вида­вав змістовні роботи^[75]. Тобто процес революційного конститу­ціоналізму 1917 — 1920 рр. спирався на добротну, новітню концептуальну платформу праворозуміння, теорії панування права, поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, обме­ження державної влади правом, відповідності закону природно­му праву, справедливості, конституції, а підзаконних актів — закону, суворої ієрархічності правових норм «конституція — закон — указ», права людини на гідне існування, сувереніте­ту права як надбудови над суверенітетом держави тощо. Справ­ляли вплив на вітчизняний конституціоналізм розглядуваного періоду і думки українських правознавців, що не завжди збігалися з сучасними їм європейськими взірцями: про вер­ховенство парламенту, його непов’язаність законом, про ко­лективізм, солідарність людей як джерело держави, про «дер­жаву справедливості», «соціалістичний конституціоналізм» та ін.

Завдяки цій групі мислителів вітчизняна теоретична плат­форма праворозуміння і державознавства загалом та консти­туціоналізму зокрема, маючи добротні корені у вченнях ук­раїнських кантіанців, шеллінгіанців, фіхтеанців, гегельянців, а згодом — послідовників Штейна, Аренса, Моля, Гумпловича, напередодні і в період визвольних змагань 1917 — 1920 рр. збагатилась думками про правову державу як «втілене пра­во», про соціальну державу в її християнсько-моральному тлу­маченні, про охорону прав громадян як «консервативне зав­дання держави», про взаємозв'язок моралі і права, про право як примусову справедливість, про ідею права, його раціональ­не джерело, «алгебраїчну формулу» для права позитивного, про соціалістичну державу, з одного боку, як сатанократію, з іншого — як «найвищу правду», про абсолютні і невідчужу- вані права і свободи людини як дарунок від Бога, благодать, духовне право, про необхідність гармонізації позитивного права з природним правом, що покликане вдосконалювати позитив­не право як моральні засади для нього.

Отже, на порозі доби революційного конституціоналізму вітчизняна доктрина право- і державознавства характеризу­валась:

о піднесенням узагальнених здобутків світової юридичної думки, злетом вчень про правову державу;

о глибокою систематизацією напрямів праворозуміння;

о пильною увагою до проблем юридичної техніки;

о стрімким розвитком порівняльного методу в правознавстві;

о відбрунькуванням власне теорії права від філософії пра­ва, розмежуванням загальної історії й історії права, на­родженням всесвітньо відомих юридичних шкіл;

о очевидним потягом до християнізації праворозуміння;

о інтенсивними пошуками соціального ідеалу і шляхів його досягнення через право, юриспруденцію;

о наявністю як досконало розробленої, піонерської у світо­вому вимірі концепції заснування спеціального консти­туційного суду, так і відповідним чином трансформова­ної для Російської республіки в цілому і українських зе­мель зокрема ідеї запровадження американської моделі конституційного контролю;

о «засміченістю» суспільства бур'яном політичного циніз­му, правового нігілізму, голим прагматизмом, войовни­чим соціологізмом, агресивним психологізмом і навіть не­прихованим містицизмом¹.

2.2.