НЕ МОЖНА НЕ ВРАХУВАТИ, що в попередні роки, особливо на межі XIX — XX ст., вітчизняні концепції конституціоналізму, не тільки досягай світового рівня, а й де в чому набагато випередили сучасну їм європейську і американську юридичну думку.
Такі доктрини не могли не бути успадкованими революційним конституціоналізмом 1917 — 1920 рр., який мав своєю органічною, концептуальною, теоре- тико-методологічною основою накопичені й акумульовані в суспільстві раніше та доктринально сформульовані саме у розглядувані чотири роки нові юридичні знання, правові й державознавчі теорії.
З методологічних позицій, якщо розглянуті «партійні конституції», політико-ідеологічні засади державотворення доби визвольних змагань стали мов би рушійною силою, імпульсом для революційного конституціоналізму, то правознавча скарбниця виявилась змістовною частиною останнього, своєрідною велетенською «доктринальною конституцією»[74].Багато в чому вона виявилась спорідненою з романо-гер- манською правовою сім'єю, м'яко відмежовувалась від англосаксонської системи права, але мала при цьому тільки їй притаманні відзначальні риси, пов'язані з колективістським менталітетом, альтруїзмом, особливими духовно-етичними традиціями тощо. Є всі підстави стверджувати, що на карті «юридичної географії» Європи на межі XIX — XX ст. поряд з «материнськими» (континентальною і англосаксонською) та «гібридними» (скандинавською, римсько-голландською та ін.) з'явилась уже досить досконала романо-слов'янська правова система, у еволюції якої українська юриспруденція поряд з російською відіграла вирішальну роль.
2.1.