Система галузі конституційного права. Конституційно-правові відносини, їх суб 'єкти.

Система галузі конституційного права України — це її внутрішня побудова, що характеризується єдністю та взаємодією елементів цієї системи, до яких відносяться конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути.

Характеристика галузі права неможлива без засвоєння особливостей норм, що складають.

Конституційно-правова норма — це загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конституційного права.

Розглядаючи поняття конституційно-правових норм, перед усім, необхідно відмітити, що їм присутні і загальні ознаки, присутні усім правовим нормам, незалежно до якої галузі вони належать, і специфічні риси, які виділяють їх у самостійну частину усієї системи права.

Конституційно-правові норми характеризуються загальними рисами, притаманними всім видам правових норм: а) вони виступають регулятором суспільних відносин; б) встановлюють загальнообов’язкові правила поведінки; в) носять формально визначений характер; г) мають письмову, документальну форму, містяться в нормативно-правових актах; д) їхнє виконання забезпечується примусовою силою держави.

Специфічні риси норм конституційного права України, зумовлені їх галузевою належністю, і в кінцевому рахунку визначаються предметом самої галузі. Особливості цього предмету зумовлюють і своєрідність конституційного права України.

Вони відрізняються від норм інших галузей права:

1/ за змістом, тою сферою суспільних відносин, на регулювання яких вони направлені.

2/ джерелами, в яких вони відображені. Основополагаючі, найбільш значимі норми містяться в особливому акті, який має вищу юридичну силу у всій системі права,- в Конституції України;

3/ своєрідністю видів. Серед них значно більше, чим в інших галузях, загальнорегулятивних норм. До таких норм відносяться норми-принципи, норми-дефініції, норми-задачі.

4/ установчим характером приписів які в них містяться. Саме конституційно-правові норми первинні, встановлюють обов’язковий для створення всіх інших правових норм порядок : визначають форми основних нормативно-правових актів, порядок їх прийняття і опублікування, компетенцію державних органів в сфері правотворчості, найменування правових актів, що ними приймаються. Норми конституційного права визначають і саму систему державних органів;

5/ особливим механізмом реалізації. Реалізація багатьох конституційно- правових норм пов’язана не з виникненням конкретних правовідносин, а з особливого виду відносинами суспільного характеру або правового стану (наприклад, перебувати в громадянстві);

6/ специфічним характером суб’єктів, на регулювання відносин котрих дані норми звернені. Серед таких особливих суб’єктів необхідно назвати народ, державу, нації і народності, вищі державні органи;

7/ особливостями структури. Для конституційно-правових норм не характерна трьохчленна структура, яка традиційно виділяється в складі правової норми: гіпотеза, диспозиція і санкція. В цих нормах є гіпотеза і диспозиція і лише в окремих випадках - санкція.

Маючи специфіку порівняно з нормами інших галузей права конституційно-правові норми самі по собі дуже різноманітні. Для правильного застосування конституційно-правової норми необхідно її всебічно проаналізувати, виявити її характер, присутні їй особливості, зв’язки з іншими нормами даної галузі. При цьому важливе значення має питання про класифікацію конституційно-правових норм.

Їх прийнято класифікувати за наступними критеріями:

1/ за змістом, тобто за колом суспільних відносин, що ними регулюються. Одні норми пов’язані зі сферою суспільних відносин, в яких виражаються засади конституційного устрою, другі - з основами правового статусу людини і громадянина, треті - з унітарним устроєм, четверті - з системою органів держави, органів місцевого самоврядування.

2/ за юридичною силою. Ця засада знаходиться в прямій залежності від того, в якому правовому акті відображена та чи інша норма, від місця правових актів даного виду в загальній системі актів. Найбільш значимі по сфері і рівню правового регулювання норми виражені в Конституції України, і вони мають вищу юридичну силу. Ні одна правова норма не може суперечити Конституції України. Серед інших нормативно-правових актів, які містять конституційно-правові норми, найбільшою юридичною силою володіють конституційні закони. На основі Конституції приймаються всі інші нормативно-правові акти. Від рівня юридичної сили норми залежить та правова база, на основі якої формується зміст норми. Від цього ж залежить і порядок скасування норми, її взаємодія з іншими нормами, їх співвідношення;

3/ за територією дії. За цією засадою розрізняють норми, які діють на усій території України, або на території Автономної Республіки Крим, області, а також в межах територій, в яких здійснюється місцеве самоврядування;

4/ за характером приписів, які містяться в нормі. Ця засада розкриває механізм її регулюючого впливу. Приписи, які містятьсяв нормі, можуть мати різний характер, визначати у своєрідній формі права і обов’язки суб’єктів, виникаючих на їх основі конституційно-правових відносин. По цій засаді розрізняють норми уповноважуючі зобов’язуючі та забороняючі.

Уповноважуючі норми закріплюють право суб’єктів здійснювати передбачені в них дії, визначати рамки повноважень відповідних суб’єктів.

Зобов’язуючі норми закріплюють в конкретній формі обов’язки суб’єктів здійснювати певні дії, встановлені даними нормами, вибирати той чи інший варіант поведінки, який відповідає їх вимогам. До цієї групи відносяться норми, які закріплюють конституційні обов’язки громадян, а також усі норми, в яких виключається інший варіант дії, чим той, який передбачений в нормі.

Забороняючі норми містять у своїх приписах заборони на здійснення певних дій, в них передбачених. Це оформлюється завжди такими формулами: “забороняється”, ”не допускається”, ”не вправі” і т. ін. Визначення виду норми по характеру припису важливо при її застосуванні для точного розуміння меж і рамок прав і обов’язків суб’єктів відносин, що регулюються;

5/ за формою закріплення бажаної поведінки суб’єктів норми права поділяються на: категоричні (імперативні)- що приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік прав і обов’язків суб’єктів і не допускають від них ніяких збочень та диспозитивні, які встановлюють певні права і обов’язки суб’єктів, але за погодженням між суб’єктами допускають їх доповнення.

6/ за призначенням в механізмі правового регулювання. По цій засаді норми поділяються на матеріальні й процесуальні. На відміну від кримінального, цивільного права конституційному праву не відповідає спеціальна процесуальна галузь, норми якої встановлюють загальний, єдиний порядок реалізації її норм. Якщо матеріальні норми передбачають зміст дії по правовому регулюванні суспільних відносин, то процедурна норма визначає форми, в яких вона повинна бути реалізована. Процесуальними є норми, які визначають порядок роботи представницьких органів, прийняття законів та інших актів, і т. ін. В якості спеціального зводу процесуальних норм можуть розглядатися Регламент Верховної Ради України. Багато процесуальних норм міститься в законодавчих актах про вибори депутатів законодавчих (представницьких) органів державної влади, про проведення референдумів.

Розглянуті засади класифікації конституційно-правових норм не є вичерпними. В залежності від цілей, які стоять перед застосуванням правових норм, можуть використовуватись і інші критерії, які дозволяють глибше пізнати суть регулюючої дії норми, її специфіку, співвідношення з спорідненими їй нормами. Для досягнення певного правового результату деколи необхідно використати не одну конституційно-правову норму, а широку сукупність правових норм.

Комплекс споріднених норм називається конституційно-правовим інститутом. Він може визначати як достатньо вузьку групу однорідних, близьких по змісту норм, так і значно більш широку їх групу майже до максимально великих правових утворень, які розглядаються вже як основні елементи галузі конституційного права.

Головний критерій об’єднання норм в правовий інститут - однорідність регульованих ними відносин, що тягне за собою і правову єдність відповідних норм, об’єднаних в інститут, загальну для них правову специфіку. В державно-правовому інституті об’єднуються норми самого різноманітного виду з урахуванням тієї їх класифікації, яка була викладена вище. В нього можуть входити і норми Конституції, і норми поточного законодавства, тобто норми, що мають різну юридичну силу. В його складі можуть бути норми, різні за територією дії, за ступенем визначеності правового припису, за іншим ознаками. В якості прикладу можна послатися на той же інститут громадянства. Його утворюють норми, які містяться в Конституції України, а також в законі “Про громадянство України” та інших нормативно-правових актах; в ньому є норми диспозитивні і імперативні, уповноважуючі і забороняючі, матеріальні і процесуальні.

Конституційно-правові інститути суттєво відрізняються між собою кількістю правових норм, предметом правового регулювання тощо. У сучасній літературі, із позицій системного підходу, виділяють три різновиди конституційно-правових інститутів: загальні (генеральні), головні та початкові

Загальні конституційно - правові інститути мають комплексний характер і становлять значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об’єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них належать такі інститути:

1) загальних засад конституційного ладу України;

2) основ правового статусу людини і громадянина;

3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4) конституційної системи органів державної влади;

5) територіального устрою України;

6) конституційно-правових основ місцевого самоврядування.

Головні конституційно - правові інститути в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно- правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно - правові інститути в межах головних інститутів об’єднують невелику частину конституційно-правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут втрати громадянства України.

Встановлення належності конституційно-правової норми до того чи іншого правового інституту необхідно, оскільки кожна взята окремо норма проявляє якості, притаманні інституту в цілому, а їх необхідно враховувати, щоби правильно усвідомити механізм її реалізації.

Як зазначалось вище, призначення конституційно-правових норм полягає в регулюванні суспільних відносин, які складають предмет конституційного права. В результаті дії правових норм виникають конституційно-правові відносини. Вони мають загальні риси, властиві усім правовідносинам, незалежно від того, нормами якої галузі породжуються. Загальне полягає в тому, що всяке правовідношення є результат врегульованності правовою нормою суспільних відносин. Внаслідок цього встановлюються юридичні зв’язки між відповідними суб’єктами, при яких один суб’єкт володіє певними правами, а другий - кореспондуючими йому обов’язками або обидва пов’язані взаємними як правами, так і обов’язками. Саме через правовідносини реалізуються норми права.

Специфіка конституційно-правових відносин порівняно з іншими видами правовідносин полягає в наступному :

1/ вони мають свій особистий зміст: виникають в особливій сфері відносин, які складають предмет конституційного права;

2/ їм властивий особливий суб’єктний склад. Деякі із суб’єктів конституційно-правових відносин не можуть бути учасниками інших видів правовідносин;

3/ конституційно-правовим відносинам присутня велика різноманітність їх видів, які породжують багатошарові юридичні зв’язки між суб’єктами, які встановлюються найчастіше через ланцюг взаємозв’язаних між собою правовідносин;

4/ не усі види норм конституційного права породжують конкретні конституційно-правові відносини. Так, норми-принципи, норми-цілі чинять свою регулюючу дію не прямо, а через систему норм-правил, в яких закладені починання отримують конкретне втілення.

Таким чином, конституційно-правові відносини - це суспільні відносини, які урегульовано нормою конституційного права і змістом яких є юридичний зв’язок між суб’єктами у формі взаємних прав і обов’язків, передбачених даною правовою нормою.

Своєрідність предмету конституційного права, багатоманітність видів його норм породжують і різноманітні види конституційно-правових відносин. Правовідносини найбільш класичного виду створюються в результаті реалізації норм - правил поведінки. На їх основі виникають конкретні конституційно-правові відносини, в яких чітко визначені суб’єкти, їх взаємні права і обов’язки. Реалізація таких норм, як норми-принципи, норми-цілі, норми-декларації, породжує інші види правовідносин, через які втілюються в життя закладені в даних нормах приписи. Це правовідносини загального характеру, в яких конкретно не визначені суб’єкти, не встановлені їх конкретні права і обов’язки. (Сказане в повній мірі відноситься до усіх норм- принципів, які закріплюють, наприклад, основи конституційного устрою України. Зокрема, принцип розподілу влади конкретно реалізується через складну систему правовідносин, в яких суб’єктами є органи законодавчої, виконавчої і судової влади. Але усі ці правовідносини походять від загального правовідношення, яке виникає на основі вказаної норми - принципу. Таке загальне правовідношення зобов’язує усіх суб’єктів повинних реалізувати названий принцип, визначає в загальній формі їх обов’язки і права, які витікають з припису даної норми.)

Особливим видом конституційно-правових відносин є так звані правові стани. Їх специфічна риса, на відміну від правовідносин загального характеру, чітка визначеність суб’єктів правовідносин. Але зміст взаємних прав і обов’язків суб’єктів, як правило, конкретно не визначений, витікає з установ великого масиву діючих конституційно-правових норм. Конституційно-правовими відносинами такого виду є перебування в громадянстві, або перебування Автономної Республіки Крим в складі України.

В якості видів конституційно-правових відносин виділяється постійні і тимчасові. Час дії перших не визначений, але вони можуть припинити своє існування в конкретних умовах. Наприклад, смерть громадянина припиняє відносини по громадянству. Тимчасові правовідносини виникають, як правило, в результаті реалізації конкретних норм - правил поведінки. З виконанням закладеного в правовідношенні правового обов’язку вони припиняються. Так, правовідносини між виборцем і дільничною виборчою комісією закінчуються виконанням останньою свого обов’язку видати виборчий бюлетень і забезпечити встановлені умови для голосування. Особливими видами конституційно-правових відносин є матеріальні і процесуальні правовідносини. В матеріальних правовідносинах реалізується сам зміст прав і обов’язків, в процесуальних - порядок реалізації правових дій. За цільовим призначенням прийнято розрізняти правоустановчі і правоохоронні конституційно-правові відносини. В перших - в позитивній формі реалізується права і обов’язки, які складають зміст правовідносин, в других - реалізуються права і обов’язки, пов’язані з правовою охороною приписів, які закладені в конституційно-правових нормах, і встановлюють ті чи інші обов’язки суб’єктів. Наприклад, на основі конституційної норми, яка закріплює, що право приватної власності охороняється законом, виникають правоохоронні конституційно-правові відносини, а на основі норми про те, що в Україні визнається приватна власність ( ч. ст. ), - правоустановчі відносини. Виникненню конкретного державно-правового відношення на базі правової норми передує юридичний факт. Саме з нього починається реалізація державно-правової норми. Завдяки юридичному факту конкретний суб’єкт стає учасником даних правовідносин, власником відповідних прав і обов’язків.

Юридичний факт - це подія або дія, яка тягне за собою виникнення, зміну або припинення правовідносин. Подія відбувається незалежно від волі суб’єкта, дія пов’язана з волевиявленням останнього. Дії, в свою чергу, можуть класифікуватися на юридичні акти і юридичні вчинки. Як правило, розвиток правовідношення, його рух спонукається цілою системою, ланцюгом юридичних фактів. Наприклад, виникнення правовідносин по громадянству породжується такою подією, як народження громадянина. Виникненню правовідношенняя, змістом якого є реалізація виборчого права громадянина, передує цілий ланцюг юридичних фактів : прийняття актів про призначення виборів, про створення виборчих округів, комісій, дільниць, складання списків виборців, включення в списки даного громадянина, настання часу, встановленого для початку голосування. Отриманням виборчого бюлетеня - правовідношення по реалізації права вибирати і бути обраним закінчується.

До суб’єктів конституційно-правових відносин відносяться : народ, держава, депутати, органи державної влади, виборчі комісії, збори виборців і т.ін. Народ виступає у якості суб’єкта конституційно-правових відносин при проведенні референдуму, виборів парламенту, Президента України. Суб’єктами конституційно-правових відносин є держава - Україна і Автономна Республіка Крим в її складі. В якості суб’єктів правовідносин виступають області і міста, крім того суб’єктами конституційно-правових відносин є органи державної влади, органи місцевого самоврядування, політичні партії і інші суспільні об'єднання громадян, збори громадян, збори виборців, окремі громадяни. В загальній формі можна сказати, що суб’єктами конституційно-правових відносин можуть бути ті, на кого конституційно-правові норми покладають певні обов’язки і кому надають права. В окремих випадках суб’єктами конституційно-правових відносин виступають іноземні громадяни і особи без громадянства ( наприклад, при подачі заяви про набуття українського громадянства).

3.