Соціальні права і свободи людини і громадянина в Україні
У вітчизняній і зарубіжній науковій юридичній літературі є ряд визначень соціальних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Енциклопедичний юридичний словник, як густок сучасної юридичної думки, визначає, що основні соціальні права та свободи людини і громадянина варто розуміти як сукупність конституційних прав людини (або лише громадянин конкретної держави), які дають їй можливість претендувати на отримання від держави за відповідних умов певних матеріальних благ.
На думку авторів цього визначення, основні соціальні права і свободи людини і громадянина покликані забезпечувати людині гідний життєвий рівень, право на працю та винагороду за неї, право на житло, право на безоплатне медичне обслуговування та інші Російські вчені В. Корельський та В. Перевалов справедливо зазначають, що основні соціальні права та свободи людини і громадянина відображають рівень матеріального розвитку конкретної держави і суспільства і їхню здатність забезпечувати відповідний рівень життя і соціальну захищеність індивіда. Серед них найбільш важливе значення мають право на працю, соціальне забезпечення, право на житло, право на відпочинок, право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Російський вчений В. Баглай, не даючи загального визначення основних соціальних прав та свобод людини і громадянина, поділяє їх на три групи: права на колективні дії для захисту своїх інтересів, права на індивідуальні трудові права, права в соціальній сфери. Права на колективні дії для захисту своїх інтересів є правами на об’єднання в професійні спілки, страйк, укладення колективних договорів, участь в управлінні підприємствами. Індивідуальні трудові права охоплюють право на працю, відпочинок, рівну оплату праці. Права в соціальній сфері на соціальне забезпечення, охорону здоров’я, нормальні житлові умови та ін.Соціально-економічні права набули конституційного визнання на початку XX ст.
Це права «другого покоління», як вважають В. Туманов, В. Чиркін, Ю. Юдін, реалізація яких залежить від створення державою необхідних умов. В конституційній доктрині є кілька підходів до визначення основних соціальних прав і свобод людини і громадянина в Україні. Перший з них полягає у тому, що багато Конституцій взагалі не знають такої категорії прав на відміну від конституційно визнаних громадянських і політичних. Другий підхід характеризується призначенням обов’язку сучасної держави забезпечити кожному члену суспільства нормальні умови для розвитку особистості та гідний рівень життя. Конституції закріплюють обов’язок у державних органів керуватися цими принципами, але ці права не підлягають судовому захисту на відміну від громадянських і політичних. Третій, визнає, що основні соціальні права і свободи людини і громадянина є окремим видом прав і прирівнює їх до громадянських та політичних прав. Такий підхід є в Конституції України, яка закріплює ряд основних соціальних прав та свобод людини і громадянина, виділяючи їх як самостійний вид прав.Щодо визнання основних соціальних прав та свобод людини і громадянина слід зазначити, що Генеральна Асамблея ООН проголосила Загальну декларацію прав людини 10 грудня 1948 р. — міжнародний документ, в якому закріплено перелік прав і свобод людини і громадянина. Цей документ викликав суперечку довкола переліку прав і юридичної природи документа, яка триває досі. Зарубіжні юристи вважають, що основні соціальні та економічні права не відповідають поняттю прав людини, і першочергове значення мають політичні та громадянські права. В зв’язку з цим пригадується випадок, коли в 1948 р. Державний департамент США направив своїх дипломатичних представників за кордон і дав вказівку не досліджувати рівень дотримання соціально- економічних прав. На їхню думку, причиною такого підходу є те, що економічні і соціальні права є лише побажаннями, а не юридичним зобов’язанням, тому їх не можна включити в поняття «міжнародно визнані права людини».
А. Дмитрієв у своїй монографії «Становлення міжнародного гуманітарного права» акцентує увагу на поглядах ліберального демократа А. Хіггінса, який розглядає основні соціальні права та свободи людини і громадянина як мету, а не юридичний засіб. А. Дмитрієв не підтримує точки зору А. Хіггінса, і в цьому з ним можна погодитись, адже Загальна декларація прав людини закріплює неподільний характер прав людини. Вона розглядає права людини як загальний комплекс, до якого належать громадянські, політичні, економічні та основні соціальні права. В резолюції Генеральної Асамблеї ООН 32/130 від 16 грудня 1948 р. говориться, що «всі права і свободи людини неподільні і взаємопов»язані; необхідно розглядати питання про здійснення, розповсюдження, захист усіх прав; повне здійснення громадянських і політичних прав неможливе без здійснення економічних, соціальних та культурних прав» таким чином, на думку А. Дмитрієва, положення Загальної декларації прав людини про визначення нарівні з громадянськими і політичними соціальних, економічних і культурних прав, що отримали загальне визнання всіх — держав учасниць є цілком вмотивованими.
Отже, основні економічні і соціальні права і свободи людини і громадянина не можна вважати другорядними правами щодо громадянських і політичних прав та свобод громадян. Слід зазначити, що саме матеріальні умови, такі як житло, медичне обслуговування, соціальне забезпечення тощо значною мірою визначають якість життя сучасної людини. Без цих прав неможливо забезпечити гідність особи. Більше того, без них прав багато в чому втрачають сенс усі інші права людини. Який сенс, наприклад, у праві на недоторканність житла або таємниці телефонних розмов, якщо в людини нема ні свого житла, ні телефона.
Необхідний перелік цих прав закріплений в Міжнародному Пакті про економічні, соціальні і культурні права, визначаючи планку, нижче якї цивілізована держава не повинна опускатися. І такий перелік основних соціальних прав закріплений у Конституції України. Основні соціальні права та свободи як самостійний вид прав наділений такими юридичними ознаками, як суть, зміст і форма.
Що ж являють собою основні соціальні права та свободи людини і громадянина в Україні за суттю, змістом і формою? Основні соціальні права та свободи людини і громадянина за своєю суттю — це свобода виявлення волі, інтересів, можливості (можливість) певної поведінки, діяльності, певних дій. Зокрема, суттю права на працю є можливість обрання певної професії або роду трудової діяльності чи згоди на них. Сутністю права на відпочинок є можливість оплачуваного відпочинку або відпочинку в робочий час. Сутністю права на житло є можливість створення або поліпшення житлових умов. Можливість існування особи за рахунок держави за певного статусу і умов є сутністю права на соціальний захист. Сутністю права на страйк є можливість колективного вирішення трудових спорів і конфліктів. Право на охорону здоров’я за суттю — це можливість безоплатного одержання медичної допомоги та медичних послуг за рахунок держави. Змістом основних соціальних прав та свобод людини і громадянина є трудові, житлові, медичні та інші блага, права на ці блага, права на їх одержання, захист, збереження, володіння, користування і розпорядження. Змістом права на працю є одержання роботи та винагороди за працю, заробітної плати, не нижче встановленої законом. Право на відпочинок за змістом — це поновлення і відтворення фізичних і духовних сил працюючими. Змістом права на житло є задоволення житлових потреб (потреб у житлі), житлових інтересів. Змістом права на соціальний захист є соціальне забезпечення особи та її захист у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості. Змістом права на страйк є захист своїх економічних і соціальних інтересів працюючими. Право на охорону здоров’я за змістом — це охорона здоров’я, поновлення, збереження та підтримання стану здоров’я за рахунок держави.За своєю формою (формами) основні соціальні права та свободи людини і громадянина — це право на певну міру чи форму соціальних благ.
Право на працю за формою — це право на певну професію, рід трудової діяльності. Формою права на відпочинок є оплачувана щорічна відпустка, щотижневий відпочинок, вихідні та святкові дні. Формою права на житло є безоплатне одержання житла для соціально незахи- щених категорій населення, будівництво, оренда житла тощо. Формою права на соціальний захист є пенсії, допомоги та інші види та допомоги, не нижчі прожиткового мінімуму. Формою права на страйк є колективне вирішення спорів. Формою права на медичне обслуговування є медична допомога хворим (шляхом лікування, профілактики та ін.), медичне страхування, тобто це певний порядок реалізації соціальних прав. На підставі аналізу наукової думки та аналізу самих основних соціальних прав та свобод людини і громадянина за суттю, змістом і формою можна визначити основні соціальні права як самостійний вид прав у системі прав і свобод людини і громадянина, під яким слід розуміти певні можливості людини володіти, користуватися, розпоряджатися певними соціальними благами та послугами, наданими суспільством і державою, а також набувати і захищати їх у порядку, межах, формах і в спосіб, передбачені Конституцією та іншими законами України. До системи основних соціальних прав та свобод людини і громадянина, за Конституцією України прийнято відносити: на працю, на страйк, на відпочинок, на житло, на достатній життєвий рівень, на соціальний захист і на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування. Суб’єктами соціальних прав є громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Що ж являють собою окремо взяті соціальні права та свободи людини і громадянина в Україні. Стаття 43 Конституції України проголошує право на працю, що є одним із фундаментальних пріоритетних основних соціальних прав і свобод людини і громадянина. Конституцією України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Право на працю включає право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Поряд із цим у Конституції України встановлено певні обмеження для окремих видів праці, зокрема, забороняється використання примусової праці. При цьому не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і надзвичайний стан. Забороняється використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах. Відповідна стаття Конституції України практично повністю імплементує основні положення стосовно цього права в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, який в статті 6 якого визначається: « Держави, що беруть участь у цьому Пакті, визначають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується, і здійснять належні кроки по забезпеченню цього права». Таке саме положення закріплено і в Загальній декларації прав людини. Це означає, що кожна людина має право на працю, право вільно обирати ту чи іншу роботу та одержувати за неї винагороду у вигляді заробітної плати, яка дає їй можливість гідно існувати та утримувати сім’ю. Це право включає в себе вибір не тільки роду діяльності а й вибір професії. За загальним правилом, визнаючи це право, держави включають до нього: а) справедливу заробітну плату та рівну винагороду за працю рівної вартості; б) забезпечення гідного життя для працівника та його сім’ї; в) умови праці, які відповідають вимогам безпеки та гігієни; г) однакові для всіх можливості просуватися по службі; д)відпочинок, дозвілля, розумне обмеження робочого часу, періодичну відпустку, яка оплачується, винагороду за святкові дні. Крім Конституції України, право на працю закріплене в ст. 2 Кодексу законів про працю України, де право на працю визначається як право на отримання роботи з оплатою, не нижче від встановленого державою мінімального розміру, право на вільний вибір професії, роду і характеру діяльності. Крім того, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці, а також право на відпочинок, включаючи щорічні оплачувані відпустки. Стаття 94 Кодексу законів про працю закріплює право оплати праці працівникам, а саме винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому вираженні, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу[47]. Позитивним є те, що право на працю, передбачене Конституцією України, не обмежується ні територією, ні пропискою, ні партійністю чи світоглядом. А негативним є те, що на сьогодні ще є грубі порушення права на працю, зокрема, в частині порушення трудового законодавства, грубого порушення угоди про працю та невиплати заробітної плати, хоча за такі порушення кримінальним законодавством передбачена кримінальна відповідальність (Ст. 172—173, 175 Кримінального Кодексу України). Право на працю також має свої ознаки, а саме його можна ідентифікувати за суттю, змістом і формою. Крім того, слід зазначити, що система права на працю включає в себе права: на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру; на вільний вибір професії, роду занять; право на здорові і безпечні умови праці; на оплату та винагороду за неї. Сутністю права на працю є можливість одержання роботи, вільного вибору професії, роду занять, можливість заробляти собі на життя працею. Змістом цього права є здорові й безпечні умови праці. Формою права на працю є оплата чи винагорода за неї у встановлених законом розмірах і формах. Таким чином, право на працю — це форма діяльності особи (трудової діяльності) з метою забезпечення умов існування (одержання винагороди), шляхом вільного вибору професії, роду занять або погодження на них.Право на страйк є якісно новим для нашої країни правом, тісно пов’язаним із правом на працю. Зокрема, у статті 44 зазначається, що ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних та соціальних інтересів. Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом із урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав та свобод інших людей. Страйк є добровільною справою. Ніхто не може бути примушений до участі або неучасті у ньому. Примушування до участі у страйку або перешкоджанн такій участі шляхом насильства чи погрози застосування насильства або шляхом інших незаконних дій має наслідком кримінальну відповідальність. Заборона страйку можлива лише на підставі закону. Відповідно до статті 17 Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1998 р [48]. Страйк — це тимчасове колективне припинення роботи працівниками (невихід на роботу, невиконання своїх трудових обов’язків підприємства, установи, організації (структурного підрозділу) з метою вирішення колективного трудового спору (конфлікту).Страйк використовується як крайній засіб (коли всі інші можливості вичерпано) вирішення колективного трудового спору (конфлікту) у зв’язку з відмовою власника або уповноваженого ним органу, профспілки, об’єднання профспілок чи уповноваженого ними органу. Страйк може бути розпочато, якщо шляхом процедури примирення не вирішено трудовий спір (конфлікт) або власник чи уповноважений ним орган (представник) ухиляється від примирних процедур або не виконує угоди, досягнутої в ході вирішення колективного трудового спору, (конфлікту). Стаття 17 Закону також увібрала положення стосовно цього права у Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, в якому зазначається, зокрема, що: «Держава зобов’язується забезпечити право на страйк за умови його здійснення у відповідності до законів кожної країни». У 1961 році право на страйк було включено до Європейської соціальної хартії. Це право є реальним, але допускається його порушення. Проведення страйків за політичними мотивами визнається як таке, що суперечить закону. Сутністю права на страйк є можливість боротьби за свої економічні права та соціальні інтереси. За змістом це є право на захист своїх соціальних і економічних прав, інтересів, економічних і соціальних благ. Формою права на страйк є публічна та колективна форма вирішення трудових спорів.
Право на відпочинок має кожен хто працює. Воно забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо працівників деяких професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час, що визначено статтею 45 Конституції України. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні і святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом. Право на відпочинок також відтворено в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, в якому зазначено, що: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожного на справедливі та сприятливі умови праці, включаючи, зокрема, відпочинок, дозвілля та розумне обмеження робочого часу та оплачувану періодичну відпустку, так само як і винагороду за святкові дні»[49].
Сутністю права на відпочинок є можливість вільного використання робочого часу, обмеження робочого часу при збереженні розміру його оплати. За змістом — це право наоплачуваний вільний час і певну тривалість робочого часу з метою відновлення своїх сил, збереження і раціонального їх використання. За формою (формами) — це право на певну форму, певний спосіб використання вільного часу працівниками. Конституція України проголошує право на соціальний захист та визначає конкретні види соціального забезпечення. Так, закріплюється право на забезпечення у старості чи у разі втрати годувальника, у разі повної або часткової втрати працездатності (перехід на інвалідність), при тимчасовій втраті працездатності, а також у випадку безробіття, що сталося з незалежних від громадянина причин.
Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права в ст. 9 визначає: «Держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування». Загальна Декларація прав людини в ст. 22 проголошує: «Кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, а також на реалізацію необхідних для підтримки її гідності та вільного розвитку особистості прав у економічній, соціальній і культурній сферах за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави».
Таким чином, соціальне забезпечення — це система матеріального забезпечення і соціального обслуговування громадян похилого віку, громадян, що повністю або частково втратили працездатність або втратили годувальника, а також сімей із дітьми.
Соціальне забезпечення існує насамперед за рахунок державних коштів. Соціальне страхування — це одна з форм соціального забезпечення, яка існує за рахунок спеціальних фондів. Право на соціальне забезпечення пов’язане з необхідністю соціального захисту деяких категорій населення, які за станом здоров’я, віком або з інших причин не можуть самостійно забезпечувати себе коштами для існування. Дане право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Відповідно до «Основ законодавства про загальнообов’язкове страхування», загальнообов’язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом[50]. Соціальне забезпечення надається у вигляді певних грошових сум або матеріальних чи культурно-побутових благ, які надаються окремим категоріям громадян. До видів соціального забезпечення слід належать пенсії, допомоги, послуги та різні види утримання. Пенсія є основним та наймасовішим видом соціального забезпечення. Вона надається у вигляді регулярних виплат по старості, інвалідності, у разі втрати годувальника у розмірі, який, як правило, нараховується відносно розміру заробітної плати, яку отримував працівник до виходу на пенсію. Допомога — це система грошових виплат, яка являє собою допомогу громадянам у випадках, встановлених законом. Допомога може надаватися у випадку тимчасової непрацездатності, у разі вагітності та пологів, безробіття, багатодітним матерям, у випадку народження дитини, на поховання тощо. Послуги та різні види утримання є спеціальною формою соціального забезпечення. Ця форма включає різні види допомоги: отримання харчування, санаторно-курортне забезпечення тощо. Сутністю даного права є можливість соціального забезпечення у разі повної, часткової або тимчасової непрацездатності за рахунок держави. Змістом є право на певні джерела, умови існування особи за рахунок держави або коштів соціального страхування. За формою це право на пенсії та інші види виплат та допомог. На думку російської вченої Е. Тучкової, право на соціальне забезпечення адресоване всьому населенню, воно супроводжує кожну людину від народження і до кінця життя, оскільки в основу правових відносин у сфері соціального забезпечення покладено такі події, як народження людини, її смерть, безробіття, старість, необхідність соціальної підтримки, коли особа з обставин, не залежних від неї, їх потребує.
Право на житло є правом кожного на сприятливі житлові умови. Можна побудувати будинок і допоміжні для цього будівлі, придбати їх у власність на основі цивільно-правових угод або взяти в оренду. Громадяни України мають право на одержання у встановленому порядку житлового приміщення (квартири) у будинку державного житлового фонду, у будинках комунального житлового фонду, житлово-будівельних кооперативів. Для осіб, які потребують соціального захисту на відміну від попереднього порядку передбачається можливість надання житла державою або органами місцевого самоврядування безоплатно чи за доступну для них плату відповідно до закону. Проголосивши право кожного на житло, держава вже не бере на себе обов’язку (здійснити який навряд чи можливо) забезпечити кожного житлом з того чи іншого фонду. Роль держави вбачається в тому, що вона створює умови для будівництва громадянами житла, придбання його у власність тощо. І лише забезпечення житлом громадян, які потребують соціального захисту, є обов’язком держави та органів місцевого самоврядування. Система права на житло включає в себе: право побудувати житло, придбати його у власність, взяти в оренду, отримати безоплатно. Сутністю права на житло є можливість побудувати житло, право придбати його у власність, взяти в оренду чи одержати від держави або органів місцевого самоврядування безоплатно. Змістом права на житло є житлові умови, житлові блага, їх одержання, поліпшення чи зміни; задоволення житлових потреб. За формою (формами) це, зокрема право на безоплатне одержання житла чи поліпшення житлових умов. Загальна декларація прав людини передбачає, що кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний нагляд та необхідне соціальне обслуговування, що є необхідним для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї. Отже, житло тут розглядається насамперед як елемент життєвого рівня, умова підтримання здоров’я і добробуту кожної людини та її сім’ї. Право на житло не є безпроблемним винятком, оскільки для нього є властивим певне коло проблем реалізації. Зокрема, важливою є проблема купівлі житла, адже для людей, які працюють і отримують принаймні середню заробітну плату, це є не доступним. А що вже говорити про пенсіонерів та осіб передпенсійного віку, які проживають зі своїми сім’ями у однокімнатних квартирах і не мають ніяких шансів на житло. А щодо держави, яка за певних підстав зобов’язана надавати житло безоплатно, це є ще однією проблемою, оскільки житло (безоплатне), як правило, будується довго через відсутність коштів. І коло осіб, які мають право на безоплатне житло, набагато більше, ніж можливість держави це задовольнити.
Стаття 48 Конституції України визначає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, яке включає достатнє харчування, одяг, житло. Держава повинна створювати умови для того, щоб особа мала можливість забезпечити собі мінімальний життєвий рівень[51]. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права проголошує, що держава визнає право кожного на достатній життєвий рівень для нього самого та його родини. Таке саме положення закріплене і в Європейській соціальній хартії. Поняття про достатній життєвий рівень не визначене. Але, слід зазначити, що достатній життєвий рівень — це висококалорійне харчування, достатність одягу та наявність житла, щоб людина мала можливість задовольнити свої, хоча б мінімальні, потреби на житло. Сутністю права на достатній життєвий рівень є можливість достатнього харчування, одягу, житла з метою забезпечення, досягнення певного життєвого рівня. Змістом є право на соціальне благо як гарантія існування і прояву можливостей особи. Формою є право на певні умови життя.
Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування має кожний мешканець України. В Конституції України закріплено, що держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних та комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно: наявна мережа таких закладів не може бути скорочена. За порушення права на безоплатну медичну допомогу статтею 184 Кримінального Кодексу України встановлена кримінальна відповідальність [52].
Закон України «Основи законодавства про охорону здоров’я» визначено, що право на охорону здоров’я включає життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я людини, сприятливе для життя довкілля, безпечні умови праці, побуту, навчання, правовий захист від будь-яких форм дискримінації (стаття 184) [53]. Тут же зазначено, що застосування примусових заходів медичного характеру, обмеження прав громадянина у вигляді примусового медичного огляду або примусової госпіталізації дозволяється тільки у випадках, визначених законом. Основи передбачають також існування спеціального порядку профілактики та лікування особливо небезпечних захворювань: СНІДу, наркоманії, хронічного алкоголізму, туберкульозу тощо. Право на охорону здоров’я (і медичну допомогу) — одне з основних конституційних соціальних прав людини, основний зміст якого складає можливість отримання безоплатної медичної допомоги в державних і муніципальних закладах охорони здоров’я. З цим правом кореспондується обов’язок держави вживати заходів щодо охорони і зміцнення здоров’я населення, розвитку системи охорони здоров’я всіх видів медичного страхування, розвитку фізичної культури і спорту, сприяти забезпеченню екологічного і санітарно-епідемічного благополуччя населення. Сутністю цього права є можливість одержання медичної допомоги чи медичного страхування з метою охорони здоров’я. За змістом це є право на охорону здоров’я та на медичне обслуговування як соціальне благо. За формою це — право на безоплатну медичну допомогу.
10. 6.