Аналіз наукових поглядів на конституційне судочинство (зміст, особливості і види процесуальних форм)

Діяльність конституційних судів та аналогічних їм за функціями органів постає рівним за значенням для розвитку держави діяльності глави держави, парламенту, уряду, а тому має посідати відповідне місце у процесі державотворення та функціонування держави.

Досвід країн із розвиненими засадами конституційної державності свідчить про високу повагу до Конституції усіх суб’єктів права, налагоджену, результативну взаємодію між елементами політичної системи з метою забезпечення прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб. Виходячи з цього, роль органів конституційної юрисдикції не зводиться лише до правової охорони Конституції, а значною мірою реалізується також у творчому «пошукові» права відповідно до принципів верховенства права і справедливості [241, с. 1], виступаючи тим самим гарантом стабільності системи законодавства, дотримання моральних норм і принципів у суспільстві, надаючи можливість зміцнювати конституційно- правову основу діяльності всіх державних органів і посадових осіб, попереджати законодавця щодо уважного ставлення до нормотворчості у сфері підготовки законопроектів або визнавати помилки у перевищенні компетенції, невідповідному правозастосуванні чи обмежені прав і свобод громадян в актах органів, наділених владними повноваженнями.

Саме тому проблеми формування і діяльності органів конституційної юрисдикції поряд із загальними проблемами державотворення на конституційних засадах стають предметом наукового пошуку.

На сьогодні у наукових дослідженнях з конституційного права вивчались питання розбудови конституційного ладу (В.

М. В. Вітрук [30], В. О. Гегелійник [39] та інші), статус Конституційного Суду в державному механізмі (Г. Г. Арутюнян [7], Ю. М. Тодика, О. В. Марцеляк [278], М. Д. Савченко [238], М. В. Савчин [240]), правова природа конституційного контролю (Ю. В. Гаврюсов [35],

Ю. М. Грошевий [269], В. В. Комаров [88], Ж. І. Овсепян [154],

В. Я. Тацій[269], Т. Я. Хабрієва [297]).

Проблеми здійснення конституційного правосуддя вивчали А. О. Селиванов [246], Б. А. Страшун [95, с. 392-395], С. І. Назарова [143] та інші. Водночас формування конституційного судочинства, його еволюція, проблеми ефективного процесуального порядку розгляду справ органом конституційної юстиції на сьогодні не набули достатнього ступеня вивченості.

Як і будь-яке правове явище, конституційне судочинство не можна досліджувати окремо від тих процесів, що безпосередньо визначають його особливості та процесуальний порядок реалізації. Таким процесом постає конституційна юрисдикція, зміст якої впливає на законодавче визначення підстав здійснення конституційного судочинства та відповідні процесуальні форми, призначені гарантувати права людини у судовому процесі, полегшити встановлення істини по кожній розглядуваній справі, а також реалізацію соціального призначення органів, які здійснюють конституційне судочинство, у системі органів конституційної юрисдикції, а саме - забезпечення верховенства права у конституційних правових конфліктах (спорах).

Наукові погляди щодо змісту конституційної юрисдикції можна систематизувати у три групи: 1) як діяльність щодо захисту конституції [260, с. 160]; 2) як форма конституційного контролю (Ю. Л. Шульженко [318, с. 9], М. В. Вітрук [30]); 3) як складова конституційної юстиції (правосуддя)

(С. В. Боботов [19]; О. О. Мироненко [137]).

Перша точка зору уявляється обмеженою, оскільки не враховує таку функцію органів конституційної юрисдикції, як, наприклад, офіційне тлумачення Конституції та законів.

Контрольну функцію у діяльності будь-якого органу слід розглядати як ефективний засіб правового захисту, що здійснюється за належною правовою процедурою. Вона реалізується через постійне відстеження компетентним органом за виконанням власних рішень і втілення їх у життя за допомогою правових процедур забезпечення, через систему стримань і противаг [241, с. 73-74].

Найчастіше під контролем розуміють таку систему відносин між органами публічної влади, у межах якої контролюючий орган може скасовувати акти підконтрольного органу. Нагляд у такому розумінні - це така система відносин, за якою орган нагляду може звернути увагу піднаглядного органу на його помилку та, головне, може призупинити дію його акта, але скасовувати акт, призупиняти його дію або виправляти помилку в акті повинен сам піднаглядний орган. Є й інше співвідношення між термінами “контроль» і “нагляд». Під контролем розуміють перевірку діяльності підконтрольного органу, яку здійснює контролюючий орган вибірково чи за власною ініціативою, або за наявності певних підстав. Наглядом є постійне відстеження за діяльністю піднаглядного органу [95, с. 59].

“Етимологічний словник української мови» визначає “контроль, контролер, контролювати» як запозичене в XVH! столітті з французької мови “сопїгоіе», що є результатом зрощення “contre» - “проти» та “role» - “список», тобто “зворотній, протилежний, подвійний рахунок» [62, с.

Тлумачення зазначених термінів міститься у “Великому тлумачному словнику сучасної української мови», де “контроль»: перевірка, облік діяльності кого- або чого-небудь, нагляд за кимось (чимось) або установа чи організація, що здійснює нагляд за ким-, чим-небудь або перевіряє його [25, с. 451]. “Нагляд» - це: а) дія зі значенням наглядати; б) група осіб чи орган влади, що наглядають за ким-, чим-небудь [25, с. 555].

Вбачається, праві ті вчені, які відрізняють контроль від нагляду, фактично вказуючи на активний характер першого і пасивний - другого. Так, активний характер контролю полягає у наявності повноважень щодо скасування рішень (актів) підконтрольного органу. Пасивність наглядової діяльності означає неможливість органу нагляду скасовувати акти, прийняті піднаглядним органом, але наявність повноважень щодо надання певних вказівок, приписів щодо скасування чи зміни актів, прийнятих піднаглядним органом.

Підґрунтям для характеристики конституційної юрисдикції як форми конституційного контролю є думка про те, що основною функцією конституційних судів є конституційний контроль за правовими актами на предмет їх несуперечності конституції [260, с. 160]. Водночас зазначається, що вищою формою конституційного контролю є конституційне правосуддя [30, с. 25]. Тим самим конституційне правосуддя і конституційний контроль не відокремлюються і вказується про взаємозв’язок між ними.

Однак зазначене розуміння конституційної юрисдикції є широким.

Про розширене тлумачення змісту конституційної юрисдикції у випадку розуміння його як певної форми конституційного контролю свідчить і аналіз діяльності органів конституційної юрисдикції у світі. Так, органами конституційного контролю є не лише спеціалізовані конституційні суди. В окремих країнах він здійснюється судами загальної юрисдикції або вищими (верховними) судами, а законодавче регулювання відбувається не лише на конституційному, а й на рівні окремих законів і є незначним або взагалі відсутнє.

Функції конституційного контролю поряд з іншими функціями - розгляд апеляцій, слухання справ як суд першої інстанції, тлумачення Конституції США та федеральних законів - виконує, зокрема, Верховний суд США [94, с. 70]. В Індії функцію конституційного контролю вища судова інстанція - Високий суд - виконує також поряд із іншими функціями: розгляд апеляцій та вирішення найбільш важливих справ як суд першої інстанції [94, с. 225]. У Данії і Норвегії конституційний контроль здійснюють загальні суди на підставі судової практики або судового прецеденту за відсутності в конституціях цих країн спеціальних приписів щодо забезпечення ними такого контролю. В Аргентині, США конституційний контроль судів загальної юрисдикції лише якоюсь мірою базується на положеннях конституцій, яким суди дали власну інтерпретацію. Так, у Конституції США 1787 року немає чіткого визначення повноважень Верховного суду щодо тлумачення ним Конституції та здійснення американськими судами конституційного контролю. Фахівцями висловлюється думка, що засадами для здійснення цими органами таких повноважень є пункт 1 розділу 2 статті III Конституції США, де зазначається, що судова влада поширюється на всі справи, які вирішуються за законом та правом справедливості, що випливають з цієї Конституції.

В інших країнах, таких як Швейцарія, Болівія, Колумбія, Бразилія, Нікарагуа, Гондурас, Уругвай, Мексика, Венесуела, Сальвадор, Філіппіни, Панама, Індія, Японія, Греція, функції конституційного контролю загальних судів досить чітко і повно закріплені в конституціях.

У деяких країнах функцію конституційного контролю виконують органи конституційної юстиції (зокрема судові). Наявність відповідних повноважень та їх обсяг у органів конституційної юстиції залежить від багатьох чинників, у тому числі від національних традицій, тенденцій формування та розвитку органів юстиції, зокрема конституційної, та форми державного устрою. Так, дослідники зазначають, що європейська модель конституційного контролю була пов’язана з тим, щоб не допустити повторення грубих порушень прав людини і громадянина, які мали місце до і після Другої світової війни. У постсоціалістичних країнах запровадження інституту конституційного контролю зумовлювалось намаганням подолати наслідки тоталітарних і авторитарних режимів. Друга обставина пов’язана із концентрацією влади у виконавчих органах, які до того ж спирались на підтримку парламентської більшості. Конституційний контроль у таких умовах стає помітною перешкодою на шляху можливих порушень конституції [95, с. 60].

Виділяють два види спеціалізованих органів конституційного контролю - конституційні суди і конституційні ради. Останні вважаються квазі-судами. Відмінність між ними, головним чином, процесуальна. Конституційний суд - орган, який застосовує змагальну та гласну процедуру розгляду справ. Конституційна рада - орган, у якому така змагальність практично відсутня або має умовний характер [95, с. 389].

Якщо проаналізувати діяльність Конституційного Суду України на предмет її характеристики як контрольної чи наглядової, то слід зазначити, що відповідну контрольну функцію він здійснює, коли вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України, додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту (статті 150, 151 Конституції України [113], статті 13, 39 Закону України «Про

Конституційний Суд України» [190]). Про те, що конституційний контроль реалізує юрисдикцію Конституційного Суду України, зазначав А. О. Селиванов. Він вказував, що така реалізація відбувається у всіх випадках здійснення конституційного правосуддя, оскільки перевіряються не тільки норми, окремі положення, а й закон у цілому, і у разі виявлення суперечностей з конституційними нормами він повинен бути визнаний таким, що втрачає юридичну силу в певній галузі законодавства. Контрольна функція Конституційного Суду України щодо конституційності законів та інших правових актів має забезпечувати коригування законодавства через джерело вищого права - Конституцію України [246, с. 6].

Однак Конституційний Суд України виконує не тільки контрольні повноваження, визначені Конституцією України та спеціальним законом. Охарактеризувати Конституційний Суд України як суто орган контролю не можна, оскільки, крім конституційного контролю, він здійснює офіційне тлумачення Конституції України та законів України (п. 2 ч. 1 ст. 150 Конституції України).

Останню групу становлять наукові погляди щодо змісту конституційної юстиції (правосуддя).

Дослідники проблеми судового захисту прав і свобод вказують на те, що конституційна юстиція (правосуддя) синтезує у собі два начала - сутність конституційного контролю та форму правосуддя, у результаті чого маємо справу із самостійним видом державно-владної контрольної діяльності у спеціалізованій формі конституційного правосуддя. Конституційне правосуддя як різновид правосуддя має основні риси (ознаки): 1) наявність конституційних судів як спеціалізованих судових органів конституційного контролю; 2) автономне становище судів у ієрархії судових органів; 3) самостійна процесуальна форма відправлення конституційного правосуддя; 4) юридична сила рішень конституційного правосуддя прирівняна до юридичної сили конституції; 5) особлива система законодавства, яке регулює конституційне правосуддя [30, с. 23-36].

Вказані ознаки, крім першої, у повному обсязі притаманні діяльності Конституційного Суду України.

Про неоднозначну характеристику діяльності Конституційного Суду України зазначає, зокрема, М. В. Савчин. Так, він визначає Конституційний Суд України як орган конституційної юстиції на підставі таких міркувань. У механізмі державної влади в Україні Конституційному Суду належить першість у забезпеченні верховенства Основного Закону, конституційного ладу, основних прав і свобод. Цей орган виступає конституційним органом влади спеціальної компетенції, функції якого мають самостійний характер і займають важливе місце серед інструментів механізму стримань і противаг. Через таку особливість розгляду конституційно-правових спорів діяльність Конституційного Суду України можна визначити як здійснення конституційної юстиції [241]. Однак автор, критично ставлячись до власних положень, зазначає, що здійснення конституційної юстиції забезпечується не тільки безпосередньо органами конституційної юрисдикції, а й іншими судовими установами, залежно від особливостей розвитку національної правової системи та організації публічної влади.

З’ясуванню змісту конституційного правосуддя сприятиме аналіз історичного аспекту та світового досвіду діяльності відповідних органів.

Історично конституційне правосуддя виникло для перевірки конституційності законів, прийнятих парламентом. У подальшому предметом розгляду конституційним судом стало питання конституційної відповідальності глави держави за державну зраду, порушення конституції та інше (імпічмент) [30, с. 154]. Поступово предмет конституційної юрисдикції розширювався відповідно до культурних та національних традицій кожної держави, рівня соціально-економічного розвитку, форми державного устрою.

Незважаючи на те що узагальнити повноваження конституційних судів у різних країнах надзвичайно складно та відповідний аналіз виходить за межі предмета дослідження, виявити певні тенденції законодавчого регулювання можливо. Так, повноваження конституційних судів можуть бути вичерпно врегульовані конституцією і профільним законом і тоді перелік повноважень буде закритим. У окремих країнах перелік повноважень конституційного суду відкритий, що також передбачено конституцією і законом про конституційний суд. Законодавець може розширювати коло повноважень конституційного суду, якщо це не суперечить його правовій природі як органу конституційного контролю. Інколи конституційні суди змушені самостійно конкретизувати власні повноваження тому, що в конституції або законі вони сформульовані надто узагальнено і нечітко. Наприклад, станом на 1998 рік у Конституції Грузії було зазначено, що Конституційний суд розглядає питання конституційності міжнародних угод. У цьому випадку сам Конституційний суд має визначити, які саме міжнародні угоди він може розглядати - ратифіковані або підписані і не ратифіковані, або і ті, і інші. При цьому Конституційний суд може керуватись принципом самообмеження або принципом активної ролі у захисті конституційних прав і свобод громадян, основ конституційного ладу, конституційної законності. Інший приклад - Конституційний суд Угорщини, який надто широко тлумачив припустимість звернень та виносив рішення щодо будь-якого клопотання, яке надавало можливість тлумачити те чи інше положення Конституції. Конституційний суд Угорщини поширює свою конституційну юрисдикцію на контроль основних тенденцій судової практики шляхом розгляду практики «діючого права» (досвід Конституційного суду Італії) та тлумачення норм у відповідності із Конституцією (досвід Конституційного суду Німеччини) [30, с. 154-155]. Становить інтерес досвід законодавчого врегулювання повноважень Конституційного суду Італії. Він відповідно до статті 134 Закону про Конституційний суд уповноважений розглядати суперечки про компетенцію, що можуть виникнути між парламентом і урядом, главою держави і парламентом, органами судової влади та урядом, між державою і областями або між областями. Крім того, Суд має повноваження народного вето [105, с. 376].

Певною мірою обмежені повноваження Конституційного суду Російської Федерації щодо конкретизації власних повноважень. Він розв’язує суперечки про компетенцію: між федеральними органами державної влади, між органами державної влади федерації та органами державної влади суб’єктів федерації, між вищими державними органами суб’єктів федерації. Конституційний суд за скаргами про порушення конституційних прав і свобод громадян і за запитами суддів перевіряє конституційність закону, який застосовується чи має бути застосований у конкретній справі [105, с. 435-436].

В окремих країнах (Іспанія, Росія, ФРН, Узбекистан, Чехія) в конституціях немає вичерпного переліку повноважень спеціалізованих органів конституційного контролю, а відтак він може бути скорочений чи розширений законом. Зокрема, Конституція Чехії передбачає можливість скорочення повноважень законом, який може встановити умови, за яких замість Конституційного суду питання про скасування правових приписів, які суперечать закону, і спори щодо компетенції між державними органами і органами територіального самоврядування, вирішує Високий адміністративний суд (ч. 2 ст. 87) [103, с. 504]. В інших країнах, навпаки, Основний Закон передбачає можливість розширення повноважень законом або іншими правовими актами. В Конституції Іспанії (ч. 2 ст. 161) зазначено, що до юрисдикції Конституційного суду належить вирішення не тільки вказаних у ній питань, а й питань, передбачених органічними законами [92, с. 410]. Стаття 93 Основного Закону Федеративної Республіки Німеччини, якою закріплено повноваження Федерального конституційного суду, містить припис, що Суд розглядає й інші питання, віднесені до його відання федеральним законом. За таких умов повноваження суду можуть бути ним розширені, але не можуть бути звужені [92, с. 214].

Подібних застережень Конституція України не містить. Верховна Рада України не може змінювати повноваження Конституційного Суду України у бік розширення його компетенції, кола суб’єктів, які можуть звертатися до нього з питань відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, а також переліку цих нормативно-правових та інших актів без внесення відповідних змін до Конституції України.

Узагальнення функцій, які здійснюють органи конституційної юрисдикції у різних країнах, надає підставу для виділення основних, виконуваних зазначеними органами:

- загальний конституційний контроль;

- конституційне правосуддя.

Хоча ці функції взаємопов’язані, але перевага у реалізації органами конституційної юрисдикції тих чи інших основних функцій впливає на законодавче визначення підстав та порядку здійснення процедур конституційного судочинства.

Конституційний Суд України можна визначити як орган конституційного правосуддя. Він має також повноваження щодо тлумачення Конституції України та законів України. Сутність повноважень щодо тлумачення полягає у такому. Професор А. О. Селіванов зазначає, що головуючий судового засідання, виголошуючи рішення, керується не тільки правовими положеннями Основного Закону України, а й правовими поглядами на стан речей і діє скоріше не як догматик, а як дослідник з переконанням важливості своєї місії. Вона полягає у тому, що необхідно творчо роз’яснити, а інколи публічно розкрити зміст об’єктивного права і таким чином сформулювати правові погляди, наприклад, що встановлено як положення верховенства права видатними теоретиками, отримуючи свою обов’язкову силу виключно із своєї наукової істинності, і що підлягає відповідно вільній і критичній оцінці. Висновок конституційного правосуддя повинен переходити у право і отримати статус законодавчо закріпленого джерела регулювання суспільних відносин. Таким чином, конституційна законність є творчим продуктом спеціально уповноваженого органу конституційної юрисдикції і набуває вищої юридичної сили стосовно всієї сфери законності, оскільки формулюється саме як внутрішня сила всього законодавства і є вищою за право суддів загального правосуддя. Конституційне правосуддя має дві важливі складові: інституційну - орган конституційної юрисдикції - Конституційний Суд України і процесуальну - конституційне провадження [246, с. 15-16].

Виходячи з цього, підстави та процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства Конституційним Судом України повинні мати особливості порівняно із підставами і процесуальним порядком відправлення конституційного судочинства конституційними судами, діяльність яких характеризується перевагою у виконанні окремих функцій: контролю чи правосуддя. Водночас логічно буде визначити зміст терміна «конституційне судочинство», щодо якого існують різні наукові погляди.

Загальне визначення конституційного судочинства надає М. В. Вітрук, визначаючи його як форму, спосіб існування, реалізації норм судового конституційного права [30, с. 40-41]. Конституційне судочинство визначене і як провадження щодо розгляду та вирішення звернень, які надходять до Конституційного Суду, з підвідомчих йому питань [91]. Б. А. Страшун визначає конституційне судочинство як порядок розгляду і вирішення справ у конституційних судах [95, с. 392]. У свою чергу І. С. Назарова пропонує розуміти термін «конституційне судочинство» у широкому та вузькому значеннях [143, с. 19]. У вузькому значенні конституційне судочинство являє собою порядок діяльності конкретного суду - Конституційного суду Російської Федерації щодо розгляду та вирішення відповідно до норм Конституції Росії підвідомчої справи. У широкому розумінні конституційне судочинство визначається як урегульована нормами конституційного законодавства сукупність процесуальних дій та конституційних процесуальних правовідносин, які складаються між Конституційним судом Росії та іншими суб’єктами права при розгляді і вирішенні підвідомчої справи. У цьому випадку поняттям «конституційне судочинство» охоплюються різні суб’єкти, які вступають у конституційно-контрольні відносини.

Вбачається, що зазначена І. С. Назаровою наукова позиція стосується лише її поглядів на сутність діяльності конкретного органу судової юрисдикції - Конституційного суду Російської Федерації. Формулювання поняття конституційного судочинства, яке б розкривало його сутність та стосувалось усіх органів, що його здійснюють, потребує здійснення певних узагальнень.

Усі дослідники проблем конституційної юрисдикції зазначали про те, що конституційне судочинство - це насамперед певний процесуальний порядок. При цьому дослідники єдині також в одній думці - що предметом процесуального розгляду є конкретна справа. Водночас умовою і підставою звернення до конституційного суду можна визначити певний правовий конфлікт - спір про право, звернення щодо тлумачення певної норми конституції чи законодавчого акта тощо.

Доцільність визначення предмета конституційного судочинства саме через правовий конфлікт ґрунтується на існуючих теоретичних положеннях щодо змісту правового конфлікту. Так, будь-який соціальний конфлікт, який має хоча б один правовий елемент (правову норму, правовідношення) та завершується юридичним способом, називають правовим (юридичним) конфліктом у широкому розумінні [4, с. 212]. У суто юридичному значенні правовий конфлікт безпосередньо пов’язаний із правовідносинами, спорами суб’єктів права з приводу реалізації протилежних інтересів, як правило, тих, які стосуються одного предмета спору. Дослідники зазначають про те, що контрольні функції органу конституційної юрисдикції уявляються як механізм вирішення конфліктів конституційного характеру [326, с. 243-250], в основі яких лежить розгляд конституційно-правових спорів.

Отже, загальне поняття конституційного судочинства може бути сформульоване так.

Конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових конфліктів конституційним судом на підставі і у спосіб, визначені нормами конституційного права.

Конституційне судочинство можна розглядати як конституційний процес, тобто комплексну систему взаємопов’язаних правових форм діяльності Конституційного Суду України. Воно має усі ознаки юридичного процесу:

- полягає у здійсненні операцій з нормами права у зв’язку із вирішенням певних юридичних справ;

- здійснюється уповноваженим органом держави на користь зацікавлених суб’єктів права;

- закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

- регулюється процесуально-процедурними норами;

— забезпечується відповідними способами юридичної техніки;

— є юридичною формою діяльності відповідної гілки державної влади і повною мірою відображає особливості її функціонування;

— є динамічним і характеризує досить складну діяльність відповідних органів державної влади;

— є стадійним;

— має послідовність стадій [90, с. 40—44; 258, с. 908—910; 272, с. 8].

Однією з перших ознак юридичного процесу є те, що він являє собою розгляд певної юридичної справи, підставою якої є або правопорушення, або спір про право [272, с. 53]. Підстави здійснення конституційного судочинства закріплені нормами статей 150—152 Конституції України та статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України». Ними є:

— звернення: Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим з приводу вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

— звернення Президента України або Кабінету Міністрів України про надання висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

— звернення Верховної Ради України про надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

— звернення про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України.

Отже, підставами здійснення конституційного судочинства є спір про право або правопорушення (у випадку надання висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту).

Наступною ознакою юридичного процесу є те, що він становить сукупність операцій із нормами права. Про притаманність конституційному судочинству такої ознаки свідчать норми розділів ІІ і ІІІ Регламенту Конституційного Суду України, якими врегульовано процесуальний порядок підготовки матеріалів за конституційними поданнями та конституційними зверненнями до розгляду на пленарних засіданнях Конституційного Суду України [211].

Ще однією ознакою юридичного процесу є прояв юридичної природи у юридичному результаті, модель якого визначена у відповідній матеріальній нормі і оформлена у вигляді певного юридичного акта - закону, постанови, рішення суду тощо. Відповідно до параграфа 54 Глави ІХ Регламенту Конституційного Суду України актами, які приймаються під час розгляду справ на пленарних засіданнях Конституційного Суду України, є рішення, висновки, актами, які виносяться, - процесуальні ухвали та протокольні ухвали Конституційного Суду України. Конституційний Суд України приймає рішення та дає висновки іменем України.

Про притаманність юридичному процесу такої ознаки, як юридична форма діяльності відповідної гілки державної влади свідчить норма статті 1 Закону України “Про судоустрій України» [202]. Нею встановлено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Наступною ознакою названа динамічність та спроможність характеризувати досить складну діяльність відповідних органів державної влади, через яку реалізуються їх функції - законодавчі, виконавчі, правоохоронні тощо. Зокрема, статтею 1 Закону України “Про судоустрій України» визначено компетенцію Конституційного Суду України щодо здійснення судочинства поряд із судами загальної юрисдикції.

Передостанньою ознакою юридичного процесу дослідники виділяють те, що для деяких різновидів юридичного процесу (цивільного, адміністративного, кримінального) характерним є об’єднання низки проваджень, передбачених відповідним процесуальним законодавством [90, с. 40-42; 120, с. 57]. Конституційне провадження регламентоване

Розділами ІІ, ІІІ Закону України “Про Конституційний Суд України» і містить загальний порядок його здійснення та особливості стосовно окремих категорій справ. Процесуальне законодавство, яке б регламентувало здійснення окремих проваджень у порядку здійснення конституційного судочинства, відсутнє.

Для процесу як для юридичної категорії загальною ознакою визначена стадійність. У найпростішому вигляді стадія юридичного процесу представлена як сукупність однорідних процесуальних дій учасників процесуальних правовідносин, які здійснюються у відносно визначений період часу для досягнення єдиної конкретної процесуальної мети. Стадією юридичного процесу визначено динамічну відносно замкнуту сукупність закріплених чинним законодавством способів, методів, форм, які виражають чи визначають чітке і неухильне здійснення процедурно-процесуальних вимог, що характеризують просторово-часові аспекти процесуальної діяльності і які забезпечують логіко-функціональну послідовність здійснення конкретних дій, спрямованих на досягнення остаточного, матеріально зумовленого правового процесуального результату [90, с. 44; 272, с. 130].

Ознака стадійності повною мірою характерна для конституційного судочинства. Більше того, самі стадії визначені Законом України «Про Конституційний Суд України» і конкретизовані Регламентом Конституційного Суду України як окремі структурні складові Регламенту:

- прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень (Розділ ІІ);

- розгляд справ Конституційним Судом України (Розділ ІІІ).

Виділення саме таких стадій конституційного судочинства ґрунтується на наявності у кожній з них ознак певної стадії. Так, стадія прийняття конституційних подань та конституційних звернень, відкриття конституційних проваджень являє собою певну логічну послідовність процесуальних дій, спрямованих на досягнення конкретного результату - підготовки справи до розгляду. Ця стадія розпочинається прийняттям конституційних подань та конституційних звернень та їх реєстрацією, а закінчується - оформленням матеріалів справи як судової справи. Стадія розгляду справи розпочинається внесенням справи на розгляд пленарного засідання в межах строків, визначених статтею 57 Закону України «Про Конституційний Суд України», а закінчується - прийняттям Конституційним Судом України рішення (висновку) та його офіційним оприлюдненням.

Закон України «Про Конституційний Суд України», відповідні Закону норми Регламенту Конституційного Суду України визначають як загальний процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства, так і його окремі особливості. Загальний процесуальний порядок стосується встановлення переліку процесуальних дій, їх послідовності, що надає підставу для об’єднання у окремі стадії. Особливості стосуються:

- встановлення підстав конституційного провадження;

- визначення особливостей процесуального порядку здійснення конституційного провадження за кожною підставою;

- конкретизації строків провадження за конституційними поданнями і конституційними зверненнями. Так, строк провадження у справах за конституційними поданнями не повинен перевищувати трьох місяців. У разі провадження за конституційним поданням, яке визнано Конституційним Судом України невідкладним, строк розгляду такого подання не повинен перевищувати одного місяця. Строк провадження у справах за конституційними зверненнями не повинен перевищувати шести місяців;

- наявності права Конституційного Суду України об’єднувати конституційні провадження;

- наявності права судді Конституційного Суду України висловити окрему думку, яка додається до рішення чи висновку Конституційного Суду України;

- наявності обов’язку відкриття нового провадження у справі при виявленні нових обставин по справі, які не були предметом його розгляду, але які існували на час розгляду і прийняття рішення або дачі висновку в справі.

На підставі виділення особливостей процесуального порядку відправлення конституційного судочинства можна зазначити про доцільність виділення окремих проваджень у межах загального конституційного процесу. Такими можуть бути вісім видів проваджень у справах щодо:

1) конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) конституційності правових актів, що викликають спір стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування;

3) конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим;

4) відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина;

5) конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина;

6) відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;

7) додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;

8) офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Поряд з цим здійснення кожного з вказаних проваджень спрямоване на досягнення єдиної мети усього конституційного процесу - гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Необхідність виділення першого виду провадження ґрунтується на наявності таких його особливостей, як: а) встановлення певної підстави провадження, відмінної від інших видів; б) встановлення вимоги обов’язкового залучення судом до участі у провадженні у справі представників органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності; в) наявність вимоги оголошення законів та інших правових актів нечинними і втрати чинності у разі, якщо ці акти або їх окремі положення визнаються такими, що не відповідають Конституції України (неконституційними); г) Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність свого рішення при розгляді судами загальної юрисдикції позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта.

Виділення другого виду провадження засноване на законодавчому визначенні таких його особливостей: а) встановлення конкретної підстави провадження, відмінної від інших видів; б) відсутність обмежень у праві звернутись до Конституційного Суду кожного з суб’єктів права на конституційне подання; в) надання у резолютивній частині рішення Конституційного Суду висновку щодо конституційності правового акта, яким встановлено повноваження конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Особливостями третього виду конституційних проваджень - у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим - можна виділити: а) встановлення конкретної підстави провадження,

відмінної від інших видів; б) визначення строків направлення конституційного подання - не пізніше місяця від дня офіційного оголошення дати призначення, відміни або відстрочення у встановленому порядку виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим; в) право Конституційного Суду залучити до участі у розгляді справи представників органів, які призначили вибори, всеукраїнський референдум чи місцевий референдум в Автономній Республіці Крим, та органів, на які покладено обов’язки щодо проведення виборів чи референдумів, представника Центральної виборчої комісії, а також представників органів влади, органів місцевого самоврядування чи органів, на які покладено повноваження щодо проведення виборів, референдумів. У разі необхідності Конституційний Суд України може залучити до участі у розгляді справи представників політичних партій, інших об’єднань громадян; г) вказівка у резолютивній частині рішення Конституційного Суду України висновку щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим. У разі визнання таких актів неконституційними у рішенні Конституційного Суду України зазначається про припинення діяльності всіх органів, які були створені для проведення цих виборів чи референдумів, про знищення бюлетенів, агітаційних матеріалів і про припинення фінансування заходів щодо проведення виборів чи референдумів та повернення в дохід держави перерахованих, але не використаних коштів.

Особливостями четвертого виду конституційного провадження - у справах щодо відповідності положень чинних правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим конституційним принципам і нормам стосовно прав та свобод людини і громадянина - можна назвати: а) встановлення трьох підстав провадження: наявність спірних питань щодо конституційності прийнятих і оприлюднених у встановленому порядку законів, інших правових актів; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених у процесі загального судочинства; виникнення спірних питань щодо конституційності правових актів, виявлених органами виконавчої влади у процесі їх застосування та Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини у процесі його діяльності; б) визначення питань конституційності, які виникають у процесі загального судочинства. Так, встановлено обов’язок відкриття конституційного провадження у разі виникнення у процесі загального судочинства спору щодо конституційності норми закону, яка застосовується судом.

П’ятий вид конституційного провадження - у справах щодо конституційності правових актів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина - виділений за наявності таких його особливостей: а) встановлення конкретної підстави провадження; б) визначення порядку відкриття провадження у справі та особливостей змісту рішення. У рішенні Конституційного Суду України визначається, норми якого закону є конституційними, а якого - неконституційними і нечинними.

Шостий вид конституційного провадження стосується справ щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість. Його особливостями є: а) встановлення відповідних підстав; б) визначення конкретних суб’єктів права звернення до Конституційного Суду залежно від предмета звернення; в) встановлення обов’язку зупинити розгляд Верховною Радою України питання щодо надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів; г) встановлення особливостей розгляду справ щодо конституційності правових актів про набрання міжнародними договорами чинності для України.

Сьомим видом виділено конституційне провадження у справах щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. Воно має такі особливості: а) особлива підстава здійснення; б) визначення конкретного суб’єкта права звернення - Верховної Ради України; в) встановлення обов’язку надати разом зі зверненням певні документи та матеріали: щодо ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії; про розгляд Верховною Радою України висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії; рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України у вчиненні державної зради або іншого злочину; рішення Верховної Ради України про звернення до Конституційного Суду України; г) встановлення підстави для закриття конституційного провадження - відставка за власним бажанням Президента України, якому пред’явлено обвинувачення; д) надання Конституційним Судом висновку у справі щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Останнім, восьмим видом конституційного провадження названо провадження у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Особливостями цього виду конституційного провадження можна назвати: а) встановлення підстави конституційного подання - практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України; б) визначення підстави конституційного звернення - наявність неоднозначного застосування положень Конституції України або законів України судами України, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод; в) визначення змісту резолютивної частини висновку Конституційного Суду - офіційне тлумачення положення Конституції України та законів України, щодо яких було подано конституційне подання чи конституційне звернення. У разі якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону.

Оскільки конституційне судочинство являє собою певний процесуальний порядок, доцільним є визначення місця конституційного процесу у структурі юридичного процесу.

Юридичний процес визначають як комплексне утворення, що складається з чотирьох компонентів, які мають свої особливості: конституційного, кримінального, цивільного та адміністративного процесів [166]. З іншого боку існує думка про те, що конституційний процес (конституційне судочинство) являє собою самостійну підгалузь конституційного правосуддя, що спрямована на забезпечення реалізації повноважень Конституційного Суду [30, с. 40].

Конституційний процес (судочинство) доцільно визначити як окремий вид юридичного процесу, оскільки: 1) підстави його здійснення встановлені Конституцією України та Законом України «Про Конституційний Суд України»; 2) процесуальний порядок реалізації визначений Законом України «Про Конституційний Суд України» та конкретизований Регламентом Конституційного Суду України; 3) значно різниться від судочинства з кримінальних, цивільних, адміністративних справ, а саме не усі їх основні принципи покладені в основу конституційного судочинства, а ті, які є, реалізуються у особливих формах. Наприклад, такий процесуальний принцип, як змагальність обмежений або взагалі відсутній при розгляді окремих категорій справ. Крім того, процесуальні норми, якими регулюється порядок розгляду справ у цивільному, адміністративному, кримінальному процесі, не можуть безпосередньо застосовуватися для розгляду справ Конституційним Судом України, оскільки вони не зовсім відповідають специфіці конституційного провадження.

Якщо узагальнити процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства у інших країнах, слід відзначити, що окремі його принципи можна зустріти у конституціях, але в цілому відносини у сфері конституційного судочинства врегульовані законами про конституційні суди та регламентами цих судів. Воно складається із загального процесуального порядку: підготовка справи, проведення судових засідань, прийняття рішень, а також із спеціальних процедур щодо окремих категорій справ. Загальний процесуальний порядок містить порядок подання звернення до конституційного суду управомоченим суб’єктом, попереднього розгляду звернення для вирішення питання про його прийняття чи відхилення, процесуальне представництво, права судді-доповідача, порядок витребування необхідної інформації, запрошення свідків та експертів, проведення судового розгляду, наради та голосування щодо постановлення рішення, його оголошення, поновлення провадження у необхідних випадках, питання про судові витрати та деякі інші положення. Спеціальні процедури передбачають коло осіб, уповноважених порушувати провадження з окремої категорії справ у конституційному суді, особливості цього провадження, правові наслідки різних можливих рішень суду, положення про виконання [95, с. 392-395].

Якщо звернутись до питання про вплив специфіки конституційної юрисдикції на конституційне судочинство, то слід зазначити таке.

У випадку якщо органи конституційної юрисдикції здійснюють загальний конституційний контроль, право звернення до конституційного суду мають різні органи державної влади, інколи - групи парламентаріїв (наприклад, 60 членів будь-якої палати у Франції, 50 - в Іспанії, 1/5 або 1/10 депутатів - у Португалії), але ніколи - приватні особи. Коли передбачено здійснення конституційного правосуддя органами конституційної юрисдикції, право звернення до конституційного суду мають приватні особи та державні органи, насамперед суди, які розглядають конкретну справу. Наприклад, Австрійський Федеральний конституційний закон уповноважує щодо звернення до конституційного суду: Адміністративний суд, Верховний суд, інший суд, уповноважений щодо розгляду справи по другій інстанції, Федеральний уряд (про закони земель), уряд землі (про федеральні закони), 1/3 Національної ради (про федеральні закони), 1/3 ландтагу землі (про закони землі), особу, на думку якої неконституційність закону безпосередньо порушує її права, якщо для дії закону стосовно цієї особи не потрібне судове рішення або спеціальна вказівка.

Інший приклад - Іспанія. Згідно з часиною першою статті 162 Конституції Іспанії із заявою про неконституційність закону або рівнозначного акта до Конституційного трибуналу можуть звертатись: керівник уряду, Захисник народу, 50 депутатів, 50 сенаторів, колегіальні виконавчі органи та зібрання автономних утворень, суддя або трибунал при розгляді конкретної справи.

Здійснення Конституційним Судом України конституційного правосуддя (юстиції) визначає право звернення до Конституційного Суду і приватних осіб - громадян України, іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб. Вони можуть звертатись з питань надання висновків Конституційним Судом України щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Крім фізичних осіб, відповідно до Закону України «Про Конституційний Суд України» суб’єктами права на конституційне подання з питань конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим є Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Верховний Суд України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Суб’єкти права на конституційне подання з питань надання висновків Конституційним Судом України можуть звертатися у таких випадках:

- щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, - Президент України, Кабінет Міністрів України;

- щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту - Верховна Рада України;

- щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України - Президент України, не менш як сорок п’ять народних депутатів України (підпис депутата не відкликається), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховний Суд України, Кабінет Міністрів України, інші органи державної влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування.

Слід зазначити, що чинний Закон України «Про Конституційний Суд України» на відміну від попереднього Закону України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року більш детально регулює процесуальний порядок відправлення конституційного судочинства. Оскільки конституційне судочинство являє собою сукупність процесуальних дій, існує думка про доцільність ухвалення процесуального закону про конституційне судочинство, як це існує у кримінальному, цивільному чи наразі - адміністративному судочинстві.

Ідея прийняття окремого закону про конституційне судочинство, «конституційного процесуального кодексу» поряд зі статутним законом про Конституційний суд виношувалася і в Росії, де вона не дістала підтримки. Як правильно зазначає Л. В. Лазарєв, процесуальні аспекти діяльності Конституційного суду нерозривно пов’язані з його статутними й організаційно-структурними особливостями. Конституційний суд на відміну від судів загальної юрисдикції — єдиний судовий орган, який застосовує відповідні процесуальні норми. Законодавець Росії виходив також з того, що багатоманітність актів, що регулюють відносини в одній і тій самій сфері, є невиправданою. Цим і було зумовлено встановлення в одному законі і статутних, і процесуальних, і основних організаційних норм, що стосуються Конституційного суду [125].

Слід приєднатись до думки про недоцільність такого способу процесуальної регламентації, як розробка єдиного процесуального акта - кодексу конституційного судочинства [110, с. 52-65]. По-перше, на відміну від цивільного та кримінального процесу конституційне провадження не потребує взагалі детального регулювання вирішення окремих питань, зокрема, щодо забезпечення позову, розгляду справ у касаційному і наглядовому порядках, особливостей розгляду окремих питань, виконання судових рішень тощо. По-друге, окреме нормативне регулювання організаційних питань діяльності Суду та процедури розгляду ним справ у будь-якому випадку обов’язково призведе до дублювання одних і тих самих положень у різних нормативних актах і штучного збільшення кількості нормативно-правових актів з питань діяльності одного органу судової влади. По-третє, на розробку і прийняття окремого закону про конституційне судочинство необхідно витратити значно більше часу і сил, ніж внести необхідні зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України». По- четверте, в переважній більшості країн діяльність органів конституційної юрисдикції як з питань організації, так і процедури розгляду справ визначаються одним законом.

Водночас відносини, які складаються під час відправлення конституційного судочинства, являють собою певну уособлену сукупність, що потребує відокремленого врегулювання. У зв’язку з цим доцільний подальший науковий пошук у напрямі визначення доцільності (або недоцільності) врегулювання на рівні окремого нормативно-правового акта (не обов’язково у формі кодексу) відносин у сфері конституційного судочинства.

Проведений аналіз наукових поглядів щодо сутності конституційного судочинства дає підстави для таких висновків:

- конституційне судочинство не можна досліджувати окремо від того процесу, який безпосередньо визначає його сутність, особливості та процесуальний порядок реалізації. Таким процесом постає конституційна юрисдикція, зміст якої впливає на законодавче визначення підстав здійснення конституційного судочинства та відповідні процесуальні форми;

- виділені три групи наукових поглядів щодо змісту конституційної юрисдикції: 1) як діяльність щодо захисту конституції; 2) як форма конституційного контролю; 3) як складова конституційної юстиції (правосуддя);

- на підставі аналізу наукових поглядів щодо сутності конституційного правосуддя, а також змісту юрисдикції Конституційного Суду України останню охарактеризовано як правосуддя;

- визначено, що конституційне судочинство являє собою процесуальний порядок розгляду правових конфліктів конституційним судом на підставі і у спосіб, визначені нормами конституційного права. Воно є окремим видом юридичного процесу.

1.2.