Нова модель конституційного судочинства: концептуальні засади

Забезпечення ефективного судочинства пов'язано передусім з механізмом реалізації конституційно-правового законодавства, що зумовлює вибір правових інститутів, які мають прикладне значення щодо норм матеріального змісту.

Враховуючи положення статті 92 Конституції України, згідно з якими виключно законами України визначаються питання судочинства, важливою прикладною проблемою є необхідність прийняття процесуального закону, який регулюватиме питання здійснення конституційного судочинства у завершеній формі. Таким законом, на наш погляд, може бути кодифікований нормативно-правовий акт «Про конституційне судочинство України».

При цьому необхідно мати на увазі, що законодавче регулювання конституційного судочинства як сфери особливого загальнодержавного значення спирається на теоретичну базу наукового підходу, що було обґрунтовано у попередніх розділах дисертації, а отже, забезпечить методологічне охоплення положеннями процесуального закону всіх необхідних конституційних процедур. Вони безпосередньо пов’язані із розв’язанням конституційних спорів та інтерпретаційних питань конституційно-правового характеру, а також покликані сприяти ефективному застосуванню процесуальних правовідносин нормами, які матимуть

загальнообов’язковий характер для Конституційного Суду, його суддів, сторін та учасників конституційного провадження. Як правильно зауважує Ю. Г. Барабаш, «ми ведемо мову про стурбованість переважної більшості вчених-конституціоналістів недостатнім забезпеченням процесуально - процедурними нормами конституційно-правової сфери» [13]. Це підтверджує і російський вчений В. Г. Самігуллін: «...Сьогодні процедурно-процесуальне начало досить виразно проявляється. при розгляді та розв’язанні спорів, що випливають із відповідних видів конституційних правовідносин, тлумачення норм конституції (конституційно-судове право)» [243].

Отже, наукова доктрина визначає необхідність при формуванні нормативної основи законодавства про конституційне судочинство керуватися його розумінням як упорядкованого ведення судових справ та діяльності Конституційного Суду України щодо здійснення в процесі правосуддя нормоконтролю та офіційного тлумачення конституційного судового процесу як частини конституційного процесу. Конституційне процесуальне право є правом судочинства, в якому реалізуються норми матеріального права. Його основними джерелами мають бути Конституція України і Закон України «Про Конституційний Суд України». Важливо наголосити, що для матеріальних норм важливо мати самостійний закон (кодекс), оскільки конституційне процесуальне право є ключовою підгалуззю конституційного права і воно відображає всі відносини, які виникають у конституційному правосудді.

Вказані ознаки процесуальної правосуб’єктності виникають не тільки в конституційному судовому процесі [101]. Якщо обмежитися його межами, як пропонують автори підручника 2004 року для вузів Росії, то виникають ситуації і позапроцесуального порядку, а саме при реалізації обов’язку парламенту при внесенні змін та доповнень до Конституції України щодо направлення прийнятого законопроекту до Конституційного Суду України та отримання висновку, в якому буде визначена його перспектива розгляду в парламенті (якщо не порушуються і не зачіпаються основоположні права і свободи людини і громадянина).

За чинним Законом України «Про Конституційний Суд України» повноваження суб’єктів конституційного провадження включають право на звернення і кореспондуючий обов’язок його розгляду, право суддів на отримання матеріалів та інформації по справі тощо.

Учасники конституційного судочинства як у нормах матеріального Закону України «Про Конституційний Суд України», так і в Регламенті його діяльності визначаються як особи, наділені тими чи іншими процесуальними повноваженнями і обов’язками, мають процесуальний статус представництва органів держави та місцевого самоврядування, а також громадян, якщо вони безпосередньо не беруть участі у провадженні. Проте на практиці, а водночас і в теоретичних працях учасники конституційного провадження визначаються як сторони, а також залучені до судочинства учасники (особи, які мають чинний статус: експертів, спеціалістів, наукових консультантів та ін.). Законодавче регулювання статусу суб’єктів процесуальних відносин базується на розумінні осіб, які внесли конституційне подання або звернення, відповідно таких осіб, які виступають, умовно кажучи, «відповідачами» по справі, що закріплено у Законі України «Про Конституційний Суд України» (ст. 72), коли обов’язково залучаються до участі у провадженні у справі представники органів влади, акти яких оспорюються за конституційним поданням щодо їх конституційності. За своїм характером зацікавленості у вирішенні справи, впливу на хід процесу особи, які мають право вносити конституційне подання чи звернення, а також ті, які захищають позицію органів (Президента України окремо) і акти яких оспорюються в судовому порядку, суб’єкти, які їх представляють, стають безпосередньо учасниками процесуальних відносин у Конституційному Суді.

У зарубіжних країнах, зокрема в Росії, склалася теорія конституційного судового процесуального права [101]. Автори цієї концепції виходять з того, що держава має федеративний устрій, що враховується при формуванні системи Конституційного суду Російської Федерації та регіональних (статутних) судів.

Суб’єкти процесуальних конституційних відносин у новій моделі закону про конституційне судочинство повинні бути активними процесуальними, а не політичними фігурами, і тоді буде можливість якісного представництва у керованому в Конституційному Суді провадженні з позицій верховенства права. Але моделюючи процесуальні відносини у порівнянні з правовим регулюванням поведінки учасників провадження, слід звернути увагу на те, що в чинному законі дуже завуальовані принципи конституційного судочинства, зокрема, повністю відсутня сфера принципового законодавчого визначення процесуальних прав та обов’язків учасників процесу, скажімо, змагальність сторін, присяга перед Судом щодо сумлінності і дотримання умов чесної поведінки в суді, права і його реалізація на відвід суддів та самовідвід з мотивів, визначених у Конституції, клопотання щодо обставин проведення дослідження та надання додаткових матеріалів та інше. Водночас обов’язковим елементом процесуального права мають бути врегульовані форми процесуального розгляду справ, зокрема, так звані закриті засідання складу Суду, коли учасники провадження (і навіть ініціатори розгляду справ) взагалі не допускаються на слухання справ в Суді у закритому режимі, коли майже вісімдесят відсотків справ не мають публічного з’ясування всіх аспектів поданих конституційних подань і конституційних звернень. При цьому не мається на увазі таємниця нарадчої кімнати при розгляді рішень і ухвал. Саме тому по цих справах Конституційний Суд України, загалом дотримуючись процесуальних строків - не більше двох місяців від початку до закінчення провадження у справі, приймає, як свідчить аналіз, більше «відмовних» процесуальних ухвал, керуючись вкрай недосконалою причиною (підставами) для відмови у відкритті конституційного провадження (ст. 45 Закону). Ця найбільш суттєва вада конституційного судочинства впливає на авторитет складу Суду, який приймає такі ухвали, і на реалізацію суб’єктами права на справедливий судовий розгляд, ставить під сумнів компетентність суддів-доповідачів і навіть, за великим рахунком, бажання інтенсивно виконувати функцію конституційного контролю в державі. Особливо часто Судом приймаються ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження за підставою підпунктами 2 та 3 статті 45 Закону, а саме невідповідність конституційного подання, конституційного звернення вимогам, передбаченим Конституцією і Законом, а також непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні. Це стосується як державних органів, громадських об’єднань, органів місцевого самоврядування, так і громадян (у більшості випадків) і, що навряд чи виправдано, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Названий суб’єкт права на конституційне подання є визнаним Конституцією України одним із найважливіших представників захисту в Конституційному Суді України прав і свобод громадян, і тому предмет його подання стосується порушення не окремих громадян, а цілих категорій населення, яким гарантовані конституційні права, і держава має витримати розгляд подання Уповноваженого з прав людини саме процедуру відповідального ставлення до захищених прав, коли вказується на їх порушення.

Аналізуючи застосування Конституційним Судом зазначених підстав відмови та припинення конституційного провадження, дисертант дійшов висновку, що у такий спосіб склад Конституційного Суду часто знаходить можливість ухилятися від розгляду по суті важливих справ конституційної юрисдикції. Звернемося до типового прикладу вирішення справи шляхом прийняття Конституційним Судом України Ухвали про відмову у відкритті конституційного провадження щодо офіційного тлумачення положень статті 6 Конституції, частини першої статті 1 Закону України «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення», частини третьої статті 7 Закону України «Про телебачення і радіомовлення». Суб’єктом подання виступила Асоціація «Укртелемережа», яка обґрунтувала свою позицію тим, що у згаданих законах Національна рада за всіма ознаками визначена як орган виконавчої влади і прийняті нею рішення можуть порушувати законні права та інтереси фізичних і юридичних осіб. На підтвердження практичного застосування (праворозуміння) вказаної проблеми автор конституційного клопотання звертався до Міністерства юстиції України, Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, які у своїх листах повідомили, що Національна рада не є органом виконавчої влади. Проте Конституційний Суд України у прийнятій Ухвалі про відмову від 3 березня 2009 року № 13/2009 (справа 2­14/2009) вказує, що заявник у конституційному зверненні та долученому до нього доповненні не навів обґрунтування, а також фактів неоднозначного застосування судами України, іншими органами державної влади положень статті 6 Конституції та вказаних законів, і тому було прийнято Ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження. Чи не свідчить цей типовий факт підтвердженням того, що Конституційний Суд України дуже часто без наведення дійсно вагомих причин застосовує, як неодноразово вказував професор А. О. Селіванов у своїх наукових працях, «конституційний суб’єктивізм», оскільки всі ухвалені рішення є остаточними і оскарженню не підлягають [248]?

На наш погляд, порушується один із важливих принципів конституційного процесу, а саме активна форма втілення конституційної юрисдикції. Йдеться про те, що за наявності всіх поданих до Конституційного Суду матеріалів по справі, доказів і аргументації учасників конституційного провадження їх необхідно досліджувати в ході судових засідань і за можливості у пленарному режимі усного розгляду. Особливістю конституційного провадження і вирішення поставлених перед судом питань є отримання сторонами (учасниками) доступу до всіх матеріалів судової справи, які можуть і не оголошуватися під час процедури розгляду. Цей принцип процесуальної економії дає змогу з’ясувати правові позиції суб’єктів реалізації права та подань зацікавлених сторін, але існуючі процесуальні обмеження не тільки спрощують конституційний контроль за актами, які оспорюються, а й у процесі здійснення актів (норм) за процедурою тлумачення. З цією метою формування структури майбутнього закону про конституційне судочинство повинно враховувати недоліки існуючого чинного Закону України «Про Конституційний Суд України», і розроблена модель побудови повного процесуального закону вже починає реалізовуватися через системні зміни і доповнення, які за ініціативою народних депутатів України прийняті у законодавчому порядку. Авторами останнього законопроекту, який дістав підтримку в парламенті, є А. В. Портнов і В. О. Лавринович. За спрямованістю положення проекту свідчать про перший етап створення нової моделі конституційного судочинства (офіційна копія законопроекту до дисертації додається).

Автор при дослідженні цього питання звернув увагу на те, що відсутність спеціального закону про конституційне судочинство відбивається і на процесі функціонування Конституційного Суду України, і на законодавчому регулюванні процедур відправлення конституційного судочинства та практиці їх здійснення, прийнятих рішеннях. Наприклад, найбільша кількість рішень з питань захисту прав людини припадала на 2004 рік (14), і саме на цей рік припадала найбільша кількість рішень, що стосувалися захисту економічних, соціальних та культурних прав. Станом на 1 вересня 2008 року Конституційним Судом України отримано та опрацьовано 1930 актів-документів, більшість з яких - конституційні звернення громадян, юридичних осіб. Серед конституційних подань (а їх - 74) більшість була подана народними депутатами України (37) та Президентом України (28). Останні стосувались переважно конституційності актів Кабінету Міністрів України. Однак предметом конституційного подання Президента України може бути не лише зазначене питання, а й питання: щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України; відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради для надання згоди на їхню обов’язковість; офіційного тлумачення Конституції та законів України, що прямо визначено статтями 13, 40, 41 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Нова модель відправлення конституційного судочинства зумовлена метою створення умов ефективного виконання єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні свого конституційного призначення в державному механізмі, зменшення можливостей політичного впливу на його діяльність.

Насамперед внесення змін і доповнень до конституційного процесуального законодавства виходить з актуальності:

- приведення його у відповідність до Конституції України;

- створення законодавчих гарантій заборони зловживання правом;

- уточнення та скорочення процесуальних термінів розгляду справ конституційної юрисдикції;

- конкретизація порядку розгляду справ щодо додержання конституційної процедури про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.

Звернемо увагу на те, що реалізація принципу верховенства Основного Закону у вітчизняній системі права висуває на перший план питання вдосконалення чинного законодавства з метою приведення його у відповідність до Конституції. Статтею 159 Конституції передбачено, що законопроект про внесення змін до Конституції розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції. Однак стаття 13 Закону «Про Конституційний Суд України», якою визначено повноваження Конституційного Суду України, не містить положення про такий предмет розгляду, як надання висновку стосовно відповідност і законопроекту про внесення змін до Конституції вимогам статей 157 і 158 Конституції України. Закріплення зазначеної конституційної норми у Законі «Про Конституційний Суд України» означає встановлення і процесуального порядку її реалізації. А саме - має бути закріплений суб’єкт звернення до Конституційного Суду, форма звернення, особливості здійснення відповідних процедур реалізації.

Усі ці питання прийнятим Верховною Радою Законом «Про внесення змін до деяких законів України (щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання)» вирішено і прогалину заповнено. Формою звернення до Конституційного Суду з цього питання визначено конституційне подання, суб’єктом звернення - Верховна Рада України, формою рішення - висновок, а особливості процедурних питань відображені у встановленні предмета конституційного провадження та порядку його відкриття, визначенні змісту резолютивної частини висновку Конституційного Суду України.

На створення законодавчих гарантій заборони зловживання правом спрямовано більшість норм Закону «Про внесення змін до деяких законів України (щодо повноважень Конституційного Суду України, особливостей провадження у справах за конституційними зверненнями та недопущення зловживань правом на конституційне подання)». До них слід віднести такі норми, якими встановлено:

- заборону повторного зупинення Президентом України дії акта Кабінету Міністрів України, якщо Конституційний Суд України виніс ухвалу про відмову у відкритті провадження у справі за конституційним поданням Президента щодо відповідності Конституції України цього акта. Визнання акта таким, що відповідає Конституції України, означатиме відновлення дії цього акта. Для закріплення цих положень відповідні зміни вносяться до Закону «Про Кабінет Міністрів України»;

- заборону припинення Конституційним Судом України провадження у справі з мотивів скасування акта, який є предметом розгляду, органом, що його видав, у випадку, якщо на розгляді зазначеної справи наполягає один з суб’єктів права на конституційне подання;

- заборону відкликання конституційного подання Президентом України у справах про відповідність Конституції України (конституційності) актів Кабінету Міністрів України;

- право Конституційного Суду відмовити у відкритті провадження за конституційним поданням Президента України у справах щодо відповідності Конституції України (конституційності) акта Кабінету Міністрів України у випадках, якщо відповідна справа вже розглядається або має місце повторне звернення. Зазначеним законом також встановлено право Конституційного Суду відмовити у відкритті конституційного провадження, якщо наявним є рішення про конституційність аналогічного за змістом та юридичною силою акта або ухвали про відмову у відкритті провадження щодо такого акта. Якщо суб’єкт права на конституційне подання (звернення) повторно звернувся до Конституційного Суду, заявникові повторно надається відповідь з одночасним повідомленням про припинення листування з порушеного питання. Законом передбачено, що подальші звернення таких осіб з того самого питання є зловживанням правом на конституційне подання (звернення). Ці питання повинні залишатися без відповіді та розгляду. Слід зауважити, що заборона повторного звернення вже існує у чинному законодавстві. Вона встановлена, зокрема, стосовно звернень громадян (див. ч. 2 ст. 8 Закону України «Про звернення громадян»);

- визначення умови втрати чинності Указом Президента України про зупинення дії акта Кабінету Міністрів України — якщо Конституційний Суд у справі за конституційним поданням Президента України прийняв рішення про визнання цього акта таким, що відповідає Конституції України. Якщо ж Президент зупинив дію акта Кабінету Міністрів України, справа за конституційним поданням Президента розглядається Конституційним Судом України невідкладно, але не більше одного місяця.

Встановлення таких норм є процесуальними новелами, які сприятимуть підвищенню ефективності процесуальної діяльності Конституційного Суду України шляхом недопущення відволікання суду на розгляд питань, фактично пов’язаних із політичними пріоритетами.

На прийнятий Верховною Радою України зазначений Закон одразу надійшло вето Президента України, яке було подолано в квітні 2009 року кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України. Особливість процесуального порядку полягала у конкретизації процесуальних термінів, зокрема:

- максимального терміну два місяці для прийняття ухвали про відкриття конституційного провадження або про відмову у відкритті конституційного провадження;

- єдиного терміну розгляду конституційних подань та конституційних звернень - не більше трьох місяців. Законом «Про Конституційний Суд України» передбачено різні терміни розгляду конституційних подань та конституційних звернень. Конституційних подань - не більше трьох місяців, а конституційних звернень - не більше шести;

- максимального терміну направлення конституційних подань Президентом України з приводу конституційності акта Кабінету Міністрів України - не більше п’ятнадцяти днів з дня прийняття акта.

Визначення теоретичних основ нової моделі створення законодавчих основ конституційного судочинства повинно кореспондувати закріпленим у Конституції України засадам і принципам. Водночас необхідно враховувати принципи, на яких ґрунтується здійснення правосуддя в демократичній державі, а також специфічні принципи, притаманні саме конституційному судочинству.

Отже, дисертант виходить з доктринальної позиції загальної системи правосуддя, зокрема з принципу судового унітаризму. Конституція України проголошує Україну унітарною державою (ст. 2). Це означає, що адміністративні складові держави (адміністративно-територіальні одиниці) не володіють суверенними правами, а відтак у такій державі діє єдина конституція, система законодавства, єдина система вищих органів державної влади та єдина судова система, визнається єдине громадянство і єдина державна символіка, адміністративно-територіальні одиниці не мають політичної самостійності, а в міжнародних відносинах держава виступає як єдиний суб’єкт.

Принцип єдності судової системи як ознака унітарної держави знайшов висвітлення у статтях 124 та 125 Конституції України і розвинутий у положеннях законів України «Про судоустрій України», «Про Конституційний Суд України». Аналізуючи положення Конституції України та зазначених законів, можна виділити ряд ознак, що характеризують дію принципу судового унітаризму в Україні:

- здійснення судочинства в Україні Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції, які утворюють єдину судову систему України (частина третя ст. 124 Конституції України, частина перша ст. 3 Закону України «Про судоустрій України»);

- наявність єдиного (одного) органу конституційної юрисдикції, який розглядає всі конституційні спори, що виникають на всій території держави (ст. 147 Конституції України).

Методологічний аспект конституційного процесуального права має важливе значення як для теорії, так і для практики. Принцип судового унітаризму, зокрема в аспекті конституційного судочинства, випливає з особливостей державного устрою України і зумовлюється ними. Функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції в умовах існування єдиної Конституції та єдиної системи законодавства забезпечує захист Конституції, пряму дію її норм та усунення розбіжностей між положеннями Основного Закону та положеннями інших правових актів органів державної влади шляхом вирішення конституційних спорів і винесення обов’язкових до виконання рішень, які не підлягають оскарженню. При цьому особливості унітаризму як ознаки форми державного устрою України, а саме існування в Україні автономного утворення - Автономної Республіки Крим, яка має свою Конституцію, сфери відання і право здійснювати нормативне регулювання в окремих галузях, все ж таки не впливає на організацію здійснення правосуддя в Україні. Конституція України (частина п’ята ст. 136) прямо передбачила здійснення правосуддя в Автономній Республіці Крим судами, що належать до єдиної системи судів України. Це означає, що, незважаючи на існування Конституції Автономної Республіки Крим, окремий орган конституційного судочинства, який би вирішував питання щодо відповідності актів органів влади песпубліки її Конституції, в Автономній Республіці Крим не утворюється. У цьому полягає принципова відмінність організації конституційного судочинства в унітарній державі, у тому числі з автономним утворенням, від системи органів конституційного контролю у федеративній державі. Як свідчить практика багатьох держав з федеративним устроєм, у суб’єктах федерації, які мають свої конституції (статути), утворюються окремі конституційні (статутні) суди, до повноважень яких належить вирішення конституційних спорів щодо відповідності конституції (статуту) суб’єкта федерації актів органів влади цього суб’єкта федерації. При цьому на рівні федерації існує окремий орган конституційного контролю, уповноважений вирішувати спори щодо відповідності законодавства федерації та конституцій (статутів) суб’єктів федерації на відповідність конституції держави. Така організація системи органів конституційного контролю притаманна, зокрема, Російській Федерації.

Однак, незважаючи на те що Конституція України не передбачає інституціональних особливостей здійснення правосуддя в Автономній Республіці Крим, у сфері конституційного правосуддя статус Автономної Республіки Крим має ряд особливостей порівняно з іншими адміністративно- територіальними одиницями України. Зокрема, згідно зі статтею 150 Конституції України Верховна Рада Автономної Республіки Крим має право порушувати перед Конституційним Судом України питання щодо відповідності Конституції України (конституційності) законів та інших актів Верховної Ради України, актів Президента України та Кабінету Міністрів України. Таким правом не наділені органи влади інших адміністративно- територіальних одиниць та органи місцевого самоврядування. Однак таке право Верховної Ради Автономної Республіки Крим логічно випливає зі статусу автономії і необхідності надання органам влади республіки можливості захисту своїх конституційних повноважень, зокрема, шляхом ініціювання перед Конституційним Судом України вирішення конституційного спору щодо компетенції автономії. Такий підхід до регулювання питань здійснення конституційного судочинства можливо реалізувати у спеціальному законі, відобразивши особливості реалізації принципу судового унітаризму в Україні залежно від особливостей адміністративно-територіального устрою держави.

Ще одним важливим питанням, яке безпосередньо випливає із закріплених Конституцією України засад демократичного ладу і має знайти відображення в процесуальному законі, що регулює процедурну діяльність Конституційного Суду України, є питання доступу до конституційного правосуддя. Сучасні теорії демократії надають досить широкий спектр поглядів на питання доступу до правосуддя: від закріплення в основних законах держав принципу загального доступу до правосуддя і права судів вирішувати будь-які питання, пов’язані з забезпеченням прав та інтересів суб’єктів, до встановлення чітких меж і умов, за яких особа має право звернутися до суду за захистом. В Україні в цьому відношенні спостерігається певний парадокс. З одного боку, стаття 124 Конституції України закріплює норму щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі, з іншого - судячи зі змісту розділу ХІІ Основного Закону, ця норма не поширюється на конституційне судочинство, щодо доступу до якого встановлено досить жорсткі межі та умови. Цього питання не можна уникнути при створенні нової моделі закону.

Практика діяльності органів конституційного провадження в зарубіжних країнах дає підстави вважати доцільною і справедливою вимогу щодо того, що доступ до конституційного правосуддя має бути обумовлений певними вимогами до суб’єктів та наявністю конституційного спору. Зокрема, чинне законодавство містить норми щодо того, що конституційне подання (звернення) має бути обґрунтованим. Це означає, що в конституційному поданні щодо визнання правового акта неконституційним мають бути наведені аргументи щодо його невідповідності положенням Конституції України, порушення суб’єктом, який видав акт, встановленої Конституцією України процедури його розгляду, ухвалення, набрання чинності, або перевищення конституційних повноважень органу влади при прийнятті оспорюваного акта. У конституційному поданні або конституційному зверненні щодо необхідності офіційного тлумачення Конституції або законів України має бути наведено правове обґрунтування щодо необхідності такого тлумачення, зокрема, наведено приклади неоднозначного розуміння і застосування положень Конституції або закону України судами, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, викладено, для реалізації яких прав і свобод людини і громадянина, прав юридичної особи необхідне офіційне тлумачення і чим підтверджується така необхідність.

Такі положення Закону України «Про Конституційний Суд України» свідчать, з одного боку, про обмежене коло суб’єктів, які можуть поставити перед Конституційним Судом України питання щодо визнання неконституційним акта, що, на думку такого суб’єкта, суперечить Конституції України, а з іншого - передбачає обов’язкову наявність конституційного спору для звернення до Конституційного Суду України, причому такий спір випливає з неоднакового розуміння і застосування органами влади положень Конституції України. Чинний Закон таких особливостей не враховує, що негативно відбивається на практиці.

При дослідженні теми дисертант виявив, що багато років (від зародження самої ідеї створення в Україні органу конституційної юрисдикції) дискутується питання щодо надання можливості також і громадянам звертатися до Конституційного Суду України з клопотаннями щодо визнання неконституційними актів, які порушують їхні права. Таке право громадян, до речі, передбачено у багатьох державах світу, однак обумовлене певними вимогами. В Україні виразником ідеї закріплення такого права громадян на законодавчому рівні був перший Голова Конституційного Суду України професор Л. П. Юзьков, який наполягав на тому, що до компетенції Суду має належати також розгляд справ про конституційність законів та інших правових актів за скаргами громадян, якщо справи, з приводу яких вони скаржаться, розглядалися судами загальної юрисдикції і по них прийнято остаточні судові рішення, і якщо ці громадяни вважають, що закон чи інший правовий акт, який було застосовано при вирішенні цих справ, суперечить Конституції. Необхідно зауважити, що свого часу ця ідея професора Л. П. Юзькова була відображена в проекті Конституції України, однак право громадян на конституційну скаргу мало реалізовуватися через Уповноваженого Національних Зборів (парламенту) з прав людини. На жаль, до остаточної редакції Основного Закону положення про право громадян на конституційну скаргу не потрапили взагалі, однак необхідно визнати, що цей інститут за умови його конституційного закріплення може стати важливою гарантією забезпечення прав і свобод людини в Україні, тим більше, що закріплені Конституцією України основні засади забезпечення прав людини і доступу до правосуддя створюють правове підґрунтя для визнання за громадянами права звертатися до органу конституційної юрисдикції у разі порушення їх прав актами органів державної влади, за умови винесення судами загальної юрисдикції остаточних рішень у справах щодо захисту прав цих громадян.

Безумовно, закріплення права громадян на звернення до Конституційного Суду зумовлює значне збільшення кількості справ, тож забезпечення їх своєчасного розгляду потребуватиме докорінних змін в організації діяльності Конституційного Суду України. Професор Л. П. Юзьков свого часу пропонував забезпечити виконання органом конституційної юрисдикції своїх завдань у таких умовах шляхом збільшення кількості суддів та запровадження нових форм роботи Суду, зокрема, окрім пленарних засідань, ввести також засідання колегій у складі трьох суддів, які мають право виносити рішення у справах. До речі, подібна практика діє на сьогодні у Російській Федерації та ряді інших держав, у яких законодавчо визнано право конституційної скарги громадян.

Слід зазначити, що інститут конституційної скарги для громадян успішно реалізується у багатьох державах, у тому числі на пострадянському просторі, і зарекомендував себе дієвим засобом захисту конституційних прав і свобод громадян, створення єдиних стандартів у їх реалізації, а також як засіб впливу громадян на формування законодавства, побудови цілісної його системи та втілення в життя принципу верховенства права.

Водночас за відсутності права громадян оскаржувати закони та підзаконні правові акти на предмет їх законності, вирішення окремих питань щодо захисту конституційних прав громадян, порушених прийняттям незаконних правових актів, покладено на адміністративні суди. Адміністративна юстиція має іншу природу і засади здійснення, ніж конституційна, однак практика підтверджує, що іноді виникають проблеми з розмежуванням питань, віднесених до їх відання. Ці проблеми виникають у зв’язку із неоднозначним розумінням положень частини третьої статті 8 Конституції України, яка закріплює принцип прямої дії норм Основного Закону і гарантує право звертатися до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Формулювання цього положення залишає відкритим питання про підвідомчість справ щодо оскарження правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим на предмет порушення цими актами конституційних прав людини і громадянина. З одного боку, вирішення питання щодо відповідності Конституції України цих актів (у тому числі індивідуально-правових) віднесено до компетенції Конституційного Суду України, а з іншого - гарантовано право звертатися до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України. Водночас не завжди можна вважати правомірною існуючу практику скасування актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України місцевими адміністративними судами за позовами окремих громадян, поданими за місцем їх проживання. Така практика, яка, на жаль, має місце, дестабілізує систему законодавства і порушує принцип правової визначеності в регулюванні правовідносин. У зв’язку з цим існує необхідність закріплення на законодавчому рівні засад розмежування підсудності справ Конституційному Суду України та судам загальної юрисдикції, керуючись конституційними вимогами щодо того, що вирішення конституційних спорів щодо відповідності Конституції України законів та інших актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим належить до компетенції Конституційного Суду України («суд права»), тоді як вирішення адміністративних спорів, в основі яких лежить спір про право конкретного суб’єкта у зв’язку з фактичними діями органів державної влади або прийняттям ними відповідних актів, належить до компетенції адміністративних судів відповідно до підсудності.

Аналіз положень Конституції України дає підстави стверджувати, що Основний Закон України встановлює найголовніші, фундаментальні засади, на яких має базуватися здійснення конституційного правосуддя і які мають знайти розвиток у законодавстві, що регулює діяльність органу конституційної юрисдикції. Окрім наведених, до таких фундаментальних норм, що обумовлюють діяльність Конституційного Суду України, належать також закріплені безпосередньо в тексті Основного Закону принципи верховенства права, поділу влади і незалежності судової влади, гарантованості і невідчужуваності прав і свобод людини і громадянина, гарантованості доступу до правосуддя й поширення юрисдикції судів на всі правовідносини в державі тощо.

Відзначаючи внесок професора А. О. Селіванова, доцента В. Д. Савенка, екс-голови Конституційного Суду України В. Є. Скоромохи у становлення і розвиток теорії конституційного судочинства в Україні, дисертант вважає пріоритетною власну позицію у розробці проблем конституційного провадження і можливість власними зусиллями створювати його законодавчу модель нового покоління. Ми виходимо з того, що Закон України «Про Конституційний Суд України» в регулюванні процесуальних засад діяльності Конституційного Суду України обмежується визначенням лише деяких питань, найбільш пов’язаних із матеріальними нормами (повноваження Конституційного Суду України, питання, підвідомчі йому, суб’єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, загальні засади конституційного провадження). Однак на підставі аналізу положень Закону України «Про Конституційний Суд України» та Регламенту Конституційного Суду України слід виділити окремі стадії провадження в конституційному судочинстві, які є базисними в побудові процесуально- правової моделі здійснення правосуддя. До них належать:

- прийняття Конституційним Судом України конституційних подань і звернень, їх попереднє вивчення та перевірка. Відповідно до положень Регламенту Конституційного Суду України процесуальні дії на цій стадії здійснюються Секретаріатом Конституційного Суду України;

- розгляд конституційних подань та конституційних звернень у колегіях суддів, визначення судді-доповідача у справі. На цій стадії Колегія суддів Конституційного Суду України приймає процесуальну ухвалу про відкриття провадження у справі або відмову у відкритті провадження;

- вирішення питання про відкриття провадження у справі на засіданні, пленарному засіданні Конституційного Суду України, визначення форми розгляду справи. На цій стадії може бути вирішено питання щодо визнання конституційного провадження у справі невідкладним;

- розгляд справи на пленарному засіданні Конституційного Суду України. На цій стадії відбувається розгляд справи Судом у формі усних або письмових слухань та прийняття рішення (висновку) у справі;

- офіційне оприлюднення рішення (висновку) Конституційного Суду України.

Можна також виділити як окрему факультативну стадію конституційного провадження надання Конституційним Судом України роз’яснень з приводу прийнятого ним рішення або висновку за клопотанням однієї зі сторін у справі.

Водночас, аналізуючи існуючий порядок здійснення процесуальних дій Конституційним Судом України в межах конституційного провадження, не можна обійти увагою окремі проблеми та недоліки, які мають знайти відображення у новому Законі «Про конституційне судочинство в Україні».

Стаття 124 Конституції України прямо забороняє делегування функцій суду або привласнення його функцій іншим органом або посадовою особою. Проте не можна не помітити, що Регламентом Конституційного Суду України попереднє вивчення конституційних подань і звернень та їх перевірка на відповідність вимогам Закону України «Про Конституційний Суд України» віднесені до повноважень Секретаріату Конституційного Суду України. Секретаріат Конституційного Суду України відповідно до свого статусу, визначеного Законом України «Про Конституційний Суд України», не є судовим органом - він має здійснювати лише науково-експертне, інформаційно-довідкове та інше забезпечення діяльності Конституційного Суду України. Натомість за змістом пункту 5 параграфа 10 Регламенту Конституційного Суду України Секретаріатові Конституційного Суду України фактично надано право приймати рішення стосовно того, чи відповідає конституційне подання (звернення) вимогам щодо оформлення, визначеним Законом «Про Конституційний Суд України», і повертати неналежно оформлені конституційні подання (звернення) авторам із письмовим повідомленням, яке підписується керівником відповідного підрозділу Секретаріату.

Крім того, пунктом 3 параграфа 11 Регламенту Конституційного Суду України передбачено, що коли з питань, порушених у конституційному поданні, конституційному зверненні, Конституційний Суд України приймав рішення, давав висновок або виносив процесуальну ухвалу про відмову у відкритті провадження чи припинення провадження у справі, суб’єктові права на конституційне подання, конституційне звернення направляється повідомлення за підписом керівника Секретаріату Конституційного Суду України або його заступника. За змістом цієї норми Регламенту Секретаріат фактично проводить аналіз змісту конституційного подання (звернення) і вирішує питання щодо того, чи поставлене в конституційному поданні або зверненні питання є тотожним питанню, що раніше було предметом розгляду Конституційного Суду України. Такі дії фактично являють собою процедуру попереднього розгляду конституційного подання (звернення), що, по суті, є однією зі стадій вирішення справи. Ситуація ускладнюється, якщо з питання, порушеного в конституційному поданні, було прийнято ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження або ухвалу про припинення конституційного провадження у справі. У такому разі до повноважень Секретаріату фактично віднесено вирішення питань щодо наявності підстав для відкриття провадження, зокрема, чи продовжують діяти обставини, які стали підставою для відмови у відкритті провадження або його припинення, як змінилася правова ситуація з моменту прийняття відповідної процесуальної ухвали Конституційним Судом України і як ці зміни впливатимуть на можливість відкриття провадження і вирішення справи Судом. По суті, ця діяльність як початкова процедура розгляду поставлених у конституційному поданні (зверненні) питань, пов’язана з можливістю прийняття обов’язкового рішення, яке унеможливлює відкриття провадження і розгляд справи, не може здійснюватися органом, на який покладено лише забезпечення діяльності Конституційного Суду України. Виходячи з принципу винятковості, ця діяльність має здійснюватися самим органом конституційної юрисдикції. Звичайно, це не обов’язково має означати безумовне винесення на засідання або пленарне засідання Конституційного Суду України вирішення питань щодо всіх без винятку конституційних подань та звернень, що надходять до Конституційного Суду України, оскільки в такому разі було б значно ускладнено роботу органу конституційної юрисдикції. Однак це питання має бути вирішене шляхом змін в організації конституційного провадження і віднесене до повноважень судді, який є носієм функцій і повноважень конституційної юрисдикції.

Окремої уваги законодавця заслуговує також врегулювання на рівні закону статусу учасників конституційного провадження, оскільки чинні положення Закону України «Про Конституційний Суд України» та Регламенту Конституційного Суду України залишають чимало прогалин.

Так, стаття 55 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначає, що учасниками конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, а також залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти, перекладачі. Регламентом Конституційного Суду України це положення дещо конкретизовано: учасниками конституційного провадження є сторони та особи, залучені до участі у розгляді справ. Сторонами конституційного провадження є суб'єкти права на конституційне подання, конституційне звернення, а також органи або посадові особи, якими були прийняті чи підписані правові акти, конституційність яких оспорюється. Особами, залученими до участі в розгляді справи, Регламент визнає свідків, експертів, перекладачів і т. д.

Аналіз цих норм Закону і Регламенту в сукупності дає підстави для висновку, що коли у правах щодо конституційності правових актів сторонами є органи або посадові особи, які їх прийняли або підписали, то у справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України, органи, які прийняли і підписали ці акти, не вважаються сторонами конституційного провадження. На практиці Конституційний Суд України при розгляді справ про офіційне тлумачення Конституції і законів України залучає до участі у справі Верховну Раду України як орган, що прийняв акт, який підлягає тлумаченню, однак з формального погляду Суд не зобов'язаний до цього ні Законом «Про Конституційний Суд України», ні своїм Регламентом. Однак принцип повноти розгляду справи передбачає також необхідність з'ясувати, що мав на меті законодавець, ухвалюючи той чи інший закон, а також як він сам розумів положення, яке підлягає тлумаченню. Те саме можна віднести і до Президента України, який підписує прийняті Верховною Радою України закони.

При цьому питання визнання на законодавчому рівні Верховної Ради України стороною у справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України має й інший аспект, пов’язаний із подальшим виконанням рішення Конституційного Суду України. Зокрема, пунктом 3 параграфа 57 Регламенту Конституційного Суду України передбачено можливість роз’яснення Конституційним Судом України свого рішення. Проте звертатися з клопотанням про таке роз’яснення можуть лише сторони конституційного провадження. Виходячи зі змісту цього положення, формально Верховна Рада України не має права звертатися до Конституційного Суду України з клопотаннями про роз’яснення рішень у справах про офіційне тлумачення Конституції і законів України. Такий підхід до визначення учасників конституційного провадження та їх прав має низку недоліків, що потребують виправлення при прийнятті закону, яким регулюватимуться питання здійснення конституційного процесу.

Іншим важливим питанням, яке має пряме відношення до розробки нового закону і від якого залежить належний розгляд справи Конституційним Судом України і забезпечення реалізації прав учасників конституційного провадження, є визначення процесуальних строків у межах конституційної юрисдикції. На жаль, це питання в багатьох аспектах не знайшло законодавчого врегулювання. Закон України «Про Конституційний Суд України» встановлює лише загальні строки конституційного провадження: три місяці - у справах за конституційними поданнями, один місяць - за конституційними поданнями, визнаними невідкладними, шість місяців - за конституційними зверненнями. Ці строки обчислюються з дня прийняття процесуальної ухвали про відкриття конституційного провадження. Строки здійснення інших процесуальних дій, у тому числі ті, в які має бути вирішено питання щодо відкриття провадження або відмови у його відкритті, Закон не встановлює, що може призводити до затягування розгляду справи Судом або ж, навпаки, унеможливлювати належну підготовку учасників провадження до участі в розгляді справи. Зокрема, це стосується випадків, які, на жаль, мають місце, коли Конституційний Суд України здійснює попередження учасників конституційного провадження про розгляд справи у порядку усного слухання за кілька днів до пленарного засідання, що перешкоджає належній реалізації учасниками конституційного провадження своїх прав. У зв’язку з цим при підготовці проекту закону з питань здійснення конституційного судочинства необхідно врегулювати питання строків вчинення Конституційним Судом України окремих процесуальних дій, які безпосередньо стосуються реалізації прав учасників конституційного провадження.

Однак найбільш суперечливим питанням правового регулювання діяльності Конституційного Суду України з розгляду справ, що належать до його компетенції, є питання закриття конституційного провадження у справі. Параграфом 51 Регламенту Конституційного Суду України передбачено підстави припинення конституційного провадження у справі: виявлення підстав для відмови у відкритті конституційного провадження та відкликання конституційного подання (звернення) до початку розгляду справи по суті на пленарному засіданні Конституційного Суду України. Однак Законом України «Про Конституційний Суд України» можливість припинення конституційного провадження у справі передбачена лише у випадку відкликання конституційного подання (звернення) суб’єктом, який його подав. Подібну норму містить також стаття 91 Закону, яка передбачає закриття провадження у справі щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту у разі, якщо Президент України за власним бажанням піде у відставку. Інших можливостей для припинення конституційного провадження Закон не передбачає. Безумовно, вони логічно випливають з суті відносин, зокрема, якщо в ході розгляду справи виявлено відсутність у суб'єкта права на конституційне подання або звернення, невідповідність конституційного подання (звернення) встановленим законом вимогам або непідвідомчість Конституційному Суду України питань, поставлених e конституційному поданні (зверненні). Проте це питання повинно знайти врегулювання на законодавчому рівні, при чому у відповідному законі мають також бути визначені наслідки припинення конституційного провадження у справі, зокрема, чи може бути повторно подане конституційне подання (звернення) з цього ж питання цим самим або іншим суб'єктом, якщо відпали підстави, що спричинили припинення конституційного провадження. Здається, не викликає сумніву, що прийняття Конституційним Судом України ухвали про припинення провадження у справі з причин відсутності права на конституційне подання або звернення не може бути перешкодою для звернення до Конституційного Суду України з цим самим питанням суб'єкта, який має таке право. Крім того, припинення конституційного провадження у разі невідповідності конституційного подання (звернення) вимогам, передбаченим законом, не повинно бути перешкодою для повторного звернення цього самого або іншого суб'єкта до Конституційного Суду України з тим самим питанням за умови приведення конституційного подання (звернення) у відповідність із встановленими законом вимогами.

Водночас, на нашу думку, при формуванні нормативної бази слід обов'язково передбачити, що перелік підстав припинення конституційного провадження у справі має бути розширений, зокрема до нього слід додати скасування (зміну) оспорюваного на предмет конституційності правового акта органом, який його прийняв, прийняття правових актів, внаслідок яких необхідність у офіційному тлумаченні Конституції або законів України відпала, внесення змін або скасування положень Конституції України або закону, щодо якого поставлено питання про офіційне тлумачення.

Окрім зазначених питань, дисертант дійшов висновку, що окремі положення Закону України «Про Конституційний Суд України» в контексті відповідних положень Конституції України втрачають актуальність і потребують перегляду. Наприклад, згідно зі статтями 61 та 62 Закону Конституційний Суд України приймає рішення з питань щодо конституційності законів та інших правових актів, а висновки - з питань офіційного тлумачення Конституції та законів України, відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів та міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту. На практиці ж із питань офіційного тлумачення Конституції і законів України Конституційний Суд України приймає рішення, а правовою підставою для цього є положення статті 150 Конституції України та відповідні положення Регламенту Конституційного Суду України.

Наведений аналіз чинних положень Закону України «Про Конституційний Суд України» та Регламенту Конституційного Суду України свідчить про існування ряду недоліків в існуючій моделі правового регулювання процесуальних засад здійснення конституційного судочинства. Подолання цих недоліків, а також збільшення обсягу процесуальних форм правосуддя є одним із основних завдань, які стоять перед законодавцем при здійсненні законопроектної роботи з прийняття закону з питань здійснення конституційного судочинства. Водночас у дисертаційному дослідженні необхідно виділити головну ідею щодо розробки нової моделі конституційного судочинства, яка має знайти відповідне втілення шляхом законодавчого прийняття акта. Вона полягає у змістовному розкритті принципу правосуддя, який спрямований на повноту, всебічність і об’єктивність судового провадження у Конституційному Суді України. Цей принцип означає, що Суд у процесі виступає як незалежний арбітр, який через законодавчо визначені процедури зобов’язаний забезпечити якісне правосуддя без будь-якої упередженості, створивши умови для доведення позицій учасників щодо всіх аспектів конституційного спору, а також залучаючи їх до процедури тлумачення, коли праворозуміння виявляється в умовах присутності тих, хто ініціював питання перед Судом, а також причетних суб’єктів до реалізації норм Конституції або законів України. Для інших форм розгляду справ, зокрема так званих письмових слухань, існують ті ж вимоги щодо збору матеріалу, проведення наукової експертизи тощо, але вони не мають відкритого характеру, що є специфікою конституційного правосуддя (нормоконтролю). Незалежно від форми розгляду справи проводиться підготовча робота, що зобов’язує Конституційний Суд зібрати всі матеріали, експертні висновки, отримати відгуки від суб’єктів владних повноважень, а саме Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів з приводу конституційності оспорюваної норми чи Закону України, а також за необхідністю запросити свідків, експертів з окремих питань фахових знань і забезпечити всебічне і повне дослідження предмета конституційного подання (звернення). Висновки Суду отримують повноту тільки у випадку, якщо використані всі можливі засоби дослідження питань судової справи. За чинним законом існуючі процедури практично цей принцип спрощують, більшість вказаних аспектів віддається на розсуд Голови Конституційного Суду України (головуючого), а Регламент Суду в новій редакції згідно з його Рішенням від 14 жовтня 2008 року № 34-р/2008 навіть не передбачає розмежування процесуального статусу учасників конституційного провадження та залучених Судом до участі у розгляді справи органів, посадових осіб, для яких має бути встановлений окремий процесуальний статус, але це не означає пасивного ставлення до предмета дослідження. У параграфі 34 Регламенту зазначено, що учасники конституційного провадження мають рівні процесуальні права та обов’язки. Але при цьому у його Главі 8 навіть не вказуються такі учасники судочинства, як органи та посадові особи, які прямо віднесені статтею 55 Закону України «Про Конституційний Суд України» до учасників конституційного провадження. Ніяким чином не регулюється нормами Регламенту процесуальна участь такої категорії осіб, як уповноважені за дорученням громадян, участь яких згідно з цим Законом повинна забезпечити об’єктивний і повний розгляд справи. Що це може означати? На наш погляд, це слід віднести до прогалин Регламенту Суду, що є внутрішнім актом, який покликаний правильно побудувати організацію і порядок діяльності Суду. Якщо Закон називає такий вид процесуальних учасників, то Регламент не може обходити регулювання відносин щодо зазначених осіб, але це має бути лише у випадку, коли Регламент прийнятий у формі закону. Дійсно, не можна без сумніву сприймати, зокрема, пункт 2 параграфа 34 Регламенту, в якому визначені, крім учасників, такі суб’єкти, як сторони конституційного провадження. Тільки їм надано право знайомитися з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свою думку з питань, що розглядаються, а також ставити з дозволу головуючого запитання іншим учасникам конституційного провадження, заявляти клопотання, а також користуватися іншими правами. Таким чином, можна зробити висновок, що задекларована в цьому Регламенті процесуальна рівність учасників провадження обмежується для інших учасників судочинства, які не є сторонами по справі, а отже, принцип повноти і всебічності дослідження предмета розгляду Судом не забезпечується процесуальним доступом всіх учасників провадження до розгляду справ, що передбачає їх процесуальну рівність на всіх стадіях судочинства, починаючи з розгляду конституційних подань і звернень на засіданнях колегій Суду.

Дослідження теоретичних аспектів проблематики свідчить, що об’єктивно необхідний для розробки і прийняття парламентом процесуальний закон, який має детально врегулювати реалізацію конституційної юрисдикції, оскільки він обумовлює діяльність Конституційного Суду не тільки як органу судової влади, а й усі питання процедури для об’єктивного вирішення судової справи і тому саме на стадії вирішення питання про прийнятність матеріалів конституційного подання щодо їх підвідомчості, предметної підсудності, достатності щодо наданого обґрунтування і наявних доказів для аналізу передбачається створити умови доступу до правосуддя як визначального принципу існування об’єктивного суду. Проте це питання залишається поза межами законодавчого і регламентного регулювання у нинішній час, оскільки порядок конституційного провадження у справі не передбачає згідно зі статтею 48 Закону України «Про Конституційний Суд України» будь-яку форму участі ініціатора конституційного клопотання у засіданні Колегії, коли приймається процесуальна ухвала про відмову у відкритті провадження у справі. На цю проблему слід звернути особливу увагу з таких міркувань.

З позицій доктрини судового процесу суд правомочний вирішувати питання, які поставлені перед ним сторонами, і, таким чином, ці повноваження щодо вирішення питання про достатність і прийнятність матеріалів, які подаються до Суду ініціаторами справи, мають, на наш погляд, процесуально розв’язуватися у разі відмови у відкритті провадження з обов’язковим запрошенням представника суб’єкта права на конституційне подання. Посилаючись на велику кількість конституційних подань і звернень до Суду, судді вбачають вихід із ситуації у прийнятті процесуальних ухвал про відмову у відкритті провадження, що фактично унеможливлює заявникові будь-яке повторне звернення до Суду, оскільки пропозиції Колегії вирішуються у такий спосіб на засіданнях Суду і остаточність як категоричне рішення складу Суду фактично нівелює призначення конституційної юрисдикції, коли зміст процесуальних ухвал суду не містить будь -яких обґрунтувань для суб’єктів клопотання - чому і які причини були підставами для відмови у відкритті конституційного провадження. Абсолютна більшість таких ухвал містить стандартну форму, яка відповідно статті 45 Закону України «Про Конституційний Суд України» вказує на відсутність права на конституційне подання, конституційне звернення, невідповідність їх вимогам, передбаченим Конституцією та цим Законом, а також непідвідомчість Суду питань, які порушені у конституційному клопотанні. Аналіз «відмовних» ухвал свідчить, що Суд уникає роз’яснень заявникові мотивів (принципів), за якими справа не підлягає дослідженню.

Такий порядок ніяким чином не гарантує і не забезпечує доступ до конституційного правосуддя фізичним та юридичним особам, іноземцям та особам без громадянства, а отже, порушуються і конституційні принципи верховенства права у розгляді Конституційним Судом України всіх матеріалів справи за участю ініціатора конституційного клопотання. Процесуалісти, як відомо, обґрунтовано виступають проти односуб’єктного розгляду судових матеріалів, їх дослідження у «закритому режимі», і тому принцип безпосередності має застосовуватися і в конституційному процесі так само, як у цивільному, адміністративному і кримінальному процесах [165].

Нова модель конституційного судочинства повинна врахувати всі принципи судочинства взагалі, містити і базуватися на основоположних правилах, які особливо важливі при прийнятті рішень, які належать до виключної юрисдикції Конституційного Суду і не можуть оскаржуватися по суті і за формою. На наш погляд, процесуальний закон, враховуючи наявність принципів повноти, всебічності, об’єктивності і безпосередності у дослідженні матеріалів справи, зумовлює існування такої структури його побудови, яка б містила сукупність норм, об’єднаних в інститути провадження, яке вже має чітке уявлення про стадії судочинства в Конституційному Суді. Процесуальний порядок повинен бути таким, як вважають вчені-процесуалісти, щоб у результаті дослідження поданих матеріалів безпосередньо, активного їх аналізу, заслуховування висновків усіх учасників провадження досягти кінцевого результату судочинства - встановлення істини у справі, що означає виявлення конституційно- правового змісту норм Основного Закону та інших нормативно-правових актів, які є предметом дослідження Конституційного Суду[28].

Зазначений підхід до розуміння нової моделі конституційного судочинства як джерела конституційного процесуального права методологічно обґрунтований пізнанням Конституції України, яка сприймається суспільством за змістом і правилами, які мають велику соціально-політичну спрямованість. У цьому відношенні в особі Конституційного Суду повинен діяти особливий механізм, який дає змогу вирішувати не тільки конституційні конфлікти (спори), а й забезпечувати тлумачення норм, окремих положень, понять і термінів Конституції, що у певному сенсі є послідовною адаптацією у спосіб офіційної інтерпретації виявленого змісту норм Конституції до сучасних умов державного і суспільного життя. Особливо це стосується питань, які стають предметом конституційної юрисдикції, у разі безпосереднього відношення до прав і свобод людини і громадянина. Без розвинутої, детально викладеної у процесуальному законі процедури відносин Суду з учасниками провадження, що безпосередньо зачіпає інтереси суб’єктів владних повноважень, громадян, юридичних осіб, а по суті, відображає здатність Конституційного Суду розв’язати спір про право або провести тлумачення юридичної норми, як переконливо свідчить теорія і практика конституційного судочинства, досягти конституційно визначеної мети - охорони суспільних і державних інтересів - неможливо.

У зв’язку з цим є цілком правомірною постановка питання щодо назви і структури закону про конституційне судочинство, самостійності процедур по реалізації норм конституційної юрисдикції.

Оскільки матеріальні норми конституційної юрисдикції залишаються змістом Закону України «Про Конституційний Суд України» і належать до норм статутного характеру, процесуальні норми мають складати механізм їх реалізації і бути гарантіями забезпечення принципу права суб’єктів на конституційне подання і конституційне звернення, що передбачає їх конституційно-правовий розгляд і отримання рішення (висновку) Конституційного Суду. Отже, назва процесуального закону може бути такою: Закон України «Про конституційне судочинство». Не виключається, що конституційне судочинство, яке складається з різних видів проваджень, зокрема, як це передбачено чинним Законом України «Про Конституційний Суд України», крім розгляду конституційних спорів, справ про тлумачення

конституційних і законодавчих норм у окремих главах, має специфіку, зокрема, передбачені особливості провадження у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим, а також в інших визначених сферах застосування конституційної юрисдикції. Таких проваджень з особливостями предметного регулювання законодавцем визнано сім. Але, ймовірно, що у процесі практики зросте обсяг предметної підсудності Конституційного Суду, зокрема, щодо підсумків виборів парламенту, Президента та інших категорій справ і, таким чином, з’являться підстави кодифікації нормативного регулювання, що має бути відображено в назві закону - Кодекс конституційного судочинства України.

Структурна побудова процесуального закону може бути викладена у такій послідовності:

Загальні положення

Глава ХІ. Порядок прийняття ухвал та рішень Конституційного Суду

України

Глава ХІІ. Порядок виконання рішень та ухвал Конституційного Суду України

Глава ХІІІ. Заключні положення

Запропонована модель нормативно-правового акта про конституційне судочинство є одним із варіантів законодавчого підходу щодо визначення сфери застосування процесуального конституційного провадження, що свідчить про те, що в перспективі в основу законодавчого регулювання правовідносин мають бути покладені завдання досягнення ефективного конституційного правосуддя (конституційного нормоконтролю) і забезпечення процесуальних гарантій розгляду і вирішення справ конституційної юрисдикції. У цій дисертаційній роботі реалізована науково- практична ідея щодо самостійного існування конституційного судочинства як особливого виду суспільних відносин, які повинні врегульовуватися нормами Конституції і законів України і стосуються процесуального порядку здійснення конституційного правосуддя.