Діяльність українських юристів за доби гетьмана П.Скоропадського

Якостей юриста-теоретика помітно набував у цей період випускник 1889 р. юридичного факультету Київського універ­ситету, нащадок козацького роду Шолух зі Звенигородщини суддя Одеського окружного суду з величезним стажем, голо­ва Одеського українського революційного керуючого коміте­ту у 1917 р., дійсний член Київського юридичного товариства С.Шелухін (1864 — 1938). За доби гетьманату він був членом Державного сенату і протягом усього існування режиму очо­лював делегацію на мирних переговорах з РСФРР. Шелухін — один з небагатьох державних діячів, який обіймав відповідальні посади за будь-якої влади, окрім радянської. До цього він пра­цював у Правительствуючому сенаті в Петербурзі, був гене­ральним суддею і міністром судових справ при Центральній Раді, а при Директорії -— міністром юстиції. Вже тоді і рані­ше Шелухін під власним ім'ям або псевдонімами «С.Павлен­ко», «С.Просвітянин», «С.Денезький», «С.Кондратенко» напи­сав ряд праць, що були опубліковані до революції або у розглядуваний період¹. Його праворозуміння грунтувалось на юснатуралістичному фундаменті, а державницький ідеал спо­чатку полягав у побудові сильної автономної України у складі федеративної правової Російської республіки.

Починаючи з квітня 1917 р., він зайняв досить сильну і юридично обгрунтовану самостійницьку позицію, що базува­лась на розумінні Переяславського договору в руслі концепції В.Сергієвича, тобто як персональної угоди з династією Рома- нових. Звідси мислитель, залишаючись навіть членом УПСФ, робив висновок: з поваленням Романових Україна відновила свої суверенні права^{[152] [153].}

Розпочав С.Шелухін і роботу з такої важливої проблеми, як упорядкування української юридичної термінології¹. У складі очолюваної ним спеціальної комісії, створеної для цієї мети у травні 1918 р., плідно працював та ще й головував у лексиког­рафічній секції уже згадуваний відомий український музи- кознавець-фольклорист К.Квітка. Але виявився зовсім забу­тим його внесок в українську юридичну науку, зокрема, у формування концептуальних засад революційного конститу­ціоналізму. А тим часом роботи, які він опублікував із цих проблем одразу по закінченні юридичного факультету Універ­ситету св. Володимира, були піонерськими в українській юрис­пруденції і відповідали найвимогливішим доктринам консти­туційної, правової держави, поділу влади, піднесення ролі суду в захисті основного закону, прав і свобод громадян^{[154] [155].}

Збагачували «доктринальну конституцію» за доби гетьман­щини й інші українські юристи. Йдеться, зокрема, про міністра праці Української держави, колишнього декана юридичного факультету Новоросійського, професора Кам'янець-Подільсько- го університету, Київського політехнічного інституту В.Косинсь- кого (1864 — ?) — одного з-поміж дванадцяти академіків — зас­новників УАН, члена її відділу соціальних наук, який ще до революції обстоював засади конституціоналізму і парламен­таризму, за що переслідувався самодержавством і заарешто­вувався, концентрував свої наукові пошуки у галузі аграрних відносин, земельної ренти, кооперації, видавав змістовні робо­ти і в нелегкий для науки розглядуваний період¹.

Брат знаменитого Б.Кістяківського і син не менш відомого О.Кістяківського, приват-доцент Київського і Московського університетів, автор робіт «Боргова відповідальність спадкоємця у римському праві» (1900), «Поняття про суб'єкт права» (1903) та ін., переконаний автономіст-федераліст І.Кістяківсь- кий (1876 — 1940) за доби П.Скоропадського обіймав посади судді Генерального суду, державного секретаря, сенатора Дер­жавного сенату та міністра внутрішніх справ, організуючи при цьому безжалісні репресії як проти членів УНС, так і проти більшовиків^{[156] [157].}

Наступник Кістяківського на посаді державного секретаря правознавець-сенатор С.Завадський (1871 — 1943) особисто складав чимало законопроектів, серед яких треба виокремити закон про тимчасове верховне управління Українською дер­жавою, що мав силу діючого конституційного закону. Син автора гімну України, юриста, одного з фундаторів юридичної етнографії П.Чубинського професор юридичного факультету Харківського університету, міністр судових справ у гетьмансь­кому уряді М.Чубинський (1872 — 1943) і на цій посаді, і як голова Карного генерального суду Державного сенату (з 3 сер­пня 1918 р.), рішуче відкидаючи войовничий націоналізм^[158], збагачував українську доктрину революційного конституціо­налізму розглядуваного періоду з позицій переконаного при­хильника соціологічної школи у кримінології, одного з голов­них авторів статуту УАН тощо¹.

Як висококваліфікованих юристів у гетьманському уряді знали міністра юстиції (з 14 листопада 1918 р.) В.Рейнбота, міністра земельних справ (з 24 жовтня 1918 р.) В.Леонтовича (1866 — 1933), міністра праці (з 24 жовтня 1918 р.) М.Сла- винського (1868 — 1945)^{[159] [160], міністра освіти (з 24 жовтня 1918 р.) П.Стебницького (1862 — 1923)[161], міністра судівництва (з 24 жовтня 1918 р.) А.В'язлова (1862 — 1919), міністра сповідань (з 24 жовтня 1918 р.) О.Лотоцького (1870 — 1939)[162] та інших державних діячів.}

Затворницький, Тізенгаузен, Лошкарьов, Тулов, Хруцький та ін.). Продовжували діяльність і юридичні товариства. Зокрема, у вересні — грудні 1918 р. у Києві під редакцією професора В.Синайського виходив журнал «Право и жизнь», який вида­вала створена ним місцева громада молодих юристів, а до січня 1919 р. було видрукувано три номери неофіційного органу Українського правничого товариства «Закон і право» зі змістов­ними статтями Б.Кістяківського, П.Стебницького, С.Шелухі- на, Б.Метти, В.Лебединського та інших українських юристів, які робили свій внесок у збагачення теоретичних підходів до процесів революційного конституціоналізму.

Деякі відомі українські правознавці у цей період активно співробітничали з опозиційними більшовикам групами у Москві. Йдеться, зокрема, про П.Новгородцева, який з 1906 р. відійшов було від політичної діяльності, а після Лютневої ре­волюції знову став членом ЦК партії кадетів, входив до складу Особливої наради А.Денікіна, спільно з Кривошеїним, Турком і Леонт'євим очолив «Правий центр»¹; про В.Гессена — члена конституційної комісії Тимчасового уряду, редактора юридич­ної газети «Право»; про С.Котляревського — члена «Ради сус­пільних діячів», «Тактичного центру», «Національного цент­ру», за що він був заарештований у 1919 р. і відданий до суду Верховного революційного трибуналу РСФРР^{[163] [164].}

Ще раніше російську юстицію очолював нащадок відомого козацького роду, спочатку товариш міністра, згодом міністр юстиції Тимчасового уряду активний народний соціаліст О.За- рудний (1863 — 1934).

Окремо слід сказати й про те, що О.Зарудному¹ належить і безпосередній внесок у збагачення «доктринальних консти­туцій». Використовуючи будь-яку нагоду, з офіційних трибун Тимчасового уряду і у практичних справах він демонстрував свою відданість радикально-реформаторським ідеям вдоско­налення системи правосуддя і судочинства свого батька С.За- рудного — автора та ідейного натхненника судових реформ 1864 р. О.Зарудний відкрито заявляв, що до кінця свого життя буде свято шанувати основи судочинства, закладені у цю пам'ятку, і вважає неприпустимим руйнувати її фундамент. Дотримую­чись принципів законності, він так і не піддався шаленому тиску щодо негайного розслідування і покарання учасників більшовицьких заворушень у липні 1917 р., за що й був відсто­ронений від посади міністра юстиції. З цих же причин О.За­рудний не розпочинав кримінального переслідування Генераль­ного секретаріату, доки його (з 25 вересня 1917 р.) не змінив останній міністр юстиції Тимчасового уряду цивіліст з Мос­ковського університету П.Малянтович. Кинути В.Винниченка і його товаришів за грати Малянтовичу завадила лише Жовт­нева революція^{[166] [167] [168].}

Відзначаючи роль українських правознавців, які за доби революційного конституціоналізму 1917 — 1920 рр. працюва­ли у Москві та Петербурзі, особливий акцент зробимо на до­робку Ф.Кокошкіна та М.Лазаревського — вихідців з Украї­ни, яким належить безпосередня видатна заслуга в формуванні конституціоналістських концепцій. Нагадаємо, що перший з них був одним із найближчих соратників І.Петрункевича. У розглядуваний період цей земляк М.Грушевського з Холм- щини жив недовго. Посідаючи посаду державного контролера Тимчасового уряду і голови Особливої наради для підготовки Положення про вибори, він продовжував роботу над моделлю правової держави, регламентом розробки Установчими збо­рами російської конституції як договірного, а не октройова- ного основного закону, що закріплював би конституційну мо­нархію, рішуче боровся з анархістськими настроями, за що, врешті-решт, може й поплатився життям¹.

М.Лазаревський очолив Юридичну нараду Тимчасового уря­ду^{[169] [170] [171], а з жовтня 1917 р. — ще й створену при Нараді Особливу комісію по складанню проекту Основних законів (конституції), яка підготувала пакет документів по скликанню Установчих зборів, що були призначені на 28 листопада (11 грудня) 1917 р., по порядку переходу влади від Тимчасового уряду до пред­ставницького органу. З 19 розділів проекту Комісія встигла обговорити лише п'ять. Серед них — Положення про вибори до Установчих зборів від 20 липня 1917 р., Висновки про поря­док відкриття Установчих зборів, Тези до питання про Верх­ню палату тощо[172]. Лазаревський і його товариші вибудовували модель президентської республіки Росії як унітарної держави з наданням певних автономних прав адміністративно-терито­ріальним її складовим. Політична автономія передбачалась тільки для Фінляндії, а інші національні території Росії, в тому числі і Україна, фактично ставали областями унітарної держа­ви. Президент отримував величезні повноваження, у тому числі в галузі політичного конституційного контролю.}

У період революційного конституціоналізму робили свій вне­сок у скарбницю юридичних знань за межами рідної землі й чимало інших українських правознавців або тих з них, доля яких тісно пов'язана з Україною. Не полишав ані на мить на­укової і викладацької роботи доктор державного права, май­бутній академік ВУАН О.Малиновський (1868 — 1932), який у 1917 — 1920 рр. працював у Донському (колишньому Вар­шавському) університеті навіть тоді, коли займав посади голо­ви Ростовського міського комісаріату або співробітника управ­ління народної освіти при денікінському уряді.

Блискучу роботу¹ видав у Петрограді знаменитий побор­ник природного права і правової держави з Миколаєва В.Гес- сен (1868 — 1920). У ній вчений переконливо доводив не­обхідність усезагального виборчого права виключно на пропорційній основі, обгрунтовував найважливіші для докт­рини конституціоналізму тези щодо актуальності правового обмеження «деспотизму демократичних представницьких зібрань, що може бути таким же нестерпно тиранічним, як і деспотизм однієї особи чи небагатьох»^{[173] [174], негайного «затверд­ження незалежності суду і незмінності суддів» Установчими зборами ще до ухвалення ними демократичної конституції тощо.}

Його кузен з Одеси, соратник і однодумець Й.Гессен (1866 — 1943) у тому ж Петербурзі за розглядуваної доби видав досить важливу для збагачення «доктринальних конституцій» робо­ту^[175], в якій прагнув примирити позитивістів і юснатуралістів. Перших він закликав завжди пам'ятати, що «земні закони» повинні відповідати природному праву, а других — «не роби­ти з природного права ідола», не використовувати «вільне тлу­мачення закону для повного викривлення його дійсного змісту»^[176].

До того ж самого прагнув і знаменитий український цивіліст з Глухівщини Й.Покровський (1848 — 1920), який працював у Москві і видав тут за буремної доби свої «Основні проблеми цивільного права» (1917) та «Історію римського права» (1918, третє видання). Торкаючись проблем персоналізму і транс- персоналізму (індивідуалізму і колективізму) крізь призму юриспруденції, Й.Покровський доводив, що jus naturale як абсолютне начало розумної справедливості завжди виникає тоді, коли позитивне право «витісняє життя». Він висловлю­вав побоювання, що соціалізм може назавжди знищити ци­вільне право, і застерігав раціоналістів від використання док­трин природного права для надто вільного тлумачення закону, що може «відкрити двері суддівському суб'єктивізму і свавіл­лю».

Земляк братів Гессенів, теж вихованець Новоросійського університету О.Ізгоєв (АронЛанде, 1872 — 1935), безпосеред­ньо причетний до формування І.Петрункевичем новітніх кон­ституційних проектів¹, у 1917 р. видав у Петербурзі працю^{[177] [178], яку присвятив проблемам боротьби з диктатурою, ефектив­ного захисту конституції, ухваленої Установчими зборами, пошуку мирних, суто правових шляхів переходу до соціалізму.}

Ще один соратник Петрункевича правознавець В.Водово- зов (1864 — 1933), що входив до керівного органу київського осередку «Союзу визволення», у квітні 1917 р. звернувся до проблематики правового статусу установчої влади взагалі і російських Установчих зборів зокрема^[179]. Він вимагав чіткого розмежування установчої і законодавчої влади, припинення «божевільної політики Миколи И, який зруйнував навіть ту слабку законність, що існувала за колишніх царів»^[180], вироб­лення демократичної конституції і її надійного захисту від порушень.

Майже водночас з Водовозовим опублікував однойменну роботу один з найталановитіших учнів Л.Петражицького К.Со­колов (1883 — 1927)^[181]. Він збагатив теорію конституціоналізму оригінальними висновками про «демократичну диктатуру», ієрархію режимів у ланцюжку правового руху (знизу доверху) «абсолютна монархія — парламентарна республіка — дуалі­стична монархія — дуалістична республіка — безпосередня республіка» тощо.

2.8.