Перша українська рааянська конституція та історичні передумови її виникнення

ЩЕ ОДНИМ РІЗНОВИДОМ юридичних кон­ституцій періоду революційного конституціоналізму ставали радянські конституції. При аналізі піонерських з них слід мати на увазі, що теоретики і практики КП(б)У чи РКП(б), дотри­муючись принципів єдності державної влади, демократичного централізму у поділі лише владно-управлінських функцій, гасла "Вся влада радам!", відкидали відомі вже постулати і класич­ного (реального, договірного), і уявного (оманливого, дуалістич­ного) конституціоналізму як буржуазні вигадки.

У переважній більшості ради 1905 р. в Україні не стали формами представницької демократії, а виступали як інсти­туції тимчасової, надзвичайної, революційної влади.

Вибори до рад організовувались і за територіальним, і за територіально-виробничим принципом за найактивнішої участі профспілок і партій. Порядок виборів і норми представницт­ва зверху не встановлювались, а визначались на місцях. Ради мов би працювали на відмежованих "територіальних остро­вах" і між собою майже не були пов'язаними. Виникала своє­рідна мішанина безпосередньої і формально-представницької демократії, але демократії нерозвинутої. Саме ради 1905 р. рішуче відкинули принцип поділу влади і абсолютизували де­мократичний централізм.

Після Лютневої революції більшовики то знімали, то знову підіймали гасло “Вся влада радам!", а після Жовтневого пере­вороту у Петрограді і фактичні, і юридичні більшовицькі кон­ституції вже цілком взяли його на озброєння. Українські більшовики в умовах воєнного комунізму, як і раніше, відки­дали парламентаризм і як "систему державної влади", і як "систему правління на Заході", і як "капіталістичний держав­ний лад", вважаючи його засобом виключно буржуазного ке­рівництва державою, механізм якої разом з принципом поділу влади пролетаріат повинен був зруйнувати вщент. Теоретич­не кредо (ним керувались і українські більшовики), що стало доктриною пролетарської диктатури у радянському держав­ному будівництві взагалі, викладене В.Леніним у спеціально­му параграфі “Знищення парламентаризму" широко відомої його праці "Держава і революція", написаної саме у буремні дні 1917 р.¹

Спираючись на тезу К.Маркса про те, що "комуна повинна бути не парламентарною, а працюючою кооперацією, водно­час і законодавчою, і виконуючою закони"^{[290] [291], Ленін доводив, що "запродажницький і прогнилий" буржуазний парламента­ризм відкидають не лише анархісти.}

Якщо стрижневий принцип класичного парламентариз­му — принцип поділу влади відкидався більшовиками у гаслі "Вся влада радам!", то до іншого наріжного фундаменту кон­цепцій представницьких органів — принципу народовладдя комуністи-ленінці ставились більш обережно і гнучко. Тут слід звернути увагу, що класичний парламентаризм XIX — почат­ку XX ст., не кажучи вже про більш ранні його теорії і прак­тику застосування, визнаючи на словах народ єдиним чи го­ловним джерелом влади, допускав до її здійснення, тобто до безпосередньої участі у формуванні парламентських інституцій досить вузьке коло виборців. Досягалось це шляхом виклю­чення з "корпусу народу" всіх осіб жіночої статі, "непов­нолітніх" чоловіків до 21, а у багатьох країнах — і до 25 років, військовослужбовців, правоохоронців, бідних, неписьменних, малоосвічених, таких, що не встигли прожити у тій чи іншій місцевості якийсь термін, що мають "не те" походження, спо­відують “не ту" релігію, заміщують "не ті" посади, належать "не до тої" національності, мають "не той" колір шкіри тощо.

Більшовики ж, дотримуючись принципу народовладдя, з самого початку значно розширювали таке "коло народу" шля­хом скасування багатьох із названих штучних обмежень. І хоч Тимчасовий уряд втілив це у Положенні про вибори до Уста­новчих зборів¹ (у його розробці найактивнішу участь взяли й більшовики), ініціативу було втрачено. Але комуністи-ленінці теж досить своєрідно розуміли категорію "народовладдя". З одного боку, вони допускали до формування представниць­ких інституцій, тобто до процесу здійснення влади трудящих — найбідніші верстви населення, жінок, молодь, а з іншого — вик­лючали з корпусу виборців “нетрудівників": тих, хто застосо­вував найману працю, існував на нетрудовий прибуток, торгівців, ченців, священнослужителів, колишніх поліцаїв, жандармів тощо^{[293] [294]. Та й обмежуючи категорію “народ" вик­лючно колом трудящих, більшовики поділяли їх на класи і прошарки — робітників, трудове селянство, солдатів, трудову інтелігенцію.}

Такі підходи до формування представницьких установ усіх рівнів засновувались на фундаментальному, стрижневому принципі у теоретичній спадщині класичного марксизму-лені- нізму — принципі диктатури пролетаріату. Обгрунтований у марксистській концепції класів і класової боротьби, у числен­них ленінських працях, цей принцип став центральним у розумінні рад як однієї з форм диктатури пролетаріату: де­мократії — як пролетарської демократії, права — як проле­тарського права, держави — як пролетарської держави, наро­довладдя — як панівної ролі робітничого класу, правопорядку — як пролетарської соціалістичної законності тощо.

Отже, відкидаючи парламентаризм і як теорію, і як прак­тику, і як рух з їх принципами поділу влади, більшовики вод­ночас на засадах диктатури пролетаріату активно створювали під гаслами “Вся влада радам!" найширшу мережу власних представницьких інституцій для обслуговування інтересів но­вого політичного режиму.

окрім здійснення своїх повноважень депутатами рад на постійно діючій, професійній основі. Не відкидали вони зверхності рад у системі інших державних органів (принцип керівної і спря­мовуючої ролі Комуністичної партії у перших радянських кон­ституціях не закріплювався), їх загальнонаціонального харак­теру, колегіальності у прийнятті рішень, представницького статусу рад, їх головну функцію законотворчості, функцію прийняття державного бюджету, функцію контролю за його виконанням, функцію контролю за діяльністю уряду, зовніш­ньополітичну функцію, функцію призначення чи обрання на певні посади, звільнення з таких посад тощо.

Незважаючи на те що марксисти-ленінці побудували піра­міду рад, виключили категорії "парламентаризм" (до речі, як і "конституціоналізм"), "парламент", “поділ влади" та інші з офіційного внутрішнього застосування, вважали з'їзди рад повновладними, найвищими органами державної влади, немає підстав для тверджень, що УСРР у цілому "оминула" етап парламентаризму. Починаючи з 1917 р., Радянська Україна пройшла власний шлях державотворення, шлях, сповнений ве­личних перемог і кривавих трагедій, власний шлях творення і функціонування найвищих представницьких інституцій — парламентаризму своєрідного, парламентаризму в радянсько­му його розумінні, парламентаризму, "замішаному" спочатку на диктатурі пролетаріату, а згодом на загальнонародній де­мократії. Саме своєрідність такого роду парламентаризму, його неповторність збагачує своїм позитивним і негативним досві­дом не лише вітчизняну, а й загальносвітову державотворчу практику й скарбницю політико-правової думки.

Оригінальністю відзначались не тільки фактичні, "партійні" чи "доктринальні" радянські конституції, а й юридична кон­ституція більшовицької УНР (другої), а згодом — УСРР.

кого з'їзду Рад "Про державний устрій" від 18 березня 1918 р. та низкою інших резолюцій, маніфестів, документів, поста­нов чи інструкцій, де визначались основи радянського суспіль­ного ладу, форми правління, територіального устрою, офіцій­но закріплювались більшовицькі цінності, інститути й норми.

Своєрідною виявилась і кодифікована юридична конститу­ція УСРР, ухвалена III Всеукраїнським з'їздом Рад і в оста­точній редакції прийнята Всеукраїнським Центральним Вико­навчим Комітетом Рад (ВУЦВК Рад) 14 березня 1919 р.^[CCXCV] Цей Основний Закон грунтувався на концептуальних засадах мар­ксизму ленінізму, вченні його класиків про соціалістичну ре­волюцію та диктатуру пролетаріату. Система його захисту мала своїм стрижнем не судовий чи квазісудовий і навіть не суто політичний чи адміністративний конституційний контроль, зас­нований на праві і вже добре відомий у світовій практиці, а збройну силу та правову ідеологію під назвою "революційна правосвідомість трудового народу".

У загальних положеннях Конституція визначала УСРР як організацію диктатури трудящих та експлуатованих мас про­летаріату і найбіднішого селянства для перемоги над їх спо­конвічними експлуататорами — капіталістами й поміщиками. Завданням диктатури пролетаріату визнавалось здійснення переходу від буржуазного ладу до соціалізму, після чого дик­татура, а відтак і держава мала зникнути, поступившись місцем вільним формам співжиття. Проголошувались скасування при­ватної власності, влада робітничого класу, свобода слова, зібрань і союзів тільки для трудового народу. Збройний за­хист завоювань соціалістичної революції покладався теж лише на "трудовий елемент" країни. Радянська Україна заявляла про братерську солідарність з усіма радянськими республіками і про свою готовність увійти до складу Єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки.

Влада трудящих мала здійснюватись радами робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Її центральними органами вважались Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК Рад та РНК, у компетенції яких перебували всі питання загальнодер­жавного значення, тобто затвердження, зміни і доповнення до Конституції, встановлення і зміна кордонів, зносини з іно­земними державами, проголошення війни і укладання миру, встановлення основ організації збройних сил, загальне керів­ництво внутрішньою політикою, цивільне, кримінальне і про­цесуальне законодавство, встановлення основ соціалістично­го будівництва у галузях народного господарства, завідування грошовою системою і організація фінансового господарства республіки. З'їзди мали скликатися не менш як двічі на рік. До виключної компетенції ВУЦВК Рад віддавалось формуван­ня РНК, питання про кордони, зовнішні стосунки, збройні сили, визначення напрямів розвитку народного господарства та де­які інші. РНК складалась з голови і народних комісарів — завідуючих особливими відділами ВУЦВК Рад та деяких інших осіб, призначених ВУЦВК Рад і діяла за повноваженнями, на­даними їй ВУЦВК Рад.

На місцях органами радянської влади вважались з'їзди гу­бернських, повітових та волосних рад, міські і сільські ради та створені ними виконкоми. Правом обирати і бути обрани­ми до рад користувались незалежно від віросповідання, на­ціональності, осілості, статі, стану громадяни УСРР, яким ви­повнилось 18 років (робітники, службовці, селяни, козаки, домогосподарки, солдати, матроси, непрацездатні), але ні в якому разі не ті, що застосовують найману працю з корисли­вою метою, існують на нетрудові доходи, не приватні торгівці, торгові та комерційні посередники, ченці і духовні настоятелі церков та релігійних культів, службовці і агенти колишньої поліції, жандармерії та охоронних відділів, особи, засуджені за вироком суду, душевнохворі та божевільні. Місцевим ра­дам за погодженням з органами центральної влади дозволя­лось зменшувати встановлений віковий ценз. Іноземцям з се­лян і робітників теж надавалось виборче право.

До Конституції як окремий розділ включалась Декларація прав і обов'язків трудящого (працюючого) і експлуатованого народу України, тобто пристосований до УСРР текст Декла­рації прав трудящого і експлуатованого народу, затвердженої петроградським ВЦВК 3 січня і III Всеросійським з'їздом Рад 18 січня 1918 р. Вона закріплювала принцип диктатури проле­таріату і найбіднішого селянства, їх повновладдя, надавала "їм всі права і можливості у області громадянського і політичного життя": 1) свободу совісті, "припинення можливості викорис- 214 тання релігії і церкви в інтересах знищення класового уст­рою", відокремлення церкви від держави, пропаганди релігій­них наук, котрі не мають на меті жодних соціальних і політич­них завдань, а також антирелігійних наук, дух котрих не перечить комуністичним поглядам; 2) свободу живого слова і друку шляхом усунення залежності преси від капіталу і її пе­редачі до рук робітничого класу; 3) свободу зборів, союзів, спілок; 4) право на "повну, всебічну і державну освіту"; 5) право на працю з застосуванням принципу "непрацюючий не їсть"; б) право захищати революцію із зброєю у руках.

Водночас оборона соціалістичної батьківщини і загальна військова повинність вважались обов'язком усіх працюючих. Іноземцям, що належали до робітничого класу, селянства, не визискували чужої праці, надавались всі політичні права ук­раїнських громадян, а таким, що переслідуються за релігійни­ми переконаннями чи за боротьбу проти буржуазії, — і право притулку. Такими, що суперечать Основному Закону, визна­вались будь-які привілеї, а також пригноблення національних меншин, обмеження їх рівноправності. Якщо окремі особи чи групи використовували конституційні права на шкоду соціалістичній революції, вони їх позбавлялись.

Як і конституційні проекти Центральної Ради чи гетьмана П.Скоропадського, побудована на марксистсько-ленінських світоглядних основах Конституція УСРР мало приділяла уваги проблемам охорони Основного Закону від можливих пору­шень, а щодо питань конституційного контролю, конституцій­ного нагляду, то на них у тексті не було жодного натяку. Прак­тично не порушувались у Конституції проблеми суду і судочинства. Єдиним засобом охорони Основного Закону мож­на вважати положення ст. 10, яка відносила питання затверд­ження, зміни і доповнення до Конституції до виключної ком­петенції Всеукраїнського з'їзду Рад.

Зміни і доповнення до Конституції 1919 р. вносились з'їздами рад дуже рідко: центральні органи влади, керуючись принци­пами революційної доцільності, тобто практики державного будівництва, просто не дотримувались окремих її положень. Уже у березні 1919 р. ВУЦВК Рад обрав Президію у складі п’яти осіб, яка Конституцією не передбачалась. А тим часом ця Президія зосередила у своїх руках теж не сформульовані у Конституції величезні повноваження, змогла досить швидко підім'яти під себе і уряд, і ВУЦВК Рад, і навіть з'їзд Рад. З квітня 1919 р. Президія почала видавати власні декрети, що явно су­перечило Конституції. Більшість з них навіть не затверджува­лось ВУЦВК Рад. З липня 1919 р. теж без відповідних змін до Конституції вона вже затверджувала рішення Раднаркому, здійснювала контроль за діяльністю уряду, окремих наркоматів, Верховного ревтрибуналу, скасовувала акти ревкомів та інших місцевих органів влади, перебрала на себе функції помилуван­ня тощо. Постанови Президії ВУЦВК із різних питань очевид­но суперечили Конституції і навіть зміни і доповнення до ос­танньої фактично вносились її рішеннями. Можна навести й інші неспростовні факти прямого ігнорування Конституції УСРР 1919 р. Починаючи з грудня 1922 р., Основний Закон УСРР фактично був витіснений з правової арени Договором про ут­ворення СРСР, а з січня 1924 р. — Конституцією СРСР. Лише у травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд рад офіційно вніс значні зміни до Конституції 1919 р., тобто ствердив, по суті, нову її редакцію.

Таким чином, першу в історії України формально діючу кодифіковану постійну писану юридичну конституцію як най­головнішу ознаку радянської державності важко аналізувати з позицій класичного світового конституціоналізму і за змістом, і за формою. Головною причиною цього є її декларативний характер. Можна навіть не враховувати ігнорування Консти­туцією 1919 р. принципів поділу влади, зверхності особи над державою, непорушності і невідчужуваності прав і свобод людини та інші ознаки класичних на той час основних законів і вважати її конституцією у радянському розумінні сутності цього документа.

Але й без цього вона, збагачуючись начебто деякими риса­ми конституції у матеріальному сенсі, втрачала їх у формаль­ному розумінні, оскільки на практиці не набувала найвищої юридичної сили відносно всіх інших нормативних актів. Аб­солютно не захищена ніяким юридичним механізмом (чого не можна сказати про могутню "ідеологічну охорону"), Консти­туція 1919 р. не потрапляє під традиційне визначення у дихо­томії "гнучка — жорстка". Штучно її можна назвати "супер- гнучкою" з огляду на те, що проігнорувати те чи інше конституційне положення, відступити від нього чи докорінно його змінити міг у будь-який час фактично будь-який орган: і ВУЦВК, і її Президія, і РНК, і Всеукрревком, і місцевий рев­ком чи комнезам, не говорячи вже про ВУЧК, ЦК КП(б)У, Всеросійську ЧК, ВЦВК, Раднарком РСФРР або ЦК РКП(б). Досить швидко втратила Конституція 1919 р. і характер коди­фікованого, єдиного писаного, і ознаки постійного акта з при­чини появи вже у 1919 — 1920 рр. низки декретів, постанов, маніфестів, положень, інструкцій, договорів і навіть законів, які за юридичною силою не поступались конституційним нор­мам, регулювали суспільні відносини поряд з ними чи пере­творюючи їх на нікчемні, а тим самим перша радянська юри­дична конституція УСРР знову ставала некодифікованою і тимчасовою.

Роль Конституції УСРР 1919 р. не можна проаналізувати у відриві від загальної філософії і практики радянського кон­ституціоналізму розглядуваного революційного періоду вза­галі і доктрин, на яких народилась перша Конституція РСФРР 1918 р., зокрема. Теоретичні основи такого типу праворозумін- ня були проаналізовані вище. Ці самі принципи (диктатура пролетаріату, право як відносна, а не абсолютна цінність, пра­во як інструмент класової боротьби, пріоритет політики над правом, заперечення права взагалі чи його визнання як суто класового і тимчасового явища, єдність і неподільність влади, зверхність держави над особою тощо) покладались і в основу радянського конституціоналізму.

У результаті Конституція РСФРР 1918 р., яка ставала взірцем для Конституції УСРР 1919 р., перетворювалась, за суттю, не на юридичний, а на політичний акт, насичений політичними деклараціями. Іншими словами, ці документи ставали лише засобами для досягнення виключно політико-ідеологічної мети, а не власне метою, тобто юридичною конструкцією. "Партійна конституція" РКП(б), тобто її програма, реально була не­зрівнянно вище всіх радянських конституцій 1918 — 1920 рр. разом узятих, а самі ці конституції перетворювались на суто допоміжні пропагандистські засоби цієї партії, до складу якої входила і КП(б)У. Тому зовсім не дивно, що авторами "типо­вої" радянської конституції того часу стали не юристи, а про­фесійні політики та ідеологи — Й.Сталін, М.Бухарін, Я.Сверд­лов, Ю.Стєклов та ін.

З цих же причин ідеологічний контроль за дотриманням радянських конституцій одразу зайняв пріоритетне місце і затьмарив відомі вже форми і політичного, і адміністративно­го, і судового, і квазісудового конституційного нагляду в усіх радянських республіках. Стосовно ж УСРР, то тут КП(б)У під суворим контролем ЦК РКП (б) не тільки фактично ставала най­вищим органом у системі державного управління, а й, розчи­нившись у представницьких, виконавчих, розпорядчих, судо­вих державних інституціях, перебрала їх функції на себе. Не випадково більшовицькі лідери виявляли неповагу, а то й во­рожість до "усілякої юридистики" і відкидали поняття "право­ва держава", "громадянське суспільство", "обмеження влади правом", "природне право", "поділ влади", "парламентаризм" та інші, що складали вже тоді фундамент класичної юриспру­денції в цілому.