Предмет конституційного судочинства як об’єкт наукового дослідження

Конституційне судочинство для конституційного права України, як і для конституційного права багатьох пострадянських країн, є порівняно новим правовим явищем. Вказане зумовлює наявність багатьох проблем його становлення, пов’язаних, зокрема, із триваючими суспільно-політичними трансформаціями.

Формування політико-правового середовища зумовлює нагальну потребу забезпечення дієвості Конституційного Суду України як єдиного органу конституційної юрисдикції. Однак його соціальне призначення ще не досягло визнаних суспільством високих стандартів конституційно-правової політики верховенства права над будь-яким визначеним у законі державним статусом органу держави або посадової особи [246, с.

Наукова розробка проблем конституційного правосуддя здійснювалась і продовжує здійснюватись у контексті розвитку правової держави. Зазначене характерне для порівняльно-правових досліджень конституційної юрисдикції у США, Великій Британії, Канаді, скандинавських країнах після Другої світової війни. Так, Венеціанською комісією Ради Європи (Європейською комісією “За демократію через право») проводились порівняльні дослідження проблем конституційної юрисдикції, за результатами яких професором Г. Штайнбергом була підготовлена доповідь, опублікована Радою Європи англійською, французькою та російською мовами. Протягом 1994-1996 років Венеціанською комісією проводилися семінари, присвячені конституційному правосуддю, а саме ролі конституційних судів в утвердженні принципу верховенства права, у формуванні демократичних інститутів та правової держави (Румунія, Хорватія, Вірменія, Грузія).

У радянській юридичній літературі розробка проблеми конституційного судочинства була вкрай недостатньою, а дослідження зарубіжного досвіду - заідеологізоване. Наукові праці стосувались переважно питань конституційного контролю. Серед робіт того часу дослідники виділяють монографії В. К. Дрябло - про судову охорону конституцій у буржуазних державах та в СРСР (М., 1928), М. О. Нуделя - про конституційний нагляд у капіталістичних державах (М., 1968),

навчальний посібник В. В. Маклакова - про конституційний контроль у буржуазних країнах та країнах, які розвиваються (М., 1988). Серед робіт 1980-1990-х років - праці С. В. Боботова, М. О. Никифорова, В. О. Туманова та інших [30].

Із формуванням у постсоціалістичних країнах органу конституційної юрисдикції, утвердженням принципу верховенства права та створенням державно-правового механізму його реалізації особливого значення набувають наукові дослідження, спрямовані на пошук дієвої моделі конституційного судочинства. Возночас системний характер цієї проблеми зумовив наявність переважної кількості досліджень, присвячених загальним питанням здійснення судової влади, конституційного контролю, формуванню конституційної юстиції, конституційного правосуддя, статусу органу конституційної юрисдикції (М.

В. П. Тихий [276], В. М. Шаповал [312] та інші).

Особливе місце у науковому доробку посідають системні дослідження Ю. М. Тодики [278], В. Ф. Погорілка [205] щодо сутності конституційних правовідносин, конституційного контролю, діяльності Конституційного Суду України у контексті гарантій дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Незважаючи на різноманітність напрямів наукового пошуку, у роботах підкреслювалось, що функціонування органу конституційної юрисдикції є визначальною рисою конституційного порядку в демократичній, правовій державі [205, с. 406]. Стосовно Конституційного Суду України науковці, політики, судді єдині у думці про те, що його роль в охороні Конституції України, забезпеченні стабільності державного ладу та демократизації суспільства унікальна [110].

Юрисдикція Конституційного Суду України має певні межі, зумовлені його юридичною природою і призначенням саме як органу конституційної юрисдикції, спрямованістю його повноважень на вирішення конституційно- правових спорів, а також його роллю у забезпеченні дії конституційного принципу поділу влади [205, с. 408]. Як єдиний орган конституційної юрисдикції, Конституційний Суд України діє на основі Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» [190], норми якого стосовно організації діяльності Суду конкретизовані Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим Рішенням Конституційного Суду України від 5 березня 1997 року.

Унікальність правового регулювання діяльності Конституційного Суду України полягає у тому, що у Законі України «Про Конституційний Суд України» поєднуються процесуальні і організаційні норми, оскільки процесуальні аспекти його діяльності нероздільно пов’язані зі статутними і організаційно-структурними особливостями [205, с. 408-409]. На відміну від судів загальної юрисдикції, господарських, адміністративних судів Конституційний Суд України є єдиним судовим органом, а його судова юрисдикція регулюється притаманними саме для неї відповідними процесуальними нормами - конституційними процесуальними.

Серед вчених - представників науки теорії права (О. Ф. Скакун) є думка щодо існування такої галузі процесуального права, як конституційно - процесуальне право [251, с. 370], однак підстава такого виділення не наведена. Вбачається, ця наукова позиція є логічним продовженням розуміння сутності галузі процесуального права як регулятора відносин між судом і учасниками процесу. При цьому зазначається, що галузі процесуального права визначають процедуру здійснення матеріального права і похідні від нього [251, с. 364-365].

Серед російських вчених існує думка про виділення конституційного судового процесуального права. При цьому воно вивчається з позицій науки і навчальної дисципліни, аналізуються норми та правовідносини у конституційному судовому процесуальному праві[101].

Доцільність характеристики конституційного процесуального права як окремої галузі процесуального права ґрунтується і на науковій позиції С. С. Алексєєва. Вчений зазначав, що відмінність між галузями права полягає у тому, що для них характерні особливі юридичні режими регулювання. Під юридичними режимами розуміється особлива цілісна система регулятивного впливу, яка характеризується специфічними прийомами регулювання - особливим порядком виникнення та формування змісту прав і обов’язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, які поширюються на цю сукупність правових норм. При цьому рівень специфіки галузевих режимів може бути різним - вони можуть бути генеральними, видовими, спеціальними [6, с. 250-251].

Не ставлячи за мету остаточну характеристику галузевого правового режиму конституційного процесуального права, оскільки відповідний аналіз виходить за межі предмета дослідження, слід обґрунтувати доцільність визначення конституційного процесуального права як галузі процесуального права, а не як інституту права в межах конституційного права на підставі виділення особливих, характерних тільки для цієї галузі процесуального права елементів правового режиму.

Насамперед зазначене стосується порядку виникнення та формування прав та обов’язків, який можна визначити як особливий, оскільки він встановлений Конституцією України, конституційним законом - Законом України «Про Конституційний Суд України» і стосується тільки порядку вирішення правових спорів (конфліктів). Як спеціальний орган державної влади Конституційний Суд України наділений правами і обов’язками не взагалі, а стосовно предметів відання. Функції Конституційного Суду України зумовлені його повноваженнями і здійснюються у сфері конституційної юрисдикції, що характеризує його компетенцію, яка охоплює лише ті повноваження, що спрямовані на правовідносини зовнішнього характеру. Повноваження, пов’язані із внутрішньою діяльністю, яка є самоорганізацією органу, не належать до компетенції Конституційного Суду України. Реалізація компетенційних («зовнішніх») повноважень Конституційним Судом України забезпечує гарантування верховенства Конституції України на всій території України [246, с. 33-34].

Наступним прийомом регулювання конституційним процесуальним правом можна визначити специфіку прийняття рішень та способів їх реалізації. Хоча положеннями теорії права передбачено як прийом регулювання виділяти специфіку санкцій та способів їх реалізації [6,с. 250], однак процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства не пов’язані із застосуванням санкцій, на відміну від провадження у справах про адміністративні правопорушення чи провадження по кримінальних справах. Конституційний Суд України ухвалює рішення та надає висновки. Рішення ухвалюються за результатами розгляду справ щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим (ст. 61 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Висновки Конституційний Суд України надає з питань: офіційного тлумачення Конституції України та законів України, про відповідність Конституції України міжнародних договорів, щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (ст.

Рішення або висновки Конституційного Суду України є однаковою мірою актами конституційного правосуддя і обов’язкові до виконання, що випливає з норм статей 66, 69 Закону України “Про Конституційний Суд України», статті 159 Конституції України. Вони є остаточними і не можуть бути оскаржені. На відміну від джерел права висновки Суду не можуть бути безпосередньо реалізовані. Вони підлягають обов’язковому врахуванню, додержанню належним суб’єктом звернення і вимагають від нього або утримання від певних дій, або дозволяють вчиняти певні дії [246, с. 42]. Зокрема, про це свідчить норма статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України», де вказано, що Конституційний Суд України має право зажадати письмового підтвердження виконання рішення, додержання висновку Конституційного Суду України. Невиконання рішень та недодержання висновків зумовлюють відповідальність згідно з законом.

14 грудня 2000 року Конституційний Суд України ухвалив Рішення у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради України “Про чинність Закону України “Про Рахункову палату», офіційного тлумачення положень частини другої статті 150 Конституції України, а також частини другої статті 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно порядку виконання рішень Конституційного Суду України (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України) [218]. Ним було встановлено, що Конституційний Суд України має право у разі необхідності визначити у своєму рішенні, висновку порядок і строки його виконання та покласти обов’язок на відповідні державні органи забезпечити це виконання. При цьому незалежно від того, чи визначено в рішенні, висновку Конституційного Суду України порядок його виконання, відповідні державні органи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Конституційне судочинство має свою специфіку порівняно із судочинством з кримінальних, цивільних, адміністративних справ. Зокрема, не всі принципи судочинства у загальних судах прийнятні для конституційного судочинства, а ті, що прийнятні, реалізуються часом у своєрідних формах. Наприклад, такий процесуальний принцип, як змагальність сторін часто або обмежений, або взагалі відсутній при розгляді окремих категорій справ Конституційним Судом України [205, с. 413].

Отже, доцільність визначення конституційного процесуального права як галузі процесуального права ґрунтується на виділенні особливих, характерних тільки для цієї галузі процесуального права елементів правового режиму:

- особливого порядку виникнення та формування прав та обов’язків, визначеного Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» та конкретизованого Регламентом Конституційного Суду України;

- специфікою процесуального порядку прийняття рішень та надання висновків замість накладання санкцій, що, зокрема, характерно для провадження у справах про адміністративні правопорушення чи у кримінальних справах;

- особливостями дії єдиних принципів конституційного судового процесу, які на відміну від принципів судочинства у загальних судах прийнятні для нього, а ті, що не прийнятні, реалізуються у своєрідних формах.

Конституційне процесуальне право представлене процесуальними нормами. Як зазначається у теорії права, процесуальні норми є завжди процедурними [251, с. 36]. Навіть у перекладі англійською мовою процесуальне право називається procedural law (буквально - процедурне право).

Підтримуючи позицію О. Ф. Скакун про те, що галузі процесуального права регулюють відносини між судом і учасниками процесу, можна зазначити, що предмет конституційного процесуального права являє собою сукупність однорідних суспільних відносин, які складаються між Конституційним Судом України і учасниками процесуального порядку розгляду ним правових спорів (конфліктів).

За таким підходом громадянство, виборче право, президентство та інше являє собою на відміну від конституційного процесуального права як галузі процесуального права інститути конституційного права як системи щодо відособлених правових норм у межах конституційного права, які регулюють окремі групи (види) взаємозалежних суспільних відносин [251, с. 370-371].

Характеризувати предмет конституційного судочинства доцільно не лише з позицій відповідної діяльності Конституційного Суду України, оскільки у такому разі він охоплюватиме науковий аналіз сутності відповідних правових спорів (конфліктів) та шляхи їх розв’язання. Конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових спорів (конфліктів). Відносини, які виникають з приводу його здійснення, є процесуальними.

Конституційні процесуальні відносини мають особливості, які дають змогу відрізняти їх від інших видів процесуальних відносин - кримінально- процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративно-процесуальних, господарських процесуальних:

- формуються у зв’язку зі здійсненням Конституційним Судом України правосуддя, процесуальною формою якого виступає конституційне судочинство;

- не пов’язані з існуванням вищестоящих та нижчестоящих судових інстанцій. Конституційний Суд України є єдиною організаційною структурою, єдиним органом конституційної юрисдикції (ст. 147 Конституції України);

- можуть виникати за ініціативою будь-якої зі сторін - учасників правового спору (конфлікту), предметом якого є спір про право або конфлікт. Згода іншої сторони не є обов’язковою умовою їх виникнення.

Отже, конституційні процесуальні відносини можна визначити як урегульовані нормами конституційного процесуального права суспільні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.

Конституційні процесуальні відносини регулюються нормами конституційного процесуального права. Виходячи з цього, доцільно аналізувати предмет регулювання конституційним процесуальним правом як правової основи відносин у сфері відправлення конституційного судочинства - конституційних процесуальних відносин.

Предмет регулювання конституційним процесуальним правом відмежовується від інших галузей права на підставі виявлення якісної однорідності складових його елементів: суб’єктів, об’єктів, змісту та динамічних факторів [251, с. 356].

У конституційних процесуальних відносинах суб’єктами виступають Конституційний Суд України, суб’єкти права на конституційне подання та на конституційне звернення, їхні представники, залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти та перекладачі.

Якщо звернутись до світового досвіду законодавчого визначення суб’єктів звернення до органу конституційної юстиції тільки з одного питання - визначення конституційності нормативно-правового акта, можна зазначити, що їх коло ширше. Це не тільки органи державної влади, наділені владними повноваженнями, а й громадян. Крім того, перелік органів державної влади, які можуть звертатись до органу конституційної юстиції, ширший за перелік суб’єктів, визначених Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України». Зокрема, ними можуть бути не лише органи державної влади на загальнодержавному рівні, а й місцеві. До органу конституційної юстиції може звернутись прокурор (Іспанія). В Україні чинне законодавство не передбачає право звернення прокурора з питань надання висновку щодо конституційності законів та інших нормативно-правових актів вищих органів державної влади. В. О. Гергелійник наводить такий перелік суб’єктів права на звернення до органу конституційної юстиції, посилаючись на аналіз норм конституцій країн Європейського Союзу, СНД і Балтії [40, с. 130; 2; 292; 71; 92; 98]:

а) виконавчі органи (федеральний уряд та уряди земель - Австрія (п. 1 ст. 140 Конституції), ФРН (п. 2 ст. 93 Конституції); уряд країни по відношенню до законів областей - Італія (ст. 31 Закону № 87 від 11 березня 1953 р.); глава уряду - Іспанія (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції);

б) законодавчі органи: 1/3 членів Національної ради Австрії (п. 1 ст. 140 Конституції), 50 депутатів (або сенаторів) Іспанії (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції), 60 депутатів (сенаторів) Франції (ч. 2 ст. 61 Конституції);

в) судові органи: Верховний суд - Білорусь (ст. 6 Закону про Конституційний суд), Росія (п. 2 ст. 125 Конституції);

г) органи суб’єктів федерацій - Іспанія (колегіальний орган виконавчої влади автономій (п.п. “а» п. 1 ст. 162 Конституції), ФРН (об’єднанням громад) (п. 4 “в» ст. 93 Конституції), Португалія - асамблея автономної області (п. “д» ст. 281 Конституції);

д) інші посадові особи: Іспанія - прокурор, Захисник народу (п.п. “а» і “в» п. 1 ст. 162 Конституції), Франція - Голова Національних зборів та Сенату (ч. 2 ст. 61 Конституції);

е) індивіди - Австрія (п. 1 ст. 139, ст. 140 Конституції), Іспанія (п.п. “в» п. 1 ст. 162 Конституції), ФРН (п. 4 “а» ст. 93 Конституції).

За ознакою місця у конституційному судовому провадженні доцільно виділити три види суб’єктів конституційних процесуальних відносин: 1) Конституційний Суд України як організатор провадження та суб’єкт його здійснення; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи

Конституційним Судом України - суб’єкти права на конституційне подання та конституційне звернення, їхні представники, особи, які залучаються Конституційним Судом України до участі у розгляді справи; 3) особи, які не мають зацікавленості у розгляді справи: свідки, експерти, перекладачі.

Суб’єктом конституційних процесуальних відносин передусім виділений Конституційний Суд України. Він є органом охорони Конституції України і не є ні наглядовим, ні контролюючим органом, а є юрисдикційним судовим органом. Конституційний Суд України має правосудну природу і правосудний статус і за характером, і за змістом своєї діяльності має здійснювати правосудну діяльність, правосуддя. Основне соціальне призначення Конституційного Суду України - забезпечувати захист і верховенство Конституції України, бути її гарантом, правним судом над нормативними юридичними актами [205, с. 298].

Конституційний Суд України у механізмі державної влади має особливе становище - як вищий конституційний орган одного рівня з вищими ланками законодавчої і виконавчої влади. Конституція України встановлює склад Конституційного Суду України (ст. 148), порядок призначення суддів на посаду (п. 25 ст. 85, п. 22 ст. 106, ст. 148), визначає Конституційний Суд України як орган, що здійснює судочинство (ст. 124), та єдиний орган конституційної юрисдикції (ст. 147).

Для реалізації конституційних положень про Конституційний Суд України важливе значення має проблема співвідношення конституційної і законодавчої регламентації його повноважень. Статтею 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. Тим самим встановлено відкриту регламентацію організаційних та процедурних питань діяльності Конституційного Суду України. Саме тому не суперечив Конституції України законопроект народного депутата М. В. Оніщука, реєстраційний номер 1098-1 від 3 серпня 2006 року, яким передбачено внесення змін до статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою зміни процедури складення присяги суддями Конституційного Суду України шляхом встановлення такої процедури, яка унеможливлює будь-який політичний чи інші форми впливу, як на Конституційний Суд України в цілому, так і на окремих суддів Конституційного Суду зокрема. Цей проект був підписаний Президентом України 3 серпня 2006 року і став законом.

Діяльність Конституційного Суду України має певні межі, у чому також проявляється особливість конституційного судочинства:

- Конституційний Суд України не може розглядати справу за власної ініціативи;

- до повноважень Конституційного Суду України не належать питання щодо законності актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також інші питання, віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції (ст. 14 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

- Конституційний Суд України може припинити провадження у справі за конституційним поданням, конституційним зверненням у випадку його відкликання за письмовою заявою суб’єкта, який направив подання чи звернення (ст. 44 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

- Конституційний Суд України може відмовити у відкритті провадження у справі за наявності таких підстав: 1) відсутність встановленого Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» права на конституційне подання, конституційне звернення; 2) невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України»; 3) непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні (ст. 45 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

- якщо учасник конституційного провадження не з’явився без поважних причин, Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності;

- рішення і висновки Конституційного Суду України разом з окремою думкою суддів Конституційного Суду України публікуються у «Віснику Конституційного Суду України» та в інших офіційних виданнях України (ст. 67 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

- Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта (ст. 74 Закону України «Про Конституційний Суд України»);

- Конституційний Суд України не може переглядати свої рішення. Він відкриває нове провадження у справі при виявленні нових обставин у справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або надання висновку у справі (ст. 68 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Важливе місце при здійсненні конституційного провадження має суддя-доповідач. Це підтверджується особливим порядком його призначення, визначеного частиною другою параграфа 12 Регламенту Конституційного Суду України. Так, кандидатура судді-доповідача у справі із числа кандидатур, запропонованих суддями Колегії суддів чи Головою Конституційного Суду України, схвалюється на засіданні Колегії суддів Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що порядок призначення або обрання судді-доповідача у різних країнах здійснюється по-різному. У Білорусі, наприклад, суддю- доповідача призначає Голова Суду [98, с. 243], в Австрії суддя-доповідач обирається на три роки [2, с. 339]. Убачається, встановлення порядку призначення або обрання судді-доповідача залежить від традицій розвитку судової системи кожної країни, стану розвиненості демократії.

Суддя-доповідач - особлива процесуальна фігура, оскільки від рівня його професіоналізму, вміння повно дослідити обставини справи багато в чому залежатиме її розгляд. При вивченні питань, порушених у конституційному поданні чи конституційному зверненні, підготовці матеріалів на розгляд Колегії суддів Конституційного Суду України суддя - доповідач має право витребувати необхідні документи, залучати спеціалістів, вносити пропозиції на засідання Колегії суддів питання щодо призначення експертизи у справі чи залучення до участі в конституційному провадженні експертів, виклику посадових осіб, експертів, свідків, представників за законом чи уповноважених за дорученням, громадян, участь яких повинна забезпечити об'єктивний і повний розгляд справи.

До другої групи суб'єктів віднесені особи, які мають зацікавленість у розгляді справи Конституційним Судом України - суб'єкти права на конституційне подання та конституційне звернення, їхні представники, особи, які залучаються Конституційним Судом України до участі у розгляді справи.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань прийняття р ішень Конституційним Судом України є Президент України, не менш як сорок п'ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим - у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Суб'єктами права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України є:

- Президент України, Кабінет Міністрів України - у справах щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;

- Верховна Рада України - у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України;

- Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування - у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Суб’єктами права на конституційне звернення з питань надання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Суб’єкт права на конституційне подання чи конституційне звернення має право відкликати подане ним подання чи звернення письмовою заявою у будь-який час до дня розгляду на пленарному засіданні Конституційного Суду України.

Слід зазначити, що процесуальні права та обов’язки суб’єктів права на конституційне подання та конституційне звернення як учасників конституційного провадження врегульовані переважно Регламентом Конституційного Суду України. Так, відповідно до параграфа 34 Регламенту Конституційного Суду України учасники конституційного провадження мають рівні процесуальні права і обов’язки. Сторони конституційного провадження мають право: знайомитись з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються; ставити з дозволу головуючого запитання іншим учасникам конституційного провадження, заявляти клопотання, а також користуватись іншими правами, передбаченими Законом України “Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Учасники конституційного провадження можуть подавати письмові пояснення, які приєднуються до матеріалів справи, знайомитись з поясненнями інших учасників провадження.

Якщо право суб’єкта звернутись до Конституційного Суду України з конституційним поданням або конституційним зверненням регламентоване, то статус представників суб’єктів залишився поза межами регулювання Законом України «Про Конституційний Суд України». Частиною другою статті 71 цього Закону зазначено тільки, що суб’єкти права на конституційне подання у справах щодо конституційності законів, інших нормативно- правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим призначають до трьох представників для участі у розгляді справи. Водночас слід звернути увагу ще на таку обставину. Регламентом Конституційного Суду України (параграф 32) визначено, що учасниками конституційного провадження є сторони конституційного провадження, а саме: суб’єкти права на конституційне подання, конституційне звернення, які звернулися до Конституційного Суду України; органи або посадові особи, якими були прийняті чи підписані правові акти, конституційність яких оспорюється. Учасниками конституційного провадження є також особи, залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи (свідки, експерти, перекладачі тощо). Тобто Регламентом Конституційного Суду України не передбачено участі представників суб’єктів права на конституційне подання чи конституційне звернення на відміну від Закону України «Про Конституційний Суд України».

Стосовно органів та посадових осіб, залучених Конституційним Судом України для участі у провадженні за конституційним поданням чи конституційним зверненням, слід зазначити таке. Конституційний Суд України залучає до участі в провадженні за окремими видами справ певних посадових осіб. Так, відповідно до статті 72 Закону України «Про Конституційний Суд України» Суд обов’язково залучає до участі у провадженні у справі представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності. Статтею 80 цього ж Закону встановлено, що до участі у розгляді справи щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим Конституційний Суд України може залучити представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум у Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. У разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян.

До третьої групи суб’єктів конституційних процесуальних відносин віднесено осіб, які не мають зацікавленості у розгляді справи: свідки, експерти, перекладачі. Слід зауважити, що процесуальні права та обов’язки свідків, експерта, перекладача Законом України «Про Конституційний Суд України» врегульовані лише у загальних рисах. Так, статтею 55 зазначеного Закону визначено правові наслідки неявки з поважних або без поважних причин учасника конституційного провадження. Неявка з поважної причини на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України може бути підставою для відкладення розгляду справи. У разі повторної неявки з поважної причини учасника конституційного провадження на пленарне засідання або на засідання Конституційного Суду України Суд може прийняти рішення про розгляд справи на відповідному засіданні за його відсутності. У разі неявки без поважної причини учасника конституційного провадження Конституційний Суд України приймає рішення за його відсутності.

Процесуальна правосуб’єктність свідків, експертів, спеціаліста, перекладача певною мірою визначена Регламентом Конституційного Суду України. Параграфом 16 Регламенту Конституційного Суду України встановлені права та обов’язки експертів. Експерти мають право з дозволу Колегії суддів, Конституційного Суду України знайомитись з матеріалами справи та в разі необхідності брати участь у їх розгляді, вимагати надання додаткових матеріалів. За давання завідомо неправдивого висновку експерти несуть відповідальність згідно з чинним законодавством. Параграфом 18 Регламенту Конституційного Суду України врегульовано питання щодо залучення спеціалістів, не заінтересованих у розгляді справи, до підготовки справи та її розгляду. Таке залучення здійснюється суддею-доповідачем, Колегією суддів, Конституційним Судом України. Параграфом 33 Регламенту Конституційного Суду України зазначено, що учасники конституційного провадження, які не володіють державною мовою, повинні своєчасно заявити клопотання про участь перекладача у розгляді справи. Питання про участь перекладача вирішується до початку розгляду справи на засіданні Конституційного Суду України.

Спільні процесуальні права та обов’язки свідків, експертів, спеціалістів, перекладача визначені параграфом 34 Регламенту Конституційного Суду України. Так, експерти, свідки та інші особи, участь яких повинна сприяти об’єктивному і повному розгляду справи, зобов’язані з’являтись на пленарні засідання Конституційного Суду України, давати правдиві пояснення, надавати документи, матеріали та інші відомості, необхідні для всебічного розгляду справи. Відмова від їх надання та умисне приховування зумовлюєвідповідальність винних осіб за законом.

Виходячи з припису статті 92 Конституції України, де встановлено, що виключно законами України визначаються судочинство, засади судової експертизи, доцільно зазначити про потребу врегулювання процесуального статусу учасників конституційного провадження законом, а не Регламентом Конституційного Суду України.

Характеристику конституційних процесуальних відносин слід продовжити шляхом розкриття їх об'єкта. Ним визначено правові спори (конфлікти). Основними, визначальними ознаками правового конфлікту як об'єкта конституційних процесуальних відносин можна назвати: наявність конституційно-правового елементу (конституційної норми, конституційного процесуального правовідношення), завершення у юридичний спосіб - шляхом прийняття Конституційний Судом висновку або рішення, залежно від категорії конституційно-правового конфлікту, наявність процесуальної форми конфлікту - справи конституційної юрисдикції.

Серед правових спорів (конфліктів) можна виділити такі групи: 1) спори про право; 2) правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури.

До першої групи спорів - про право - віднесені дві категорії спорів: а) про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим; б) про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

Сторонами першої категорії спорів - про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є, з одного боку, суб'єкти права на конституційне подання - Президент України; не менш як сорок п'ять народних депутатів України; Верховний Суд України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Верховна Рада Автономної Республіки Крим, з іншого - уповноважений щодо прийняття законів, інших правових актів орган державної влади. Наприклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України «Про державну службу», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» (справа про граничний вік перебування на державній службі та на службі в органах місцевого самоврядування) від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007 [229]. Предметом розгляду Конституційним Судом України був спір про відповідність Конституції України (конституційності) положень статті 23 Закону України «Про державну службу», статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування», статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу», відповідно до яких граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування, а також на дипломатичній службі становить 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. Народні депутати України вважають, що зазначені положення цих законів ставлять громадян, які однаковою мірою відповідають вимогам професійної правосуб’єктності, у нерівні правові умови щодо зайняття одних і тих самих посад виключно за ознакою віку і таким чином обмежують встановлені Конституцією України гарантії рівних можливостей реалізації конституційного права громадян на працю. Конституційний Суд України вирішив визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), положення статті 23 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року № 3723-ХІІ з наступними змінами, статті 18 Закону України «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 року № 2493-ІІІ з наступними змінами, статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» від 20 вересня 2001 року № 2728-ІІІ з наступними змінами, якими встановлено граничний вік перебування на державній службі, на службі в органах місцевого самоврядування та на дипломатичній службі.

Наступною категорією спорів є спори про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Сторонами спору, з одного боку, виступають суб’єкти права на конституційне подання - Президент України або Кабінет Міністрів України. Іншою стороною спору виступає уповноважений орган державної влади, зокрема Міністерство закордонних справ України. По цій категорії конституційно-правових спорів особливе значення, враховуючи його системні для кримінального судочинства наслідки, має Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 [27]. Сторонами спору виступали Президент України та Міністерство закордонних справ України. Так, Президент України у конституційному поданні обґрунтував думку про неузгодження з Конституцією України низки статей Статуту. Представник Міністерства закордонних справ України, навпаки, зазначив, що, на думку Міністерства, положення Статуту не суперечать Конституції України, а тому він може бути ратифікований Верховною Радою України без внесення змін до Основного Закону України. У Висновку було вказано визнати Римський Статут Міжнародного кримінального суду, підписаний від імені України 20 січня 2000 року, який вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість, таким, що не відповідає Конституції України, в частині, що стосується положень абзацу десятого преамбули та статті 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції».

До другої групи віднесено правовий конфлікт, пов’язаний із необхідністю офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Одну з його сторін виділити складно, однак існують негативні правові наслідки відсутності факту вирішення конфлікту. Суб’єктами цього конфлікту є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи. Як приклад, Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Мнишенка Сергія Костянтиновича щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» від 25 жовтня 2007 року № 10-рп/2007 [227]. Підставою для розгляду справи згідно зі статтею 94 Закону України «Про Конституційний Суд України» є наявність неоднозначного застосування судами України та іншими суб’єктами владних повноважень положень частини четвертої статті 50 Закону України “Про прокуратуру». Суд вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» в системному зв’язку з частиною п’ятою цієї статті слід розуміти так, що держава гарантує обов’язкове державне страхування прокурорам незалежно від особливостей статусу їх певних категорій.

Останньою категорією спорів визначено спір щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Підстави та порядок здійснення процедури імпічменту вказані у статті 111 Конституції України. Президент України може бути усунений з поста в порядку імпічменту Верховною Радою України у разі скоєння ним державної зради чи іншого злочину. Запит про такий висновок можливий, якщо рішення про обвинувачення Президента України буде прийнято Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу. Однак норми Конституції України не спрямовані на детальну регламентацію відповідних відносин і тому виникають додаткові питання, які потребують роз’яснення. У єдиному Рішенні Конституційного Суду України було надано офіційне тлумачення положень частини першої статті 111 Конституції України, якою вказано, що Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 105, частини першої статті 111 Конституції України (справа щодо недоторканності та імпічменту Президента України) від 10 грудня 2003 року № 19-рп/2003 [221] зазначено, що конституційна процедура розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту здійснюється без порушення проти нього кримінальної справи.

Необхідно зазначити, що при прийнятті Конституційним Судом України негативного висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту процедура імпічменту припиняється, хоча це положення і не визначене чинним законодавством. Якщо знову звернутись до досвіду врегулювання відповідних відносин в інших країнах, можна зазначити, що в законодавстві Киргизії таке положення закріплене і визначено, що наслідком прийняття такого висновку є розпуск ініціатора висування звинувачення проти Президента - законодавчого органу [98, с. 396].

Вищезазначені категорії спорів виділені, виходячи з норми Конституції України та статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України», якою визначені повноваження Конституційного Суду України. Водночас виходячи з норми статті 150 Конституції України, виділяють ще два види повноважень:

- вирішення спорів про компетенцію, до яких відносять спори про компетенцію між парламентом і Президентом, парламентом і урядом, вищими державними органами України і Автономної Республіки Крим та ін.;

- повноваження, що здійснюються з питань скарг на порушення конституційних прав і свобод громадян. Таким правом на звернення до Конституційного Суду України користується Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Прийняття до розгляду такої скарги можливе, якщо чинне законодавство порушує конституційні права і свободи громадян, та в інших випадках [107, с. 434].

Враховуючи вказане, доцільно виділити такі групи спорів (конфліктів): 1) спори про право; 2) власне правовий конфлікт; 3) спір про законність процедури; 4) компетенційні спори суб’єктів права; 5) спори захисту прав і свобод людини і громадянина.

Незважаючи на достатньо широке коло повноважень Конституційного Суду України щодо розгляду правових спорів (конфліктів) та гарантування конституційної законності, розгляд ще одного виду правових конфліктів доцільно було би віднести до компетенції Конституційного Суду України. Це стосується запровадження інституту конституційної скарги, суть якого полягає у наданні можливості громадянам України, виходячи зі змісту частини третьої статті 8 Конституції України, безпосередньо звертатись до Конституційного Суду України у разі, якщо дії або бездіяльність органів державної чи органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб призвели до порушення їхніх конституційних прав і свобод. Такий інститут існує в Австрії, Бельгії, Угорщині, Німеччині. Відсутність цього інституту негативно відбивається на міжнародному іміджі України, оскільки громадяни змушені звертатись до Європейського суду з прав людини, не знайшовши судового захисту в Україні. Так, станом на 1 січня 2007 року до Страсбурга надійшло 6800 скарг від громадян України, причому із 46 країн Європи більше за громадян України звертаються росіяни, турки та румуни [111].

конституційної юрисдикції пов’язані із таким:

1. Конституційний Суд є органом спеціальної юрисдикції, який не інтегрований у жодну сферу влади. Він є самостійною структурою державної влади - орган держави спеціального призначення, що дає підставу стверджувати про новий механізм взаємодії влад, які не можуть бути зведені до законодавчої, виконавчої, судової влади.

2. При здійсненні своїх функцій і повноважень Конституційний Суд незалежний від будь-яких органів державної влади і підкоряється виключно Конституції.

3. Конституційний Суд України, вирішуючи справи, керується тільки Конституцією, враховуючи міжнародно -правові норми, схвалені Верховною Радою для дотримання їх державою, і не зв’язаний будь -яким політичним впливом.

4. Конституційний Суд вирішує питання права, він покликаний ніколи не бути заручником фактів чи обставин, які б зашкодили верховенству права у його рішеннях чи висновках.

5. Конституційному Суду властиві судові функції, які забезпечують досягнення верховенства Конституції стосовно будь-яких нормативно- правових актів.

6. Конституційний Суд не вправі, як і його судді, здійснювати будь-які дорадчі, допоміжні і консультативні функції, які пов’язані із політикою держави або з розглядом конкретної справи.

7. Конституційний Суд забезпечує судове верховенство виключно у випадках звернення до нього судів, якщо вони вбачають ущемлення інтересів і прав громадянина законом, який підлягає застосуванню [246, с. 30].

Процедури відправлення конституційного судочинства певною мірою визначені Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Так, для розгляду питань про відкриття провадження за конституційним поданням у складі суддів Конституційного Суду України створюється комісія суддів, а для розгляду справ за конституційним зверненням - колегія. Рішення про це приймається упродовж першого місяця кожного календарного року. Конституційний Суд України може відмовити у порушенні справи, якщо конституційне подання чи звернення не підлягає розгляду Конституційним Судом у зв’язку з непідвідомчістю справи, якщо він надійшов від органу чи посадової особи, які не мають права звернення до Конституційного Суду України; невідповідності конституційного звернення, подання вимогам, передбаченим Конституцією України і Законом України «Про Конституційний Суд України» [107, с. 435-436].

Регламентом Конституційного Суду України визначено, зокрема, такі процедури розгляду справ, як прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень (Розділ ІІ), порядок розгляду справ (Розділ ІІІ). Слід зауважити, що статтею 153 Конституції України визначено, що порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом. У зв’язку з цим постає сумнівним врегулювання Регламентом Конституційного Суду України, затвердженим рішенням Конституційного Суду України 5 березня 1997 року, а не законом процедур відправлення конституційного судочинства.

Приведення у відповідність до Конституції України правового регулювання процесуальних відносин, пов’язаних із відправленням конституційного судочинства, передбачатиме розробку і прийняття окремого закону. Підґрунтям для його прийняття є не тільки необхідність приведення у відповідність до Конституції України правового регулювання конституційних процесуальних відносин, а й наявність суттєвих особливостей самих цих відносин, що дає змогу відмежувати їх від інших процесуальних відносин - кримінально-процесуальних, цивільних процесуальних, адміністративно-процесуальних. Тим самим існує не лише законодавча, а й теоретично обґрунтована потреба розробки та прийняття окремого закону, яким були б урегульовані конституційні процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства. Це може бути Закон «Про процедури розгляду справ Конституційним Судом України», оскільки у ньому було б доцільно визначити усі процедури, пов’язані із прийняттям рішення у справі за конституційним поданням чи конституційним зверненням, починаючи з підстав звернення до Конституційного Суду України, суб’єктів звернення, форм звернення тощо.

Крім того, доцільно було б передбачити у цьому законі окрему структурну складову, присвячену розгляду конституційних скарг.

Необхідно звернути увагу ще на таку обставину. Ні Законом України «Про Конституційний Суд України», ні Регламентом Конституційного Суду України не зазначені принципи відправлення конституційного судочинства. Врегулювання принципів потрібно, адже на їх реалізації повинен бути побудований весь конституційний судовий процес. Сутність процесуальної форми конституційного судочинства, основні форми та методи діяльності Суду, інших учасників конституційного судового процесу визначають саме принципи. М. В. Вітрук вказує, що принципи конституційного судочинства - це основні ідеї, які втілюються в нормах судового конституційного процесу, визначають природу, сутність і зміст конституційного судочинства, його основне призначення [30, с. 207-208].

На думку В. О. Гергелійника, діяльність Конституційного Суду заснована на принципах: верховенства права; здійснення конституційної юстиції лише Конституційним Судом України; незалежності та рівноправності суддів; колегіальності; процесуальної рівності сторін; гласності; державної мови судочинства; повноти і всебічності розгляду справ; обґрунтованості прийнятих рішень [40, с. 124-125].

Водночас перелік цих принципів не містить такого принципу, на якому заснований будь-який судовий процес, незалежно від юрисдикції суду - принципу змагальності сторін. У конституційному судочинстві, процедури якого врегульовані зазначеними нормативно-правовим актами, не визначені принципи змагальності сторін, об’єктивного з’ясування обставин справи. У результаті свідків, як правило, не викликають, навіть якщо необхідність такого виклику сприяла б усебічному та об’єктивному розгляду справи. Прикладом щодо цього може слугувати вже зазначена справа за конституційним зверненням громадянина Мнишенка Сергія Костянтиновича щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру» від 25 жовтня 2007 року № 10-рп/2007, предметом якої було неоднозначне застосування судами України та іншими суб’єктами владних повноважень положень частини четвертої статті 50 Закону України «Про прокуратуру». При прийнятті рішення свідки не були викликані до Конституційного Суду, не заслухані відповідні пояснення, хоча, на думку суб’єкта конституційного звернення, застосування страховою компанією «Оранта» і судами України положень окремих статей зазначеного закону ущемляє соціальні гарантії працівників прокуратури України, які перебувають на військовій службі у військовій прокуратурі.

Рішення, які ухвалює Конституційний Суд України, є обов’язковими до виконання на всій території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Згідно зі статтею 70 Закону України «Про Конституційний Суд України» невиконання рішень та недодержання висновків Конституційного Суду України зумовлюють відповідальність за законом. Однак у жодному законі відповідна норма не передбачена. Тому потрібно конкретизувати положення статті 70 зазначеного закону вказівкою на те, яку саме відповідальність несуть посадові особи, що не виконують або неналежним чином виконують рішення Конституційного Суду України. Крім того, необхідно доповнити Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення статтями, якими були б передбачені склади відповідних правопорушень. Тим самим будуть створені законодавчі механізми реалізації конституційного принципу верховенства права.

Проведений аналіз проблем визначення предмета конституційного судочинства дав змогу отримати такі висновки:

- для України існування конституційного судочинства є новим правовим явищем і тому особлива увага надається узагальненню досвіду функціонування органів конституційної юрисдикції у світі та вивченню теоретичних здобутків у напрямі визначення сутності конституційного правосуддя та процедур його відправлення. Правова природа конституційного судочинства як гаранта конституційної законності у державі зумовлює потребу здійснення наукових розробок у контексті розвитку правової держави. Переважна більшість вітчизняних досліджень присвячені загальним питанням здійснення судової влади, конституційного контролю, формування конституційної юстиції, конституційного правосуддя, статусу органу конституційної юрисдикції. Правовідносини у сфері відправлення конституційного судочинства, відповідні процедури вивчені вкрай недостатньо;

- відносини у сфері конституційного судочинства є конституційними процесуальними відносинами, а норми права, які їх регулюють - норми конституційного процесуального права;

- конституційні процесуальні відносини урегульовані нормами конституційного процесуального права;

- виділені три види суб’єктів конституційних процесуальних відносин: 1) Конституційний Суд України; 2) особи, які мають зацікавленість у розгляді справи; 3) особи, які не мають зацікавленості у розгляді справи;

- ознаками правового конфлікту як об’єкту конституційних

процесуальних відносин названі: наявність конституційно-правового

елементу, завершення у юридичний спосіб у процесуальній формі;

- зміст конституційних процесуальних відносин складають процедури відправлення конституційного судочинства. Особливості здійснення процедур пов’язані із особливим місцем Конституційного Суду України у механізмі державної влади як єдиного органу конституційної юрисдикції.

1.3.