Поняття, сутність та визначальні характеристики категорії «народовладдя»

У демократичних державах усі засади побудови державного устрою та громадянського суспільства є предметом безпосередньо­го конституційно-правового регулювання. Саме тому наукові дослі­дження сутності та змісту явища народовладдя з метою формування конкретних пропозицій до тексту Конституції України набувають особливої актуальності та неабиякої ваги.

Отже, з метою більш глибокого розуміння основних положень кон­цепції народовладдя та формування системних пропозицій щодо від­повідного вдосконалення тексту Основного Закону перейдемо до з'ясу­вання сутності та визначальних характеристик явища народовладдя.

Питання щодо висвітлення тих чи інших аспектів реалізації на­родом належної йому влади з кожним роком стають об'єктом дослі­дження все більшої кількості науковців, що засвідчується кількістю підготовлених за часи незалежності України дисертацій та моногра­фій. Однак, незважаючи на збільшення кількості таких досліджень, їх системність, концептуальна структурованість, чіткість, наступність, послідовність потребують свого подальшого вдосконалення.

В цьому контексті не зайвим буде навести висловлювання Ю. Г. Ба­рабаша, який звертає увагу на те, що «майже аксіоматичним для су­часного демократичного ладу є твердження про основоположний характер принципу народовладдя. Саме народ розглядається як ви­хідний суб'єкт конституційного права, носій суверенних прав та всієї влади у державі. Попри зрозумілу на перший погляд, аксіоматичність названої тези, під час детального аналізу цього принципу виникає чи­мало запитань, на які не можна повною мірою дати відповідь навіть за допомогою доктринальних засад західного конституціоналізму.

Аналіз енциклопедичних джерел та спеціальних монографічних досліджень на окреслену тему дає підстави говорити про різноманіт­ність поглядів і думок щодо розуміння змісту явища народовладдя, що має наслідком формування безлічі визначень цієї категорії. На цей факт звертає свою увагу і О. В. Петришин, який відзначає наявність широкого спектра досліджень різних аспектів народовладдя та вели­кої кількості визначень цього явища [297, с. 4].

Так, наприклад, Л. М. Шипілов на одній лише сторінці вступу до своєї монографії використовує категорію «народовладдя» у таких словосполученнях, як «принцип народовладдя», «проблема наро­довладдя», «феномен народовладдя», «ідея народовладдя», «механізм народовладдя». Далі, розглядаючи «... народовладдя як здійснення влади народом відносно себе» [423, с. 21], автор дає і більш широке визначення цього багатогранного явища. На його думку, народовлад­дя - «це сутність держави, яка полягає в належності та здійсненні вла­ди народом у власних інтересах у демократичній, правовій формі на засадах гарантування та втілення прав і свобод людини» [423, с. 180]. Проте таке визначення видається принаймні дискусійним, оскільки:

по-перше, явище народовладдя не може бути «сутністю держави»; по-друге, належність усієї повноти влади народові та верховен­ство цієї влади в державі є сутнісною характеристикою іншого кон­ституційно-правового явища - «народного суверенітету» (що буде детальніше обґрунтовано далі);

по-третє, конституційне словосполучення «здійснення влади наро­дом» не дає чіткого розуміння сутності та змісту категорії «народовладдя».

О. Ю. Тодика, досліджуючи народовладдя «не лише як політи- ко-правове явище, а і як соціальну цінність», твердить, що «не існує єдиної доктрини народовладдя для всіх часів і народів. Значною мі­рою вона визначається типом правової системи, але її основу завжди становить концепція влади народу» [378, с.

І. Опришко та О. Коваленко говорять про народовладдя як про «важливий соціально-політичний феномен», що «означає здійснення управління державою та суспільством самими громадянами безпосе­редньо або через законно обраних представників» [290, с. 49].

В юридичних енциклопедичних та словникових джерелах містять­ся, зокрема, такі визначення народовладдя:

1) «належність влади народові та її здійснення ним безпосередньо або через органи державної влади та органи місцевого самоврядуван­ня. Основні принципи народовладдя: суверенітет народу... Наро­довладдя означає також право народу набувати владу, розпоряджа­тися владою, захищати, охороняти і гарантувати її.» [431, т. 4, с. 66];

2) «належність усієї повноти влади в державі народу. Народовладдя закріплюється в конституціях як принцип народного суверенітету, що означає визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. Належну йому владу народ здійснює як безпосередньо через референдум, вибори та інші форми прямої демократії, так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування»; в другому значенні народовладдя ототожнюється з терміном “демократія” [425, с. 277];

3) «...народовладдя в основному тотожне більш вживаному у консти­туційному праві поняттю народного суверенітету.» [428, с. 186].

Таким чином, навіть на рівні юридичних енциклопедичних та словникових видань можна побачити відсутність чіткості у визначен­нях цього фундаментального для становлення Української держави явища, оскільки одні автори ототожнюють термін «народовладдя» з терміном «демократія», а інші - з терміном «народний суверенітет».

Отже, така різнобарвність визначень, з одного боку, свідчить про те, що це питання перебуває в стадії активних наукових пошуків його сутності та змісту, а з іншого - що «загальнотеоретичні питання й досі залишаються маловивченими» [423, с. 5].

Вважаємо також за необхідне звернути увагу на наступне. У на­укових джерелах термін «народовладдя» дуже часто ототожнюють з терміном «демократія», ґрунтуючись на тому, що слово «демократія» складається з двох давньогрецьких слів - бцро^ (народ) і крато^ (влада). Така позиція є настільки усталеною, що визнається фактично аксіомою і, відповідно, не викликає необхідності її доведення. Проте інколи у науковій літературі можна зустріти інший переклад слова «крато^» - поряд з категорією «влада» вживаються також слова «панування», «правління». Відповідно замість терміна «народовладдя» вживається термін «народоправство» [25, 51, 296]. Крім того, у підручнику з історії античного суспільства зазначається, що «афінським народним зборам належала дійсна повнота влади, і вони є найяскравішим прикладом так званого «прямого народоправства» [144, с. 208]. І нарешті, у дав­ньогрецько-українському словнику, який є частиною книги «Давньо­грецька мова», слово «крато^» дійсно перекладається як «сила, влада». Однак під час перегляду цього словника постало інше питання: а хто і коли, власне кажучи, визначив і, головне, чи правильно, що в основу другої частини слова «демократія» покладено саме слово «крато^», а не інше давньогрецьке слово - «кратеш» (звучить як «крато» і переклада­ється як «мати силу, володіти, панувати, перемагати» [117, с. 564]). На користь саме такого підходу свідчить і те, що наголос у давньогрецько­му слові «демократія» припадає саме на літеру «і», як у слові «кратеш», а не на літеру «а» як у слові «крато^» [117, с.

Очевидно, можна не один десяток сторінок присвятити виключ­но цитуванню думок (позицій, концепцій) різних авторів (як україн­ських, так і зарубіжних) щодо сутності, змісту, форм, видів, функцій народовладдя, проаналізувати «витоки народовладдя» [96, с. 25] в історичному аспекті, дослідити розуміння цього явища в інших кра­їнах, порівняти і дослідити взаємозв'язок категорій «народовладдя», «демократія», «народний суверенітет», «конституційний лад» тощо. Але якщо ми не визначимося з першоосновою, не зрозуміємо етимо­логію (від грец. єти/лоу «справжнє значення» та грец. \oyoq «слово») народовладдя, тобто справжнє (істинне) значення цього терміна, то ми наражаємося на небезпеку говорити про одне й те саме явище «різними мовами» - кожен дослідник вкладатиме в поняття «наро­довладдя» свій зміст, своє розуміння.

Звичайно, дуже часто в колах науковців можна почути тезу про те, що, даючи визначення певного явища, ми тим самим його обмежу­ємо. Мабуть, така теза є цілком виправданою з погляду розвитку науки, оскільки якщо науковці одноголосно затвердять визначення якого-небудь явища, тим самим вони можуть поставити серйозну пе­репону для подальших перспективних досліджень різних його аспек­тів. В той же час відомий вчений-правознавець О. В. Батанов цілком слушно зауважує, що сьогодні має відбутися своєрідна «санація» на­укової мови, а очищення її від неясностей та подвійного тлумачення об'єктивно повинно розглядатися як необхідна передумова у дослі­дженні важливих наукових проблем.

Переходячи до безпосереднього дослідження сутності народовлад­дя, варто процитувати Л. М. Шипілова, який, зокрема, зазначає, що «поняття народовладдя формулюється на перехресті двох категорій: суб'єктної - «народ» - та функціональної - «влада». Здається цілком очевидним, що без осмислення окремо кожної з названих категорій дослідження теми народовладдя буде неповним, або взагалі втрачає свій сенс» [423, с. 39]. Підтримуючи такий підхід до вивчення етимо­логії слова, пропонуємо дослідити кожну із складових терміна «наро­довладдя» та визначити справжнє значення цього явища (принаймні запропонувати авторське його розуміння).

Отже, що ж таке «влада»? Що є змістом цієї категорії? З чого ви­пливає і на чому ґрунтується влада конкретного суб'єкта? Всі ці пи­тання цікавлять людство вже не одне тисячоліття. Варто наголосити на тому, що предметом нашого дослідження є виключно влада, що ґрунтується на законі (нормах права), а не влада, що ґрунтується на нормах моралі чи навіть фізичній силі.

Дослідження змісту терміна «влада» починаємо з констатації фак­ту відсутності єдиного розуміння цієї категорії (особливо в юриспру­денції). Вирішення цього питання є на сьогоднішній день одним з першочергових, на розв'язання якого спрямовуються зусилля бага­тьох науковців-правознавців, оскільки різне розуміння цього явища стримує розвиток юридичної науки у сфері публічного права, що при­зводить до негативних наслідків у законодавстві України та практиці державного будівництва. Намагання вчених-юристів знайти «спіль­ну мову» підтверджується величезною кількістю статей, монографій, дисертацій з окресленого питання.

Главою нашої держави проголошено курс на проведення в Україні конституційної реформи. Аналізуючи щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України «Модернізація України - наш стратегічний вибір» [256], можна зробити висновок, що змістом такої модернізації України в частині необхідності здійснення конституційної реформи є «зміна філософії влади» в усіх її проявах та аспектах: реалізація публічної влади на державному та місцевому рівнях, децентралізація влади, розподіл повноважень як між гілками влади, так і між різними державними органами в межах кожної з гілок влади, створення нових та посилення і гарантування реалізації вже існуючих механізмів участі громадян у реалізації публічної влади, забезпечення принципу народовладдя, в тому числі заохочення прямого народо­владдя, запровадження механізмів відкликання представників влади у разі 'їх неспроможності здійснювати свої повноваження тощо. На думку О. Святоцького, «саме кризові явища у владі, хаос і безлад у ній зумовлюють намагання вдосконалити чинну Конституцію України шляхом внесення до неї нових змін та доповнень або навіть прийняття нової Конституції. Безперечно, ключове і визначальне запитання у цьому процесі - як ефективно облаштувати владу в Україні?» [48, с. 15].

Таким чином, термін «влада» є наріжним каменем всієї конституцій­ної реформи. Від правильного розуміння цієї категорії, зокрема її юри­дичного наповнення, залежить чіткість формулювань багатьох положень Основного Закону держави та зміст всієї концепції суспільно-політичної моделі України, яка повинна бути вироблена в процесі цієї реформи.

Разом з тим можна навести безліч висловлювань провідних уче- них-правознавців на зразок того, що «категорія “влада” є такою, що найчастіше цікавить дослідників і практиків, проте ця обставина не зробила її більш зрозумілою і розкритою» [48, с. 46], «питання про владу залишається одним із найактуальніших і затребуваних як у су­спільній науці, так і практиці» [48, с. 17] тощо.

У відомій юридичній енциклопедії термін «влада» розглядається як «багатогранне суспільно-політичне і правове поняття», під яким розуміються:

1) відносини між людьми, коли одні командують, а інші підкоря­ються;

2) здатність досягати поставленої мети;

3) спроможність соціально-політичної системи забезпечувати ви­конання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільноти, заснованої на розпо­ділі функцій управління і виконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю.

Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що ґрунтується на підлеглості одного іншому. Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади [431, т. 1, с. 489].

Однак кожне із запропонованих визначень цієї категорії, у тому числі одне з найпоширеніших та усталених визначень («можливість і здатність проводити свою волю»), не є ідеальним, оскільки, напри­клад, не завжди «можливість» забезпечує «здатність» проводити свою волю і не завжди суб'єкт проводить саме «свою» волю. А категорія «воля» також не є однозначним терміном з точки зору юридичної науки. Якщо термін «воля» замінити його визначенням (наприклад, «здатність робити вибір і вчиняти дію» або «керувати своїми діями»), то згадане вище визначення категорії «влади» взагалі стає абсурдним.

Отже, на нашу думку, наведені вище визначення категорії «влада» мо­жуть бути прийнятними (у різних варіаціях) для таких наук, як філосо­фія, соціологія, психологія, політологія тощо, але не для юриспруденції.

Очевидно, така ситуація в юридичній науці, зокрема науці кон­ституційного права, пов'язана не стільки з багатозначністю самого терміна «влада», скільки з тим, що, розглядаючи та аналізуючи зазна­чену категорію, дослідники-правознавці мимоволі, ґрунтуючись на дослідженнях фахівців інших гуманітарних наук, зокрема соціології, філософії чи психології, виходять «за межі» науки юриспруденції та починають оперувати неюридичною термінологією. Мабуть, саме це стало причиною формулювання Всеукраїнським форумом вче- них-правознавців таких загальних висновків до розділу «Про владу»: «Проблема влади як соціального явища, як феномену, її природи як політико-правового явища, її сутності, іманентних ознак є однією з найскладніших та найбільш дискусійних у теорії права та держави. Поняття “влада” найглибше розкривається через такі поняття, як “воля”, “інтерес”, “залежність”... Влада - це поєднання інтересу і волі, в якому воля є засобом вираження інтересу. Влада - це залежність між необхідністю реалізації інтересів суб'єкта способами і засобами, що є у розпорядженні інших суб'єктів» [48, с. 633]. Л. М. Шипілов та­кож починає своє дослідження категорії «влада» з праці «відомого со­ціолога» Макса Вебера, у зв'язку з чим запропонована ним «дефініція влади отримує наступну форму: як здатність і можливість владних суб'єктів всередині соціальної системи здійснювати суспільно корис­ний ефективний вплив на інших суб'єктів на основі спільних інтере­сів» [423, с. 77].

Логічно, що для юристів (як науковців, так і практиків), які аналі­зують наведені вище та аналогічні визначення, «влада» здається та­ким собі «аморфним» явищем, вивчення та аналіз якого за допомо­гою юридичної методології видається недосяжним.

В той же час, категорія «влада» пронизує все законодавство не лише України, а й будь-якої іншої країни, починаючи з Основного Закону держави і закінчуючи підзаконними нормативно-правовими актами. Мабуть, у кожному з них фігурує, як мінімум, термін «орган державної влади». Явище влади є системоутворючим для усіх галузей публічного права. Крім того, дуже часто за точним, вірним і юридично грамотним розумінням цієї категорії стоять долі конкретних людей. Так, наприклад, у багатьох статтях Кримінального кодексу України відносини у сфері здійснення публічної влади є об'єктом злочинно­го посягання. Категорія «влада» вживається в таких словосполучен­нях як: «представник влади», «орган влади», «захоплення державної влади», «використання влади», «присвоєння владних повноважень», «зловживання владою», «перевищення влади», «дисциплінарна влада», «військова влада», «повалення державної влади» тощо. Жодна з наве­дених вище «юридичних» дефініцій категорії «влада» не забезпечить чіткої відповіді на питання: «зловживання» чим? «захоплення», «ви­користання», «присвоєння», «перевищення», «повалення» чого?

Однак хто ж, як не науковці-правознавці, повинні дати чітке і юри­дично грамотне визначення таких юридичних категорій, як: «держав­на влада», «законодавча, виконавча, судова влада», «публічна влада», «влада народу», «муніципальна влада» тощо, і, нарешті, чітко визна­чити юридичний зміст категорії «узурпація влади» (частина 4 стат­ті 5 Конституції України)? «Адже лише наука, що глибоко обізнана з теорією та ґрунтується на практиці, спроможна осмислити і окрес­лити шляхи, бути дороговказом подальшого суспільно-політичного розвитку країни» [48, с. 15], в тому числі забезпечити наукове обґрун­тування шляхів розв'язання всіх сьогоднішніх проблем і кризових явищ у побудові системи та механізму управління державою.

Крім того, юридично правильне розуміння терміна «влада» та похідних від нього категорій має безпосередній вплив як на законо­творчу, законодавчу та правозастосовну практику, так і на діяльність судової гілки влади. Зокрема, відомою проблемою, яка безпосередньо пов'язана з юридичною природою та змістом категорії «влада», є пи­тання юрисдикції адміністративних судів в аспекті розуміння органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб як суб'єктів владних повноважень, які здійснюють владні управ­лінські функції. Вже не один рік точаться дискусії щодо підвідомчості адміністративним судам різних категорій справ, що підтверджується, зокрема, рішеннями Конституційного Суду України (наприклад, від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 та від 9 вересня 2010 р. № 19-рп/2010).

Отже, на наше глибоке переконання, юридична наука взагалі і нау­ковці різних галузей права зокрема повинні, попри існування надзви­чайної кількості варіацій та визначень категорії «влада» [398], доклас­ти максимум зусиль для вироблення чіткого визначення змісту цієї категорії з позицій саме правової науки.

Другою очевидною причиною «багатозначності» категорії «влада» є те, що дуже часто цей термін вживається (як пересічними громадя­нами, так і в офіційних документах) у значенні суб'єкта відповідних відносин, що є недопустимим і має бути викоренене хоча б з науково­го обігу, законодавства та практики державного будівництва. Так, на­приклад, «на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установ­чою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та закона­ми України» (абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [328]). Цілком очевидно, що термін «установча влада» вживається тут у значенні суб'єкта - Українського народу, який може здійснити відповідну дію - прийняти нову Конституцію України. Можна наве­сти безліч таких прикладів - як на рівні правової науки, так і на рівні юридичних документів відповідних органів державної влади.

Таким чином, врахувавши окреслені проблеми у підходах до ро­зуміння терміна «влада», спробуємо дати дефініцію цієї категорії. За правилами логіки для того, щоб сформулювати дефініцію якого-не- будь терміна, потрібно передусім віднайти для цього терміна більш широке родове поняття, а потім за допомогою специфічних ознак того явища, дефініцію якого ми хочемо сформулювати, виділити його з середовища подібних (однорідних) йому явищ.

Керуючись зазначеними правилами формулювання дефініцій, спробуємо визначити суть та основні ознаки юридичної категорії «влада» як однієї із змістових частин категорії «народовладдя». Отже, на нашу думку:

1) родовим поняттям категорії «влада» виступає термін «право» (у значенні «суб'єктивне право», як юридично визначена (забезпече­на і гарантована) можливість суб'єкта);

2) основним змістом цього права (чи, точніше, наслідком його ре­алізації) є прийняття обов’язкового до виконання іншими суб'єкта­ми рішення (у будь-якій формі: прийняття нормативно-правого чи індивідуального акта, видання наказів, доручень тощо);

3) це право закріплюється за чітко визначеним (уповноваженим) суб'єктом і повинно бути обов'язково передбачене та визначене кон­ституцією чи законом (тобто ми переконані в тому, що у демократич­ній правовій державі будь-які «владні відносини» в суспільстві мо­жуть виникати лише на підставі закону);

4) це право реалізується у рамках управління публічними справа­ми, а право одних суб'єктів приймати обов'язкові до виконання рі­шення і, відповідно, обов'язок інших їх виконувати ґрунтується ви­ключно на Конституції чи законі (а не, наприклад, підзаконних нор­мативно-правових актах, договорі, статуті тощо).

Звичайно, що всі зазначені нами ознаки категорії «влада» не є «іс­тиною в останній інстанції», проте на їх підставі спробуємо сформу­лювати власну дефініцію категорії «влада». Отже, влада - це перед­бачене конституцією чи законом право уповноваженого суб'єкта приймати обов'язкові до виконання рішення у сфері управління публічними справами.

Можна, звичайно, зауважити, що це визначення нібито стосується категорії «публічна влада», але, на нашу думку, у сфері управління пу­блічними справами будь-яка влада є публічною, оскільки здійснюєть­ся з метою реалізації (задоволення) публічних (суспільних) інтересів. Тому в рамках публічного права ці категорії є тотожними.

Можна також звернути увагу на те, що, наприклад, у Конституції України за органами державної влади та органами місцевого само­врядування закріплюються «повноваження», а не «права». Повно­важення ж - це «сукупність прав і обов'язків державних органів і громадських організацій, а також посадових осіб та інших осіб, за­кріплених за ними у встановленому законодавством порядку для здійснення покладених на них функцій» [431, т. 4, с. 590]. Звичайно, законодавство може містити обов'язок відповідного суб'єкта при­йняти відповідне рішення. Окрім того, у законодавстві можуть (чи повинні) також визначатися «межі», «спосіб» (частина 2 статті 6 та частина 2 статті 19 Конституції України), строк та інші вимоги щодо реалізації відповідних повноважень. Але, на нашу думку, суть (і, фактично, цінність) влади уповноважених суб'єктів полягає якраз у тому, що:

по-перше, з процесуальної сторони будь-яке прийняте на вико­нання наданого повноваження (права чи обов'язку) рішення є обов'яз­ковим до виконання на відповідній території чи для визначеного кола суб'єктів (тобто це - як властивість цього рішення, яка закріплена на рівні закону);

по-друге, із змістової сторони суб'єкт має право на свій розсуд ви­значати зміст своїх рішень (тобто, незалежно від того, в якій формі за суб'єктом закріплено відповідне повноваження - як право чи як обов'язок, - визначення остаточного змісту цього рішення є компе­тенцією цього суб'єкта).

Таким чином, влада будь-якого суб'єкта має дві сторони - проце­суальну та матеріальну (змістову). Процесуальна сторона полягає у передбаченому конституцією чи законом праві суб'єкта приймати рі­шення, яке (за умови дотримання процедури, способу та форми його прийняття) стає обов'язковим до виконання. А матеріальна (змісто­ва) сторона влади суб'єкта полягає у його праві визначати зміст свого рішення (звичайно, у передбачених законом «межах»). Чим «ширші» закріплені в законі «межі» повноваження (якщо вони взагалі вста­новлені), тим більше «влади» має відповідний суб'єкт. Якщо ж межі зводяться до єдиного можливого у відповідній ситуації рішення, то право суб'єкта перетворюється фактично на його обов'язок прийня­ти відповідне рішення за умови настання передбаченого законом юридичного факту.

Отже, влада - це, в першу чергу, право приймати обов'язкові для виконання іншими суб'єктами рішення, адже коли ми говоримо, що хтось має владу, ми маємо на увазі, що цей суб'єкт дає вказівки, при­ймає рішення, які є обов'язковими до виконання іншими особами. Таке «право» може ґрунтуватися на законі, нормах моралі або ж на «законі сили». Оскільки предметом цього дослідження є «влада, що ґрунтується на законі», то, очевидно, що ми повинні розглядати на­родовладдя виключно через передбачені Конституцією України (за­конами) та міжнародними документами суб'єктивні права народу.

Які ж владні права і щодо кого або чого має народ? І взагалі: як тлумачити категорію «народ» у складі категорії «народовладдя» - як єдине і неподільне ціле, як певну частину повнолітніх громадян Укра­їни чи як інтегровану сукупність громадян України, кожен з яких реа­лізує належні йому права? Визначені законом (в тому числі Основним Законом) права належать народу як неподільному цілому чи кожно­му громадянину, який є частиною народу і в рамках народу здійснює належні йому права і свободи?

Для пошуку відповідей на поставлені питання варто детальніше про­аналізувати конституційну дефініцію «народ» («Український народ»).

Так, будь-який дослідник концепції народовладдя не може омину­ти своєю увагою категорію «народ» як одну із змістових складових категорій «народовладдя» та «народний суверенітет». В той же час сам термін «народ» взагалі і в аспекті реалізації конкретних владних повноважень зокрема залишається одним із найзагадковіших у науці конституційного права.

З одного боку, відповідь на питання «хто такий народ?» дуже про­ста. У преамбулі до Конституції України зазначено, що «Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх на­ціональностей... приймає цю Конституцію - Основний Закон Украї­ни». Тобто Український народ - це громадяни України всіх національ­ностей. Проте, за твердженням науковців, категорія «народ» не має «однозначного загальновизнаного власного трактування» [423, с. 39].

Так, в українській юридичній енциклопедії під терміном «народ» розуміється «населення держави, що утворює єдину спільність неза­лежно від кількості національних спільнот, які в ній існують» [431, т. 4, с. 46]. Водночас у цьому ж джерелі під терміном «населення» ро­зуміється «безперервно відновлювана у процесі відтворення сукуп­ність людей на Землі в цілому або в її окремих регіонах, країнах», а «до населення конкретної держави належать її громадяни, а також іно­земці, особи без громадянства (апатриди) та особи з подвійним або множинним громадянством (біпатриди), які постійно перебувають на території даної держави на законних підставах» [431, т. 4, с. 67].

Таким чином, під терміном «народ» у юридичній енциклопедії розу­міються не лише громадяни цієї держави, а й інші особи, які постійно і на законних підставах перебувають на території цієї держави.

Варто звернути увагу і на наявність інших підходів щодо виділен­ня «суб'єктів народовладдя». Так, зокрема, П. П. Шляхтун до окремих суб’єктів народовладдя відносить:

- народ у цілому;

- частину народу, об'єднану за організаційною або територіальною ознакою;

- обраних народом представників;

- сформовані безпосередньо народом або його представниками органи [425, с. 277].

Проте така класифікація також не дає відповіді на питання: хто такий «народ», і чи всі особи, які визнані громадянами України відповідно до статті 3 Закону України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р. № 2235-ІІІ [102], є суб'єктами народовладдя, чи лише 'їх частина - гро­мадяни, які досягли повноліття? Крім того, автор не включає до суб'єк­тів народовладдя кожного окремого громадянина України, які, мабуть, є безпосередніми учасниками у питаннях здійснення народовладдя.

Однак відповідний підхід до визначення складу суб'єктів наро­довладдя може бути прийнятий за основу подальших наукових до­сліджень. Безпосереднім же об'єктом нашої уваги в межах цього роз­ділу є конституційно-правові засади визначення «народу в цілому» як суб'єкта народовладдя. З'ясування ж юридичної природи інших суб'єктів народовладдя віднесемо до предмета подальших дослі­джень. Отже, спробуємо дослідити конституційно-правову категорію «народ» як основного суб'єкта народовладдя в Україні з метою ви­роблення концептуальних підходів до суб'єктного складу (суб'єктів реалізації) влади Українського народу.

Так, О. Ю. Тодика зазначає, що «категорія “народ” - ключова для категорій “народовладдя”, “народний суверенітет”, інших категорій і понять у системі відносин народовладдя... Народ як у міжнародно­му, так і внутрішньому праві розглядається як суб'єкт, що має право на самовизначення» [378, с. 104]. «На основі більшості понять (тіль­ки в доктрині міжнародного права їх було висунуто понад 100), - за­значає О. Ю. Тодика, - можна стверджувати, що народ є історично сформованою на відповідній території стійкою спільнотою людей, що відрізняються від інших спільнот єдиною мовою, відносно стабіль­ними особливостями культури і психіки, а також загальною самосві­домістю своєї єдності і фіксованою самоназвою» [378, с. 99]. На нашу думку, синонімом такого визначення терміна «народ» може бути ка­тегорія «нація».

Отже, враховуючи таку неоднозначність категорії «народ» (про що неодноразово зазначалося багатьма науковцями, в тому числі дослідни­ками різних аспектів народовладдя в Україні [423, 378]), видається необ­хідним дослідити зазначену категорію в контексті конституційно-пра­вового забезпечення засад реалізації народом належної йому влади.

Запропоноване О. Ю. Тодикою визначення може бути застосоване також до конституційної категорії «Український народ», яка зафік­сована у преамбулі Основного Закону як суб'єкт реалізації права на самовизначення, яке реалізується шляхом створення «власної» дер­жави, тобто держави з «власною» назвою. Український народ, який реалізував своє право на створення власної незалежної держави, не складався і не міг складатися з громадян ще не створеної держави «Україна», адже «незалежність України та створення самостійної Української держави - УКРАЇНИ» була проголошена 24 серпня 1991 р. Верховною Радою Української РСР у складі народних депутатів - громадян Союзу РСР, - які представляли на той час усіх інших гро­мадян Союзу РСР, які проживали на території Української РСР. І лише пізніше у частині 1 статті 9 Закону України «Про правонаступ- ництво» від 12 вересня 1991 р. № 1543-ХІІ [110] було зафіксовано, що «всі громадяни Союзу РСР, які на момент проголошення незалеж­ності України постійно проживали на території України, є громадя­нами України». Крім того, згідно з частиною 3 цієї статті «порядок збереження, набуття і втрати громадянства України регламентуєть­ся Законом про громадянство України», який було прийнято ще пі­зніше - 18 жовтня 1991 р.

Однак запропоноване О. Ю. Тодикою визначення не може бути за­стосоване до такої ж конституційної категорії «Український народ», яка названа також у преамбулі Конституції України як суб'єкт реалі­зації свого виключного права на прийняття основного установчого акта держави - Основного Закону. У цьому випадку «Український на­род» - це «громадяни України всіх національностей». Очевидно, що «стійка спільнота людей... з єдиною мовою...» (фактично йдеться про одну національність) і «громадяни України всіх національностей» - це різні категорії. Хоча в Конституції України і в одному, і в іншому випадку застосовується однаковий термін - «Український народ».

Проте чи означає це, що Український народ як суб'єкт влади складається з усіх громадян України? На сьогодні відповідь повинна бути, мабуть, негативною, адже згідно із Законом України «Про гро­мадянство України» від 18 січня 2001 р. № 2235-ІІІ [102] громадяна­ми України є і діти - особи віком до 18 років. Громадянство України не втрачають і особи, які визнані судом недієздатними. В той же час, згідно з частиною 1 статті 70 Конституції України, право голосу на виборах і референдумах (як одне з основних політичних (владних) прав кожного громадянина) мають лише «громадяни України, які до- сягли на день їх проведення вісімнадцяти років», а згідно з частиною 2 цієї статті «не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними».

Таким чином, зокрема, до Українського народу як суб’єкта вла­ди можна застосувати визначення, яке сформулювала О. Ю. Тодика: «Народ становлять громадяни, що проживають на території держави і за її межами та володіють повною політичною правосуб'єктністю, насамперед виборчими правами... громадяни, які мають відповідні права у сфері політико-правових відносин і є активними суб'єктами виборчого, референдумного та інших процесів у відносинах наро­довладдя» [378, с. 104]. Але, як було зазначено вище, не в усіх випадках «народ» можна визначити через формулювання «громадяни конкрет­ної держави». Наприклад, народ як суб'єкт права на самовизначення, очевидно, не складається з громадян держави, яка тільки-но створю­ється у процесі реалізації народом відповідного права. Цікавим є і той факт, що в жодному міжнародному документі немає конкретизації і визначення категорії «народ» як суб'єкта права на самовизначення.

Отже, загальна кількість громадян України і кількість громадян, які мають право голосу (виборців), не збігаються. Це означає, що «Український народ» як сукупність всіх громадян України і «Укра­їнський народ» як владний суб'єкт (суб'єкт народовладдя), знову ж таки, різні за обсягом (кількістю громадян).

Виходячи з наведеного, конституційно-правова категорія «Укра­їнський народ» вживається в Основному Законі України фактично в трьох різних значеннях:

1) як суб'єкт права на самовизначення;

2) як загальна кількість громадян України;

3) як загальна кількість виборців України.

Така ситуація тягне за собою постановку цілком логічних питань. Який «народ» є «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Укра­їні»? Який «народ» є власником перерахованих у ст. 13 Конституції України об'єктів? Збереження генофонду якого «Українського наро­ду» є обов'язком держави (стаття 16 Основного Закону)? Справою якого «всього Українського народу» є захист суверенітету і територі­альної цілісності України, забезпечення її економічної та інформацій­ної безпеки (частина 1 статті 17 Конституції)?

В цьому аспекті цікавим для наукового дослідження є також пи­тання щодо включення до категорії «народ» (як суб'єкт влади) грома­дян України, які не досягли 18 років або ж визнані судом недієздат­ними. Адже цілком зрозуміло, що мати владу («конституційно-по­літична правоздатність») і мати здатність її реалізувати («кон­ституційно-політична дієздатність») - це різні речі. За загальним правилом правоздатність виникає з моменту народження фізичної особи і припиняється у момент її смерті. Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність. Правоздат­ність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження, майнового стану, місця проживання, віросповідання, належності до політичних партій чи громадських організацій тощо.

В даному випадку постає дуже цікаве питання, яке, до речі, є сьо­годні предметом серйозних дискусій у деяких країнах Європи (зокре­ма, Німеччині, Угорщині, Латвії тощо) і вже не вперше ставиться на порядок денний політико-наукових дебатів. Чи може бути дитина (як громадянин держави, якому не виповнилося 18 років) взагалі (по­тенційно) суб'єктом (носієм, «власником») права голосу, яке до до­сягнення нею повноліття (повної дієздатності) реалізують її батьки (чи особи, які їх замінюють)? Прихильники як одного, так і проти­лежного поглядів висувають вагомі аргументи. Однак прихильники «позитивного» підходу говорять більше про «концептуальні» позиції, а прихильники «негативного» підходу акцентують свою увагу на тех­нічних проблемах реалізації цього права.

Можливість надання всім громадянам (незалежно від віку) права голосу є серйозним сучасним викликом для багатьох наук (і не лише юридичних), адже, як стверджують і відповідним чином аргументу­ють прихильники «позитивного» підходу, це може бути серйозним стимулом до покращення як демографічної ситуації в країні, так і якісного рівня життя сімей з дітьми. Що більше: у Російській Феде­рації одна з міжнародних громадських організацій напрацювала цілу Концепцію виборчого права дітей [169]. Окрім того, нещодавно Пар­ламентська Асамблея Ради Європи (ПАРЄ) закликала країни-члени розглянути можливість зниження віку, з якого дозволено участь у го­лосуванні на виборах, до 16 років.

Однак при дослідженні та вирішенні цього питання варто відо­кремлювати політику від права і, зокрема, конституційного права. Те, що дитина є суб'єктом конституційних прав і свобод (і як «людина», і як «громадянин»), не викликає жодного сумніву. Більшість конститу­ційних прав і свобод належать, зокрема, й дитині. В той же час «осо­бливістю» чомусь саме політичних прав є те, що вони можуть вини­кати лише з 18 років.

Досліджуючи це питання в межах науки конституційного права, можна відзначити наявність колізії між наведеною вище статтею 70 та статтею 21 і частиною 1 статті 24 Конституції України, в яких за­значено, що «усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах» та що «громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рів­ними перед законом». Очевидно, можна було б також вести мову про необхідність розмежування термінів «право голосу» (правоздатність) і «право голосувати» (дієздатність). Проте є і багато інших (як кон­цептуальних, так і суто технічних) моментів, на які необхідно давати відповідь майбутнім дослідникам цього досить гострого і актуально­го, на нашу думку, питання.

Дослідження конституційно-правових засад визначення категорії «народовладдя» не може бути повним, якщо не зупинитися на ос­новних питаннях реалізації народом своєї влади.

Отже, яким чином народ здійснює належну йому владу? Відпо­відно до частини 2 статті 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституційний Суд України, розглядаючи зазначе­ну норму Конституції України, у своєму рішенні від 5 жовтня 2005 р. (справа про здійснення влади народом), на жаль, не дав чіткої відпо­віді на поставлене питання. Проте в абзаці 5 пункту 4.2 мотивуваль­ної частини цього рішення зазначено, що «на думку Конституційного Суду України, реалізація громадянами України конституційних прав і свобод, передусім права голосу на виборах і референдумі, є складо­вою процесу здійснення влади народом безпосередньо». Це означає, що «народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії» (стаття 69 Конституції) шляхом реалізації дієздатними і повнолітніми громадянами свого права голосу (стаття 70 Конституції). Отже, «народне волевиявлен­ня» є загальним сукупним результатом (наслідком) реалізації кожним громадянином свого власного волевиявлення, а кожний громадянин є первинною «автономною одиницею» Українського народу, яка є безпосереднім носієм і джерелом влади в державі.

На жаль, зазначена вище «думка» Конституційного Суду України не була відображена у резолютивній частині цього принципово важ­ливого для розуміння категорії «народовладдя» рішення єдиного ор­гану конституційної юрисдикції в Україні.

Крім того, у кожного громадянина України є великий перелік кон­ституційних прав і свобод, які не є вичерпними, а також безліч прав, передбачених законами України. Таким чином, постає інше питання: чи будь-яке конституційне право громадянина реалізується як про­яв безпосереднього народовладдя? І які права народ здійснює безпо­середньо, а які - через органи державної влади та органи місцевого самоврядування? Крім того, варто пам'ятати, що уповноважений на здійснення відповідних прав суб'єкт (представник) не може мати більшого обсягу прав, ніж сам довіритель.

У згаданому вище рішенні Конституційного Суду зазначено, що йдеться, передусім, про ««право голосу на виборах і референдумі». Та­ким чином, на п'єдестал конституційних прав і свобод, що станов­лять систему безпосереднього народовладдя, єдиний орган консти­туційної юрисдикції в Україні поставив «право голосу на виборах і референдумі». О. Ю. Тодика у висновках до своєї монографії також зазначає, що, «йдучи на виборчу дільницю, громадянин реалізує одне з найважливіших політичних прав - право обирати і разом з цим бере участь у формуванні представницьких органів влади різ­ного рівня» [378, с. 474].

В той же час іншу позицію займає Р. В. Єнгибарян, який вважає, що саме право брати участь в управлінні державними справами - «це найбільш загальне політичне право, яке безпосередньо та рельєфно виражає народний суверенітет і демократизм влади. При широкому розумінні воно включає і виборчі права громадян, і право на участь у референдумах, і право на рівний доступ до державної служби і на зайняття державних посад, і право участі в місцевому самоврядуван­ні, і право на участь у здійсненні правосуддя, і право на отримання об'єктивної інформації, і право на подачу петицій тощо» [91, с. 212]. Крім того, автор проводить безпосередній зв'язок між явищем наро­довладдя і правом громадян брати участь в управлінні державними справами. Главу 9 «Форми здійснення безпосередньої демократії» ав­тор починає такими словами: «Питання, пов'язані з правом громадян держави на участь в управлінні справами даної держави, розглядали­ся ще античними філософами. Труди Демокріта, Платона, Аристотеля так чи інакше пов'язані з цією темою. Однак лише у XVIII ст. фран­цузькі філософи-просвітники розробили тему участі народу в управ­лінні державою настільки детально, що 'їх обґрунтування і висновки і донині використовуються при необхідності аргументувати позитив­ність розвитку народовладдя в сучасних державах» [91, с. 313].

В. Ф. Погорілко та В. Л. Федоренко також вважають, що «най­більш узагальненим і системоутворюючим щодо інших політичних прав і свобод є право громадян України брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референду­мах, вільно обирати та бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38 Конституції України). По суті, це право закріплює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування» [164, с. 119]. Автори дають і визначення політичних прав і свобод громадян України: «це конституційно визначена міра можливої політичної поведінки осо­би, насамперед участі у безпосередньому народовладді, здійсненні державної влади і місцевого самоврядування, в яких особа виступає насамперед як громадянин України, учасник суспільно-політичних відносин» [164, с. 119].

Цікавим є і той факт, що «в настільки загальній формі, тобто як право на участь в управлінні справами суспільства і держави, кон­ституції демократичних держав вказують на це право не настільки часто» [91, с. 212]. Водночас у статті 38 Конституції України чітко за­значено, що громадяни мають право брати участь в управлінні дер­жавними справами.

Незважаючи на те, що саме участь в управлінні державними спра­вами була сутнісною характеристикою демократії стародавніх Афін і «вже давно визнана відповідно до міжнародного права в галузі прав людини... вона тільки нещодавно стала повсюдно сприйматися як фундаментальне право, і лише в останні роки як важливий елемент цього права стали розглядатися питання доступу до засобів масової інформації» [91, с. 211].

Таким чином, саме політичні права громадян наповнюють складову «влада» в категорії «народовладдя» конкретним юридичним змістом. Що більше, саме таке загальне політичне право кожного громадянина Украї­ни, як право брати участь в управлінні державними справами, є, на нашу думку, сутнісною характеристикою категорії «народовладдя». Якщо до цього ще згадати, що термін «політика» походить від грецького яоХітікц і буквально перекладається як «державні і суспільні справи», то питан­ня - чому саме політичні права - зникає саме собою. Це всі ті права гро­мадян, що забезпечують 'їх участь у вирішенні державних справ.

Продовжуючи зазначену думку, варто акцентувати увагу на тому, що відповідне право громадян не може бути обмежене лише «державними» справами, а має поширюватися на всі інші «суспіль­ні» справи.

З зазначеного вище можна також зробити висновок, що безпосе­реднім суб'єктом народовладдя є кожен громадянин України, який має політичну правосуб'єктність. Народ - це узагальнене поняття, що означає сукупність громадян. З метою уточнення цієї тези пропо­нуємо розглянути питання так званих форм реалізації народовладдя.

Отже, в усіх вищезазначених джерелах явище народовладдя роз­кривається через положення частини 2 статті 5 Конституції України, згідно з яким народ здійснює владу безпосередньо і через органи дер­жавної влади та органи місцевого самоврядування. З іншого боку, зга­дана нами стаття 38 Основного Закону України містить основне кон­ституційне політичне право громадян, яке, на думку В. Ф. Погорілка та В. Л. Федоренка, закріплює гарантовану можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя.

Повна редакція статті 38 Основного Закону України звучить так:

«Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно оби­рати і бути обраними до органів державної влади та органів місцево­го самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування» [161].

Пропонуємо порівняти зміст цього конституційного права гро­мадян України із змістом відповідного права, закріпленого у ратифі­кованих Україною міжнародних документах. Так, зокрема, згідно зі статтею 21 Загальної декларації прав людини [98], що була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р.:

1) кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через посередництво вільно обраних представників;

2) кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні;

3) воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повин­на виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які по­винні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шля­хом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування.

Відповідно до статті 25 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права [225], прийнятого 16 грудня 1966 р. Генеральною Асамблеєю ООН і ратифікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., кожний громадянин повинен мати без будь-якої дискримінації і без необгрунтованих обмежень пра­во і можливість:

а) брати участь у веденні державних справ як безпосередньо, так і за посередництвом вільно обраних представників;

б) голосувати і бути обраним на справжніх періодичних виборах, які проводяться на основі загального і рівного виборчого права при та­ємному голосуванні і забезпечують свободу волевиявлення виборців;

в) допускатися в своїй країні на загальних умовах рівності до дер­жавної служби.

Можна помітити, що відповідні документи не містять термінів «народ» і «влада», а замість них - «кожна людина» («кожний громадя­нин»), а також «право» («право і можливість») «брати участь в управ­лінні своєю країною» або «брати участь у веденні державних справ». Конкретні суб'єкти з конкретними правами. Ніяких термінів, які по­требували б свого тлумачення. Що більше, саме це конкретне право конкретної (і кожної) особи (громадянина держави) має дві конкрет­ні форми його реалізації - «як безпосередньо, так і за посередниц­твом вільно обраних представників».

Таким чином, порівняно з відповідними міжнародними докумен­тами текстуальне оформлення у частині 1 статті 38 Основного Закону права наших громадян «брати участь в управлінні державними спра­вами» виглядає неповним (недописаним). В той же час передбачене

частиною 2 статті 5 Конституції України право народу здійснювати владу «через органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання» також не є тотожним формулюванню «через посередництво вільно обраних представників».

Отже, на нашу думку, народовладдя (народоправство) - це така форма організації суспільного життя, за якої кожен громадянин має право і можливість брати участь в управлінні усіма публічними (суспільними) справами як безпосередньо, так і через вільно обра­ного представника. Змістом народовладдя є сукупність політичних прав громадян і механізмів їх реалізації у відносинах з органами дер­жавної влади та органами місцевого самоврядування щодо участі в управлінні власною країною (державними та суспільними справами).

Варто звернути увагу на ще одне принципове питання здійснення народом належної йому влади. Як у зазначеному вище Рішенні Консти­туційного Суду України, так і у статті 69 Основного Закону йдеться про здійснення народом своєї влади лише в одній з форм - безпосередній. Разом з тим, згідно з частиною 2 статті 5 Конституції України, народ здійснює свою владу безпосередньо і «опосередковано» - «через органи державної влади та органи місцевого самоврядування». Згідно з абза­цом 3 підпункту 4.1 пункту 4 Рішення Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 р. [338] зазначені органи «здійснюють владу в Україні, що походить від народу». У даному випадку складаєть­ся враження, що хтось інший, а не громадяни України, здійснює владу в Україні. Тобто влада лише «походить від народу», а здійснюється вона органами державної влади та органами місцевого самоврядування.

Очевидно, застосоване Конституційним Судом України формулю­вання є відображенням досить поширеного наукового підходу, який, зокрема, озвучив і Л. М. Шипілов: «народ фактично не може в сучас­них умовах у всіх випадках безпосередньо здійснювати належну йому владу, і через цю причину публічну владну функцію виконує держава, її органи, яким народ делегував свої суверенні права... Якщо народ в силу об'єктивних причин неспроможний повністю реалізувати на­лежну йому владу, то цю функцію здійснює держава в особі держав­ного апарату, який відносно народу виступає його представницьким органом» [423, с. 22].

На нашу думку, такий підхід є некоректним і не відповідає тій же частині 2 статті 5 Конституції України - саме народ «здійснює вла­ду... через органи державної влади та органи місцевого самовряду­вання». Між двома зазначеними варіантами «юридичного формулю­вання» здійснення влади народу в опосередкованій формі - досить істотна різниця. Стрижнем принципів народного суверенітету і на­родовладдя є те, що вся влада в Україні належить народові та всю владу (як в безпосередній, так і опосередкованій формах) здійсню­ють громадяни України, які в сукупності становлять Український народ. Ніхто інший, крім Українського народу, не може і не повинен приймати владні рішення у конкретних питаннях державного будів­ництва. І тут, на нашу думку, ні в якому випадку не можна протистав­ляти одну одній дві форми реалізації одним і тим же народом своєї єдиної (верховної, первинної, повної) влади (нібито одна з форм має якусь перевагу над іншою). Опосередкована форма здійснення наро­дом своєї влади також здійснюється шляхом реалізації громадяна­ми України свого «права голосу» (як права вибору, права прийма­ти власне владне рішення). Слід зазначити, що і в безпосередній, і в опосередкованій формі конституційне «право голосу» реалізується в межах одного й того ж іншого конституційного права - права брати участь в управлінні державними справами (власною державою) або в управлінні місцевими справами. Різниця полягає лише в тому, що в одному випадку це «право голосу» реалізується на професійній осно­ві (державна служба) в межах покладеного на громадянина обов'яз­ку виконувати ту чи іншу функцію держави, а в іншому випадку це право реалізується в рамках відносин «громадянин - держава» як на­дане громадянину право (чи можливість) безпосередньо вирішувати деякі важливі питання державного будівництва. Отже, Український народ здійснює свої владні права (повноваження) через реалізацію кожним громадянином України належної йому влади, в тому числі (а, можливо, лише) шляхом реалізації свого «права голосу» (в широкому його розумінні, як права на прийняття особистого владного рішен­ня, вибору тієї чи іншої поведінки). Останні теоретичні міркування потребують свого наукового осмислення та обґрунтування і будуть предметом подальших наукових досліджень.

1.2.