Організаційно-правові гарантії забезпечення доступності судової процедури

Міжнародним співтовариством виробляються узагальнені кри­терії для визначення справедливості певної процедури розгляду справ у суді. Так, Європейський суд з прав людини при вирішенні питання про відповідність тієї чи іншої законодавчої норми поло­женням Конвенції застосовує низку оціночних категорій.

Ми не ставимо завдання визначити всі процесуальні меха­нізми гарантії доступності процедури судового розгляду, оскіль­ки це становить предмет самостійного дослідження, а обмежи­мося лише організаційно-правовими заходами. При аналізі шля­хів забезпечення доступності процедури слухання справ вико­ристаємо результати анкетування громадян і суддів, проведено­го нами, результати якого свідчать, що:

1) лише 18 % респондентів будуть обов’язково звертатися до суду при порушенні особистих прав, 61,2 % опитаних пов’язують це з настанням певних обставин, 12,1 % — узагалі не будуть звертатися до суду, а 8,7 % — планують звертатися до інших установ (див. рис. А.1 додатка А). Останній показник є досить низьким і свідчить про певну незрілість громадянського суспіль­ства щодо цієї проблеми;

2) найбільшу складність для громадян при зверненні до суду становлять: а) економічний чинник — відсутність коштів для звер­нення до професійного представника (юриста, адвоката) (37,4 %); б) недовіра до суду (28,9 %). Досить значна кількість опитаних (19 %) відповіли, що в них не виникає труднощів при зверненні до суду. Частково таку відповідь можна пояснити тим, що в багатьох опитаних не було власного досвіду такого звернення;

3) не становлять суттєвої перешкоди при зверненні до суду:

а) територіальна віддаленість суду; б) незнання норм закону про порядок подання позову (заяви) (9,3 %) і місця розташування суду (2,6 %) (див.

4) найбільшу складність для осіб, які особисто зверталися до суду, становлять: а) строки судового розгляду справи (31,7 %);

б) високі ставки оплати послуг професійних представників (ад­вокатів, юристів) (17,7 %); в) складна і незрозуміла процедура розгляду справи (16,5 %); г) складна процедура звернення до суду (12,2 %); д) високі розміри судових витрат — сплата державного мита та інших судових витрат (4,9 %) і е) невиконання постанов­леного судового рішення (7,9 %) (див. рис. А.6 додатка А).

Отже, для громадян найбільш суттєвими перешкодами при зверненні до суду є недотримання строків судового розгляду справи й нерозуміння процедури останнього (і це нормально, адже це є справою професійних юристів), а також економічний елемент, тобто витрати, пов’язані передовсім з оплатою послуг адвоката. На подолання цих проблем мають бути спрямовані зусилля держави.

2.3.1. Організаційно-правові гарантії дотримання судами розумного строку розгляду справ

Дотримання строків судового слухання забезпечується вста­новленням граничних строків виконання процесуальних дій, а також розгляду певних категорій справ. При цьому закінчення строку є підставою для втрати певного процесуального права. Відповідні положення містяться в Кодексах України — КПК (гл. 7 розд. І), ЦПК (гл. 6 розд. І), КАС (гл. 8 розд. ІІ). Зазначимо, що ЦПК (2004 р.) і КАС (2005 р.) запроваджено категорію «ро­зумний строк», запозичений із практики Європейського суду з прав людини. Якщо ЦПК не роз'яснює цього терміна, то п. 11 ч. 1 ст. 3 КАС встановлює, що таким строком слід вважати «най- коротший строк розгляду і вирішення адміністративної справи, достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволі­кань) судового захисту порушених прав, свобод і інтересів у публічно-правових відносинах».

Брак чітких критеріїв тлумачення наведеного поняття ви­магає звернутися до практики Суду, згідно з якою значення «ро­зумного строку» полягає у встановленні межі стану невизначе­ності, у якому перебуває певна особа у зв'язку з її становищем цивільно-правового характеру або з причини пред'явленого їй кримінального обвинувачення, що є важливим для зазначеної особи з огляду на поняття «юридична визначеність».

На практиці трапляються систематичні порушення процесу­альних строків у всіх стадіях судочинства. Відповідно до статис­тики ВС України, за 2002-2005 рр. у кримінальному судочинстві частка справ, які розглядалися судами першої інстанції з пору­шенням строків, становила близько 9,3 %; залишок справ, не роз­глянутих на кінець звітного періоду, — 13-24 % від загальної кількості справ, які були в провадженні. У цивільному судочин­стві провадження у справах по першій інстанції закінчено поза межами, установленими ЦПК України, у 20 % випадків; залишок справ, не розглянутих на кінець звітного періоду, коливався від 10 до 24 %. Залишок справ, провадження яких закінчено госпо­дарськими судами понад строки, установлені ГПК України, становив 0,01-0,004 %; залишок справ, не розглянутих на кінець звітного періоду, коливався від 12,7 до 14,6 % [144, с. 34-35]. У 2006 р. з порушенням строків, передбачених законом, було розглянуто 9,9 % цивільних справ і 3,7 % кримінальних справ. За даними голови ВС України В. Онопенка, практично всі показ­ники оперативності та якості розгляду справ у 2006 та 2007 рр.

За даними ВС України про стан здійснення судочинства су­дами загальної юрисдикції, у 2006 р. основними причинами тривалого перебування на розгляді в судах кримінальних справ були: а) неявка в судове засідання підсудних, свідків, прокурорів, захисників, інших учасників процесу; б) недоставлення конвой­ною службою органів внутрішніх справ у судове засідання під­судних, які трималися під вартою; в) призначення судом екс­пертиз; г) зміна прокурором обвинувачення в суді; д) відсутність необхідної кількості залів судових засідань; перевантаженість судів справами; е) невиконання органами досудового слідства судових доручень; ж) неналежна організація окремими суддями судового процесу. Причини порушень строків розгляду цивіль­них справ: а) неявка сторін чи їх представників; б) ухилення осіб від одержання повісток; в) задоволення клопотань сторін про витребування доказів; г) відсутність зворотних повідомлень про вручення повісток особам, які беруть участь у справі; д) тривале проведення експертиз; е) необгрунтовано великі перерви між судовими засіданнями; ж) неналежне вивчення (підготовка) справи до розгляду; и) застосування судами не в повній мірі за­ходів процесуального примусу до осіб, які перешкоджають здій­сненню цивільного судочинства [13]. При цьому найбільше порушень розумного строку розгляду справ допускають в основ­ному загальні суди. На подолання цієї проблеми треба спряму­вати низку організаційно-правових заходів.

Питання належної організації роботи суду висвітлювалися в працях В. Д. Бринцева [51; 214], О. Кононенко [150], А. Л. Лі- каса [191], В. Б. Алексєєва, В. П. Кашепова [222], М. І. Клєан- дрова [406], Н. А. Петухова [250], Г П. Батурова [252], С.

На забезпечення реальних нормативів середньомісячного навантаження на суддю місцевого суду як важливий чинник оптимізації його роботи неодноразово вказували як практики, так і науковці. Загальновизнаною є думка, що належної опера­тивності правосуддя можна досягти шляхом забезпечення опти­мального навантаження і створення умов для автономної діяль­ності кожного судді. Для цього необхідні засоби оргтехніки, відповідний штат працівників, від яких певною мірою залежить судовий процес, тощо. Однак нині не існує єдиних науково об­ґрунтованих критеріїв, які визначали б ту кількість справ, що може розглянути кожний суддя протягом місяця. Більшість про­фесійних суддів пояснюють тяганину при розгляді справ і значну кількість скасованих рішень саме надмірним навантаженням. Проведене анкетування показало, що 78,6 % опитаних вважають рівень навантаження на одного суддю суттєвим чинником, який впливає на забезпечення доступності правосуддя (у суді першої інстанції); 18,1 % — що це не є суттєвим, а лише впливає опо­середковано; тільки 2,5 % суддів зазначили, що цей чинник ніяк не пов’язаний із досліджуваною проблемою.

Спробу вивести формулу провізорної норми робочого часу судді зробив у 1990 р. А. Л. Лікас, який провів дослідження організації праці суддів у п’яти союзних республіках СРСР (в Укра­їнській, Естонській, Литовській, Башкирській і в м. Москва). Ним анкетувалося 100 суддів із середнім стажем роботи близько 12 років. Науковець запропонував формулу в такому вигляді:

Т(н) = (Т(ср) • Д)/480,

де Т(н) — норма часу, хв, год, дні;

Т(ср) — середні витрати часу на розгляд однієї сторінки документа, хв;

Д — середній обсяг справи в сторінках: для цивільної справи — 50, для кримінальної — 250 с.;

480 — кількість хвилин у 8-годинному робочому дні.

При цьому вчений на підставі дослідження встановив, що кваліфіковані й досвідчені судді на обробку однієї сторінки су­дового документа витрачають у середньому 9,035 хвилини. Якщо виходити з цього, то, керуючись запропонованою формулою, А. Л. Лікас довів, що для розгляду й вирішення середньої ци­вільної справи судді потрібен один день, для кримінальної спра­ви — 4,7 дня [191, с. 132-137]. Вважаємо, що цю формулу мож­на використовувати й у даний час.

Останніми роками неодноразово робилися спроби визна­чити й затвердити науково обґрунтовані нормативи навантажен­ня на одного суддю [51, с. 17]. Завдяки цим дослідженням до­ведено до оптимальної чисельності склад ВС України, їх резуль­тати враховано також у системі господарських судів. Відповідно до Рішення IV з'їзду суддів України, Раді суддів України, радам суддів АРК, областей, міст Києва й Севастополя, військових і господарських судів рекомендовано активізувати діяльність щодо створення сприятливих умов для забезпечення функціону­вання судів, зокрема, шляхом визначення й запровадження нор­мативів навантаження на суддю [359, с. 19].

Спробу розрахувати норми часу, необхідного для розгляду справ загальними судами першої інстанції, було здійснено робо­чою групою з опрацювання норм навантаження в Держсудадмі- ністрації України на підставі звітів місцевих судів. Отримані результати були погоджені IV рішенням Ради суддів на виконан­ня ст. 126 Закону «Про судоустрій України» № 30 (серпень 2005 р.) й доведені до відома суддів. Нормативи являють собою розрахунки середньої кількості годин, які судді належить ви­трачати при розгляді різних категорій справ [359, с. 19]. Так, нормативами встановлено, що для розгляду звичайної справи про крадіжку судді необхідно 10,3 год, про хуліганство — 9,8, про злочини у сфері службової діяльності (у тому числі одержання, давання, провокація хабара) — 16,5, справи щодо сімейних право­відносин — 3,0, щодо житлових правовідносин — 13,9, про право власності — 9,2, про оскарження дій слідчих органів — 3,3 год.

Результати проведеного нами опитування суддів в основному підтверджують (із певними застереженнями: унеможливити по­вернення до «соціалістичного плану»; наявність чітких критеріїв урахування складності справи) необхідність запровадження нор­мативів середньомісячного навантаження на одного суддю місце­вого суду (90 % — «за», лише 10 % — «проти» їх уведення).

Досить показовим виявилося й вивчення питання про те, яку кількість кримінальних, цивільних, а також справ про адміні­стративні правопорушення (середніх за обсягом і складністю) повинен розглядати протягом одного місяця суддя. Респонденти, які дали відповідь на нього (55 %), наводили різні цифри. Сто­совно кримінальних справ, то найменше опитаних назвали від 1 до 5 справ, найбільше — 20; арифметичний підрахунок серед­нього з наведених значень склав 7 кримінальних справ на місяць. Оптимальна, на думку респондентів, кількість цивільних справ коливалася від 10 до 60; середнє значення — 24 справи. Що стосується справ про адміністративні правопорушення, то лише 34 % від загальної кількості респондентів навели приблизну кількість справ про адміністративні правопорушення, яку може протягом місяця розглянути суддя. Цифри коливалися від 20 до 100 справ; середнє значення — 47 справ.

Слід зазначити, що з 90 % опитаних, які позитивно ставлять­ся до введення середньомісячних нормативів навантаження на одного суддю, лише 61 % навели прийнятні, на їх думку, цифри, а щодо справ про адміністративні правопорушення — 38 %. Такий результат свідчить про принципове сприйняття цієї ідеї суддівським корпусом, але про певну невизначеність стосовно конкретної оптимальної кількості справ.

Можна порівняти отримані нами цифри з даними щодо кіль­кості справ, які сьогодні розглядають судді місцевих судів. За останніми статистичними даними, навантаження справ і мате­ріалів на одного суддю місцевого суду на місяць складало: у 2002 р. — 98,6; у 2003 р. — 110,2; у 2004 р. — 118,6; у 2005 р. — 116,5; у 2006 р. — 138; у 2007 р. — 155 [91, с. 34; 14]. При цьому в середньому у 2002-2005 рр. суддя місцевого суду розглядав за місяць: 4,3 кримінальних справ (наш результат — 7), 33,5 — цивільних (наш результат — 24) і 65,45 — справ про адміністра­тивні правопорушення (наш результат — 47). Отримані нами дані свідчать, що судді готові розглядати більше кримінальних справ, але кількість цивільних і справ про адміністративні право­порушення вважають надмірною й такою, що виходить за межі тієї кількості, яку суддя реально може розглянути.

Оптимізація організації роботи апарату суду — важлива га­рантія доступності правосуддя. У Рекомендації Комітету міністрів РЄ «Про незалежність, дієвість і роль суддів» зазначається, що для ефективної діяльності суддям мають бути створені належні умови роботи, у тому числі шляхом забезпечення допоміжного персоналу відповідним обладнанням для автоматизації діловод­ства й обробки даних із тим, щоб судді могли ефективно й опера­тивно виконувати свої прямі обов'язки (підп. (1 принципу ІІІ) [315, с. 10-11]. У Рекомендації «Про заходи щодо недопущення і ско­рочення надмірного робочого навантаження на суддів» Комітет зауважує, що слід не збільшувати, а поступово зменшувати кіль­кість покладених на суддю завдань, які не вимагають судового розгляду, передаючи їх до підвідомчості інших осіб чи органів (п. ІІ) [303, с. 8]. Таким чином, усі заходи мають бути спрямова­ні на максимальне вивільнення судді від виконання обов'язків і дій, які не є безпосереднім відправленням правосуддя.

Із цією метою у судах передбачено посади спеціальних служ­бовців, які виконують непроцесуальні функції і входять до апа­рату судів. За ст. 103 Закону «Про судоустрій України» організа­ційне забезпечення роботи суду здійснює його апарат, який очолює керівник (завідуючий секретаріатом). Він підпорядкову­ється голові суду й координує діяльність апарату з відповідним територіальним управлінням Держсудадміністрації. До штату апарату судів входять також помічники суддів, наукові консуль­танти й судові розпорядники.

На допомогу судді при виконанні повсякденних обов'язків спрямована діяльність його помічника. Цей інститут було вве­дено Законом «Про судоустрій України» з метою спрощення роботи судді. Про його доцільність і практичну ефективність свідчать результати опитування суддів, 93,2 % з яких позитивно оцінили його діяльність.

Традиційно (ще з радянських часів) судді разом із відправ­ленням правосуддя здійснювали прийом громадян, що поясню­валося високою метою забезпечення всебічної турботи й уваги до громадян із боку працівників суду [265, с. 67]. Донедавна в більшості судів України судді вели прийом громадян, під час якого фактично виконували роль адвокатів і консультантів щодо складання позовних заяв, часто висловлюючи думки про пер­спективи справи. Це, безперечно, давало підстави для сумнівів у неупередженості судді. Досвід європейських країн свідчить, що в більшості з них судді не ведуть такого прийому, що дозво­ляє їм зосередитися, власне, на відправленні правосуддя.

У ст. 40 КУ і в Законі України «Про звернення громадян» передбачено право на звернення громадян до органів державної влади з питань, що стосуються діяльності цих органів, а також реалізації особистих прав [306]. Згідно з п. 1.9 Інструкції з ді­ловодства в місцевому загальному суді прийом громадян здій­снюється відповідним працівником апарату суду, який визна­чається наказом голови останнього. Особистий прийом громадян із питань роботи суду проводить голова суду або його заступник [125]. У низці модельних місцевих судів України (наприклад, Петровському районному м. Донецька — з 1999 р., Мелітополь­ському міському — з 1996 р. та ін.) досвід прийому громадян лише працівниками апарату судів, коли до початку розгляду справи суддя не зустрічається з громадянином, було запровадже­но декілька років тому, що виявилося досить ефективним [180, с. 210-212; 101]. В апеляційних загальних судах особистий при­йом громадян здійснюють голова суду, його заступники, голова ради суддів області, голова кваліфікаційної комісії суддів за­гальних судів апеляційного округу, керівник апарату суду [422, абз. 2 п. 4]. У ВС України затверджено графік особистого при­йому громадян Головою цього суду, його заступниками, голо­вами Судових палат і головою Військової колегії [193].

На прохання висловитися стосовно інституту прийому суд­дями громадян переважна більшість опитаних (57,5 %) відпові­ли, що судді мають спілкуватися з громадянами лише в судовому засіданні. При цьому 42,2 % респондентів вважають, що прийом громадян повинні вести спеціальні працівники апарату суду, 4,1 % — що судді мають вести прийом громадян, але в меншому обсязі, ніж зараз, і лише 12,1 % відповіли, що цей інститут є не­обхідним і корисним як для судді, так і для громадян. Як бачимо, суддівська спільнота виступає за скасування особистого при­йому суддями громадян, оскільки цілком очевидно, що це від­волікає їх від виконання основних функцій.

Нетрадиційний, але дуже ефективний і тому заслуговуючий на увагу підхід щодо прийому громадян застосовано в Петров- ському райсуді м. Донецька. З метою покращення організації роботи суду, забезпечення відкритості його діяльності та спро­щення доступу громадян до правосуддя апарат суду структурова- ний, утворені відділи прийому заяв, матеріалів і справ (відділ № 1), забезпечення судового розгляду справ (відділ № 2), виконання судових рішень і зберігання справ (відділ № 3) (наказ голови Пе- тровського райсуду м. Донецька № 9 від 13 лютого 2006 р.).

Прийом від громадян заяв, позовних заяв, скарг здійсню­ється в суді щоденно з 9 до 16 год відділом прийому. Ним же приймаються й від уповноважених органів кримінальні справи та матеріали в порядку кримінального судочинства, справи про адміністративні правопорушення, цивільні й адміністративні справи. Цей відділ розташований при вході до суду в переоб­ладнаному приміщенні з необхідними організаційно-технічними засобами. Прийом громадян здійснюється через вікно праців­никами відділу почергово. Біля вказаного вікна розташовані дошка оголошень і графік розгляду справ. Прийняті відділом прийому протягом робочого дня судові справи й матеріали роз­поділяються між суддями в порядку, визначеному головою суду, і щоденно о 15 год передаються до відділу забезпечення судо­вого розгляду справ.

Кримінальні справи, а також матеріали, що стосуються кри­мінального судочинства, розподіляє між суддями голова суду, а за його відсутності — заступник. Розподіл цивільних справ здійснюється таким чином: справи, що надійшли до суду за один робочий день, бере до провадження черговий суддя згідно з уста­новленим у суді графіком чергувань. При надходженні в один день великої кількості справ береться до уваги навантаження цього судді й справа направляється іншому судді. Справи про адміністративні правопорушення розподіляються відділом заяв, матеріалів і справ. У такий спосіб, з одного боку, забезпечується рівномірне навантаження на суддів, а з другого — це зручно, бо реально існує прозорість судочинства.

Після надходження судових справ до відділу забезпечення вони реєструються в контрольних журналах і негайно переда­ються суддям. Щоденно з 16 до 17 год судді (черговий суддя), які повинні прийняти судові справи і матеріали, у присутності помічника й секретаря судового засідання вивчають їх, вирішу­ють питання про відкриття провадження у справі (прийняття справи до провадження суду). У разі позитивного його вирішен­ня помічник судді готує відповідну ухвалу, суддя призначає справу до розгляду, а секретар судового засідання забезпечує явку учасників процесу в судове засідання.

Така організація роботи забезпечує скорочення строків від­криття провадження у справі (прийняття справи до проваджен­ня), поліпшує якість підготовки справ до судового слухання, не призводить до витрат часу на безпосереднє спілкування суддів з громадянами. У той же час така організація прийому заяв від осіб є зручною для них самих, оскільки не треба гаяти час на пошуки необхідного їм судді, пристосовуватися до графіка його прийому тощо. А це, у свою чергу, скорочує судове проваджен­ня й підвищує якість розгляду справ.

Після вирішення питання про відкриття провадження у спра­ві (прийняття справи до провадження) й підготовки відповідних процесуальних документів секретар судового засідання повертає справу до відділу забезпечення, де вона зберігається до наступ­ного судового засідання. По завершенні судових засідань усі матеріали справи повертаються до відділу забезпечення і збері­гаються у відповідному приміщенні до їх розгляду й набрання рішенням законної сили. Після цього вони передаються до від­ділу виконання судових рішень і зберігання судових справ. Основними завданнями цього відділу є: а) звернення до вико­нання й виконання всіх судових рішень, що набрали законної сили; б) реєстрація даних щодо звернення рішень до виконання й виконання; в) підготовка судових справ для направлення в ка­саційний суд; г) передача справ до архіву; д) виготовлення та видача копій судових рішень. Така організація роботи апарату суду є дуже ефективною [101].

Іншою важливою гарантією доступності правосуддя є за­стосування новітніх технологій у роботі суду. Загальновизнано на сьогодні, що використання комп’ютерів дозволяє оптимізу- вати документооборот і прискорити виконання покладених за­вдань у будь-якій сфері, не виключаючи й судочинство. Забез­печення судів необхідною оргтехнікою — це завдання Держ- судадміністрації України, на виконання якого спрямовано низку наказів її голови, зокрема наказ № 250 від 25 червня 2003 р. «Про заходи щодо організації поставки та введення в експлуатацію комп’ютерної техніки в судах загальної юрисдикції», яким за­тверджено план забезпечення судів відповідним обладнанням [304]; наказ № 186 від 21 травня 2003 р. «Про створення Єдиної комп’ютерної мережі судів України та запровадження централі­зованого спостереження за потребами місцевих та апеляційних судів загальної юрисдикції» [329].

У цілому ж стан забезпечення судів (зокрема, суддів) комп’ютерами є більш-менш задовільним. Нині вже не залиши­лося судів, де немає комп’ютерної техніки, усі суди облаштова- но електронною поштою й комп’ютерними системами законо­давства й баз даних («Ліга-закон», «Аверс», «Законодавство України», «Стат-карта», «2УІТ» та ін.). Актуальним є електронне забезпечення документообороту (системи роботи з документами, їх реєстрація, контроль за проходженням на різних етапах судо­вого розгляду, видача копій рішень суду, архівне діловодство тощо). Для цього потрібне спеціальне програмне забезпечення. Держсудадміністрацією України (держпідприємством «Судовий інформаційний центр») розроблений і розповсюджується серед судів програмний комплекс, призначений для повного організа­ційного забезпечення розгляду цивільних справ.

Досвід роботи Петровського райсуду м. Донецька свідчить про високу ефективність використання комп’ютерних техно­логій. Кожен суддя, його помічник, кабінети секретарів судо­вого засідання, усі відділи й архів укомплектовані комп’ютерами, а це дало змогу всі процесуальні документи виготовляти в елек­тронному та паперовому вигляді, що значно скоротило строки їх виготовлення і підвищило їх якість. Для реєстрації судових справ і матеріалів, надання відповідної інформації в суді запро­ваджено комп’ютерну програму ЗИНОВИК, розроблену голо­вою суду на основі Інструкції з діловодства в місцевому загаль­ному суді. Програма дозволяє вести облік усіх судових справ і матеріалів від надходження до суду до передачі в архів, здій­снювати оперативний контроль за проходженням справ, стро­ками їх розгляду і звернення до виконання, якісно і своєчасно опрацьовувати статистичні звіти. База даних програми вста­новлена на сервері, який знаходиться у відділі прийому і функ­ціонує цілодобово, що дає змогу використовувати її в будь-який час. У суді створено комп’ютерну мережу, до складу якої під­ключені комп’ютери, розташовані у відділах прийому — 3, забезпечення — 1, виконання судових рішень — 1, архіві — 1, кабінеті голови суду — 1, заступника голови — 1, помічника голови — 1. Голова суду, його заступник і помічник мають необмежений доступ до бази даних, працівники відділів при­йому, забезпечення й виконання судових рішень — обмежений (тільки до даних, що стосуються реєстрації справ і матеріалів, їх руху, звернення до виконання й виконання судових рі­шень).

За допомогою комп’ютерів, підключених до єдиної мережі й розташованих у кабінетах голови суду, його заступника й по­мічника, здійснюється оперативне спостереження за надходжен­ням справ і матеріалів до суду, проходженням справ у суді, конт­роль за строками розгляду справ, зверненням до виконання й ви­конанням судових рішень, виготовленням звітів, довідок тощо.

У відділі прийому в мережі працюють 3 комп’ютери, на яких окремо реєструються справи і матеріали в порядку криміналь­ного, цивільного й адміністративного судочинства, справи про адміністративні правопорушення, а також результати апеляцій­ного й касаційного розгляду справ. Таким чином, працівники суду мають необмежений доступ до інформації про реєстрацію справ і обмежений — щодо результатів розгляду справ і матері­алів. Це дає можливість отримати в будь-який час потрібну ін­формацію стосовно рішення про відкриття провадження у спра­ві (прийняття справи до провадження), про результати поперед­нього й судового її розгляду, звернення до виконання й виконан­ня судових рішень, яка може бути повідомлена особам, що звернулися до відділу.

Програмою передбачено окремий облік цивільних справ позовного, окремого й наказного провадження, адміністративних справ, справ про визнання рішень іноземних судів, заяв про за­безпечення позову (доказів), подань у порядку виконання судо­вих рішень (програма БиПОВГІК-СІУІГ), кримінальних справ, скарг приватного обвинувачення, закритих кримінальних справ, справ за поданнями слідчих органів і за скаргами на їх дії, справ за поданнями в порядку виконання вироку, справ про застосу­вання примусових заходів виховного характеру (програма SUDOBLIK-KRIM), справ про адміністративні правопорушення й корупційні діяння (програма SUDOBLIK-ADM).

У відділі забезпечення судового розгляду справ працює комп'ютер, на якому реєструються рух усіх справ і матеріалів від надходження до відділу до набрання судовим рішенням за­конної сили (дати судових засідань, причини відкладення справ, результати судового розгляду), а також надходження апеляційних скарг і дати направлення справ до апеляційного суду.

У відділі виконання судових рішень функціонує комп'ютер, на якому реєструються звернення до виконання й виконання всіх судових рішень, передача справ до архіву, надходження запитів касаційного суду про витребування справ і дати направлення справ до касаційного суду.

Крім обліку судових справ програма дає можливість вико­нувати пошук справ за номером та алфавітом, опрацьовувати численні запити щодо строків провадження розглянутих і нероз- глянутих справ, причин відкладення їх розгляду, залишку справ по суду й суддях, по категоріях розглянутих справ, що дозволяє оперативно опрацьовувати дані для проведення аналізу, узагаль­нень судової практики. Програма сприяє оперативному і якісно­му виконанню всіх передбачених відомчими актами звітів.

Реєстрація архівних справ здійснюється комп'ютерною про­грамою SUDARHIV, розробленою також головою суду, яка дає змогу вести облік архівних судових справ, містить базу даних судових рішень, постановлених судом з 2000 р., що дозволяє ви­готовляти й видавати копії судових рішень у короткі строки.

Завдяки використанню вказаних комп'ютерних програм у Петровському райсуді вдалося значно поліпшити інформаційно- аналітичну роботу, облік судових справ, скоротити строки їх розгляду, спростити доступ громадян до судових рішень, що сприяє ефективному здійсненню правосуддя. Як показує статис­тика, за останні 5 років строки розгляду судових справ скороти­лися на 23,1 %. У 2005 р. судом розглянуто у строки, установле­ні законодавством, 91 % цивільних і 68 % кримінальних справ [101]. Отже, досвід роботи Петровського райсуду варто застосу­вати і в інших місцевих судах України.

2.3.2. Простота процедури розгляду справ судами

Важливим елементом доступності судового процесу є його максимально можлива простота. Відповідно до Рекомендації Комі­тету міністрів РЄ «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» досягненню цієї мети служать такі засоби, як: а) примирення сторін або мирне врегулювання спору до прийняття його до провадження або ж у ході розгляду; б) можливість використання послуг адвока­та; в) спрощення процесуальних дій; г) надання особі, котра не воло - діє мовою, якою ведеться процес, перекладача; д) максимальне обмеження кількості запрошених експертів. У документі окремо робиться акцент на заходах, спрямованих на те, щоб кількість екс­пертів, призначених для участі в судовому розгляді самим судом або ж за клопотанням сторін, була максимально обмеженою (ст. В) [340, с. 275-277]. У Рекомендації Комітету міністрів РЄ «Про спро­щення кримінального судочинства» наголошується на застосуван­ні таких заходів, коли йдеться про покарання за злочини, які не є тяжкими: а) сумарні процедури; б) позасудове врегулювання справи компетентними правоохоронними органами; в) спрощені судові процедури [324, с. 284-291].

Тенденцію спроби багатьох держав спростити процедуру судового розгляду кримінальних справ, у яких обвинувачений визнає свою вину, а сам злочин не становить значної суспільної небезпеки, можна визначити як загальну [429, с. 535; 244, с. 239­247]. До таких заходів можна віднести так звану угоду про ви­знання вини, яка широко використовується в кримінальному процесі США [439, с. 140-143], розвиток системи ювенальних судів і відновлювального правосуддя, сутність якого полягає в примиренні злочинця й потерпілого [206, с. 516-542]. При­кладом такого спрощення може бути і введений в РФ особливий порядок судового розгляду, передбачений розд. Х КПК РФ. Він може бути застосований у тих кримінальних справах, у яких міра покарання не перевищує 10 років позбавлення волі, в разі згоди обвинуваченого з пред’явленим йому обвинуваченням і за від­сутності заперечень прокурора, приватного обвинувача й по­терпілого. Особливістю порядку розгляду таких справ є непро- ведення судового слідства в повному обсязі, а також пом’якшення покарання, яке призначається підсудному (воно не може пере­вищувати дві третини максимального строку або розмір найсу- ворішої міри покарання) [429, с. 539-543].

У вітчизняному процесуальному законодавстві теж помітна тенденція до введення спрощених процедур і окремих процесу­альних дій. Так, Законом від 21 червня 2001 р. внесено зміни до ст. 299 КПК України, згідно з якими суду за наявності згоди сторін надається право встановити спрощений порядок прове­дення судового слідства стосовно тих фактичних обставин спра­ви й розміру цивільного позову, які ніким не оспорюються. У та­кому випадку судове слідство обмежується допитом підсудного (ст. 301¹ КПК), а сторони позбавляються права оспорювати від­повідні фактичні обставини й розмір цивільного позову в апеля­ції (ч. 3 ст. 299 КПК). Іншим варіантом спрощення процедури є відмова прокурора від обвинувачення, якщо в результаті судо­вого розгляду він дійде висновку, що дані судового слідства не підтверджують пред’явленого підсудному обвинувачення (ч. 3 ст. 264 КПК). У такому разі суд своєю ухвалою (постановою) закриває справу, якщо потерпілий не бажає самостійно підтри­мувати обвинувачення (ч. 2 ст. 282 КПК). Новим ЦПК України від 18 березня 2004 р. введено заочний розгляд справи при не­явці відповідача (гл. 8 розд. ІІІ) і наказне провадження, у поряд­ку якого задовольняються документально підтверджені безспір- ні грошові вимоги (розд. ІІ). Елемент спрощення процедури цивільного судочинства вбачається й у такому інституті, як про­голошення лише вступної і резолютивної частин рішення суду, що передбачено ч. 1 ст. 218 цього Кодексу. Аналогічні норми містить і КАС України (ч. 4 ст. 167).

Висловлюються також інші пропозиції щодо спрощення судових процедур, наприклад уведення в кримінальному судо­чинстві заочного розгляду справи і примирення сторін [201, с. 386; 347, с. 37]. Погоджуючись у цілому з доцільністю подіб­них рекомендацій, зазначимо, що спрощені процедури, по-перше, є прийнятними в тих справах, які не становлять значної склад­ності, а по-друге, не повинні підміняти звичайний порядок су­дового розгляду, а існувати як альтернатива йому.

Більш детальне дослідження елементів спрощення судових процедур належить до процесуально-правового регулювання й потребує окремого вивчення. Організаційно-правовими захо­дами, що дозволяють спростити судовий розгляд для особи, слід вважати можливість використання послуг адвоката й розвиток інститутів альтернативного (несудового) розв’язання правових конфліктів.

2.3.3. Проблеми забезпечення доступності правової допомоги для громадян

Однією з правових гарантій забезпечення простоти процесу для громадян є інститут професійного представництва в суді. Стаття 59 КУ встановлює, що кожен має право на правову допо­могу. У передбачених законом випадках вона надається безоплат­но. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для реаліза­ції права на захист від обвинувачення і надання правової допо­моги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура. КС України у рішенні у справі за кон­ституційним зверненням громадянина Г. І. Солдатова щодо офі­ційного тлумачення положень ст. 59 КУ та низки інших норм роз'яснив, що наведене положення необхідно розуміти як одну з конституційних гарантій, яка дає підозрюваному, обвинуваче­ному й підсудному можливість скористатися своїм правом вільно вибирати захисником у кримінальному судочинстві адвоката — особу, яка вправі займатися адвокатською діяльністю. У такий спосіб держава бере на себе обов'язок забезпечити реальну можливість надання особам кваліфікованого захисту від обви­нувачення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя [364].

Подібні приписи про надання правової допомоги при вирі­шенні справ у судах відтворено в Законі «Про судоустрій Укра­їни» (ст. 8) і в галузевому процесуальному законодавстві (ст. 12 ЦПК, ст. 16 КАС, ст. 44 КПК). Зауважимо, що категорія «право­ва допомога» не отримала належного роз'яснення на законодав­чому рівні, а визначається лише коло осіб, які мають право на її надання (адвокати та інші фахівці в галузі права у випадках, установлених законом). Аналіз міжнародно-правових актів і за­конодавства інших країн, які регламентують право на правову допомогу [243, с. 217-222; 245, с. 150-152], дозволяє зробити висновок, що останнє — це закріплене в КУ та в інших законо­давчих актах, відповідно до міжнародно-правових стандартів, право кожного на одержання послуг юридичного характеру з метою реалізації захисту прав і свобод людини. Обсяг такої допомоги не обмежується представництвом інтересів особи в суді, а може набувати різних форм, як-то: надання консультацій у юридично значущих справах і порад по складанню юридичних документів, роз'яснення змісту чинного законодавства тощо. У більшості випадків такі послуги надаються фахівцями в галу­зі права на платних засадах, однак бувають випадки, коли дер­жава бере на себе обов'язок забезпечити безоплатну правову допомогу. Такий обов'язок випливає з низки міжнародно- правових актів (ст. 3 Основних положень про роль адвокатів, прийнятих на VIII Конгресі ООН з попередження злочинності 1990 р. [260, с. 265-269]; Рекомендація Комітету міністрів РЄ «Про ефективний доступ до закону і правосуддя малозабезпече­них осіб» [298, с. 292-294]) і встановлюється на конституційно­му рівні. Крім того, у практиці Європейського суду з прав люди­ни (рішення у справах «Ейрі проти Ірландії», «Артріко проти Італії» [109; 33] та ін.) надання безоплатної правової допомоги у випадках, коли особа не здатна з огляду на її скрутне матері­альне становище самостійно її забезпечити, є важливою гаран­тією права особи на доступ до правосуддя.

При реалізації наведених положень на практиці виникає низка проблем. Розглянемо їх.

1. У кримінальному судочинстві України передбачено механізм призначення захисника особою, яка провадить дізнання, слідчим, суддею у таких випадках: а) коли за частинами 1 і 2 ст. 45 КПК України участь захисника є обов'язковою, але підозрюваний, обви­нувачений чи підсудний не бажає або не може його запросити; б) коли підозрюваний, обвинувачений чи підсудний бажає запро­сити захисника, але за відсутності коштів чи з інших об'єктивних причин не може цього зробити. Порядок оплати праці адвокатів у таких випадках здійснюється згідно з Постановою Кабміну Укра­їни від 14 травня 1999 р. № 821 у розмірі 15 грн за повний робочий день (без відрахування податків) [301]. Незначний розмір оплати послуг захисника, запрошеного в порядку ч. 3 ст. 47 КПК України, труднощі при її отриманні спричиняють ухилення адвокатів від здійснення захисту в таких справах, недостатню сумлінність при відстоюванні прав таких підзахисних, невикористання всіх про­цесуальних можливостей захисту, залучення молодих адвокатів, які не мають достатнього досвіду роботи. Усе це негативно відбиваєть­ся на якості надання правової допомоги у кримінальних справах, а значить, страждають інтереси підзахисних [43, с. 49-54; 63, с. 131­139; 56, с. 37; 57, с. 193].

2. У цивільному й адміністративному процесах право на надання безоплатної правової допомоги передбачено, але дієво- го механізму для цього не створено. Так, за ч. 3 ст. 79 ЦПК Укра­їни видатки на правову допомогу належать до витрат, пов’язаних із розглядом судової справи. Відповідно до ч. 1 ст. 84 цього Ко­дексу їх несуть сторони, крім випадків отримання безоплатної правової допомоги. Таких випадків ЦПК не визначає, пов’язуючи їх конкретизацію зі спеціальним законом. У той же час зменшен­ня судових видатків або звільнення від їх оплати є дискреційним повноваженням суду, який при вирішенні цього питання має враховувати майнове становище сторони (ч. 1 ст. 82 ЦПК). У КАС України це питання вирішується таким же чином (статті 88, 90). Положення ЦПК й КАС України щодо покладення на сторону, не на користь якої ухвалено справу (ст. 88 ЦПК і ст. 94 КАС), усіх здійснених і документально підтверджених судових витрат також не можна вважати достатньою гарантією реалізації права малозабезпечених осіб на одержання безоплатної правової допомоги. Адже відповідні видатки необхідно нести на момент звернення до суду. Отже, постає необхідність створення додат­кових механізмів вирішення цієї проблеми.

Наявність проблем щодо забезпечення права особи на право­ву допомогу підтвердило анкетування громадян. На запитання: «Чи користувалися Ви допомогою професійного представника — юриста (адвоката)?» 61,4 % відповіли позитивно, інші 37,3 % такою допомогою не користувалися. Аналіз оцінки роботи про­фесійних представників громадянами, які скористалися їх послу­гами, дав такі результати: 1) повністю задоволений його робо­тою — 27,4 %; 2) задоволений, але маю деякі зауваження — 37,2 %; 3) скоріше, незадоволений — 33,3 %; 4) зовсім незадо- волений — 13,7 %; 5) інший варіант — 2 %. Таким чином, менше третини (27,4 %) респондентів повністю задоволені послугами професійного представника, понад третину (37,2 %) мають заува­ження щодо його роботи. Це свідчить про неналежний рівень надання правової допомоги юристами (адвокатами).

Ми спробували виявити причини такого явища, поставивши запитання: «Якщо Ви незадоволені роботою професійного пред­ставника, то з якої причини?». Основна, на думку громадян, причина такого невдоволення — занадто високі ставки оплати послуг адвоката (33 %) — знов-таки повертає нас до економіч­ного елементу доступу до суду, який є основною перешкодою для звернення до останнього. Далі йде недостатня кваліфікова- ність представника захисту (26,6 %), що підтверджує тенденцію, зафіксовану в попередньому запитанні. Наступні 2 причини стосуються організації захисником особистого контакту з клієн­том: 14 % опитаних вважають, що зустрічей з адвокатом було замало; 13 % невдоволені тим, що представник не радився щодо того, як вести справу, і 11 % — захисник недостатньо роз’яснював те, що діється в залі судового засідання (див. рис. А.7 додатка А). Зауважимо, що відсутність фінансової можливості оплатити по­слуги професійного представника (28 %), на погляд громадян, є другою за вагомістю причиною незвернення до суду вищої інстанції (див. рис. А.8 додатка А). Наведені причини можуть бути враховані при запровадженні заходів, спрямованих на під­вищення якості роботи юристів, які представляють громадян у суді, зокрема адвокатів.

У науковій юридичній літературі досить поширеною є пропо­зиція щодо створення державної адвокатури, представники якої були б наділені правовим статусом адвокатів, підпорядковувалися відповідним правилам етики й мали б аналогічний процесуальний статус, але фінансувалася б із Держбюджету. Так, за створення подібної організації висловлювалися В. В. Ярков [474, с. 16-29], М. С. Шакарян [455, с. 62], С. М. Ширінський [465, с. 48], С. Г Што- гун [469, с. 16], Н. І. Карпачова [130, с. 18]. Ми повністю підтри­муємо цю ідею й можемо навести такі аргументи.

По-перше, надання правової допомоги малозабезпеченим випливає з обов’язку держави гарантувати доступ усіх осіб до суду, який опосередковано підтверджено в наведеному вище рішенні КС України у справі Г. І. Солдатова і прямо зафіксовано в уже цитованих міжнародно-правових актах. При цьому слід звернути увагу на таку суперечність. Держава бере на себе обов’язок надати особам кваліфікований захист від обвинува­чення, якщо цього вимагають інтереси правосуддя. КУ визначає, що у випадках, передбачених законом, правова допомога нада­ється безоплатно (ст. 59). Це завдання виконує адвокатура — не­залежне від держави професійне об’єднання, інститут громадян­ського суспільства. Виникає запитання: у який спосіб держава може вплинути на незалежне від неї утворення й виконати свій обов’язок по забезпеченню безоплатної правової допомоги?

По-друге, проведене нами анкетування громадян, аналіз нормативної бази зафіксували брак реального механізму отри­мання безоплатної правової допомоги.

По-третє, ідея утворення державної адвокатури знайшла широку підтримку серед опитаних нами професійних суддів. На запитання: «Яким чином, на Вашу думку, має вирішуватися про­блема надання безоплатної правової допомоги малозабезпеченим верствам населення?» більшість суддів (52,7 %) відповіли, що шляхом створення відокремлених об'єднань адвокатів (так зва­ної державної адвокатури), які фінансувалися б із Держбюджету і займалися виключно наданням безоплатної правової допомоги. Деякі судді додатково підкреслювали в анкетах, що створення державної адвокатури є суттєвим засобом підвищення доступ­ності правосуддя. 31,4 % респондентів підтримують ідею при­йняття спеціального нормативного акта, який регулював би порядок надання безоплатної правової допомоги в усіх видах судочинства з чітким переліком осіб, які мають право на остан­ню. 12 % опитаних вбачають вирішення проблеми в збільшенні існуючих ставок оплати послуг адвокатів за призначенням із Держбюджету і 12 % — у зменшенні ставок адвокатських послуг для певних груп населення з відповідним відшкодуванням за­хисникам за рахунок держави.

По-четверте, аналогічні інститути досить успішно функціо­нують у багатьох провідних країнах світу. Особливо розвиненим є офіс публічних захисників у США. У низці рішень Верховно­го суду США встановлено, що право на адвоката-захисника за призначенням у кримінальних справах поширюється на мало­забезпечених і незаможних обвинувачених, які притягаються до кримінальної відповідальності за злочини, міра покарання за які передбачає позбавлення волі. Наголосимо на тому, що у США близько 80 % осіб, які обвинувачуються у вчиненні тяжких зло­чинів, за своїм фінансовим статком не можуть собі дозволити найняти адвоката-захисника. У цій країні існує три форми одер­жання послуг захисника безоплатно: а) адвокати-захисники за призначенням; б) адвокати-захисники за контрактом; в) відом­ство публічних захисників.

Найбільш вдалою, а тому такою, що заслуговує на увагу, є форма надання правової допомоги, прийнята в окремих вели­ких містах (наприклад, у Нью-Йорку). Тут на контрактній осно­ві з місцевою владою створюються організації з надання безо­платної правової допомоги, які мають статус приватних комер­ційних корпорацій. Останні також фінансуються з бюджету штату і (або) муніципалітету, а також можуть отримувати і благо­дійні внески. Незважаючи на державне фінансування, ці відомства й корпорації від держави незалежні. Працівники відомств публіч­них захисників або корпорацій отримують заробітну плату, від­бираються у звичайному порядку з числа допущених до практики адвокатів, які виявили бажання працювати в такій структурі та пройшли перевірку кваліфікаційних комісій, створених заснов­ником цього відомства — відповідним державним органом. Ді­яльність адвокатів, які працюють у цих відомствах, оплачується державою; тут можуть працювати від одного до сотні адвокатів. У багатьох таких структурах працівникам заборонено сумісни­цтво, щоб їх робочий час повністю приділявся малозабезпеченим. Керівник відомства публічних захисників виконує повсякденні адміністративні завдання, контролює навантаження адвокатів, формує допоміжний персонал. Добір кадрів на допоміжні посади, як правило, має бути затверджений Радою з бюджету муніципаль­ної адміністративно-територіальної одиниці. До складу Ради не повинні включатися особи, які мають відношення до поліції, про­куратури, законодавчих або виконавчих органів влади, щоб уник­нути звинувачень у відомчій заінтересованості.

Перевага такої системи полягає в тому, що між адвокатами- захисниками встановлюється постійний обмін досвідом із так­тики й методики захисту. До того ж вона виявила свою ефектив­ність із точки зору економії ресурсів. До недоліків можна відне­сти обмеженість кадрових ресурсів і фінансових можливостей, що обумовлено небажанням осіб, відповідальних за розподіл бюджетних коштів, виділяти останні на оплату захисту злочин­ців [22, с. 219-221].

По-п'яте, вітчизняна практика, як і досвід інших пострадян­ських країн (наприклад, РФ), свідчить, що угоди держави з адво­катською спільнотою щодо надання безоплатної правової допо­моги малозабезпеченим із подальшим відшкодуванням понесених адвокатом витрат державою є неефективними [282, с. 97-98]. Причинами тому є стійкий адвокатський корпоративізм, природ­не й законне бажання отримувати винагороду за свою працю й неефективність дій держави щодо оплати подібних послуг.

По-шосте, ідея представництва інтересів особи й держави її посадовими особами (державними службовцями) не є новою для українського законодавства. Так, прокуратура здійснює консти-

туційну функцію представництва інтересів держави і громадяни­на в суді у випадках, передбачених законом. При цьому прокурор сам визначає, чи є підстави для представництва інтересів окремих громадян. За наказом Генпрокурора № 6 від 19.09.05 р. «Про організацію роботи по представництву в суді, захисту інтересів громадян та держави при виконанні судових рішень» прокурорам рекомендовано вважати пріоритетним напрямом виконання пред­ставницької діяльності прокурорами в суді, захист соціальних і майнових прав неповнолітніх, інвалідів, людей похилого віку, осіб, що постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, трудових прав громадян, які неспроможні самостійно їх захис­тити або реалізувати процесуальні повноваження. Зважаючи на те, що прокурор при виконанні цієї функції звільнений від спла­ти державного мита (див. п. 30 Декрету КМУ «Про державне мито» [292]), справедливою можна вважати позицію деяких учених, що прокурор у такому випадку виступає в ролі безоплат­ного захисника інтересів громадян у суді. Більшість науковців одностайна в тому, що інститут прокурорського представни­цтва — важлива гарантія права громадян на судовий захист.

Згідно з п. 42 Положення «Про Міністерство юстиції», за­твердженого Указом Президента України від 19 грудня 2005 р., Міністерство виступає як представник інтересів Президента й утворених ним для здійснення своїх повноважень консульта­тивних, дорадчих та інших допоміжних органів і служб, і Каб­міну України під час розгляду справ національними судами та судами іноземних держав або міжнародними судовими органами й установами. Відповідні доручення виконують спеціально упо­вноважені працівники (державні службовці) Міністерства юсти­ції та його територіальних відділень, представляючи інтереси держави в суді.

З урахуванням наведеної аргументації, з метою вирішення проблеми доступності правової допомоги пропонується внести зміни до Закону України «Про адвокатуру» й утворити державні об’єднання адвокатів, які мають функціонувати в кожній адмі­ністративно-територіальній одиниці відповідно до розташуван­ня судів (у районному центрі, районі в місті (обласному центрі), в обласних центрах, містах Києві й Севастополі). Кількість ад­вокатів у певному територіальному об’єднанні має бути обчис­лена з огляду на чисельність населення (від 2-х до 10-ти осіб). Правовий статус адвокатів, які входять до такого об’єднання, належить прирівняти до статусу адвоката згідно із Законом України «Про адвокатуру» й процесуальним законодавством. Незалежність діяльності державних об’єднань адвокатів повинна бути гарантована законом і виявлятися у фінансуванні окремим рядком Держбюджету, а також процесуальній незалежності при прийнятті рішень. Такі адвокати мають отримувати фіксовану заробітну плату в розмірі, не нижчому від зарплати працівників органів прокуратури відповідного рівня. Крім того, доцільно запровадити норму щодо обов’язкового стажування осіб, які бажають набути статусу адвокатів, у державному об’єднанні адвокатів строком один рік. У такий спосіб можна досягти під­вищення рівня фахової компетентності майбутніх адвокатів, набуття ними первинного професійного досвіду.

Державні об’єднання адвокатів матимуть право надавати безоплатну правову допомогу (консультації, представництво в судах тощо) за всіма категоріями справ. Рішення щодо того, чи має право громадянин на безоплатну правову допомогу, при­йматиме голова об’єднання державних адвокатів на підставі документів, поданих громадянином. Це має бути, насамперед, довідка про його доходи за останні 2 роки на момент звернення, а їх рівень за цей період повинен бути нижчим від законодавчо встановленого прожиткового мінімуму. Критерії обчислення сукупного доходу громадян доцільно запозичити з чинних нор­мативних актів, що регулюють умови призначення й порядок надання субсидій на оплату житлово-комунальних послуг (див. п. 1 Постанови КМУ від 22 лютого 1999 р. про затвердження положення «Про умови та порядок надання адресної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям»).

2.3.4. Інститути позасудового врегулювання правових конфліктів

Важливою гарантією доступності процедури судового роз­гляду є утворення мережі установ альтернативного (позасудово- го) вирішення конфліктів, метою яких є зменшення масиву справ, які надходять до суду. Рекомендація Комітету міністрів РЄ «Про шляхи полегшення доступу до правосуддя» у п. В.3 встановлює, що слід вжити заходів щодо полегшення або заохочення (де це доречно) примирення сторін або мирного врегулювання спору до прийняття його до провадження або ж у процесі розгляду [340, с. 275-277]. Аналогічні положення містить п. ІІІ Рекомен­дації № Я (86) 12 Комітету міністрів РЄ «Про заходи щодо не­допущення і скорочення надмірного робочого навантаження на суддів» [303, с. 8]. Вона наголошує на тому, що держави в разі необхідності мають сприяти примиренню сторін як поза судовою системою, так і до або в процесі судового розгляду. Із цією метою можна було б: а) передбачити разом із відповідними заохочен­нями процедури примирення до судового розгляду справи або інші заходи врегулювання спорів поза його межами; б) покласти на суддів як одне з основних завдань відповідальність за досяг­нення примирення сторін та укладення мирової угоди з усіх питань до початку судового розгляду або на будь-якій його стадії; в) вважати етичним обов’язком адвокатів сприяння примиренню сторін до початку судового розгляду або на будь-якій його стадії (п. І). Крім того, підкреслюється необхідність не збільшувати, а поступово зменшувати кількість покладених на суддів завдань, що не стосуються судового розгляду, покладаючи їх на інших осіб або органи (п. ІІ).

Комітет міністрів РЄ виходить із того, що покладення на суди завдань, не пов’язаних із захистом права або таких, що вимага­ють здійснення власне не судового контролю, а суто реєстрацій­них функцій, виконувати які можуть інші органи, а не судові, не є доцільним. До цих завдань належать: 1) укладення шлюбів; 2) укладення договорів щодо сімейної власності; 3) дозвіл на пу­блікацію повідомлень про шлюб; 4) дозвіл одному з подружжя представляти іншого; 5) зміна прізвища чи ім’я; 6) визнання батьківства або материнства; 7) управління власністю недієздат­них осіб; 8) призначення законного представника недієздатних і неповнолітніх осіб; 9) згода на придбання власності юридич­ними особами; 10) перевірка бухгалтерських книг комерсантів;

11) ведення комерційних списків: комерсантів, компаній, торго­вельних марок, транспортних засобів, суден, катерів і літаків;

12) видача ліценцій на здійснення комерційної діяльності; 13) судове втручання у вибори чи референдуми, не передбачені конституцією; 14) призначення судді головою або членом комі­тетів, у яких його присутність необхідна з метою забезпечення безсторонності останніх; 15) збір податків і мита; 16) збір судо­вих гонорарів; 17) виконання функцій державного нотаріуса; 18) вжиття заходів стосовно власності померлих осіб; 19) скла­дання документів та актів громадянського стану; 20) земельний кадастр (контроль за реєстрацією передачі власності, іпотек); 21) призначення арбітрів, якщо воно вимагається за законом (додаток до Рекомендації) [303, с. 8].

Як бачимо, перелік наведених завдань здебільшого не сто­сується розв’язання правового конфлікту, тобто спору про право. На нашу думку, наявність такого спору має бути критерієм від­несення певного питання саме до юрисдикції суду. Хоча низка категорій справ, які згідно з чинним законодавством нині нале­жать до судової юрисдикції (наказне, особливе провадження в цивільному судочинстві), не є спорами про право, але наявність останнього має бути визначальною при розмежуванні компетен­ції суду й органів альтернативного врегулювання конфліктів.

Яскравим прикладом віднесення до юрисдикції суду так званих реєстраційних функцій за чинним законодавством є спра­ви про порушення правил дорожнього руху. ВС України, під­водячи підсумок роботи судової системи за певний період, не­одноразово наголошував, що перевантаження місцевих загальних судів виникло значною мірою через віднесення до їх компетен­ції розгляду адміністративних справ про порушення правил дорожнього руху. У 2005 р. суди розглянули 3749 тис. таких справ, у 2006 р. — 4971 тис., що склало відповідно 47,8 % і 67,1 % від загальної кількості справ, розглянутих судами по першій ін­станції [13]. Причому з року в рік їх кількість постійно збільшу­ється. Так, у 2005 р. суди розглянули з постановленням рішення на чверть більше таких справ, ніж у 2001 р. Вочевидь, для роз­гляду справ про порушення правил дорожнього руху слід повер­нутися до порядку, за яким інспектори дорожньо-патрульної служ­би Державтоінспекції МВС України на місці вирішували питання про притягнення правопорушника до відповідальності й лише в разі виникнення спору передавали протоколи до суду. При про­веденні анкетування суддів деякі респонденти вказували на необ­хідність вилучити ці справи з юрисдикції суду. На наш погляд, такий крок є цілком обґрунтованим, оскільки подібні справи в більшості випадків не містять спору про право і не є настільки соціально значущими, щоб відносити їх до юрисдикції суду Окрім того, їх розгляд у судах, як правило, відбувається спрощено, без дотримання належної процесуальної форми. Достатньою гаран­тією дотримання прав людини в такому разі буде можливість оскарження накладення адміністративного стягнення до суду.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці досліджу­вав проблеми розгляду справ органами, які не є судовими відпо­відно до законодавства певної країни. З позиції Суду, є прийнят­ними і не становлять порушення права на «розгляд справи судом, установленим законом», такі форми відмови від цього суб’єк­тивного права, як угоди про звернення до арбітражу й позасудо- ве врегулювання спорів. Суд установив різницю між арбітраж­ними (третейськими) угодами, укладеними добровільно, й тими, які укладено примусово [36, с. 17].

Позасудове врегулювання спорів має відповідати кільком критеріям: 1) бути добровільним: «Згідно з практикою Суду від­мова від гарантованого Конвенцією права, оскільки це є допус­тимим, повинна бути встановлена в однозначний спосіб.... Щодо відмови від процесуальних прав, то для цілей Конвенції вона має гарантувати мінімум, пропорційний важливості такої відмови» (рішення у справі «Пфайфер та Планкл проти Австрії») [9, п. 37]; 2) грошове відшкодування в порядку позасудового вирішення спору не може бути перешкодою для звернення до суду з вимо­гою поновлення порушеного права в натурі. У рішенні у справі «Інце проти Австрії» заявник (народжений поза шлюбом) ви­магав отримати у спадщину частину ферми його матері. Після прийняття рішення Верховним Судом Австрії, відповідно до якого заявник позбавлявся права на оскарження до Конституцій­ного Суду положень закону, він погодився отримати частину грошової винагороди в порядку позасудового врегулювання. Але таке розв’язання спору, з точки зору Суду, не відповідало вста­новленим критеріям, оскільки Інце вибрав його «як менше зло» [5, п. 33].

Отже, якщо розгляд справи в третейському суді (арбітражі) здійснюватиметься за добровільною згодою, це не порушувати­ме положень ст. 6 Конвенції. Інша справа, коли арбітражну уго­ду укладено шляхом примушення або слухання справи в третей­ському суді, що є обов’язковим з огляду на положення закону. Практика Суду свідчить, що за загальним правилом діяльність третейських судів перебуває поза межами відповідальності дер­жави щодо вимог ст. 6 Конвенції. Однак діяльність третейського суду, у якому здійснюється розгляд справи в обов’язковому по­рядку, Європейський суд з прав людини оцінює на відповідність вимогам ст. 6 Конвенції [102, п. 30].

Влучною видається аналогія американських учених Дж. Марк­са, Е. Джонсона і П. Шантона: орієнтація правової системи на врегулювання спорів виключно за допомогою суду означала б те ж саме, що й орієнтація медицини на хірургічну операцію як єдиний метод лікування хвороб [8, с. 51-52]. Судова влада фі­зично неспроможна опрацювати абсолютну кількість усіх су­спільних конфліктів. Крім того, деякі з них є настільки незнач­ними, що розв’язання їх у рамках коштовного, тривалого й склад­ного судового провадження є навіть зайвим. Отже, залишається актуальним питання вивчення можливостей застосування не- судових (альтернативних) способів вирішення спорів у правовій системі України.

Більшість опитаних нами суддів (65 %) зазначають, що ство­рення розвиненої системи органів альтернативного (несудового) врегулювання конфліктів сприятиме забезпеченню доступності правосуддя. При цьому лише 12,9 % вважають цю ідею раціо­нальною, а існуюче становище в цій сфері — задовільним, 88 % дотримуються думки, що систему органів альтернативного (не­судового) розв’язання спорів необхідно розвивати, і лише 17 % переконані, що всі юридично значущі справи мають вирішувати­ся в судовому порядку. Деякі респонденти на сторінках анкети висловлювалися за те, щоб вилучити з компетенції суду дрібні справи про адміністративні правопорушення (зокрема, про штра­фи за порушення правил дорожнього руху), передавши їх спеці­альним органам виконавчої влади, а також забрати в судів справи про стягнення заборгованості по сплаті комунальних послуг, по­вернувшись до практики виконавчих написів нотаріусів.

При визначенні найперспективніших форм альтернативного (несудового) врегулювання конфліктів позиції суддів розподі­лилися так: 16,2 % підтримують створення ювенальної юстиції, 52,9 % — відновлювального правосуддя (примирення потерпі­лого і правопорушника поза судовим засіданням за умови вза­ємної згоди на це), 9,6 % — підвищення ролі нотаріату, 40 % обстоюють необхідність розвитку мережі третейських судів. Як бачимо, найбільшу підтримку серед опитаних отримала концеп­ція відновлювального правосуддя, яка нині теж привертає увагу науковців (як-то: В. А. Воскобитова [67, с. 44-82], О. В. Волколуп [66, с. 228-236], Л. М. Корнозова [129, с. 4-30], В. Т. Маляренко [201, с. 439-481] та ін.) і є предметом міжнародно-правового регулювання. Ідея такого альтернативного судовому способу розв’язання кримінально-правового спору заснована на посеред­ництві, у рамках якого за сприяння спеціальних фахівців право­порушник і жертва злочину укладають примирювальну угоду. Згідно з нею перший за власною ініціативою зобов’язується від­шкодувати шкоду, заподіяну злочином. Юридичними наслідками такої процедури може бути як повне зняття обвинувачення за злочини, які не є тяжкими, так і пом’якшення кримінальної від­повідальності в разі вчинення тяжкого злочину. Подібні проце­дури примирення в різних організаційних формах (утворення незалежної служби медіаторів, включення їх у штат виконавчих служб або органів, що займаються справами неповнолітніх, ви­ділення для цього спеціальних посад в органах місцевого само­врядування тощо) законодавчо закріплені в таких розвинених країнах світу, як Австрія, ФРН, Фінляндія, Польща, Франція, Бельгія, Австралія, Норвегія, Канада, США, і є досить дієвими [410, с. 533-534].

Р. Д. Крюков [179, с. 6], О. В. Волколуп [66, с. 229] дотриму­ються точки зору, що примирювальне правосуддя (медіація) сприяє забезпеченню доступності правосуддя через зменшення навантаження на судову систему, спрощення процесу, і достатньо обґрунтовано її обстоюють. Так, для обвинуваченого в такому разі позитив полягає в тому, що виключаються негативні наслід­ки у вигляді судимості й покарання за вчинений злочин, а його персональна участь у процедурі примирення сприяє усвідомлен­ню вчиненого й уникненню повторних правопорушень, для по­терпілого — у реальному відшкодуванні завданої злочином шко­ди й у лагодженні психоемоційної травми, а для держави — у ско­роченні витрат на провадження повної процедури кримінально­го переслідування.

Програми медіації в Україні почали впроваджуватися ще в 1994 р. спільними зусиллями двох організацій: «Serch of Common Options» («Пошук спільних підходів») і Донецького науково-практичного об’єднання «Психологічний Центр». За їх ініціативою в Україні виникла мережа громадських організацій, які почали вести пошук альтернативних способів вирішення конфліктів і були об'єднані під загальною назвою «Українська група медіації». Своїм завданням вони вважали пропаганду й по­ширення в Україні досвіду несудових методів улагодження кон­фліктів, які мали певні переваги перед традиційними формами вирішення останніх і широко застосовувались у багатьох країнах світу. Сьогодні на території України діють вісім регіональних груп медіації: Донецька, Луганська, Одеська, Харківська, Київ­ська, Кримська, Таврійська і Закарпатська. У січні 1999 р. вони об'єдналися в Асоціацію груп медіації України. Також діє Укра­їнський центр порозуміння, метою діяльності якого поряд з ін­шими питаннями є втілення в життя програм примирення по­терпілих і правопорушників, а також співробітництво із судами [201, с. 470-472]. Перепоною для більш активної діяльності на­званих структур є відсутність регулювання їх процесуального статусу в КПК України.

Чинними КК і КПК України передбачаються засади впрова­дження примирювальних процедур. Так, при винесенні рішення у справі суддя, урахувавши наслідки (результати) медіації, впра­ві: а) звільнити неповнолітнього від покарання із застосуванням до нього примусових заходів виховного характеру в разі вчинен­ня ним злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 105 КК);

б) звільнити неповнолітнього від покарання з випробуванням у випадку його засудження до позбавлення волі (ст. 104 КК);

в) звільнити як неповнолітнього підсудного, так і дорослу особу від кримінальної відповідальності у зв'язку з його дійовим ка­яттям (ст. 45 КК) або примиренням із потерпілим (ст. 46 КК);

г) передати підсудного на поруки колективу підприємства, уста­нови чи організації у випадку вчинення ним злочину невеликої або середньої тяжкості (ст. 154 КПК); д) урахувати примирення потерпілого й правопорушника як пом'якшуючу обставину (ч. 2 ст. 66 КК); е) призначити підсудному більш м'яке покарання, ніж передбачено законом за вчинення злочину (ст. 69 КК); ж) у спра­вах приватного обвинувачення закрити кримінальну справу (на підставі п. 1 ст. 27 КПК) у разі примирення винного й потерпі­лого на будь-якому етапі провадження, але до того, як суд піде до нарадчої кімнати для постановлення вироку.

Однак суди фактично не застосовують названі можливості з об'єктивних причин — в основному через незгоду потерпілого або правопорушника, а також відсутність чітко визначеної про­цедури їх примирення в КПК України. Для широкого впрова­дження цього інституту в кримінальне судочинство необхідні організаційні заходи на рівні держави і зміни в законодавстві. Так, у КПК України слід чітко визначити: 1) поняття процедури примирення правопорушника й потерпілого від злочину (медіації); 2) категорії справ, які можна передавати на медіацію; 3) строк її виконання; 4) порядок проведення медіації; 5) перелік і проце­суальний статус осіб (медіаторів), уповноважених провадити процедуру примирення; 6) процесуальну форму заключного акту процедури медіації та форму угоди між правопорушником і по­терпілим, де вказується строк і механізм її проведення; 7) по­рядок передачі справ на медіацію, момент передачі (на якій стадії провадження у кримінальній справі); 8) процесуальні на­слідки медіації для правопорушника й потерпілого; 9) особли­вості процедури медіації неповнолітніх правопорушників і по­терпілого від злочину.

Перспективним у цивільно-правовій сфері є розвиток мере­жі третейських судів. Проблеми третейського судочинства на­були належного висвітлення в науковій юридичній літературі, зокрема, такими правниками, як Д. Д. Лілак [192, с. 196-200], Є. В. Новикова [227, с. 93-101], Є. І. Носирева [229, 230], Ю. При­тика [281, с. 11-17]. Законом України «Про третейські суди» цей суд визначається як недержавний незалежний орган, що утво­рюється за угодою або відповідним рішенням заінтересованих фізичних та (або) юридичних осіб у порядку, установленому цим Законом, для вирішення спорів, які виникають із цивільних і господарських правовідносин (ст. 2). Статтею 5 Закону також закріплено, що юридичні та (або) фізичні особи вправі переда­вати на розгляд третейського суду будь-який спір, який виникає з цивільних чи господарських правовідносин, крім випадків, передбачених законом. Спір може бути передано на розгляд цього суду за наявності між сторонами третейської угоди й до моменту прийняття компетентним судом рішення в спорі між тими ж сторонами, з того ж предмета і з тих же підстав.

Частина 2 ст. 1 Закону проголошує, що компетенція третей­ського суду визначається шляхом установлення категорій цивіль­них і господарських справ, які не можуть бути ним розглянуті, а саме: 1) у спорах про визнання недійсними нормативно- правових актів; 2) у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні чи виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб; 3) пов'язаних із державною таємницею; 4) у спорах із сімейних правовідносин, крім тих, що виникають із шлюбних контрактів (договорів); 5) про відновлен­ня платоспроможності боржника чи визнання його банкрутом; 6) однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місце­вого самоврядування, державна установа, організація чи казен­не підприємство; 7) які за законом підлягають вирішенню ви­ключно судами загальної юрисдикції або КС України; 8) коли хоча б одна зі сторін спору є нерезидентом України [333].

В Україні можуть утворюватися й функціонувати постійно- діючі третейські суди і третейські суди для вирішення конкрет­ного спору (суди ad hoc). Так, за даними Міністерства юстиції України, нині зареєстровано 130 постійнодіючих таких судів. В основному вони функціонують в обласних центрах України (їх список див. на сайті Мін'юсту: [12]).

До безперечних переваг третейського судочинства слід від­нести: 1) можливість вибору сторонами третейського суду й суд­ді, який розглядатиме справу; 2) простоту і демократичність процедури вирішення справ; 3) необов'язковість участі адвока­тів; 4) оперативність розгляду справи; 5) можливість виконання рішення третейського суду в порядку виконавчого провадження на підставі видачі судом виконавчого документа, що забезпечує його обов'язковість для сторін. До недоліків належать: 1) оплат- ність послуг третейського суду (розмір визначається регламентом відповідного третейського суду); 2) можливість зловживань із боку третейських суддів, вихід їх за межі компетенції, установ­леної Законом «Про третейські суди»; 3) незаконне невизнання низкою державних органів рішень третейських судів.

За ЦПК України рішення третейського суду, прийняте в ме­жах його компетенції щодо спору між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, за винятком випадків, коли суд відмовив у видачі виконавчого листа на примусове виконання рішення такого суду або скасував останнє, тому розгляд справи в тому ж суді виявився неможливим, є підставою для відмови відкриття провадження у справі (підп. 4 п. 2 ст. 122). Аналогічне положення міститься у ГПК України (п. 2 ч. 1 ст. 62).

Що стосується співвідношення судової юрисдикції і несудо- вих механізмів розв'язання спорів, то слід звернутися до рішен- ня КС України у справі про досудове врегулювання спорів від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002. КС зауважив, що зі змісту ч. 2 ст. 124 КУ щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідно­сини, які виникають у державі, випливає, що кожен із суб'єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб'єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб'єкти (п. 3). У резолютивній частині рішення КС України (п. 1) постановив, що положення ч. 2 ст. 124 КУ стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, які виникають у державі щодо конституційного звернення, необ­хідно розуміти так: право особи (громадянина України, інозем­ця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежено законом чи іншими нормативно-правовими актами; установлення законом або договором можливості досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрис­дикції судів і права на судовий захист [361].

Отже, обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке ви­ключає можливість судового провадження, порушує право осо­би на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути до­датковим засобом правового захисту, який держава надає учас­никам певних правовідносин, що не суперечить принципу здій­снення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту, держава може стимулюва­ти розв'язання правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка по­требує такого захисту. Такі можливості можуть бути передбаче­ні цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту своїх прав, а також мати місце за волевиявленням кожного з учасників правовідносин, якщо відповідного положення в договорі немає.

2.3.5. Доступ до судових рішень

Вагомою гарантією доступності судової процедури є забез­печення доступу до судових рішень. Ця мета досягається на­самперед шляхом ознайомлення із судовим рішенням осіб, прав та інтересів яких воно стосується. Важливим аспектом є публіка­ція судових рішень у спеціальних виданнях для ознайомлення широкого кола осіб із судовою практикою. Такий захід передба­чено Рекомендацією Комітету міністрів РЄ «Про відбір, обробку, надання й архівацію судових рішень у правових інформаційно- пошукових системах» [290, с. 310-313] й успішно застосовується у світовій практиці (США, Франція, ФРН) [18, с. 137-138].

В Україні донедавна публікувалися рішення й узагальнення судової практики в основному вищих судових органів; доступ же до рішень судів нижчих інстанцій був обмеженим. Із набуттям чинності Законом України «Про доступ до судових рішень» (червень 2006 р.) створюється Єдиний державний реєстр судових рішень, до якого вносяться всі судові рішення, окрім тих, доступ до яких обмежено законом. Світовий досвід свідчить, що публі­кація рішень судів різних рівнів є усталеною практикою в роз­винених країнах (Франція, США, ФРН та ін.). Однак у низці країн акти суду публікуються вибірково або оприлюднюються лише рішення вищих судових інстанцій (Іспанія, Швейцарія) [18, с. 137-138]. Український законодавець сприйняв широкий підхід до цього питання.

Під час анкетування суддів на запитання: «Яким є Ваше ставлення до ідеї публікації судових актів (рішень, постанов, вироків тощо) у ЗМІ?» лише 7,4 % респондентів відповіли, що необхідно публікувати абсолютно всі акти судової влади (судів першої, апеляційної і касаційної інстанцій); 44,1 % вважають, що слід оприлюднювати всі акти вищих судових інстанцій, а ви­бірково — судів першої і другої інстанції тільки ті, що мають суттєве значення для судової практики; 19,5 % підтримують публікацію лише актів вищих судових інстанцій (ВС України, Вищого господарського суду, Вищого адміністративного суду); 23,8 % вважають ідею публікації судових актів (рішень, поста­нов, вироків тощо) в ЗМІ раціональною; 10 % взагалі не під­тримують цю ідею. Стосовно того, у якому виданні мають оприлюднюватися акти судової влади, думки опитаних розді­лилися так: в Інтернеті — 15,9 %, в офіційному виданні ВС України — 43,6 %, в офіційних виданнях вищих спеціалізова­них судів — 12,1 %, у спеціально створеному національному виданні — 32,9 %, у спеціальних виданнях кожного суду (усіх ланок та інстанцій) — 5,5 %.

Отримані нами дані свідчать про доволі повільне сприйнят­тя українською юридичною спільнотою прогресивних нововве­день. Адже вільний доступ до офіційного веб-порталу судової влади, на якому розміщені всі судові рішення, є вагомою гаран­тією доступу громадян до суду, оскільки це спрощує ознайом­лення з ними заінтересованих осіб. На нашу думку, створення загальнодоступного реєстру судових рішень не знімає питання опублікування матеріалів судової практики в періодичних ви­даннях судової влади, оскільки саме в такий спосіб юридична, і перш за все суддівська, спільнота ознайомлюється з аналітич­ними звітами щодо проблемних аспектів застосування права, з правовими позиціями вищих судових органів. Отже, вважаємо доречним утворення спеціального національного видання судо­вої влади поряд з уже існуючими.

На практиці виконання Закону України «Про доступ до су­дових рішень» ускладнено через низку причин. Реальний стан ведення Єдиного державного реєстру судових рішень є незадо­вільним, тому що далеко не всі постановлені рішення суду вно­сяться до реєстру у визначений Законом строк. Затримки пов'язані передусім із браком відповідної оргтехніки й програм­ного забезпечення в судах, недостатністю персоналу суду, якому належить виконувати відповідні обов'язки з розміщення судових рішень у реєстрі. Згідно з Постановою Кабміну України від 25 травня 2006 р. № 740, якою затверджено Порядок ведення Єдиного державного реєстру судових рішень, для забезпечення підготовки копій судових рішень суд призначає відповідальну особу апарату суду [300]. Зрозуміло, що уточнення потребують функціональні обов'язки цього працівника, оскільки вони не ви­значені в Типових посадових інструкціях працівників апарату місцевого загального суду, затверджених наказом Голови Держ- судадміністрації № 86 від 20 липня 2005 р. Вжиття відповідних організаційних заходів покладено саме на цю адміністрацію як держателя Єдиного державного реєстру судових рішень.

Звернімо увагу на ще один важливий аспект цієї проблеми. У нинішньому стані Єдиний державний реєстр судових рішень є надзвичайно незручним для користування. Щоб відшукати певне рішення, необхідно точно знати суд, який його постановив, і дату його прийняття або номер реєстрації в суді. У списках, що видає пошукова система, містяться саме ці дані, але без вказівки на категорію справи. Якщо ж у користувача (як судді, так і пере­січного громадянина) виникає бажання ознайомитися із судовою практикою з певної категорії, йому необхідно перебирати всі наявні рішення. З огляду на кількість судів в Україні й обсяги справ, які ними розглядаються щодня, таке завдання стає майже нереальним. Цілком очевидно, що в перспективі необхідно вдо­сконалити реєстр, утворити певні підрозділи з класифікації рі­шень, розвивати технічні можливості пошуку рішень за різними критеріями. Сучасна техніка дозволяє вирішувати це завдання.

2.3.6. Виконання судових рішень

Ще однією гарантією доступності правосуддя є виконання судових рішень, обов’язковість якого закріплена на конституцій­ному рівні (п. 9 ч. 3 ст. 129 КУ), конкретизується в процесуаль­них кодексах і пов’язується з набранням рішеннями законної сили. Європейський суд з прав людини наголошує, що виконан­ня будь-якого судового рішення є невід’ємною стадією процесу правосуддя і вагомим складником доступу до суду («Кайсін та інші проти України» [127, с. 59-63], «Бурдов проти Росії» [53, с. 19-25]). З позиції Суду, це право було б примарним, якби на­ціональна правова система держави дозволяла остаточне, обов’язкове судове рішення залишати невиконаним на збиток одній зі сторін. У рішенні у справі «Бурдов проти Росії» Суд ще раз нагадав, що для держави є неприпустимим виправдання не­можливості виконання судового рішення відсутністю належного фінансування. Не вживаючи заходів до виконання судових рі­шень, які набрали законної сили, упродовж тривалого часу, уряд позбавляє положення п. 1 ст. 6 Конвенції будь-якого сенсу, а зна­чить, порушує його [53, с. 19-25].

При анкетуванні громадян на запитання: «Чи було виконане постановлене судом у Вашій справі рішення?» 73,5 % респон­дентів відповіли «так», інші 26,5 % — «ні». На нашу думку, невиконання рішень суду у справах опитаних нами осіб стано­вить досить високу частину (близько чверті) від загальної кіль­кості постановлених рішень, що демонструє доволі низьку ефек­тивність виконання норми закону про безумовну обов’язковість виконання судових постанов. Було також поставлено запитання: «З якої причини не було виконано рішення суду у Вашій справі?». Основна маса респондентів, судове рішення у справі яких не було виконано (40,7 %), не змогли відповісти на нього. Одночасно третина опитаних (33,3 %) зазначили, що рішення не було вико­нане з вини органу, на який покладено обов'язок його виконання. Така відповідь примушує замислитися над ефективністю діяль­ності уповноважених державних органів. Рішення щодо решти опитаних не було виконане з вини іншої сторони у справі (22,2 %) і з власної вини заявника (3,7 %) (див. рис. А.9 додатка А).

Статистика свідчить, що рівень виконання судових рішень в Україні є вкрай незадовільним. Так, наприкінці 1990-х рр. рішення судів в Україні виконувалися на рівні 20 %, у 2005­2006 рр. цей показник становив близько 50 %. За даними ВС України, у 2006 р. найбільша частка невиконання судових рі­шень спостерігалася в м. Севастополі — 58,8 %, у Рівнен­ській — 45,8 %, Полтавській — 45,5 %, Закарпатській — 45,4 %, Тернопільській — 44,9 %, Хмельницькій — 42,4 %, Харків­ській — 42,3 % і Чернігівській — 41,9 % областях. У перспек­тиві існує потреба досягти середньоєвропейського рівня, що становить близько 80 % [432, с. 13; 14]. Скарги на невиконання рішень судів складають найбільший масив справ щодо порушень ст. 6 Конвенції, які надсилають українські громадяни до Євро­пейського суду з прав людини [404].

Інститут виконання рішень суду нині є самостійною підга- луззю, адже з прийняттям законів України «Про виконавче про­вадження» і «Про державну виконавчу службу» відповідні нор­ми було вилучено з процесуально-правового регулювання [288; 294], а судові виконавці віднесені до структури органів виконав­чої влади (Держвиконслужба належить до органів Міністерства юстиції України) і виведені з підпорядкування судів. Такі зміни пояснювалися необхідністю підвищення ефективності виконан­ня рішень суду і вивільнення суддів від виконання обов'язків, не пов'язаних з відправленням правосуддя. Однак практика пока­зала, що цієї мети в повній мірі досягнуто не було. Виконання судових рішень у кримінальних справах покладено на Держде­партамент з виконання покарань, який у травні 2006 р. також було підпорядковано Міністерству юстиції України.

За Законом УРСР «Про судоустрій України» від 5 червня 1981 р. виконання судових рішень покладалося на судових ви­конавців, які призначалися Міністерством юстиції АРК, началь- никами управлінь юстиції обласних, Київської і Севастополь­ської міських держадміністрацій за поданням голови районного (міського) суду й підпорядковувалися голові останнього (ст. 64). На судових виконавців покладалося виконання рішень, ухвал і постанов у цивільних справах, виконання вироків, ухвал і по­станов у кримінальних справах щодо майнових стягнень, а також інших рішень і постанов у передбачених законом випадках (ст. 65). Така ситуація створювала більше можливостей органі­заційного контролю за станом виконання судових рішень із боку суддів. Наше анкетування засвідчило, що, на думку суддів, су­дові виконавці мають знаходитися при місцевих судах, а судді повинні мати право контролювати їх діяльність з виконання рі­шень, ухвал, постанов суду. Тоді кожен суддя місцевого суду зможе ефективно використовувати надані йому цим Законом повноваження по контролю за своєчасним виконанням судових рішень, постановлених під його головуванням (п. 3 ст. 23).

Слід назвати низку організаційних проблем, що виникають при виконанні судових рішень органами Держвиконслужби, як-то:

1) неналежне матеріальне забезпечення органів Держвикон- служби: відсутність форменого одягу, недостатність службових машин і палива для них, брак комп’ютерної техніки, паперу, конвертів тощо;

2) відсутність у системі органів Держвиконслужби силового підрозділу, який забезпечував би правопорядок під час здійснен­ня виконавчих дій, оскільки працівники міліції не завжди з’являються за постановою державного виконавця;

3) наявність прогалин у нормативно-правових актах, що регулюють діяльність Держвиконслужби: не врегульовано по­рядку примусового входження до підприємств, установ, органі­зацій усіх форм власності й житла громадян, право на яке нада­но ст. 5 Закону України «Про виконавче провадження»; не ви­значено дій державного виконавця щодо опису і збереження майна після входження, наявності понятих; не передбачено ме­ханізму відшкодування витрат виконавчого провадження борж­ником (ч. 2 ст. 45 «Про виконавче провадження»);

4) низка проблем виникає при реалізації майна боржника. За

ч. 1 ст. 61 Закону України «Про виконавче провадження» реалі­зація арештованого майна здійснюється спеціалізованими орга­нізаціями, які залучаються на тендерній основі на підставі до­говорів між Держвиконслужбою й торговою організацією, шля­хом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах. При цьому спостерігається недостатня кваліфікація працівників торговель­них організацій, що призводить до проведення торгів із пору­шенням чинного законодавства і, як наслідок, визнання судами торгів недійсними. Проблемною є також незаінтересованість відповідних організацій у продажу дрібного побутового майна, що призводить до неналежного розміщення об'яв про продаж і, як наслідок, відсутності покупців.

З точки зору організаційно-правових засобів підвищення ефективності діяльності органів, уповноважених виконувати рішення суду, можна вести мову про вдосконалення структури відповідних органів, про можливості підпорядкування органів, які виконують судові рішення, Верховному Суду України, про оптимізацію правового статусу посадових осіб цих органів і вдо­сконалення загальнонаціонального реєстру виконавчих прова­джень і процедури виконання рішень суду. Однак усі ці питання не належать до організаційно-правових засад діяльності судової влади і потребують окремого детального дослідження.

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що на забезпе­чення доступності процедури розгляду справ у суді має бути спрямована низка організаційно-правових гарантій. Дотримання розумних строків розгляду справи можна досягти шляхом уведен­ня середньомісячних нормативів навантаження суддів (у місцевих судах), оптимізаціїрозподілу функціональних обов 'язків між працівниками апарату суду, запровадження новітніх комп 'ютерних технологій для забезпечення документообороту в суді. Для спро­щення цього процесу для громадян існує інститут правової допо­моги. Вважаємо доцільним зменшення гонорарів адвокатів та інших фахівців у галузі права, які надають таку допомогу в суді, і створення відособлених об 'єднань державних адвокатів, які спрямовували б свої послуги на малозабезпечених осіб. На спро­щення розгляду юридично значущих справ спрямована й система альтернативного (несудового) врегулювання конфліктів, звернен­ня до якої є правом особи. Важливими гарантіями доступності судової процедури є створення організаційно-правових умов до­ступу до судового рішення та його виконання.