3.2. Ефективність здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ

Конституційний контроль являє собою одну із складових системи стримань і противаг, функціонування якої спрямоване насамперед на забезпечення балансу між суперечностями конституційно-правового характеру, які виникають під час розбудови правової держави на конституційних засадах.

Б. І. Ісмаїлов, досліджуючи проблеми становлення системи конституційноїо контролю у світі, виділив певні різновиди повноважень відповідних спеціалізованих інститутів, серед яких зазначені не лише власне контрольні повноваження, а й повноваження щодо офіційного тлумачення та арбітражні повноваження, які стосуються розгляду спорів про компетенцію. У наведеному Б. І. Ісмаїловим переліку повноважень спеціалізованих інститутів конституційного контролю власне контрольними можна назвати такі:

- превентивний контроль проектів нормативних актів про внесення змін до конституції, міжнародних договорів. Висновки на проекти змін до основного закону надають органи конституційного контролю понад 40 країн, зокрема конституційні суди Молдови, Франції, Швейцарії. Висновки щодо конституційності укладання міжнародних угод надають органи конституційного контролю понад 30 країн, зокрема Алжиру, Вірменії, Болгарії, Німеччини, Іспанії, Росії, України, Франції, Естонії. Висновки щодо конституційності законопроектів надають органи конституційного контролю у 98 країнах;

- наступний контроль - абстрактний та конкретний.

- контроль діяльності партій та інших політичних формувань здійснюється у 23 країнах. До їх складу належать Вірменія, Болгарія, Грузія, Польща, Сербія, Чехія тощо;

- визначення конституційності референдумів. Відповідними повноваженнями наділені інститути конституційного контролю у 31 країні, зокрема у Австрії, Вірменії, Угорщині, Португалії, Франції;

- визначення конституційності і законності виборів. Такі повноваження мають інститути конституційного контролю у 55 країнах;

- затвердження факту обрання депутатів. Відповідні повноваження мають інститути конституційного контролю у 16 країнах, зокрема у Австрії, Німеччині, Болгарії, Монголії;

- вирішення питання про імпічмент президента та інших посадових осіб. Повноваженнями щодо імпічменту глави держави наділені інститути конституційного контролю у 39 країнах. До їх складу входять Австрія, Азербайджан, Вірменія, Болгарія, Угорщина, Німеччина, Росія, Туреччина, Україна, Чехія та інші. Повноваження щодо імпічменту інших посадових осіб мають інститути конституційного контролю у 23 країнах, зокрема у Австрії, Болгарії, Болівії, Італії, Тайвані, Туреччині;

- встановлення законності підстав розпуску парламенту;

- вирішення питань щодо міжнародних правопорушень, призначення та недоторканності суддів конституційного суду, введення надзвичайного стану, застосування рішень міжнародних судів.

Наявність різних за змістом контрольних повноважень інститутів конституційного контролю у різних країнах свідчить про те, що кожній країні притаманна власна модель конституційного контролю, на формування якої впливає специфіка державного устрою. Незважаючи на плюралізм відповідних повноваженням процесуальних форм здійснення конституційного контролю, існування цього інституту спирається на потребу збереження єдиного конституційно-правового простору у процесі становлення правової держави. Світовий досвід функціонування інститутів конституційного контролю свідчить про те, що головним завданням конституційного правосуддя постає сприяння формуванню такої системи державної влади, в якій гарантовані верховенство права, захист невід’ємних прав і свобод людини і громадянина. Необхідність реалізації цього завдання набуває особливого значення в період кризової ситуації, яка породжує дисбаланс соціально -політичного життя у суспільстві, противагою якому постають правові гарантії верховенства Основного Закону держави. Зазначене зумовлює необхідність пошуку моделі ефективного конституційного контролю в Україні, складовою якої є сукупність відповідних процесуальних форм розгляду справ конституційної юрисдикції.

Теоретичною основою розв’язання проблеми ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ є доктринальні положення і висновки загальної теорії права щодо ефективності правових норм, адже первинну «цеглинку» механізму правового регулювання (за визначенням структури такого механізму С. С. Алексєєвим) відносин у сфері відправлення конституційного правосуддя становлять відповідні норми права - конституційного процесуального права.

Питання ефективності у праві набули певної міри вивченості у 1960­1980-х роках. Вони досліджувались у контексті ефективності правового регулювання, ефективності норм права, підвищення ефективності діяльності органів народного контролю (М.

Л. Д. Чулюкін [290; 308], О.С. Пашков, Л. С. Явич [169] та ін.). Окремий напрям досліджень проблем ефективності у праві становлять роботи, присвячені питанням ефективності правосуддя (Г. П. Батуров, Т. Г. Морщакова, І. Л. Петрухін та ін. [163; 324]). У роботах зазначених

науковців вивчались питання мети правосуддя, ефективності правозастосовчих актів, чинники впливу на ефективність правосуддя.

Проблема забезпечення ефективності правосуддя набула міжнародного значення, про що, зокрема, свідчить створення Комітетом міністрів Ради Європи у вересні 2002 року Європейської комісії за ефективність правосуддя. Діяльність комісії спрямована на підвищення ефективності правосуддя в країнах - членах Ради Європи, вироблення механізмів імплементації рішень, схвалюваних із цією метою. Серед завдань цієї структури - аналіз результативності системи правосуддя як у окремих європейських країнах, так і загалом на континенті; ідентифікація основних проблем, які стоять на шляху вдосконалення цієї системи; знаходження спільних і конкретних механізмів підвищення її ефективності та незалежності; надання практичної та теоретичної допомоги країнам - членам організації за їхнім запитом [325].

Напрацювання у галузі загальної теорії права щодо ефективності правових норм, а також у галузі судоустрою щодо ефективності правосуддя можуть бути використані як загальнотеоретичні. Їх механічне накладання на сучасний механізм правового регулювання відносин щодо конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом України, не дає змоги визначити шляхи забезпечення ефективності такого контролю. Застосування теоретичних положень має бути здійснене із обов’язковим урахуванням специфіки предмета конституційного контролю, особливостей механізму конституційно-правового регулювання процесуальних відносин у сфері відправлення конституційного правосуддя.

Проблема ефективності здійснення конституційного контролю у вітчизняних наукових дослідженнях з конституційного права не набула достатньої повноти опрацювання.

(О. М. Овчаренко [159], Н. Ю. Сакара [242], Д. Д. Луспеник [130] та ін.). Як елемент доступності правосуддя було виділено належну судову процедуру.

У сучасних роботах російських вчених предмет теоретико - методологічного аналізу становлять окремі аспекти ефективності виконання рішень Конституційного суду Російської Федерації, зокрема його роль у підвищенні ефективності виконання (М. В. Вітрук [29]), здійснюється аналіз проблеми конституційного правосуддя у механізмі правового захисту Конституції РФ як ефективного правового засобу її охорони (М. О. Мітюков, О. М. Барнашов [139]). Проблема оцінки ефективності законодавчого регулювання, формування та діяльності різних видів і форм конституційного контролю, які склалися у межах «американської» (північноамериканської) та «іберійської» (південноамериканської) правових традицій вивчалась А. О. Клішасом [81]. Останнім часом питання ефективності конституційного контролю вивчала Ж. В. Нечаєва [144; 145].

В усіх наукових роботах, які тією чи іншою мірою зачіпали питання ефективності у правовому регулюванні відносин щодо відправлення конституційного правосуддя передусім аналізувалась його мета. Такий підхід відповідає доктринальним положенням теорії права щодо складових змісту ефективності правових норм. Зокрема, зазначається, що для усебічного розкриття поняття ефективності правових норм необхідно довести, що: 1) ефективність правових норм - це властивість їх дії; 2) мета правових норм - критерій їх ефективності; 3) юридичну ефективність правових норм слід відрізняти від їх соціальної ефективності; 4) ефективність правових норм може набувати різного значення; 5) ефективність правових норм слід відмежовувати від інших властивостей їх дії [323, с.

Науковий аналіз доцільно розпочинати з визначення змісту поняття ефективності здійснення конституційного контролю.

У теорії права поняття ефективності правових норм визначається як співвідношення між фактичним результатом їх дії та тими соціальними цілями, задля досягнення яких ці норми були прийняті [323, с. 22]. Якщо звернутись до надбань інших юридичних наук, особливо тих, предметом вивчення яких були процесуальні норми та відносини, то категорія ефективності була піддана аналізу в дослідженнях з кримінального процесу. Ефективність кримінального судочинства визначалась як досягнення мети кримінального процесу по кожній конкретній справі за умови мінімізації ущемлення законних інтересів осіб, залучених до кримінального судового процесу [282, с. 17]. У теорії цивільного процесу про ефективність правосуддя з цивільних справ зазначалось як про здатність (властивість) правосуддя - виду здійснюваного судом у встановленій законом цивільній процесуальній формі державної діяльності щодо розгляду і вирішення конкретних судових справ із винесенням по них законних, обґрунтованих та справедливих постанов - забезпечувати за певних умов досягнення соціально значущих цілей [304]. Тим самим зазначалося про співвідношення результату процесу (кримінального, цивільного), яким постає досягнення його мети, та соціальних цілей.

Співвідношення результатів і соціальних цілей дії норм права покладено в основу ефективності правового регулювання. Так, у підручнику із загальної теорії держави і права, підготовленому за редакцією М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина, зазначається, що під ефективністю правового регулювання розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами [66, с. 416]. У підручнику із загальної теорії права, підготовленому за редакцією В. В. Лазарєва, зазначено, що під ефективністю правового регулювання розуміють результативність правового інструментарію (усіх юридичних засобів, які використовуються у правовому регулюванні - нормативних та правозастосовчих актів), його здатність позитивно впливати на суспільне життя [151, с. 94].

Отже, у зазначених різних за галузевою належністю юридичної науки положеннях про сутність категорії ефективності у праві вказувалось на її розуміння як співвідношення результатів і соціальних цілей. Зміст результатів та цілей зазнавав змін залежно від предмета галузевої юридичної науки.

Звернення до норм чинного законодавства - Конституції України, Закону України «Про Конституційний Суд України» - надає можливість визначити результат конституційного контролю. Так, статтею 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 року № 422/96-ВР визначено завдання Суду щодо гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України. Використання принципу наступності у правовому регулюванні надає підставу порівняння цієї норми за змістом із нормою частини першої статті 2 Закону України «Про Конституційний Суд України» від 3 червня 1992 року № 2400-ХІІ, який втратив чинність. Порівнюючи зазначені норми, можна Конституційного Суду. Так, частиною першою статті 2 Закону України від 3 червня 1992 року № 2400-XII визначено не завдання, а мету діяльності Конституційного Суду України, яка полягає у забезпеченні конституційної законності і верховенства Конституції України. Однак сутність діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції не змінюється і полягає у тому, що вона постає юридичною гарантією конституційності у державі.

вказати про певне звуження

чинним

законом меж діяльності

Загальною теорією права визначено, що юридичні гарантії являють собою сукупність умов, засобів, організаційно-правових заходів, безпосередньо спрямованих на забезпечення режиму законності і правопорядку. Серед видів юридичних гарантій названо правові умови, правові засоби, організаційно-правові заходи. До правових умов, крім стану чинного права і законодавства, віднесено і стан правової науки, повноти і розвитку в ній прогресивних, гуманістичних положень, науково-теоретичних конструкцій. Організаційно-правовими заходами названо діяльність суб’єктів правовстановлюючих повноважень, яка спрямована на удосконалення чинного законодавства [66, с. 400-402]. Ці загальнотеоретичні положення становлять доктринальну модель юридичних гарантій.

У зв’язку з цим слід підкреслити значну роль єдиного органу конституційної юрисдикції у формуванні конституційно-правової доктрини, що певною мірою відповідає положенням загальної теорії права. Застереження стосуються такого. Конституційний Суд не є науковою установою, але його статус як єдиного органу конституційної юрисдикції вимагає високого фахового рівня суддів для прийняття рішень на основі глибокого методологічного аналізу правової матерії. Як зазначає професор А. О. Селіванов, Конституційному Суду України притаманний системний підхід у дослідженні будь-якого закону, правової норми, окремого положення і навіть термінів і понять, які містяться у Конституції та законах України [246, с. 5]. Водночас норми законодавства закріплюють спільні завдання діяльності Конституційного Суду України незалежно від того, чи є діяльність організаційною, пов’язаною з організацією діяльності Суду, чи вона стосується суто процедур відправлення конституційного правосуддя, внаслідок здійснення яких Конституційний Суд реалізує своє призначення у механізмі державної влади, системі стримань і противаг.

Диференціація завдань Конституційного Суду України доцільна, адже сутність організаційної і процесуальної діяльності Суду різниться. Перша, організаційна, спрямована на забезпечення процесу відправлення конституційного правосуддя, а друга, процесуальна, здійснюється задля реалізації конституційного призначення діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції. У зв’язку з цим потребує визначення на рівні законодавчого акта мети та завдань окремо організації діяльності Конституційного Суду та відправлення конституційного судочинства. Виходячи із законодавчо визначеної мети та завдань, мають у подальшому будуватись організаційні процедури і процес конституційного судочинства.

При формулюванні мети та завдань конституційного судочинства, які доцільно закріпити на рівні законодавчого акта, слід звернутись до положень доктрини конституційного права.

Досліджуючи питання конституційного контролю і конституційного правосуддя у зарубіжних країнах, А. О. Клішас зазначав про необхідність захисту Основного Закону з метою забезпечення його юридичного верховенства та прямої дії, що об’єктивно зумовлено новим етапом становлення «молодих демократій», у процесі якого перше місце посіло завдання регулятивної ролі Конституції як своєрідної макромоделі суспільства, на основі і у межах якої функціонує увесь державний апарат. При цьому у функціях захисту Конституції та її норм простежується взаємозалежна діалектична єдність прав та обов’язків держави і суспільства. З одного боку, захист Основного Закону є життєво необхідним для громадян як найважливіша умова, що гарантує дотримання рівня задекларованих прав і свобод з боку державних інститутів, а з іншого - захист Конституції є, по суті, іманентною властивістю будь-якої демократичної держави задля збереження політичної стабільності та подальшого прогресивного розвитку [81, с. 3].

Про необхідність правової охорони Конституції зазначала Н. М. Харитонова. Посилаючись на зарубіжний досвід функціонування інститутів конституційної юстиції, вона вказувала про необхідність забезпечення реальної та ефективної правової охорони основного закону. При цьому саме конституційний контроль вона називала одним із найефективніших засобів правової охорони Конституції. Вчена визначає поняття конституційного контролю як системну діяльність компетентних органів держави, яка здійснюється за передбаченими законом підставами і процедурами з метою захисту прав і свобод людини і громадянина, основ конституційного ладу, забезпечення верховенства та прямої дії конституції держави [299, с. 4, 10-11]. Слід зазначити, що таке визначення поняття

конституційного контролю є широким і стосується не лише діяльності Конституційного Суду, а й процедур відправлення правосуддя судами іншої юрисдикції і судового контролю, який здійснюється у їх межах. Тому при визначенні мети конституційного контролю, здійснюваного Конституційним Судом, навряд чи доцільно виділяти захист прав і свобод людини і громадянина. Вбачається, правовий захист Конституції стосується і прав, свобод людини і громадянина, які визначені Основним Законом.

У монографії «Проблеми реалізації Конституції України: теорія і практика», підготовленій колективом вчених Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, зазначено про те, що захист Конституції може здійснюватись багатьма державними органами, але забезпечення її верховенства як головного джерела права - виключна прерогатива Конституційного Суду [205, с. 410].

З аргументами вчених не можна не погодитись, адже Конституційний Суд України є складовою системи органів судової гілки влади, і тому цілком логічною постає мета його діяльності - правовий захист Основного Закону. З іншого боку, Конституційний Суд є єдиним органом конституційної юрисдикції, і тому його мета має бути пов’язана із гарантуванням верховенства Конституції. Виходячи з цього, мету конституційного судочинства доцільно визначити як двоєдину - здійснення правового захисту Конституції та забезпечення її юридичного верховенства в системі законодавства. Цій меті має відповідати процесуальний порядок розгляду справ конституційної юрисдикції. Реалізація зазначеної мети передбачає здійснення єдиним органом конституційної юрисдикції конституційного контролю під час відправлення конституційного правосуддя.

Умовою ефективності здійснення конституційного контролю постає не лише визначення його мети, а й встановлення соціально значущих цілей. Такими цілями постають гарантування непохитності суспільного і державного устрою, закріплених Основним Законом, стабільності правового статусу особи, неухильне виконання конституційних приписів усіма суб’єктами конституційного права [81, с. 3].

Таким чином, ефективність здійснення конституційного контролю - це здатність конституційного судочинства як виду здійснюваного Конституційним Судом України конституційної процесуальної форми державної діяльності щодо розгляду і вирішення справ конституційної юрисдикції із винесенням по них законних, обґрунтованих та справедливих рішень забезпечувати за певних умов досягнення соціально значущої цілі щодо гарантування непохитності суспільного і державного устрою, стабільності правового статусу особи, неухильного виконання конституційних приписів.

В. М. Кудрявцев, В. І. Никитинський, І. С. Самощенко, В. В. Глазирін пропонують розрізняти два рівні ефективності правової норми - юридичну і соціальну. Юридична ефективність характеризується відповідністю поведінки адресатів правової норми поведінці, вказаній у нормі. Під соціальною ефективністю мається на увазі більш віддалена соціальна мета, яка знаходиться поза сферою правового регулювання. При цьому має бути забезпечений пріоритет соціальної ефективності правових норм [323, с. 49].

Водночас встановлення певних рівнів передбачає їх градацію на вищий і нижчий рівні. Однак у контексті ефективності правової норми складно визначити, який з двох рівнів - юридичний чи соціальний - посідає вищий щабель. Хоча вчені (В. М. Кудрявцев, В. І. Нікітинський, І. С. Самощенко, В. В. Глазирін) і вказують на пріоритет соціальної ефективності правових норм, однак нормування певного правила поведінки є основою правопорядку в державі. Закріплення і гарантування Конституцією такого порядку, який ґрунтується на реальній і всебічній повазі до особи, людини і громадянина, всебічному забезпеченні прав і свобод особи та їх гарантуванні є ознакою гуманізму конституційного ладу. Вказане означає взаємозв’язок і взаємозумовленість юридичного і соціального у ефективній правовій нормі.

Виходячи із вищевказаного сприйняття сутності категорії «ефективність правової норми», стосовно конституційного контролю доцільно виділяти не два рівні, а два аспекти його ефективності. Таке сприйняття природи ефективності здійснення конституційного контролю ґрунтується на двоєдиній меті конституційного судочинства, а також сутності поняття ефективності здійснення конституційного контролю як відповідності процесуальної форми та соціальної мети контрольної діяльності.

Отже, ефективність здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції має два аспекти - юридичний та соціальний. Юридичний аспект полягає у відповідності поведінки адресатів конституційно-правової норми тій поведінці, яка вказана у самій нормі. Це означає спроможність конституційного судочинства виступати гарантом запобігання конституційно-правових конфліктів та дієвим способом захисту конституційно-правових приписів. Соціальний аспект ефективності полягає у тому, що Конституційний Суд може оперативно прореагувати на виникнення конституційно-правових спорів, тим самим реалізуючи своє конституційне призначення гарантування конституційного ладу в державі засобами конституційного судочинства.

Для формулювання критеріїв ефективності здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції були використані напрацювання окремих галузевих юридичних наук, у яких вивчались проблеми ефективності певного виду юридичного процесу. Такий підхід ґрунтується на підтримці ідеї єдиного юридичного процесу (В. О. Рязановський, Й. В. Михайловський, В. М. Горшеньов та ін.). Завдяки цьому викликає інтерес науковий підхід В. Т. Томіна, М. П. Полякова, О. П. Попова, які визначали основні риси ефективного кримінального процесу: а) спроможність ефективно прореагувати на більшість приводів щодо порушення кримінальної справи; б) спроможність досягти мети кримінального процесу по більшості кримінальних справ; в) спроможність своїми результатами задовольнити почуття справедливості (йдеться як про суспільне, так і про індивідуальне почуття справедливості); г) за конкретних життєвих обставин спроможність розумно вирішити існуючу суперечність між інтересами досягнення мети кримінального процесу та необхідністю забезпечення прав і свобод громадян, причетних до нього; д) фінансову основу виконання завдань кримінального судочинства становлять тільки бюджетні кошти, раціональне їх витрачання; е) кримінальне судочинство не може бути ефективним, якщо прийняття рішення у кримінальній справі залежить від фінансових та інших позасудових можливостей певної сторони; ж) кримінальний процес не може бути ефективним, якщо облікові показники відомств, які беруть участь у справі, дають змогу позитивно оцінити їх діяльність по тих справах, по яких мета кримінального процесу не була досягнута [282, с. 18-26].

Зазначені риси ефективного кримінального процесу можуть бути сприйняті як певна ідея, напрям наукового пошуку. Вирішення проблеми ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ передбачає формулювання критеріїв ефективності, наявність яких є підґрунтям визначення конституційного контролю ефективним. Формулювання критеріїв має спиратись на специфіку правового статусу єдиного органу конституційної юрисдикції та необхідність забезпечення виконання ним завдань, встановлених Конституцією.

Перша риса ефективного кримінального процесу сформульована як спроможність ефективно прореагувати на більшість приводів щодо порушення кримінальної справи. Сутність цієї риси полягає у забезпеченні реалізації принципу невідворотності кримінальної відповідальності. Реалізацією саме цього принципу досягається соціальна ефективність кримінального процесу.

Якщо повернутись до конституційного контролю, то його здійснення ніяким чином не пов’язане із притягненням особи до відповідальності. Окрім того, слід згадати про соціальний аспект ефективності здійснення конституційного контролю - гарантування конституційного ладу в державі. Тому логічно передбачити першим критерієм ефективності конституційного контролю критерій доступності правосуддя, здійснюваного Конституційним Судом. Визначення саме такого критерію спирається на думку О. М. Овчаренко, яка визначала тісний органічний зв’язок термінів «доступність» та «справедливість», наголошуючи на тому, що останній термін є першим за змістом [159, с. 23].

Останньою рисою ефективного кримінального процесу зазначено якість облікових показників певних відомств. Ідеєю виділення цієї риси, вбачається, постає взаємозв’язок між юридичним аспектом оцінки ефективності діяльності певного державного органу і соціальним аспектом встановлення стану забезпечення громадської безпеки.

Звернення до питань конституційного контролю у вимірі юридичного та соціального аспектів ефективності дає підстави зазначити, що конституційна юрисдикція спрямована на вирішення відповідної справи по суті і з будь-якими оціночними (кількісними) показниками не пов’язана.

Ще однією рисою ефективного кримінального процесу зазначено задоволення почуття справедливості. Зазначена риса виділена, зважаючи на те, що кримінальна відповідальність персоніфікована, а юридична кваліфікація діяння як злочину пов'язана із обов'язковим встановленням вини особи, яка його скоїла.

Компетенція єдиного органу конституційної юрисдикції не пов'язана із притягненням особи до відповідальності, але стосується вирішення конституційно-правових конфліктів державного значення. Так, під час прийняття рішення щодо визнання неконституційною певної норми законодавства, Конституційний Суд реалізує повноваження «негативного» нормотворця (за характеристикою Ж. І. Овсепян). При цьому конституційно- правовий конфлікт виникає між органом, який прийняв акт, конституційність норм якого викликає сумнів у суб'єкта звернення до суду, та суб'єктами права, яким цей акт адресований. У результаті вирішення цього конституційно-правового конфлікту акт чи його окрема норма втрачає чинність. Як правильно зазначає Ж. І. Овсепян, юридична якість акта судової конституційно-контрольної діяльності проявляється у тій його властивості, що зазначений акт сильніший за вето Президента, оскільки останнє може бути подолане, а судове вето є, по суті, абсолютним [157]. Прийняття рішення щодо конституційності певних нормативно-правових актів чи їх окремих норм фактично означає, що Конституційний Суд, тим самим, запобігає виникненню у майбутньому конституційно-правових конфліктів у правозастосовчій діяльності. Превентивну роль Конституційний Суд виконує і у випадку здійснення функції тлумачення норм Конституції та законів України.

Отже, юридичний і соціальний аспекти ефективності здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції передбачають забезпечення його відповідності таким критеріям, як:

1) доступність правосуддя, здійснюваного Конституційним Судом;

2) спроможність досягти мети конституційного судочинства з більшості справ конституційної юрисдикції;

3) спроможність запобігати виникненню конституційно-правових конфліктів;

4) прийняття рішень, спрямованих на конституційно-правовий захист прав та свобод, у тому числі соціальних, економічних, культурних, політичних, громадянських;

5) прийняття рішення безсторонньо, незалежно від будь-якої форми тиску на суддів;

6) здійснення конституційного контролю єдиним органом конституційної юрисдикції у межах витрат, передбачених державним бюджетом.

Доцільно зупинитись на аналізі існуючої в Україні процесуальної форми здійснення конституційного контролю на предмет її відповідності зазначеним критеріям.

На першому місці визначено критерій доступності правосуддя, здійснюваного Конституційним Судом, що передбачає наявність таких процесуальних гарантій доступності: а) можливість реалізації

конституційного права на звернення до Конституційного Суду; б) спроможність Суду розглянути справу конституційної юрисдикції у розумний строк; в) простота процедур відправлення правосуддя Конституційним Судом; г) існування законодавчо визначеного механізму реалізації рішення у справі конституційної юрисдикції. Відповідність процесуальної форми здійснення конституційного контролю критерію доступності може бути гарантована шляхом: а) визначення меж повноважень Конституційного Суду; б) встановлення вимог до рішення у справі конституційної юрисдикції, юридичних наслідків набрання рішенням чинності. Визначення меж повноважень Конституційного Суду означає насамперед встановлення його компетенції, умов звернення до Суду та юридичної сили рішень Суду.

Ефективність здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ залежить насамперед від обмеження функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції суто питаннями права, законодавчо встановленого захисту від розгляду справ, якими передбачено прийняття Судом політичних рішень. Необхідність розв’язання такої проблеми зумовлена місцем, яке посідає Конституційний Суд у системі органів державної влади - з одного боку, як елемент судової системи, а з іншого - впливовий чинник формування демократичного середовища в суспільстві.

Слід зазначити, що повне відмежування діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції від політики неможливе, адже саме існування Конституційного Суду зумовлене демократичними перетвореннями у державі.

Якщо поглянути ширше на проблему держави і права, то можна відзначити наявність положень у загальній теорії права про спільне і відмінність між політикою і правом. Так, спільними рисами політики і права виділяють: а) єдність причин, джерел формування, єдність призначення щодо регулятивного забезпечення сталості, стабільності існування і розвитку соціальної системи; б) зміст політики і права визначається єдиною системою природних (географічних, кліматичних, демографічних процесів) та соціальних (економічних, історичних, ідеологічних, релігійних, національно- культурних тощо) чинників об’єктивного і суб’єктивного порядку, набір яких і ступінь детермінації визначаються національною специфікою; в) політика і право є нормативними регуляторами, які встановлюють типову поведінку адресатів через їхні права та обов’язки. Відмінність між політикою і правом проявляється у такому: а) у цільовій спрямованості дії їх учасників (політика спрямована на завоювання та використання політичної влади, право ж орієнтоване на рівні права та справедливе забезпечення інтересів різних суб’єктів у конкретних соціально значущих відносинах); б) за суб’єктами, які формують їх зміст (політика виробляється у процесі діяльності таких великих соціально організованих груп, як класи, нації, народності, партії тощо, а право формується державою, системою її представницьких та виконавчих органів і лише незначна частина створюється безпосередньо через референдум); в) політика і право різні за змістом (склад політики більш різноманітний, зміст права більшість вчених обмежує правовими нормами, у яких фіксується юридичний зміст суспільних відносин, що є предметом регулювання правом); г) немає збігання сфер правової і політичної діяльності (політика тією чи іншою мірою зачіпає практично всі сфери суспільного життя, право ж закріплює довгострокову політику і слугує основою її поточних напрямів); д) мають різний ступінь динамізму (політика динамічна, право - консервативне); е) політика і право різняться за формами і методами забезпечення реалізації політичних і правових рішень (політика забезпечується переважно силою та можливістю певних політичних об’єднань, довірою народу, адекватністю відображення інтересів населення у рішеннях, реалізація правових рішень забезпечується діяльністю усього державного апарату) [271, с. 110-116].

Не ставлячи за мету полемізувати з приводу зазначеного, слід все ж погодитись із головним - неможливістю повного відмежування політики і права. Зазначене, зокрема, підтверджує одна з ідей європейської конституційної доктрини стосовно того, що підтримання режиму конституційної законності більшою мірою залежить від активності вищих органів державної влади, ніж від громадян [330, с. 17].

Якщо звернутись до діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні, можна зазначити, що існує проблема уникнення політизації рішень, які він приймає, обмеження його діяльності питаннями права. Вирішення зазначеної проблеми лежить у площині встановлення компетенції Суду із відповідним закріпленням положень у законодавстві, насамперед у Конституції. Основним Законом визначено компетенцію Конституційного Суду, однак практика його діяльності свідчить про необхідність її уточнення. При цьому уточнення компетенції Конституційного Суду не повинно здійснюватись шляхом її надмірного розширення, адже наслідком може бути наявність конкуруючої юрисдикції із загальними та спеціалізованими судами. Зазначене, зокрема, стосується запровадження інституту конституційної скарги.

Як зазначалось, у багатьох країнах Європи (Австрія, Іспанія, Німеччина, Чехія та ін.) громадяни мають право безпосередньо звернутись до органу конституційної юрисдикції з конституційною скаргою про визнання нормативно-правового акта чи його окремих положень неконституційними. Водночас статтею 17 Кодексу адміністративного судочинства України [83] до компетенції адміністративних судів віднесено, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. Зрозуміло, що компетенція адміністративних судів не стосується питань визначення конституційності певного акта, однак предмет спору стосується визнання його законності. Саме тому при запровадженні інституту конституційної скарги має бути чітко визначена компетенція Конституційного Суду щодо розгляду конституційної скарги, форма звернення, адже чинне законодавство не передбачає звернення до Суду у формі скарги, а також суб'єктів права звернення із конституційною скаргою та вимог щодо їх процесуальної правосуб'єктності.

У наукових дослідженнях російських вчених-юристів доводилась необхідність запровадження інституту конституційної скарги (О. М. Вороніна [56]; І. О. Кравець [115]; Ж. І. Овсепян [155] та ін.). Наукові положення, обґрунтовані вченими, були частково враховані у конституційному законодавстві Російської Федерації. Так, основними суб'єктами права звернення до Конституційного суду РФ із конституційною скаргою встановлено громадян та їх об'єднання. Єдина вимога до громадянина, який бажає звернутись до Конституційного суду РФ - він повинен бути особою, конституційні права та свободи якої порушуються законом, що застосовується чи має застосовуватись у конкретній справі. Інші вимоги - досягнення повноліття, дієздатність тощо - ні у Законі про Федеральний Конституційний суд, ні у Конституції Російської Федерації не містяться. Хоча О. М. Дороніна доводила необхідність визначення процесуальної правоздатності та процесуальної дієздатності суб'єкта звернення до Конституційного суду із конституційною скаргою [56, с. 4-10]. За наслідками розгляду конституційної скарги Конституційний суд РФ приймає одне з рішень: а) про визнання закону або окремих його положень такими, що відповідають Конституції Російської Федерації; б) про визнання закону або окремих його положень такими, що не відповідають Основному Закону РФ.

Досвід існування інституту конституційної скарги в Російській Федерації може бути врахований і при запровадженні цього інституту в Україні. Водночас порівняно із російською моделлю зазначеного інституту постає необхідним його доповнення через визначення: а) кола суб’єктів звернення; б) їх процесуальної правосуб’єктності; в) процесуальних строків розгляду справи. При цьому доцільно передбачити мінімальні строки розгляду справи порівняно із визначеними Законом України «Про Конституційний Суд України» строками розгляду справи конституційної юрисдикції, що зумовлено предметом судового розгляду. Так, стаття 57 зазначеного Закону передбачає такі строки:

- не більше трьох місяців у разі провадження у справах за конституційними поданнями;

- не більше одного місяця у разі провадження за конституційним

поданням, яке визнано Конституційним Судом України невідкладним;

- не більше шести місяців у разі провадження за конституційним

зверненням.

Для конституційної скарги можна було б встановити строк не більше місяця з дня прийняття ухвали про відкриття конституційного провадження у справі.

Одним із критеріїв ефективності здійснення конституційного контролю у вимірі процесуальних форм розгляду судових справ визначено спроможність запобігати виникненню конституційно-правових конфліктів шляхом здійснення попереднього контролю. Попередній контроль провадиться у разі, коли Конституційний Суд України надає висновки щодо законопроекту про внесення змін до Конституції вимогам статей 157, 158 Конституції (ст. 159 Конституції України), а також стосовно відповідності Конституції України тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість (п. 2 ст. 13 Закону України «Про Конституційний Суд України»).

Серед російських вчених існує думка про доцільність законодавчого закріплення попереднього конституційного контролю конституційності нормативних актів [101, с. 57]. Проте така думка не може сприйматись однозначно, оскільки можна передбачити, у разі запровадження такого попереднього контролю нормативних актів, істотне збільшення навантаження на суддів і, як наслідок, збільшення строків розгляду справ. Для уникнення істотного збільшення звернень до Конституційного Суду з питань здійснення попереднього контролю нормативно-правових актів можливе встановлення презумпції конституційності нормативно-правового акта, що передбачає покладання обов’язку доказування на сторону, яка звернулась до Суду.

Однією з проблем, розв’язання якої постає необхідним у зв’язку із підвищенням ефективності здійснення конституційного контролю, є вдосконалення процедур обов’язкового конституційного контролю. Мається на увазі насамперед питання про встановлення обов’язку Конституційного Суду приймати рішення щодо конституційності актів про призначення всеукраїнського референдуму. Необхідність цього зумовлена насамперед відсутністю чіткого встановлення його предмета, а також переліку відповідних питань, які на нього виносяться. Так, статтею 3 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми» від 3 липня 1991 року № 1286­XII [187] визначено, що предметом всеукраїнського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень; прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень; прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Однак статтею 91 Конституції України встановлено, що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених Конституцією.

Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційними поданнями Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі від 16 квітня 2008 року № 6-рп/2008 [236] надав офіційне тлумачення вказаних норм Конституції України. У вступній частині Рішення міститься мотивація конституційного подання, де, зокрема, вказано про те, що суб’єкт права на подання зазначає неоднозначність розуміння положень вказаних у поданні статей Конституції, що «породжує суперечності в діяльності органів державної влади, ускладнює виконання Президентом України покладених на нього конституційних повноважень щодо забезпечення реалізації Основного Закону держави в ході підготовки та проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою як форми безпосередньої демократії». У резолютивній частині Рішення зазначено таке. Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України. Народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України.

Була вказана Окрема думка судді Конституційного Суду України І. П. Домбровського, який обґрунтував помилковість зазначеного Рішення Конституційного Суду, його неузгодженість із попередніми правовими позиціями Суду.

Отже, наявна неоднозначність тлумачення норм законодавства щодо предмета проведення всеукраїнського референдуму.

Можна виділити два способи вирішення конституційно-правового спору у відносинах з проведення всеукраїнського референдуму: прийняття змін до законодавства про всеукраїнський референдум, на що вказував у зазначеному Рішенні Конституційний Суд, а також встановлення процедур обов’язкового конституційного контролю. При цьому предметом обов’язкового конституційного контролю має бути не процедура проведення всеукраїнського референдуму, а відповідність Основному Закону питань, які виносяться на всеукраїнський референдум. Контроль за додержанням вимог законодавства України про вибори і референдуми здійснює Центральна виборча комісія відповідно до статті 17 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 року № 1932-ГУ [204].

Підвищення дієвості єдиного органу конституційної юрисдикції як одного з гарантів функціонування механізму стримань і противаг може бути здійснене шляхом законодавчого закріплення розширення процедур подальшого конституційного контролю щодо певних об’єктів. При визначенні таких об’єктів необхідно враховувати, що судовий конституційний контроль не є єдиним гарантом існування демократичних основ розвитку держави. Саме тому перелік об’єктів конституційного контролю не може бути надто розширеним, адже внаслідок надмірного розширення конституційної юрисдикції може сформуватись Конституційний Суд як структура із надзвичайними повноваженнями щодо контролю за дотриманням конституційних приписів. Визначення об’єктів

конституційного контролю має здійснюватись із урахуванням спрямованості функціонування єдиного органу конституційної юрисдикції щодо вирішення правових спорів (конфліктів). Виходячи зі змісту таких конфліктів, має бути встановлений і перелік об’єктів конституційного контролю.

У теорії конституційного права останнім часом плідно розробляється теорія державно-правового конфлікту (Ю. Г. Барабаш [11], Ю. М. Тодика, Т. М. Пряхіна та ін.). Ю. Г. Барабаш так визначає державно-правовий конфлікт, який є категорією науки конституційного права - це конфронтація, яка виникає між владними суб’єктами, владним суб’єктом та інститутами суспільства, соціальними спільнотами внаслідок завдання шкоди авторитету влади, порушення нормального функціонування державного механізму, суттєвий відступу у діях (актах) від існуючої конституційної системи організації публічної влади, ухвалення рішень з порушенням процедури, а також у зв’язку із прагненням недержавних суб’єктів розширити (змінити) свій політико-правовий статус, та яка може бути вирішена за допомогою конституційно визначених засобів (форм) [11, с. 19]. А. А. Єзеров обґрунтовує введення у вжиток поняття «конституційний конфлікт» як «протистояння (конфронтація) у політико -правовій взаємодії суб’єктів конституційних відносин, яке відображається в інституційно норматизованих взаємоспрямованих діях цих суб’єктів щодо визнання, задоволення, захисту своїх інтересів, потреб, цілей» [63, с. 215]. Визначення конституційного конфлікту, надане А. А. Єзеровим, є першим кроком щодо пізнання сутності конфліктів, які виникають у конституційно-правових відносинах, і не позбавлено суперечностей. Так, у визначенні поєднано дві категорії, протилежні за змістом - «протистояння» і «взаємодія». Крім того, використовуються спірні за сутністю терміни: «політико-правова взаємодія», «інституційно норматизовані дії» тощо.

Слід підтримати точку зору Ю. Г. Барабаша щодо введення категорії «державно-правовий конфлікт» до категоріально -понятійного апарату науки конституційного права. Вчений надає широке розуміння державно-правового конфлікту і зазначає, що такий конфлікт є предметом наукових досліджень у галузі конституційного права. Як категорія конституційного судочинства поняття «державно-правовий конфлікт» потребує конкретизації шляхом встановлення його ознак, виділення відповідних видів. При цьому доцільним постає використання поняття «конституційно -правовий конфлікт», вужчого за змістом, ніж поняття «державно-правовий конфлікт», що зумовлено специфікою статусу єдиного органу конституційної юрисдикції, якою не охоплено питання функціонування, наприклад, недержавних суб’єктів чи взаємовідносини між владними суб’єктами та інститутами суспільства.

Не претендуючи на детальне вивчення природи конституційно - правового конфлікту, слід зауважити, що вони можуть виникати тільки у конституційно-правових відносинах. Відповідно до існуючої системи інститутів конституційного права виділяють такі основні види конституційно-правових відносин: а) правовідносини, пов’язані з основами суспільного і державного ладу; б) правовідносини, що виникають у зв’язку з реалізацією прав, свобод і обов’язків людини і громадянина;

в) правовідносини, пов’язані зі здійсненням безпосередньої демократії;

г) правовідносини у сфері здійснення державної влади; д) правовідносини у сфері адміністративно-територіального устрою; е) правовідносини у сфері місцевого самоврядування [172, с. 76]. Не всі конституційно-правові конфлікти, які виникають у конституційно-правових відносинах, можуть становити предмет конституційного судочинства. Предметом можуть бути конфлікти у конституційно-правових відносинах, пов’язаних зі здійсненням сукупності певних процедур, передбачених конституційною нормою. Зокрема, це відносини щодо проведення виборів (народних депутатів, Президента України, депутатів місцевих рад), референдуму, призначення Прем’єр-міністра України тощо.

Розв’язання проблеми встановлення сутності конституційно-правового конфлікту, виділення видів таких конфліктів хоча і дає змогу чітко окреслити повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції, однак певною мірою виходить за межі предмета дослідження, оскільки стосується уточнення матеріальних, а не процесуальних норм.

Уточнення предмета конституційного судочинства шляхом визначення кола певних категорій конституційно-правових спорів (конфліктів) має значення не лише з позицій визначення меж компетенції єдиного органу конституційної юрисдикції. Певна категорія конституційно-правового спору (конфлікту) визначає і вид рішення Конституційного Суду, оскільки його прийняттям встановлюється та закріплюється коло засобів конституційно - правової охорони. Саме тому серед критеріїв ефективності здійснення конституційного контролю виділені критерії прийняття рішень. Такі рішення не лише мають бути спрямовані на конституційно-правовий захист прав та свобод, у тому числі соціальних, економічних, культурних, політичних, громадянських, а й прийняті безсторонньо, незалежно від будь-якої форми тиску на суддів. При цьому має існувати дієвий механізм реалізації рішень.

Для розв’язання цього завдання слід знову звернутись до надбань правової думки щодо юридичної сили актів, прийнятих Конституційним Судом у результаті розгляду справи конституційної юрисдикції. Зокрема, у російській конституційній науковій думці існують дві протилежні за сутністю точки зору з цього приводу: Суд не є правотворцем (О. Є. Кутафін), Суд є «негативним» нормотворцем (Ж. І. Овсепян).

Аргументуючи відсутність підстав вказувати на нормотворчі повноваження Суду, О. Є. Кутафін зазначав про те, що він у процесі конституційно-контрольної діяльності, будучи судовим органом, не може створювати норм права. Те, що акти, визнані за рішенням Суду неконституційними, втрачають законну силу, свідчить не про нормативність рішень, а про те, що Основний Закон, норми якого застосовує Суд у конкретній справі, за юридичною силою є вищим, ніж усі інші нормативні акти, у тому числі і акти самого Конституційного Суду [122, с. 223]. На відміну від О. Є. Кутафіна Ж. І. Овсепян вважає Конституційний Суд «негативним» нормотворцем, а його рішенням по справах конституційної юрисдикції, які стосуються визнання неконституційними нормативно- правових актів, притаманні ознаки нормативних актів. Зокрема, Ж. І. Овсепян вказує на таке. По-перше, рішення органів судового контролю, які скасовують нормативний акт, мають нормативну природу, оскільки критерій «новизни» регулювання полягає у припиненні правового регулювання оспорюваним актом. По-друге, у законодавстві про судовий конституційний контроль зазначено про загальнообов’язковий характер рішень органу конституційного контролю. По-третє, рішення органу судового конституційного контролю не можуть бути оскаржені чи переглянуті, а про саму нормативно-правову якість рішення Суду може бути прямо зазначено у законодавстві. По-четверте, рішення, прийняті у порядку судового конституційного контролю, якими запропоновано компетентному органові скасувати неконституційний нормативний акт, слід кваліфікувати як акт законодавчої ініціативи [158].

Зазначена полеміка має не лише теоретичне значення. Визнання за Конституційним Судом нормотворчих повноважень веде до встановлення його особливого статусу в системі органів державної влади шляхом можливого виведення його зі складу системи органів судової гілки влади. Такі зміни навряд чи доцільні, тим більше, що про нормотворчі повноваження Конституційного Суду можна зазначати лише із певною мірою абстрагування. Проте не можна ігнорувати того факту, що через резолютивну та мотивувальну частини рішень Конституційного Суду формується доктрина конституційного судочинства. Як зазначає професор А. О.Селіванов, правова позиція Конституційного Суду України є офіційною конституційно-правовою доктриною, яка є допоміжним засобом для виявлення права у діяльності Суду. Вчений наводить приклад - спори щодо відповідності тих чи інших положень законодавства Конституції України. Зокрема, у Рішенні від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 у справі про всеукраїнський референдум за народною ініціативою Конституційний Суд вирішив питання щодо відповідності Конституції України положень Указу Президента України «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» і визнав такими, що не відповідають Конституції положення зазначеного Указу, в яких викладено питання про ставлення громадян до можливості висловлення недовіри Верховній Раді України на всеукраїнському референдумі, що дає підстави Президентові України для її розпуску, а також питання щодо прийняття Конституції України всеукраїнським референдумом [247, с. 79-80].

Відтворення у рішеннях єдиного органу конституційної юрисдикції офіційної конституційно-правової доктрини свідчить про те, що сутність такого рішення ширша за сутність рішення, прийнятого у межах реалізації правозастосувачем юрисдикційних повноважень. Виходячи з цього, доцільно встановлювати межі правової регламентації процесуального порядку відправлення конституційного судочинства, уникаючи докладного

встановлення процедур та надаючи певний обсяг дискреційних повноважень суддям Конституційного Суду. Обмеженням дискреційних повноважень мають бути критерії прийняття рішень:

- обмеження діяльності Суду лише питаннями права;

- уникнення «звуженого» або «розширеного» тлумачення норми права;

- прийняття рішення у межах встановленої процедури;

2 уникнення дослідження фактичних обставин справи у тих випадках, коли таке встановлення належить до компетенції інших судів або інших державних органів;

- визначення видів рішень, їх юридичної сили та наслідків прийняття.

Надання певного обсягу дискреційних повноважень суддям Конституційного Суду може проявлятись і у такому. У справах конституційної юрисдикції з приводу конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Суд одночасно із прийняттям позитивного рішення може прийняти рішення про тлумачення акта, з приводу конституційності якого було звернення до Суду, тим самим запобігши виникненню у подальшому конституційно-правового спору (конфлікту) у зв’язку із різним застосуванням норм акта.

Про доцільність встановлення такого порядку прийняття рішень побічно свідчить наявність окремої думки суддів з певних категорій справ. Так, у Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про деякі питання здійснення керівництва у сферах національної безпеки і оборони» від 25 лютого 2009 року № 5-рп/2009 було вказано про визнання конституційним зазначеного Указу. Поряд із Рішенням Конституційного Суду була прийнята Окрема думка судді М. А. Маркуш, у абзаці четвертому пункту 2.6 якої було вказано протилежне, а саме: «Рішення шляхом визнання зазначеного Указу конституційним розширює конституційні повноваження Президента України в сфері кадрової політики щодо призначення на посади керівників військових формувань, правоохоронних органів, закладає дуалізм у сфері повноважень виконавчої влади, «уконституйовує» право Президента України наділяти себе повноваженнями своїми указами, порушує принцип поділу державної влади через надання главі держави додаткового важеля впливу на виконавчу владу, що суперечить вимогам статей 6, 8, 19, 85, 106, 116 Конституції України та порушує баланс повноважень між гілками влади, руйнує систему стримувань і противаг, а також закладає суперечності в позиціях Конституційного Суду України щодо закріплення повноважень Президента України лише на конституційному рівні та реалізації цих повноважень у порядку, визначеному Конституцією України».

Виключна важливість рішень єдиного органу конституційної юрисдикції для розвитку державності на конституційних засадах визначає потребу забезпечення їх однозначності. Саме тому доцільною уявляється можливість тлумачення норм спірного акта, яке матиме офіційний характер. При цьому право приймати рішення про необхідність тлумачення може бути надано виключно Конституційному Суду.

Якщо звернутись до російського досвіду конституційно-правового регулювання, то можна відзначити, що російське конституційне

законодавство передбачає відмову від оцінки конституційності нормативного акта або його окремих положень, якщо належний правовий ефект може бути досягнутий через тлумачення конституційно-правового змісту норм, які перевіряються [330, с. 74]. Однак запровадження російського досвіду до національного конституційного законодавства навряд чи є можливим. До єдиного органу конституційної юрисдикції у справах щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим можуть звернутись лише суб'єкти, компетенція яких щодо звернення встановлена законодавством. Предмет звернення являє собою відповідну категорію конституційно-правового спору.

Конституційний Суд, вирішуючи справу, тим самим вирішує спір певної категорії. Прийняття Судом іншого рішення, навіть користуючись правом застосовувати дискреційні повноваження, свідчить про те, що з формально- юридичної точки зору суб'єкт, який звернувся за вирішенням окремої категорії конституційно-правового спору, таке вирішення не отримає, а замість нього матиме інше рішення. Крім того, рішення, прийняте у зазначений спосіб, не виключає повторного звернення до Конституційного Суду з цього питання.

3.3.