Доктрина конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного статусу Конституційного Суду України

Реалізація Конституційним Судом України свого статусу як органу конституційної юрисдикції неможлива без утвердження у процесі відправлення конституційного судочинства науково обґрунтованих правових засад.

Про нагальну потребу формулювання доктринальних положень у сфері конституційного судочинства свідчить і наявність спірного і недостатньо обґрунтованого погляду про ліквідацію органу конституційної юрисдикції в Україні і створення конституційної палати у складі Верховного Суду України, посилаючись лише на суб’єктивне ставлення до ролі конституційного судочинства у системі форм здійснення правосуддя (В. Сердюк). Зокрема, зазначено про те, що конституційне правосуддя невиправдано «звеличене».

Однак формування ефективного конституційного судочинства є тривалим процесом. Зокрема у Франції термін складав п’ять років, а у США - більше п’ятдесяти років.

Здійснення процедур відправлення конституційного судочинства є гарантією конституційної законності у державі, що має бути відображене у конституційних матеріальних і процесуальних нормах. Зважаючи на те що принцип конституціоналізму потребує обмеження державної влади і забезпечення недоторканності прав і свобод людини і громадянина, конституційну законність та пов’язане із нею конституційне судочинство слід визначати як превентивний фактор, тобто як засіб обмеження влади, а не спосіб її реалізації.

Отже, зазіхання на існування органу конституційної юрисдикції, конституційне судочинство у будь-якій формі, що склалася залежно від тенденцій і особливостей державотворення, політико-правового середовища у кожній державі (хоча б на рівні теоретичних міркувань), фактично свідчать про намагання обґрунтувати ліквідування конституційної законності і відновлення авторитаризму.

Якщо звернутись до тенденцій європейської конституціоналізації, необхідно відзначити зростання ролі конституційних і наднаціональних судів, які здійснюють судовий контроль законодавства. Призначенням такого контролю є гарантування реального захисту суб’єктивних прав і свобод, ефективності і доступності правосуддя для усіх відповідно до загальноприйнятих конституційних європейських стандартів. При цьому забезпечується гнучке тлумачення таких стандартів, відповідне сучасним реаліям суспільного розвитку [69, с. 65].

Вчені відмічають зростання ролі судової практики у генезисі форм права внаслідок так званої судової правотворчості. Особливе значення при цьому надається органу конституційної юрисдикції як головному «провіднику» конституційної доктрини, у рішеннях якого остання формалізується та може претендувати на статус джерела права [57, с. 75].

Саме поняття «доктрина» є комплексним. Доктрину (лат. — doctrina — вчення) визначають як систематизоване політичне, ідеологічне або філософське вчення, концепцію, сукупність принципів [293, с. 142]. Існують і інші визначення змісту поняття «доктрина» - як систематизоване вчення, цілісна концепція, сукупність принципів, які використовуються як основа програмної дії, система офіційних положень з будь-якого питання державного життя [256, с. 175; 259, с. 142]; як цілісна теорія [266].

О. Ф. Скакун визначає правову доктрину як акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, розроблені вченими з метою удосконалення законодавства, усвідомлені суспільством і визнані державою обов’язковими [251, с. 453].

У національному законодавстві термін «доктрина» безпосередньо застосовується у випадках визначення сутності національної доктрини розвитку освіти [195], воєнної доктрини [186].

Однак незалежно від того, якою є галузева належність певної доктрини, її сутність полягає у системному застосуванні сукупності концептуальних ідей, поглядів, принципів. Зокрема, національною доктриною розвитку освіти визначено систему концептуальних ідей та поглядів на стратегію і основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття. Воєнна доктрина України визначена як сукупність керівних принципів, воєнно -політичних, воєнно-стратегічних, воєнно-економічних і військово-технічних поглядів на забезпечення воєнної безпеки держави.

Термін «доктрина» зустрічається й у нормативно-правових актах, якими регулюються, наприклад, питання розвитку правосуддя. Зокрема, в Указі Президента України від 10 травня 2006 року № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів» зазначається про доктрину верховенства права [191].

Узагальнюючи теоретичні положення щодо сутності поняття «доктрина» в наукових публікаціях російських вчених, Т. О. Дураєв зазначає, що це поняття може бути використане для позначення таких явищ: 1) вчення, філософсько-правова теорія; 2) точка зору вчених-юристів з певних питань

правотворчості та правозастосування; 3) наукові праці найбільш авторитетних дослідників у галузі держави і права. Він вказує на наявність великого видового різноманіття даної категорії, яке існує у науковій літературі, політичних документах: природно-правові, правові, державно- правові доктрини, доктрина національної безпеки, екологічна доктрина, конституційна доктрина, військова доктрина тощо.

конституційного ладу, основних прав і свобод людини і громадянина, забезпечення верховенства та прямої дії Основного Закону [57, с. 76-77].

З такою науковою позицією можна погодитись, але тільки частково. У правових позиціях органу конституційної юрисдикції мають бути відображені не лише думки його суддів як авторитетних правознавців. Вони мають ґрунтуватись на концептуальних положеннях судочинства (верховенство права, конституційна законність, пріоритет прав і свобод громадян, їх законних інтересів та інші), традиціях уявлення про державу як джерело найважливіших політичних рішень.

Д. Дж. Елейзер наголошував, що континентальна європейська держава найбільше відділена за своєю структурою від громадянського суспільства, ніж всеохоплююча політична асоціація в англо-американській традиції, і більш централізована, ніж проста сукупність різнорівневих урядів [321, с. 109]. З теоретичних позицій цей погляд розуміється так. Громадянське суспільство має бути меншою мірою залучене до оспорювання власне конституційності дій та рішень органів влади, а юрисдикційні засоби, які забезпечують конституційність дій держави щодо громадянського суспільства, мають більшою мірою концентруватись у межах державних структур політичної системи [330, с. 18].

Наслідком підтримання позиції зору про найбільший ступінь відокремлення держави і громадянського суспільства є наукова позиція про обережність у підтриманні необхідності існування інституту конституційної скарги. Цей інститут був підданий критиці професором філософії права О. Пферсманном, який зазначав, що із ускладненням завдань сучасних правових держав спостерігається дедалі більший відрив від теоретичної моделі «всеохоплюючої правової держави», де суміщаються захищеність суб’єктивних прав із єдністю та правонаступництвом розвитку правових норм.

Якщо розглянути наукові погляди на сутність доктрини у широкому розумінні - не тільки у контексті конституційного судочинства, а й щодо її впливу на витоки права, можна зазначити, що серед вчених не існує єдності думок щодо визнання доктрини джерелом права.

Л. П. Ануфрієва, К. О. Бекяшев, Г. К. Дмитрієв вважають, що доктрина не є джерелом права, але вона відіграє певну роль у розвитку та вдосконаленні права та допоміжну роль у правозастосовчому процесі при встановленні змісту застосовуваних норм [134].

Думку про те, що доктрина не є джерелом конституційного права, обґрунтовує О. Є. Кутафін. Аналізуючи діяльність органу конституційної юстиції Російської Федерації, він зазначає, що акти Конституційного суду не створюють правових норм і не можуть вважатися джерелами конституційного права. Акти законодавства або їх окремі положення, визнані неконституційними, втрачають силу і не підлягають застосуванню. Отже, законодавець приводить норми закону у відповідність до Конституції, а не постанов Конституційного суду [121, с. 145-146].

Наукова позиція О. Є. Кутафіна, вбачається, с спірною. Дійсно, орган конституційної юстиції приймає рішення про відповідність чи невідповідність Основному Закону певного акта чи його окремого положення, і внаслідок прийняття рішення про неконституційність цей акт чи положення втрачає законну силу.

О. Ф. Скакун вказує на те, що правова доктрина є джерелом права не в усіх державах, хоча значення наукових праць юристів для формування моделі правового регулювання визнається законодавцями багатьох країн. Роль правової доктрини сьогодні важлива для правотворчості - вона сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій. В Україні правова доктрина офіційно не визнається джерелом права, однак використовується у правотворчості і правозастосуванні, думка вчених враховується при підготовці нормативно- правових актів [251, с. 453].

Н. О. Богданова обґрунтовує розуміння сутності конституційної доктрини як характеристики результатів діяльності Конституційного суду Російської Федерації. При цьому дослідниця зазначає, що рішення Конституційного суду не є частиною нормативної системи, однак суттєво впливають на неї і належать до джерел науки конституційного права, поєднуючи у собі теоретичні і правові основи [20, с. 65]. Тим самим Н. О. Богданова вказує на реалізацію конституційної доктрини у процесуальній формі - як результату діяльності органу конституційної юстиції Російської Федерації. Подібними до такої точки зору є і наукові погляди О. Є. Кутафіна [57, с. 77-78; 121].

М. М. Марченко вважає, що доктрина, хоча і не визнається формальним джерелом права, але розглядається як реально існуюче та таке, що справляє фактичний вплив на право, вторинне джерело [133]. Щодо точки зору М. М. Марченка доцільно зазначити, що навряд чи можна виділяти вторинне джерело права. За логікою такої наукової позиції необхідно визначати наявність і первинного джерела. При цьому логічно постає питання про можливість подальшого виділення й інших рівнів джерел права. Наслідком такої наукової думки може бути термінологічна плутанина. Крім того, стає незрозумілою мета виділення таких рівнів джерел права. Вбачається, дослідник мав на увазі існування впливу доктрини на систему права і при цьому намагався підкреслити важливість такого впливу.

Необхідно вказати на те, що доктрина як сукупність наукових поглядів дає змогу сформулювати у законодавчому акті норми -дефініції, правові позиції органу конституційної юстиції.

Т. М. Пряхіна і Т. Я. Хабрієва розглядають доктрину як юридично значущий аргумент правової позиції Конституційного суду, єдине джерело, яке визначає правила інтерпретації конституційних норм, принципи та канони тлумачення. При цьому доктринальне тлумачення визначається як важливий орієнтир при тлумаченні [206; 295, с. 27]. Звідси Т. М. Пряхіна робить висновок про важливість офіційної конституційної доктрини, насамперед для самого Конституційного суду, оскільки вона є підґрунтям єдиного підходу щодо тлумачення та прийняття рішень. Не менш важливими є доктринальні положення і для інших суб’єктів правовідносин, оскільки завдяки їм у них формується конституційний склад мислення [57, с. 79; 207].

Проведений аналіз наукових поглядів щодо ролі конституційної доктрини у системі права дав змогу визначити наявність таких, інколи протилежних думок:

- вона не є джерелом права, але відіграє певну роль у розвитку та вдосконаленні права та допоміжну роль у правозастосовчому процесі при встановленні змісту застосовуваних норм;

- є джерелом права не в усіх державах, а її роль важлива для правотворчості, оскільки сприяє удосконаленню нормативно-правових актів, створенню нових правових понять і категорій;

-;она не є джерелом конституційного права,

- розглядається як реально існуюче та таке, що справляє фактичний вплив на право, вторинне джерело;

- є характеристикою результатів діяльності органу конституційної юстиції;

- вона є юридично значущим аргументом правової позиції органу конституційної юстиції.

Спільним для усіх цих наукових позицій є визнання, безумовно, істотного впливу доктрини (конституційної доктрини) на право. Відмінність полягає у характеристиці цього впливу. Від ключового, внаслідок якого доктрина визнається джерелом права, до прикладного, внаслідок якого роль доктрини зводиться до впливу на формулювання правової позиції Конституційного Суду.

Вбачається, що конституційну доктрину навряд чи можна визнавати джерелом конституційного права. У теорії права юридичними джерелами або формами права визнають офіційні форми зовнішнього вираження і закріплення правових норм, що діють у певній державі [77, с. 326; 251, с. 451]. Існує і ширший погляд на джерела права. Їх розрізняють: а) за матеріальним змістом (матеріальні умови життя суспільства, система економічних зв'язків, форми власності тощо); б) за ідеальним змістом (правова свідомість); в) за юридичним змістом (різні форми - засоби вираження, об'єктивація правових норм). У юридичному значенні під джерелами права розуміють форму вираження, об'єктивацію державної волі. Основними видами джерел конституційного права у світі є нормативно- правові акти, судові прецеденти, правові звичаї, а інколи міжнародні і внутрішньодержавні договори [107, с.28-29].

Існує думка про те, що доктрина має декілька загальних рис із нормативно-правовим актом, а саме законом: вона виходить з органу державної влади, переважно має нормативний характер, приймається у суворо визначеному законом порядку, є офіційно опублікованими текстами, завжди обов'язкова для своїх адресатів, діє безпосередньо, остаточно, зумовлює втрату юридичної сили правовими нормами, адресатами здебільшого є невизначене коло осіб, держава забезпечує обов'язковість рішень органу конституційної юрисдикції не лише нормативно-правовими актами, а й відповідними організаційно-примусовими заходами [57, с. 81].

Вбачається, що у цій науковій позиції сплутано доктрину як сукупність ідей, правових поглядів, тобто як витоки чи джерело прийняття рішень і висновків органом конституційної юстиції, і саме рішення чи висновок.

Конституційна доктрина не є офіційною формою зовнішнього виразу і закріплення норм конституційного права, не є нормативно-правовим актом чи судовим прецедентом або правовим звичаєм. На підтвердження висновку про те, що конституційна доктрина не є правовим звичаєм, слід навести одне з висловлювань римських юристів: «Ratio est formalis causa consuetudinis». Тобто інтерес є причиною утворення звичаю. Конституційна доктрина складається не з інтересу, а з обґрунтованих наукових думок, поглядів, ідей, концепцій, принципів. Вона дійсно є юридично значущим аргументом правової позиції органу конституційної юстиції.

Стосовно співвідношення доктрини і судової практики слід зазначити таке. Судова практика являє собою юрисдикційну діяльність органів судової гілки влади щодо застосування юридичних приписів процесуального законодавства. Доктрина є ідейним, теоретичним, концептуальним наповненням судової практики. Водночас через судову практику, зокрема практику діяльності Конституційного Суду України, конституційна доктрина і доктрина конституційного судочинства отримує своє офіційне закріплення у рішеннях чи висновках Суду, окремій думці судді.

Сам термін “конституційна доктрина» у рішеннях Конституційного Суду України, окремій думці суддів Конституційного Суду використовується неодноразово. Наприклад, у окремій думці судді Конституційного Суду України В. Д.Бринцева у справі за конституційним поданням Вищої ради юстиції про офіційне тлумачення положення частини п’ятої статті 20 Закону України “Про судоустрій України» [231] зазначений термін застосовується для визначення конституційного статусу Президента України (хоча цей статус визначений Конституцією України). Суддя вказує, що відповідно до конституційної доктрини України Президент України не віднесений до жодної з гілок влади.

Про доктрину як про певну форму нормативно -правового акту вказується у Рішенні Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 7-рп/2005 у справі за конституційним поданням 52 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень Указу Президента України «Про заходи щодо підвищення ефективності управління нафтовою галуззю» від 16 липня 2004 року № 814 (справа про управління нафтовою галуззю) [230]. Зазначено, що «національна безпека України забезпечується шляхом проведення виваженої державної політики відповідно до прийнятих в установленому порядку доктрин».

Отже, у теоретичних дослідженнях, чинному законодавстві, рішеннях Конституційного Суду України, окремій думці його суддів зустрічаються такі поняття, як «доктрина», «конституційна доктрина».

У зв’язку з цим доцільно зазначити, що узагальнюючою є категорія «доктрина». Її зміст полягає у сукупності концептуальних положень наукової думки, світогляді, що проявляється через відповідний методологічний підхід до розуміння та вивчення певного явища чи процесу. Ця узагальнююча категорія знаходить продовження і уточнення у видових категоріях і поняттях. Зокрема, таким є поняття «конституційна доктрина», що являє собою сукупність наукових поглядів, принципів, методологій (сформованих теоретичних підходів) та відповідних методів (способів та засобів наукового пошуку та аналізу) щодо конституційного ладу в державі. Про доктрину конституційного судочинства доцільно зазначати як про категорію, вужчу за змістом, ніж категорія «конституційна доктрина». Доктрина конституційного судочинства являє собою сукупність ідей, наукових поглядів, принципів щодо процесуальної форми реалізації конституційної доктрини. Сутність доктрини конституційного судочинства полягає у поєднанні двох складових - передумов формування та процесуальної форми реалізації. Передумови формування доктрини конституційного судочинства являють собою сукупність чинників соціально-економічного та політико-правового характеру, тенденцій державного будівництва, наукових концепцій. Процесуальні форми реалізації доктрини конституційного судочинства проявляються у правових позиціях органу конституційної юстиції, які відображені у мотивувальній та резолютивній частинах відповідних рішень, висновків і впливають на розвиток системи законодавства. Термін «правова позиція» застосовується переважно в дослідженнях з конституційного права. При цьому в українській юридичній науці сутність правової позиції Конституційного Суду України розкрита вкрай недостатньо. Побічно, власне прямо не вказуючи на правові позиції, але за змістом, фактично зазначаючи про них, торкалися цього питання при вивченні проблем тлумачення

Конституційним Судом України конституційних норм, юридичної природи актів Конституційного Суду України (В. О. Гергелійник [40, с. 156-163], М. Д. Савченко [239, с. 38-48], М. В. Савчин [241, с. 170-182],

В. Є. Скомороха, І. Пшеничний [254; 253], В. П. Тихий [276],

В. М. Шаповал [311] та інші). На підтвердження того, що зазначені наукові погляди, хоча і прямо не вказують на сутність правових позицій Конституційного Суду України, але певною мірою стосуються цієї проблеми, можна навести визначення офіційного тлумачення Конституції та законів України, сформульоване М. Д. Савенком. Поняття офіційного тлумачення він визначає як роз’яснення (інтерпретацію) дійсного змісту Конституції та законів України за встановленою процедурою та з використанням відомих методів і способів тлумачення з метою забезпечення їх найповнішої реалізації усіма правовими формами, обов’язкове для всіх державних органів і окремих осіб [239, с. 44]. На продовження цього визначення, можна зазначити, що конституційною доктриною визначаються підстави застосування та сукупність методів, способів тлумачення, що знаходить свою процесуальну форму реалізації у вигляді відповідної правової позиції.

Певною мірою проблема сутності правових позицій органу конституційної юстиції вивчалась представниками російської науки конституційного права стосовно правових позицій Конституційного суду Російської Федерації.

У наукових дослідженнях сутність правової позиції визначалась у широкому та вузькому розуміннях.

У вузькому розумінні правову позицію визначено як частину рішення конституційного суду - фрагмент його мотивувальної частини (Г. О. Гаджиєв, С. Г. Пепеляєв) [37, с. 56] або остаточний висновок суду у справі, що виражається у рішенні і наводиться у мотивувальній частині як система аргументів (Н. С. Волкова, Т. Я. Хабрієва [296, с. 42, 43]).

Наукові погляди зазначених вчених тотожні за сутністю тому, що вказують на правову позицію як фрагмент частини рішення конституційного суду - мотивувальної частини. Т. Я. Хабрієва і Н. С. Волкова точно вказують на те, який саме фрагмент мотивувальної частини являє собою правову позицію - сукупність аргументів.

Б. А. Страшун вважає правовою позицією тлумачення, яке міститься у мотивувальній частині постанови Конституційного суду (крім постанов про офіційне тлумачення Конституції) [262, с. 6].

Розуміння того, що правова позиція являє собою тільки остаточний висновок суду у справі, був зроблений Н. С. Волковою і Т. Я. Хабрієвою у 2000 році. Пізніше, у 2005 році, цю наукову точку зору було поглиблено, і правова позиція Конституційного суду Російської Федерації визначена як результат діяльності Суду щодо здійснення тлумачення конституційних положень та співвіднесених правових норм, який відображає аргументовані судження та висновки Суду з конкретних конституційно-правових проблем [33, с. 34].

У широкому розумінні про правову позицію вказують як про ставлення до певних конституційно-правових проблем, закріплених у його рішеннях, як результат, процес надання аргументів та формулювання висновків Суду, як інтелектуально-юридичний зміст судового рішення [244, с. 128].

До широкого розуміння сутності правової позиції можна віднести точку зору Г. О. Гаджиєва, який визначає правову позицію як принцип вирішення однорідних справ з метою уникнення судової помилки [36, с. 22]. М. В. Вітрук вважає, що правові позиції виступають матеріальними критеріями нового правового регулювання, надають йому визначені параметри, є своєрідними моделями майбутніх правових норм. Вони є правовими висновками Конституційного суду як результат інтерпретації (тлумачення) Конституції та конституційного смислу (аспектів) галузевих законів та інших нормативних актів у межах компетенції. Правові позиції усувають невизначеність у конкретних конституційно-правових ситуаціях і є правовою основою кінцевих рішень Конституційного суду [32, с. 42, 95].

Критично ставлячись до зазначеного погляду М. В. Вітрука, К. А. Сасов зауважує, що виділення правової позиції як правової основи кінцевих рішень Конституційного суду означає покладання в основу рішень Суду чогось невизначеного, того, що не має власне правового змісту в загальній теорії права. Правова позиція виступає таким внесистемним феноменом, місце якого серед відомих категорій права поки що не визначене. Тим самим суд виводиться за межі загальних юридичних зв’язків єдиної судової системи [244, с. 130].

Точка зору К. А. Сасова не може сприйматися остаточною, оскільки пов’язана із буквальним тлумаченням наукової позиції М. В. Вітрука. Зазначаючи про те, що правові позиції є правовою основою кінцевих рішень Конституційного суду, М. В. Вітрук, убачається, мав на увазі доктринальне підґрунтя формування правових позицій, вводячи їх до структури правової матерії. Хоча не можна повністю погодитись із таким науковим підходом М. В. Вітрука, однак точка зору стосовно правових позицій як правового підґрунтя рішень органу конституційної юстиції вбачається перспективною. Саме положення конституційної доктрини, принципи, правові ідеї конституціоналізму, наукові погляди, методологічні підходи становлять основу формування правової позиції, яка, у свою чергу, є підґрунтям формування кінцевого рішення органу конституційної юстиції. Воно відтворюється у мотивувальній частині рішення.

Поглиблює погляд М. В. Вітрука на правову позицію Конституційного суду В. О. Єлеонський, який вважає її етапом пізнання конституційної норми права у той чи інший момент часу. Він зазначає, що зміна правової позиції означає зміну тлумачення у результаті продовження пізнання [58, с. 122; 270].

Точка зору В. О. Єлеонського має як позитивні, так і негативні аспекти. Безумовно, позитивним су його підході є визначення сутності правової позиції органу конституційної юстиції через пізнання як безперервний процес усвідомлення конституційної правової матерії. Негативним є наявне обґрунтування зміни правової позиції на підставі більш глибокого усвідомлення правового явища. Вказане фактично означає, що рішення, прийняте раніше на підставі сформованої правової позиції, не є виваженим і недостатньо обґрунтоване, оскільки сформульоване, виходячи з поверхового розуміння конституційної правової матерії.

До ознак правової позиції як загальнотеоретичної категорії відносять: а) об’єктом є право у взаємозв’язку із соціальними процесами та суспільними відносинами; б) її мета - переконати інших суб’єктів у правильності, об’єктивності висновків; в) правова позиція виступає вагомим чинником саморозвитку та самоорганізації права; г) виступає одним з джерел нормотворчої та правозастосовчої діяльності [15, с. 20; 261, с. 38-45].

Слід погодитись із таким підходом до виділення ознак правової позиції у загальнотеоретичному аспекті, оскільки він дає змогу повною мірою охарактеризувати її юридичний зміст. На підставі зазначеного загальнотеоретичного підходу, а також враховуючи особливості статусу органу конституційної юрисдикції в Україні, доцільно визначити ознаки правової позиції Конституційного Суду України, додавши до неї положення про правову позицію як принцип вирішення однорідних справ.

Таким чином, до ознак правової позиції Конституційного Суду України віднесено:

- об’єктом є конституційне право у взаємозв’язку із конституційними процесами та відносинами;

- метою є переконання учасників судового конституційного процесу у правильності рішень чи висновків Конституційного Суду;

- виступає вагомим чинником розвитку насамперед конституційного права та інших галузей права;

- виступає одним з джерел розвитку законодавства;

- є принципом вирішення однорідних справ.

На підтвердження доцільності визначення правових позицій Конституційного Суду як принципу вирішення однорідних справ можна навести їх узагальнення за критерієм рівня правового регулювання прав і свобод людини в Україні, здійснене професором А. О. Селівановим [246, с. 131-253]. Він виділив правові позиції і висновки Конституційного Суду України, які стосуються: а) загальних питань правового регулювання забезпечення прав і свобод людини та рівність їх конституційного статусу; б) окремих прав і свобод; в) прав і свобод людини у галузевому законодавстві України.

Наведемо декілька прикладів правових позицій Конституційного Суду України з визначених груп питань.

До першої групи правових позицій віднесено ті елементи мотивувальних та резолютивних частин рішень і висновків Конституційного Суду України, в яких, зокрема:

- визначається рівень правового регулювання статусу органів дізнання і слідства. У частинах першій і другій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 6 липня 1998 року у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України від 24 квітня 1997 року № 371 «Про Національне бюро розслідувань України» (справа щодо утворення Національного бюро розслідувань України) зазначається про те, що організація, повноваження та порядок діяльності органів дізнання і слідства регулюється виключно законами. Цей висновок здійснений на підставі аналізу норми пункті 14 статті 92 Конституції України;

- здійснюється тлумачення норм Конституції України, які стосуються застосування української мови. У пунктах 1-2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування

державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання їх у навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) визначено таке. При здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування та в інших публічних сферах суспільного життя українська мова як державна є обов’язковим засобом спілкування на всій території України. Поряд з державною мовою при здійсненні повноважень місцевими органами виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування можуть використовуватись російська та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визначаються законами України. В дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України мовою навчання є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд з державною мовою відповідно до положень Конституції України, зокрема частини п’ятої статті 53, та законів України, в навчальному процесі можуть застосовуватись і вивчатись мови національних меншин;

- визначається відповідність Конституції України певних норм чинного законодавства. Частина третя пункту 4, частина друга пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України стосувалось відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 190-1 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання. У мотивувальній частині зазначено, що конституційне забезпечення невід’ємного права кожної людини на життя, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засадах: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативно-правовими актами.

Правові позиції Конституційного Суду України, які стосуються проблемних питань реалізації права на судовий захист, посідають особливе місце серед усіх визначених груп правових позицій, оскільки стосуються функціонування конкретного елементу в системі гарантій дотримання прав людини і громадянина, який існує у демократичній, правовій державі і є її ознакою.

Як приклад правових позицій, що стосуються проблемних питань реалізації права на судовий захист, правові позиції у справі про підвідомчість актів про призначення або звільнення посадових осіб, які містяться у абзацах другому-восьмому пункту 3 мотивувальної частини Рішення

Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України. Сутність правової позиції Конституційного Суду України у цій справі зводилась передусім до доктринального тлумачення норм Конституції України, якими гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Крім того, Суд застосовував конституційну доктрину про принцип поділу державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу, судову, які урівноважують одна одну системою стримань і противаг. Результатом став висновок про те, що призначення на посади та звільнення з посад Президентом України або Верховною Радою України посадових осіб не може обмежувати їх права на судовий захист.

Правові позиції Конституційного Суду України щодо окремих прав і свобод стосувались: права на недоторканність особи, свободу, честь та гідність; права на об’єднання; виборчого права, права на участь в управлінні державою; права на свободу пересування та вибір місця проживання; права на охорону здоров’я; права на власність; права на освіту.

Наприклад, правова позиція Конституційного Суду України у справі стосовно офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та статті 12 Закону України «Про прокуратуру» містилась у частині першій пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України. У ній зазначалось, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав і свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, віднесені свідчення про особу (сімейний стан, освіта, релігійність, стан здоров’я, дані про дату і місце народження та інші персональні дані). Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи має надаватись членом її сім’ї або законним представником. Кожна особа має право знайомитись із зібраною інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

У цій правовій позиції Конституційний Суд України не тільки здійснював нормативне право застосовне [252, с. 414] тлумачення норм законів України «Про інформацію» та «Про прокуратуру», а й виходив із загальнолюдських цінностей щодо свободи, особистої недоторканності.

При формулюванні правових позицій стосовно прав і свобод людини у галузевому законодавстві Конституційний Суд України виходив з букви Конституції України та норм чинного законодавства, відповідного до конституційних положень. Водночас Конституційний Суд з’ясовує конституційний зміст норм через оціночні судження щодо конституційності актів, які перевіряються, проводить певний порівняльний аналіз із використанням засобів і способів порівняльного правознавства (логіко- семантичного, формально-логічного, історичного, порівняльно-правового тощо). Наприклад, у пункті 1 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 29 жовтня 1998 року у справі за конституційним зверненням Вільної профспілки працівників метрополітенів України щодо офіційного тлумачення поняття «професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації», використаного в абзаці шостому частини першої статті 43-1 Кодексу законів про працю України (справа про профспілку, що діє на підприємстві) з’ясовується конституційний зміст зазначеної норми, використовуються логіко-семантичний та формально- логічний методи при формулюванні правової позиції. Так, зазначено, що поняттям «професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації» охоплюється будь-яка професійна спілка (профспілкова організація), яка відповідно до Конституції і законів України утворена на підприємстві, в установі, організації на основі вільного вибору її членів з метою захисту їх трудових і соціально-економічних прав та інтересів, незалежно від того, чи є така професійна спілка стороною колективного договору, угоди. Професійні спілки, які діють на одному і тому ж підприємстві, в установі, організації, мають рівні права і є рівними перед законом.

У кожній із зазначених правових позицій Конституційного Суду України наголошувалось на суворій відповідності букві Конституції України норм чинного законодавства. При цьому у відповідних мотивувальній та резолютивній частинах надавався доктринальний аналіз положень законодавчих актів на предмет їх відповідності засадам конституційного регулювання відповідних суспільних відносин.

Приймаючи рішення та надаючи висновки, Конституційний Суд України виходить з позицій принципу верховенства права, згідно з яким у взаємовідносинах із державою особа виступає як рівноправний суб’єкт, спроможний через засоби конституційного судочинства здійснювати захист своїх прав і свобод шляхом доведення ознак неконституційності актів суб’єктів, наділених владними повноваженнями, які обмежують або звужують права і свободи за винятком випадків, передбачених Конституцією України - наприклад, за умови воєнного чи надзвичайного стану, що прямо передбачено статтею 64 Конституції України. Правові обмеження, які прямо передбачені Конституцією України, містяться і у статтях 29, 34, 35, 36, 39, 41, 44. Наукою конституційного права вони визначаються за ознаками заборони, стримування, недопущення розвитку подій, коли необхідно вводити негативну правову мотивацію, спрямувати їх на захист суспільних відносин і виконання охоронної функції держави. Наявність правових обмежень у Основному Законі не суперечить принципу верховенства права, оскільки встановлює межі правореалізації і закріплює ступінь свободи.

Конституційний Суд України, вирішуючи правовий конфлікт, у своїх правових позиціях прагне гармонізувати інколи взагалі різні інтереси особи, колективу, суспільства, держави із врахуванням правових обмежень і на основі балансу влади і свободи, що проявляється у обов’язковості узгодження правового результату (рішення, висновку) з правами і конституційними цінностями, сформульованими у правових позиціях.

Правові позиції Конституційного Суду України мають багато ознак, притаманних джерелам права. По-перше, вони відображають державну волю, оскільки виникають як акт органу, уповноваженого виразити цю волю у формі, визначеній законодавчо. По-друге, правові позиції мають загальнообов’язковий характер і виступають регулятором певного виду суспільних відносин - конституційних відносин. По-третє, мають певні внутрішні властивості, оскільки впливають на розвиток системи права, слугують орієнтиром у правотворчості та правозастосуванні.

В. В. Лазарєв знаходить у рішеннях органу конституційної юстиції характерні ознаки нормативно-правових актів, що дає змогу сприймати їх як повноцінні джерела права. Він вказує на наближення їх за змістом до доктрини актів органу конституційної юстиції, в яких виражені правові позиції [123, с. 49].

Стосовно рішень чи висновків Конституційного Суду України слід зазначити, що їх навряд чи доцільно відносити до нормативно-правових актів.

Нормативно-правовим актом називають офіційний акт-документ компетентних органів і посадових осіб, що містить норми права, забезпечувані державою відповідно до закону. Його ознаками є [251, с. 452, 455]:

- прийняття чи санкціонування уповноваженими органами держави (правотворчими органами) або народом;

- завжди містить нові норми права або змінює (скасовує) діючі, чітко формулює зміст юридичних прав та обов’язків;

- відповідність Конституції, міжнародним договорам держави, не суперечить актам вищої юридичної сили;

- прийняття у формах, встановлених для кожного із суб’єктів правотворчості Конституцією, а також законами про нормативно-правові акти;

- складається з додержання правил нормотворчої техніки - має форму письмового акта-документа і чітко визначені реквізити;

- приймається з додержанням визначеної процедури;

- доводиться до відома населення у встановленому законом порядку - публікується у офіційних спеціальних виданнях з обов’язковою відповідністю автентичності тексту офіційного зразка.

Якщо проаналізувати рішення, висновки Конституційного Суду України з позицій їх відповідності ознакам нормативно -правового акта, можна зазначити про те, що їм притаманно більшість цих ознак. Так, рішення чи висновок приймається уповноваженим органом держави - Конституційним Судом України. Згідно зі статтею 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Рішення чи висновки Конституційного Суду мають відповідати Конституції, оскільки повноваження органу конституційної юстиції стосуються вирішення питання про конституційність певних нормативно - правових актів, тлумачення Основного Закону та законів України, додержання конституційної процедури усунення Президента в порядку імпічменту.

Рішення чи висновки Конституційного Суду завжди приймаються у відповідних формах із обов’язковим дотриманням процедури прийняття. Ці форми встановлені Конституцією (статті 150, 151), Законом України «Про Конституційний Суд України», Регламентом Конституційного Суду.

Рішення чи висновок Суду складається із обов’язковим дотриманням правил нормотворчої техніки.

Вимога офіційного оприлюднення рішень і висновків Конституційного Суду встановлена статтею 67 Закону України «Про Конституційний Суд України». Нею визначено, що вони підписуються не пізніше семи днів після прийняття рішення, надання висновку, офіційно оприлюднюються наступного робочого дня після їх підписання і разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України.

Однак у рішеннях чи висновках Конституційного Суду не містяться нові норми права, вони не повинні відповідати міжнародним договорам. Виходячи з цього, навряд чи є доцільним визначати їх як нормативно- правовий акт. Діяльність Конституційного Суду України не є правотворчою і має юрисдикційний характер, що підтверджується і нормою Конституції України, яка визначає Суд єдиним органом конституційної юрисдикції.

Правові позиції Конституційного Суду України як процесуальне відтворення доктрини конституційного судочинства розглядаються тому, що в них відображається ступінь ефективності статусу Суду як органу конституційної юстиції, спроможного гарантувати засади конституційного ладу в державі.

Під конституційним ладом розуміють чітку систему суспільних відносин, що закріплює функціональну і організаційну єдність суспільства, або як сукупність принципів, без яких лад держави не може бути конституційним. Хоча у юридичній літературі відсутнє єдине розуміння поняття конституційного ладу, але всі вчені-юристи стоять на позиції, що наявність у державі Конституції ще не дає підстави існуючий суспільний лад вважати конституційним. Найбільш важливими ознаками і передумовами конституційного ладу є конституційне правління, правовий характер державної влади, правова держава, верховенство права. Конституційний лад має ґрунтуватись на сукупності важливих регуляторів, які допомагають закріпленню у суспільній практиці і правосвідомості фізичних і юридичних осіб стабільних, правових, гуманних, справедливих зв’язків між людиною, суспільством і державою. Якщо конституційний лад - це сукупність соціальних відносин, то його засади - система конституційно закріплених принципів, що його регламентують. Зокрема, це такі принципи, як народовладдя, державний суверенітет, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність, верховенство права, пріоритет прав і свобод людини і громадянина, рівність перед законом, поділ влади, унітаризм, суверенна, незалежна, демократична, соціальна і правова держава, принцип забезпечення своїх національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва із зарубіжними країнами за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права [107, с. 80­84].

Статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» зазначено, що завданням Конституційного Суду України є гарантування верховенства Конституції України. Рішення та висновки Конституційного Суду України є обов’язковими до виконання (ст. 69 зазначеного Закону). Виходячи з цього, вказувати на ефективність правового статусу Конституційного Суду України доцільно тоді, коли своєю діяльністю, пов’язаною із відправленням конституційного судочинства, Суд гарантуватиме верховенство Конституції України. Гарантування верховенства Конституції України означає:

по-перше, законодавче закріплення можливості вирішувати справи, предметом яких є спір про конституційність певного нормативно-правового акта, тим самим вирішуючи долю цього акта і відновлюючи баланс справедливості і законності на конституційних засадах;

по-друге, формування правових позицій у чіткій відповідності із буквою Конституції України (про «дух» Конституції зазначати не доцільно, оскільки вона є нормативно-правовим актом найвищої юридичної сили і складається з конституційних норм і приписів прямої дії);

по-третє, забезпечення обов’язкового виконання рішень і висновків Конституційного Суду.

Оскільки проблема доктрини конституційного судочинства стосується розробки механізму формування адекватних правових позицій, питання щодо забезпечення обов’язкового виконання рішень і висновків Конституційного Суду виходить за межі предмета наукового пошуку в такому контексті.

Передусім необхідно вказати про об’єктивну потребу існування органу конституційної юстиції - Конституційного Суду України. Одним із засадничих принципів Основного Закону є принцип верховенства права, реалізація якого здійснюється насамперед шляхом охорони конституційних норм і приписів. Про необхідність охорони права зазначали ще римські юристи. Вони вказували «ubi jus ubi remediun» - право там, де існують засоби його захисту.

Правова охорона Основного Закону полягає у: а) встановленні і дотриманні спеціального порядку прийняття та зміни Конституції;

б) обов’язковому, офіційному, легальному тлумаченні Конституції;

в) перевірці, виявленні, констатації, скасуванні норм актів, не відповідних Конституції; г) вирішенні спорів конституційного значення; д) участі у нормотворчому процесі [319, с. 12]. Правова охорона Конституції полягає у збалансуванні діяльності гілок влади, що неможливо здійснити за відсутності органу конституційного контролю, призначеного забезпечувати верховенство права. Невід’ємними складовими правової охорони Основного Закону є функції офіційного тлумачення конституції, конституційного контролю, вирішення конституційних правових конфліктів. З метою реалізації цих функцій у системі органів державної влади має існувати спеціальний орган конституційної юрисдикції, призначенням якого є недопущення застосування законів та інших нормативно-правових актів, які суперечать Конституції України. Згідно з Основним Законом Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції. Функціонування органу конституційної юрисдикції означає, що Україна поступово запроваджує державні інститути, характерні для демократичного суспільства.

Незалежний Конституційний Суд у правовій державі має забезпечувати:

- вирішення на засадах Основного Закону конституційно-правових конфліктів;

- контроль за конституційністю нормативно -правових актів, передусім законів;

- захист конституційних прав громадян та законних інтересів юридичних осіб. При реалізації цього завдання Конституційний Суд не повинен підміняти своєю діяльністю вищі судові інстанції іншої юрисдикції.

Конституційний Суд не уповноважений порушувати справу за власною ініціативою. Його обов’язком постає оцінка представлених аргументів, з’ясування відповідності Основному Закону певного нормативно-правового акта. Він не в праві відхилитися від предмета розгляду справи, яка належить до його підвідомчості, і зобов’язаний діяти із неухильним дотриманням прав та законних інтересів учасників конституційного судового провадження, забезпечувати гласність і доступність процесу в межах, визначених законом.

Актуальність проблеми формування механізму адекватних правових позицій підкреслюється наявністю рішень Конституційного Суду України спірного змісту. Так, у Рішенні Конституційного Суду України № 2-рп/2008 від 28 січня 2008 року у справі № 1-5/2008 про звільнення народних депутатів України з інших посад у разі суміщення природні права людини були перенесені Судом у сферу політичної діяльності посадових осіб. При з’ясуванні конституційно-правового змісту статей 3, 4, 5, 7 Закону України «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають депутатський мандат з іншими видами діяльності» Судом була застосована доктрина природних прав людини як один з принципів Конституції України. Однак упущено конкретне посилання на норму Конституції України і залишився поза увагою принцип верховенства права, наближений до морально-етичних цінностей і природного права. Незрозумілим є визначення вищої сили права людини на працю при аналізі конституційної заборони суміщати статус народного депутата з іншими видами трудової діяльності. Тим самим Суд став на позицію природного права, згідно з якою необмежена інша трудова діяльність і тим самим можливе одночасне залучення до декількох видів трудової діяльності. Суд іде далі й надає чомусь перевагу політичному праву громадянина бути обраним до представницького органу, зазначаючи при цьому, що таке політичне право не може перевищувати значення природного права людини на працю. При формулюванні правової позиції Суд посилався і на міжнародні акти з прав людини. Отже, Конституційний Суд вже закладав суперечності у правову позицію, адже незрозуміло, на якій підставі перевага надається реалізації права громадянина бути обраним до представницького органу і водночас визначено пріоритет природного права. Як висновок цих спірних положень - побудова сумнівного за змістом рішення: якщо народний депутат України суміщає дві посади, то позбавляти його депутатського мандата можна лише без порушення права на працю, для якого Суд визначив пріоритет у його захисті державою.

Необхідно відзначити наявність складних для системи законодавства наслідків пріоритету застосування доктрини природного права для формулювання рішень Конституційним Судом України, адже можна визначити як неконституційну будь-яку норму права, навіть якщо обмеження прав і свобод людини і громадянина встановлене Конституцією України. Такий підхід при формулюванні правової позиції суперечить принципу верховенства права і суперечить букві Основного Закону.

Критично ставлячись до правової позиції Конституційного Суду України, відображеної у мотивувальній частині Рішення № 2-рп/2008 від 28 січня 2008 року у справі № 1-5/2008, необхідно звернути увагу на те, що принцип верховенства права з позицій західної юридичної традиції полягає не лише у формальному застосуванні юридичних інструментів. Він адекватний принципам верховенства справедливості, розсудливості, добросовісності. Такий висновок випливає з аналізу еволюції розвитку природного права, наданого С. П. Головатим у трьох томах монографії «Верховенство права» [41; 42]. Так, зазначалося про витоки оцінювання законів через їх відповідність чи невідповідність природному праву, в основі якого було покладено критерії справедливості чи несправедливості. При цьому автор спирався на Цицерона. Розвиваючи це положення, думка Джона Адамса щодо змісту Великої Хартії, серед принципів якої було зазначено справедливу юридичну процедуру. Ця ідея -принцип була покладена в основу фундаментальної американської доктрини, чим створено передумови переходу від англійського верховенства парламенту до американського судового верховенства.

Вбачається, що пріоритет у застосуванні доктрини природного права у конкретних конституційно-правових конфліктах надавати зарано.

Підтвердженням тому є наявність зазначеного спірного рішення Конституційного Суду України, де була спроба поєднати концепції судового прецеденту і позитивного права.

Основою механізму прийняття адекватних правових позицій Конституційним Судом України бути собою перелік критеріїв, яким має відповідати рішення чи висновок:

- чітка відповідність букві Конституції України;

- дотримання мети прийняття - забезпечення основ конституційного ладу у державі;

- відсутність внаслідок прийняття рішення чи надання висновку обмеження гарантованих Конституцією України прав, свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб;

- прийняття у межах повноважень, визначених Конституцією, профільним законом;

- дотримання процедури прийняття;

- наявність усіх необхідних реквізитів рішення, висновку;

- дотримання процедури офіційного оприлюднення.

Під власне механізмом прийняття адекватних правових позицій Конституційним Судом України треба розуміти сукупність чинників політико-правового, соціально-економічного характеру, а також рівень культури та правосвідомість громадян, які впливають на формування органу конституційної юстиції та результативність процедур відправлення конституційного судочинства, а також самі процедури відправлення конституційного судочинства та порядок офіційного оприлюднення рішень, висновків Конституційного Суду України.

Аналіз сучасного стану прийняття Конституційним Судом України рішень та надання висновків свідчить про те, що ними здійснюється реальний вплив на формування системи вітчизняного законодавства. Однак нестабільність політико-правового середовища в державі призводить до наявності фактів втручання в діяльність Конституційного Суду України, тиску в різних формах на порядок прийняття рішень, кадрові призначення до органу конституційної юстиції. У зв’язку з цим на сьогодні навряд чи можна стверджувати про ефективність (у повному розумінні цієї категорії) статусу Конституційного Суду України. Водночас ці негативні явища спостерігаються у більшості пострадянських країн і супроводжують демократичні перетворення. Стабілізуючим чинником при цьому постає конституційна доктрина як загальна ідея формування і реалізації конституційного ладу в державі та доктрина конституційного судочинства, яка на сьогодні ще знаходиться на стадії формування.

Доктрину конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного правового статусу Конституційного Суду можна визначити як сукупність правових ідей, поглядів, принципів, втілених у правових позиціях Конституційного Суду з метою забезпечення його діяльності як гаранта основ конституційного ладу. До характерних рис (ознак) доктрини конституційного судочинства слід віднести такі:

- являє собою сукупність ідей, наукових поглядів, принципів щодо процесуальної форми реалізації конституційної доктрини;

- є вираженням державної волі щодо основ конституційного ладу;

- застосовується органом, уповноваженим виражати державну волю - Конституційним Судом з конкретною метою - прийняття рішення, висновку. Може виражатись через окрему думку судді Конституційного Суду;

- впливає на розвиток системи законодавства;

- процесуальною формою відтворення є правова позиція Конституційного Суду.

Теоретико-правову основу доктрини конституційного судочинства становить принцип верховенства права.

Необхідно вказати на те, що діяльність органів судової гілки влади регулюється відповідним підвідомчості процесуальним законом. Це можна віднести і до діяльності Конституційного Суду України, хоча на сьогодні такого окремого процесуального закону не існує. Закон України «Про Конституційний Суд України» містить і матеріальні, і процесуальні норми. Тому існує об’єктивна потреба у розробці та прийнятті процесуального закону, яким була б урегульована діяльність органу конституційної юрисдикції в Україні. Здійснювані теоретичні напрацювання у площині доктрини конституційного судочинства, процесуальною формою вираження якої є правові позиції Конституційного Суду, слід віднести до теоретико- правових засад конституційного процесу.

Здійснене дослідження проблемних питань забезпечення ефективного статусу Конституційного Суду України в контексті розвитку доктрини конституційного судочинства дає змогу зробити такі висновки:

- у наукових дослідженнях єдиного підходу щодо ролі конституційної доктрини в системі права ще не визначено;

- доктрина є ідейним, теоретичним, концептуальним наповненням судової практики. Водночас через судову практику, зокрема, практику діяльності Конституційного Суду України, конституційна доктрина і доктрина конституційного судочинства отримує своє офіційне закріплення у рішеннях чи висновках Суду, окремій думці судді;

- поняття доктрини конституційного судочинства сформульовано на підставі логіко-семантичного аналізу ряду категорій і понять «доктрина», «конституційна доктрина»;

- доктрину конституційного судочинства в реаліях забезпечення ефективного правового статусу Конституційного Суду визначено як сукупність правових ідей, поглядів, принципів, втілених у правових позиціях Конституційного Суду з метою забезпечення його діяльності як гаранта основ конституційного ладу. Її теоретико-правову основу становить принцип верховенства права;

- процесуальні форми реалізації доктрини конституційного судочинства проявляються у правових позиціях Конституційного Суду України, які відображені у мотивувальній та резолютивній частинах відповідних рішень, висновків і впливають на розвиток системи законодавства.