Культурні права і свободи людини і громадянина в Україні
Система конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні включає в себе ще одну важливу групу прав — культурні права і свобо-
АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ ди людини і громадянина в Україні, які гарантують духовний розвиток людини та допомагають кожному індивіду стати корисним учасником політичного, духовного, соціального і культурного прогресу.
У загальному розумінні, культурні права і свободи людини і громадянина в Україні за своєю суттю є мірою духовності, яку гарантує особі держава з урахуванням умов життя і діяльності громадян, суспільства і держави.
За своїм змістом культурні права і свободи — це духовні блага, які надаються особі державою. Вони являють собою межі і спосіб поведінки чи діяльності особи у культурній сфері. Відповідно до Конституції України система культурних прав і свобод людини і громадянина в Україні включає в себе, насамперед, право на освіту (ст. 53), свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54), право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54), а також право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34), на інформацію (ст. 34), на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35) тощо.
Власне, перш ніж дати визначення та назвати ознаки культурних прав потрібно проаналізувати кожне окремо взяте право. Так, право на освіту охоплює собою право (права) практично на всі основні види освіти. Зокрема, в Конституції зазначається, що держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічної, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання. Гарантіями права на освіту є, зокрема, обов’язковість загальної середньої освіти, надання державних стипендій та пільг учням і студентам; право громадян безплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства (ст. 53). Культурні права і свободи, передбачені Конституцією України, відповідають міжнародним стандартам, зокрема, Міжнародному пакту про економічні, соціальні та культурні права. Так, стаття 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні правапроголошує право кожної людини на освіту. В ній говориться про те, що освіта повинна спрямовуватися на повний розвиток людської особи та усвідомлення її гідності і має зміцнювати повагу до прав людини та основних свобод. Освіта повинна надати можливість усім бути корисними учасниками вільного суспільства, сприяти взаєморозумінню, толерантності та дружбі між усіма націями і всіма расовими, етнічними та релігійними групами й сприяти роботі Організації Об’єднаних Націй щодо підтримання миру. У частині другій цієї норми зазначається, що для повного здійснення цього права мають реалізовуватися такі принципи: освіта має бути безоплатною для всіх; середня освіта в її різних формах, включаючи професійно-технічну освіту, має бути відкритою та доступною для всіх шляхом вжиття всіх необхідних заходів і, зокрема, поступового запровадження безоплатної освіти; елементарна освіта повинна заохочуватися або інтенсифікуватися в міру можливості для тих, хто не мав чи не закінчив повного курсу своєї початкової освіти; має активно здійснюватись розвиток мережі шкіл усіх ступенів, мають бути встановлена задовільна система стипендій і постійно поліпшуватися матеріальні умови викладацького складу усіх навчальних закладів освіти. Серцевиною культурних прав і свобод людини є передбачені Конституцією України свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54) та право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54). Ці права і свободи гарантуються. Зокрема, свобода творчості гарантується захистом інтелектуальної власності громадян, їх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів: право на результати інтелектуальної, творчої діяльності гарантується зокрема, забороною використовувати або поширювати без згоди авторів результати їхньої інтелектуальної, творчої діяльності, за винятками встановленими законом.
Держава сприяє також розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством. Культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що є культурною цінністю, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які перебувають за її межами (ст. 54). Ця норма певною мірою імплементувала положення ст. 15 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права. Зокрема, в ній чітко визначено, що держави, що беруть участь у цьому Пакті, визнають право кожної людини на: участь у культурномуАКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ житті; користування результатами наукового прогресу та їх практичне застосування; захист моральних і матеріальних інтересів, які виникають у зв’язку з будь-якими науковими, літературними чи художніми працями, автором яких вона є.
Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, передбачене ст. 34 Конституції як одне з найважливіших політичних і духовних прав. Це означає, насамперед, свободу особи від будь-якого ідеологічного контролю, право самостійно визначати для себе систему моральних, духовних та інших цінностей, оприлюднювати свої погляди (думки) і переконання. Ці положення випливають із змісту статті 18 та 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Власне, стаття 18 Пакту право на свободу думки пов’язує, зокрема, із свободою віросповідання. Право на свободу думки і слова, проголошене ст. 34 Конституції, значно ширше, ніж свобода віросповідання, оскільки передбачає можливість людини мати і виражати будь-які, в тому числі атеїстичні та релігійні переконання. До гарантій здійснення цього права слід віднести, наприклад, конституційні положення про заборону цензури (частина третя ст. 15 Конституції), про право кожної людини на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23) тощо. Складовим елементом права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів
1 переконань є закріплене у ст.
34 право кожного вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір. Згідно із Законом «Про інформацію» від2 жовтня 1992 р. під інформацією розуміють документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому середовищі. Інформаційним законодавством закріплена низка таких прав: право власності на інформацію; право на заснування друкованих засобів масової інформації, на одержання через них масової інформації; право на заснування теле і — радіооргані- зацій, інформаційних агентств; право на науково-технічну інформацію; право на захист від поширення відомостей, що не відповідають дійсності, право на їх спростування; право одержувати інформацію про діяльність державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднання громадян та ін. Держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації. На рівні конститу-
ційних положень, зокрема, заборонено засекречування інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, гарантується також право на їхнє поширення (ст. 50). Конституційні гарантії здійснення права на інформацію задекларовані статтею 57 Конституції України, відповідно до якої закони та інші нормативно-правові акти, не доведені до відома населення, є не чинними. Гарантіями права на інформацію прийнято вважати обов’язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування інформувати про свою діяльність та прийняті рішення, створення в державних органах спеціальних інформаційних служб або систем, які забезпечували б у встановленому порядку доступ до інформації, встановлення юридичної відповідальності за порушення законодавства про інформацію, здійснення державного контролю за додержанням законодавства про інформацію тощо. Право на інформацію забезпечується також визначенням правового режиму доступу до неї — порядок її одержання, використання, поширення, зберігання.
На цій підставі інформація поділяється на відкриту та інформацію з обмеженим доступом (конфіденційну і таємну). Необгрунтована відмова від надання відповідної інформації або порушення визначеного терміну її надання без поважних причин мають наслідком дисциплінарну або іншу відповідальність посадових осіб. Зокрема, якщо зазначеними діями завдано матеріальнї або моральної шкоди запитувачам, вони мають право на її відшкодування у розмірі, визначеному судом.Як відомо, в частині третій ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права проголошено, що користування цими правами накладає особливі обов’язки і особливу відповідальність. Так, за Конституцією (частина третя ст. 34), здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров»я населення, захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Чинне законодавство України встановлює ряд обмежень реалізації цих конституційних прав. Наприклад, відповідно до Закону про інформацію, не можуть, зокрема, бути надані за інформаційним запитом офіційні документи, що містять: державну таємницю, конфіденційну інформацію, інформацію про оперативну і слідчу роботу органів прокуратури, МВС України, СБУ, роботу органів дізнання та суду у випадках, коли розголошення може зашкодити оперативним заходам, розслідуванню чи дізнанню, створити загрозу життю або здоров’ю особи; інформацію фінансових установ, підготовлену для контрольно-фінансових відомств; інформацію, що стосується особистого життя громадян.
Право на свободу світогляду і віросповідання закріпленеу ст. 35 Конституції України, яка визначає, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Наступним правом, яке задекларовано в Конституції України як культурне є право на свободу світогляду і віросповідання.
Конституція України відтворила положення статті 18 Загальної декларації прав людини та статті18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначено, що кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії. Зміст права на свободу світогляду і віросповідання визначається частиною першою статті 35 Конституції України. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Власне, до змісту цього права закладено і гарантію мати, приймати і змінювати релігію або переконання на власний вибір, право віруючих відкрито поширювати свої релігійні переконання та право тих, хто не сповідує ніякої релігії, на поширення своїх переконань, у тому числі атеїстичних. При цьому чинним законодавством передбачається, що ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається ніякого примусу при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчанні релігії. Держава поважає та гарантує право батьків або осіб, які їх заміняють, за взаємною згодою на релігійне виховання своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Здійснення свободи сповідувати будь-яку релігію або переконання гарантується й тим, що ніхто не має права вимагати від священнослужителів відомостей, одержаних ними при сповіді віруючих. Водночас, Конституція України зазначає, що здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров»я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Реалізація конституційного права на свободу світогляду і віросповідання забезпечується Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» Закон передбачає рівноправність громадян незалежно від їхнього ставлення до релігії; розкриває зміст і сутність режиму відокремлення церкви і релігійних організацій від держави, а школи — від церкви; закріплює правові основи для участі релігійних організацій у громадському житті; регламентує їх правовий статус, у тому числі майнові права; регулює трудові відносини у релігійних організаціях і на їхній підприємствах тощо. Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» визначає, що релігійними організаціями є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об»єднання, що складаються з зазначених релігійних організацій.Відповідно до частини третьої статті 35 Конституції України церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа — від церкви. Це означає, що держава не втручається у здійснювану в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльності ніяких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії. У свою чергу релігійні організації не виконують державних функцій, не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають їм фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів. Водночас священнослужитель як громадянин України має однакове з усіма іншими громадянами право на участь у політичному житті. А релігійні організації мають право на участь у громадському житті, використовувати нарівні з громадськими об’єднаннями засоби масової інформації. Школа (державна система освіти) в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер. Доступ до різних видів і рівнів освіти надається громадянам незалежно від ньогоїх ставлення до релігії. Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування.
За Конституцією України, жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова. Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організаціїщодо інших не допускається. Релігійна організація не має втручатися у діяльність інших релігійних організацій, в будь-якій формі проповідувати ворожнечу, нетерпимість до невіруючих і віруючих інших віросповідань.
Конституція чітко проголошує, що ніхто не може бути звільнений від своїх обов’язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. Якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов’язку має бути замінено альтернативною (невійськовою) службою, що визначається як державна служба поза збройними силами чи іншими військовими формуваннями. Слід врахувати положення статті 2 Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу», в якій визначено, що право на альтернативну (невійськову) службу, як вид виконання загального військового обов’язку мають за наявності істинних релігійних переконань громадяни України, які належать до діючих згідно з законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у збройних силах[54].
Громадянин України, який проходить альтернативну службу, користується всіма соціально-економічними, політичними та особистими правами і свободами, за винятками, визначеними цим та іншими законами України, відповідно до Конституції України і виконує всі обов’язки громадянина України.
10.7.