Питання 3. Витоки українського конституційного процесу
Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще в період Київської Русі на віче укладалися договори між князем і народом, князем і його дружиною, що відображено в різних редакціях "Руської правди".
У новий час особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні відіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 р., яка, хоч і не розглядала Україну як цілком самостійну державу, водночас установлювала низку демократичних для тієї доби державних Інститутів. У подальшому в Україні розроблялися такі конституційні проекти, як "Начерки конституції республіки" одного з членів Кирило-Мефодіївського братства Георгія Андрузького (1827-?) та більш докладний проект Конституції України під назвою "Вольный союз (Вільна спілка)". Його розробив 1884 р. український вчений і політичний діяч Михайло Драгоманов (1841-1895). Значно радикальніший проект Конституції України було опубліковано у вересні 1905 р. в першому числі часопису Української народної партії "Самостійна Україна" під назвою "Основний закон "Самостійної України" спілки народу українського". Цей проект передбачав повну самостійність України, територія якої мала складатися з дев'яти земель.
Початок реального конституційного процесу в Україні слід пов'язувати з поваленням самодержавства та організацією у березні 1917р. Української Центральної Ради. І Універсал Центральної Ради започаткував становлення української державності й розглядався як "статут автономії України".
Віхою в розвитку конституційного процесу стало прийняття 3 липня 1917 р. II Універсалу Української Центральної Ради, що його можна розглядати як договір про порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом у Петрограді. У II Універсалі проголошувався намір підготувати проекти законів про автономний устрій України.
Важливим політико-правовим кроком стало прийняття Центральною Радою 20 листопада 1917 р.
Ш Універсалу, який проголошував установлення вже не автономних, а федеративних стосунків з Росією. Але така позиція Центральної Ради не знайшла розуміння ні в російського Тимчасового уряду, ні в більшовицької влади, яка відхилила всі демократичні пропозиції України й почала проти Української Центральної Ради воєнні дії. За цих умов 9 січня 1918 р. було прийнято IV Універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося, що "однині Українська Народна Республіка стає самостійною і від нікого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу". Віддаючи перевагу мирним засобам розвитку держави, правової системи. Центральна Рада намагалася встановити в Україні справді демократичний устрій. Про це безпосередньо свідчить текст Конституції УНР 1918 р., яка, на жаль, так і не набрала чинності, поза як саме в день її прийняття до Києва увійшли німці і почалася доба українського Гетьманату Павла Скоропадського.Серед державно-правових актів Гетьманату насамперед слід згадати гетьманську "Грамоту до всього українського народу" від 29 квітня 1918 р., яка скасувала всі акти, прийняті Центральною Радою, в тому числі й Конституцію, проголосила право приватної власності фундаментом культури й цивілізації, цілковиту свободу приватного підприємництва й ініціативи. Того самого дня, 29 квітня 1918 р., було прийнято установчий правовий акт під назвою "Закони про тимчасовий державний устрій України", у якому вирішувалися питання "про гетьманську владу", "про віру", встановлювалися "права і обов'язки українських козаків і громадян", у спеціальному розділі "про закони" наголошувався особливий правовий статус цього закону. Йшлося також "про Раду Міністрів і про міністрів", "про фінансову Раду", "про Генеральний Суд". Після падіння Гетьманату в листопаді 1918 р. до влади дісталася Директорія у складі п'яти членів на чолі з В. Винниченком. Фактично провідну роль у Директорії відігравав С.
Петлюра, який перегодом і став її головою. Серед правових актів Директорії, які мали конституційне значення, слід назвати Декларацію Української Директорії від 26 грудня 1918 р.. Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці, Закон про Державну Народну Раду Української Народної Республіки. Особливо слід зазначити, що за доби Директорії було розроблено розгорнутий проект Конституції УНР під назвою "Основний державний закон Української Народної Республіки".Падіння Директорії на початку 1919 р. і створення українського радянського уряду ознаменувало початок нового етапу в розвиткові конституційного процесу в Україні. Радянська Конституція України, прийнята ВУЦВК у березні 1919 р., здебільшого лише повторювала Конституцію Російської Федерації 1918 р., а також положення про основи державного устрою, проголошені в Маніфесті Тимчасового робітничо- селянського уряду України на початку січня 1919 р. Створення 1922 р. Союзу радянських соціалістичних республік і прийняття 1924 р. Конституції СРСР зумовило необхідність внести в Конституцію УСРР 1919 р. відповідні зміни, пов'язані головним чином з розподілом компетенції між союзною і республіканською владою. У грудні 1936 р., тобто в розпал сталінських репресій, було прийнято нову Конституцію СРСР, проголошену "найдемократичнішою у світі". Конституція Української РСР, прийнята 1937 р. на основі "сталінської Конституції", повністю повторювала її основні положення. Засудження "культу особи" Сталіна, певне розширення повноважень союзних республік наприкінці 50-х рр. декларування того, що Радянський Союз із держави "диктатури пролетаріату" перетворився на загальнонародну державу, деякі кроки в бік поширення демократичних інститутів, виникнення у країні відверто опозиційних рухів - усе це вимагало принаймні косметичних конституційних змін. За таких умов почався новий етап розвитку конституційного процесу в Україні. Його повністю було зорієнтовано на норми й положення Конституції СРСР 1977 р.
Загалом Конституція України 1978 р. не внесла принципових змін у державне й громадське життя України. Зокрема, вона не закріплювала демократичні принципи конституціоналізму. Адже радянська правова доктрина відводила державі і праву роль основних засобів побудови соціалізму і комунізму, не визнаючи концепції “правової держави”. Відповідно механізм державної влади практично ігнорував принцип поділу влад, оскільки закріплена в Конституції керівна роль КПРС слугувала базисом однопартійного диктату в усіх сферах державного і суспільного життя. При цьому не визнавався принцип політичного плюралізму, а правове регулювання прав і свобод громадян підпорядковувалося єдиній кінцевій меті - побудові комунізму, відкидаючи стандарти міжнародного гуманітарного права. Основою економічної системи України визнавалася соціалістична власність на засоби виробництва у формі державної (загальнонародної) і колгоспно- кооперативної власності. Чинна на той час Конституція та законодавство, що будувалося на її основі, увійшли у протиріччя з існуючими реаліями життя суспільства, потребами його демократичного розвитку.Проголошення 24 серпня 1991р незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади - відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо). У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому.
За роки незалежності Україна пройшла непростий, насичений динамікою політичних та соціально-економічних змін, шлях державотворення і конституційного становлення.
Конституційний процес у нашій державі складається з декількох визначальних етапів:
1) Прийняття Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 року.
2) Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
3) Проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, що підтвердив Акт про державну незалежність.
4) Підписання Конституційного Договору між Верховною Радою та Президентом України 8 червня 1995 року.
5) Прийняття Конституції України 28 червня 1996 року.
На початку 1990-х років Україна постала перед необхідністю здійснення широких реформ, що були спричинені соціально-економічною та політичною ситуацією в колишньому Союзі РСР. Прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року стало першим кроком до фактичного і юридичного утвердження незалежності України. Декларація визначила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, а також незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах. Нею було окреслено засади народовладдя, державної влади, громадянства, територіального верховенства, економічної самостійності, екологічної безпеки, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин. У цьому документі було виражено прагнення народу до створення демократичного суспільства, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини, необхідності побудови правової держави та повноцінного політичного, економічного, соціального і духовного розвитку українського народу.
Саме на підставі Декларації про державний суверенітет України, виходячи із смертельної небезпеки у зв'язку з державним переворотом у СРСР 19 серпня 1999 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила незалежність України та створення самостійної української держави - України. З цього моменту на території нашої держави, що визнавалася неподільною і недоторканою, мали чинність виключно Конституція і закони України.
Акт проголошення незалежності України був підтверджений волею українського народу на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.Перед керівництвом України постало стратегічне завдання - відновлення державності, закладення і зміцнення її основ. Суверенітет України передбачав створення власної системи органів державної влади, визначення концептуальних підходів до питань організації державної влади та конституційного статусу вищих ланок державного управління, влади, формування правових засад державного механізму. Однак розв'язанню цих складних завдань заважала застаріла правова система України, що нашвидкоруч кроїлася із успадкованих від колишнього СРСР законів, які вступали в протиріччя з політичною та економічною реальністю. Протиріччями характеризувалась і конституційна база державної влади. За таких умов гостро постала потреба активізувати процес конституційного реформування. Набуття реального державного суверенітету, його законодавче закріплення, курс на радикальні перетворення у політичній, соціально- економічній, духовній сферах обумовили глибоке і достатньо інтенсивне оновлення конституційного законодавства в Україні, головним чином шляхом внесення змін і доповнень до Конституції 1978 року.
Такі зміни і доповнення були передусім пов'язані із становленням державного суверенітету України; визнанням її міжнародним співтовариством; реформою політичної системи в цілому, визнанням багатопартійної системи тощо. Важливими факторами внесення змін до Конституції стали також потреби запровадження механізмів поділу влади, вдосконалення системи і структури законодавчої і виконавчої влади, механізму розподілу повноважень між ними, вдосконалення основ правового статусу громадян, створення органів, що забезпечували б функцію конституційного нагляду, реформування системи місцевих органів влади, управління і самоврядування.
Суттєві зміни були внесені до Конституції України у зв'язку із введенням у 1991 році посади Президента України. Разом з тим, хоча ці та інші зміни до Основного Закону держави спрямовувалися на розвиток в Україні демократичних процесів, формування громадянського суспільства і правової держави, проте вони не вирішували багатьох проблем формування правових засад органів влади, що утворювались під час суперечливих, часом колізійних, процесів трансформації державних інституцій. Саме цим значною мірою пояснюється непослідовність і суперечливість процесів реформування економічної та політичної системи у нашій державі. Суперечливість таких процесів головним чином була викликана відсутністю конституційне закріплених концептуальних підходів до питань організації державної влади і, зокрема, визначення конституційного статусу вищих ланок державного управління.
З метою створення умов для розвитку конституційного процесу, забезпечення громадянського миру і спокою, реформування державної влади на засадах чіткого розподілу функцій між її гілками як необхідної передумови подолання системної кризи Верховна Рада України і Президент України дійшли згоди, що оформилася 8 червня 1995 року Конституційним Договором між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України.
Конституційний договір дав можливість Президентові України сформувати Уряд і закласти перші основи розмежування повноважень центральних і місцевих органів влади, а також місцевих органів виконавчої влади і місцевого самоврядування. Всі ці заходи, спрямовані на створення ефективних владних структур, дали змогу запобігти різкому поглибленню кризи, розв'язати ряд найгостріших соціально-економічних проблем. Конституційний Договір закріпив положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, в якій діє принцип верховенства права. Ним було встановлено, що вся повнота влади належить народові, який є єдиним джерелом влади. Визначено, що державна влада в Україні будується на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування в Україні здійснюють свої повноваження, виходячи з пріоритетності прав і свобод людини. Забезпечення цих прав і свобод, охорона життя, честі і гідності людини визнане обов'язком держави. У Конституційному Договорі наголошено також, що суспільне життя в Україні базується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. Усі ці концептуальні ідеї конституціоналізму знайшли згодом своє втілення в новій Конституції України. Концепція нової Конституції України спиралася на ґрунтовні наукові розробки і визначала принципово нові для українського соціуму філософію і концептуальні засади державотворення. Зокрема, вона передбачала гарантії нових для суспільства того періоду демократичних цінностей - природних прав людини, конституційного ладу, поділу влади, політичного, ідеологічного та економічного плюралізму, механізму обмеження правом свавілля державної влади тощо. Однак розвиток конституційного процесу був достатньо непростим. На нього впливали притаманні перехідному періоду розвитку суспільства протиріччя між високою динамічністю політичних процесів і необхідністю збереження стабільності політичної системи, законності і правопорядку. Необхідно було також визначитися з головними напрямами стратегії і тактики державотворення в Україні, що, у свою чергу, потребувало врахування реальної політичної ситуації у державі, позицій найвпливовіших сил у Верховній Раді. В результаті Основний Закон набув компромісного характеру, що сприяло суспільній злагоді і стабільності.