Доступність правосуддя як принцип організації та діяльності судової влади

1.1.1. Історичний розвиток концепції доступності правосуддя

Починаючи дослідження однією з вихідних засад організації та діяльності судової влади, яку найчастіше називають «доступ­ність правосуддя», необхідно визначити підстави її виокремлен­ня в системі принципів права.

Видатний юрист І. Я. Фойницький, один із ідеологів судової реформи в Росії другої половини XIX ст., вважав, що важливим завданням державної влади є обов'язок «доставити» правосуддя населенню. Значущість цієї державної функції він обґрунтовував тим, що саме вона зумовлює життєздатність судочинства в його взаємодії з іншими видами державної діяльності. Учений окре­мо наголошував, що кожен громадянин повинен легко і швидко знаходити суд, до якого він бажає звернутися [437, с. 160; 145]. Аналогічної позиції дотримувалися й інші дореволюційні право­знавці. Так, А. Д. Градовський зазначав, що правосуддя має знаходитися «біля дверей» кожного громадянина [78, с. 19].

Проблема «доставлення» суду до населення розглядалася як з точки зору судоустрою (М. В. Духовський [103, с. 48], Т. М. Яблоч­ков [472, с. 19], В. М. Гордон [75, с. 29-30]), тобто територіаль­ної близькості суду до населення, спрощення й уніфікації судо­вої системи, уведення так званого «єдиного суду», який існува­тиме замість різноманітних типів судів із різною компетенцією й до якого зможе звернутися будь-яка особа незалежно від свого соціального становища, наближення суду до населення, так і в аспекті розв’язання проблем судочинства, зокрема його зручнос­ті для сторін і суддів, оптимізації судових витрат, швидкого роз­гляду справ, надання правової допомоги тощо. Є. В. Васьков- ський зауважував, що порядок судочинства повинен бути таким, щоб громадянин, який потребує захисту свого права, міг швид­ко й легко отримати його, і в той же час, щоб суд, до якого той звернувся, був спроможний без зайвих зусиль задовольнити його вимоги.

Дослідження певних елементів проблеми доступності право­суддя можна знайти в теорії та судовій практиці країн загально­го права, насамперед у рішеннях Верховного суду Сполучених Штатів Америки, у яких приділялася особлива увага поняттю «справедливий судовий розгляд» і було сформульовано принцип належної правової процедури [73, с. 222].

Активне вивчення проблеми доступності правосуддя розпо­чалося в межах всесвітнього руху «Доступ до правосуддя», що виник у Європі в 60-х рр. XX ст. з метою зробити судовий захист прав осіб найбільш ефективним. Як зазначав один з учасників руху І. Джекоб, «потреба в доступі до правосуддя є подвійною: по-перше, ми повинні гарантувати, що права громадян визна­ються й ефективно реалізуються, бо інакше вони не будуть ре­альними, а лише ілюзорними; і по-друге, ми повинні бути здат­ними правові суперечки, конфлікти і скарги, які неминуче ви­никають у суспільстві, вирішувати спокійним шляхом за допо­могою правосуддя, щоб сприяти гармонії та миру в суспільстві...» [6, с. 419]. У межах названого руху проблема послідовно роз­глядалася вченими-процесуалістами за трьома основними на­прямками, які, за визначенням засновників руху М. Каппеллетті й Б. Гарта, отримали назву «хвилі» [2, с. 21-54].

Перша хвиля цього руху була націлена головним чином на полегшення доступу до правових інститутів представників со­ціально незахищених, бідних верств населення і передбачала дослідження питань судових витрат і механізмів, за допомогою яких можна зменшити вартість судового розгляду в офіційних судах. Друга хвиля мала вирішити проблеми представництва групових і колективних інтересів. Третя хвиля реформи й науко­вих досліджень була продовженням перших двох і була викли­кана певним розчаруванням через повільну реалізацію розши­рення можливостей доступу до права [44, с.

Як зауважує Н. Ю. Сакара, досліджуючи історичний розви­ток цієї проблеми в межах руху «Доступ до правосуддя», вади й недоступність правосуддя пов’язували: а) з перешкодами ма­теріального характеру, які не давали можливості бідним про­шаркам населення звернутися за захистом своїх прав до суду (значні судові витрати, неможливість звернення по допомогу до адвоката та ін.); б) з відсутністю спеціальних процедур, які да­вали б можливість ефективно захищати права й інтереси не окремої особи, а відповідної групи, колективу; в) зі складністю, дорожнечею судочинства й дуже повільним розглядом справ у судах, необхідністю введення спеціальних альтернативних процедур для вирішення певних категорій справ [378, с. 16].

Автором терміна «доступність правосуддя» традиційно вва­жається радянський правознавець-процесуаліст В. М. Семенов. У 60-ті рр. ХХ ст. ним уперше було обґрунтовано поняття та зміст принципу доступності судового захисту прав і законних інтересів у цивільному процесуальному праві. Цей специфічний галузевий принцип розглядався як виключно належний цивіль­ному процесу. Учений трактував його як забезпечену державою можливість усякої заінтересованої особи звернутися в порядку, установленому законом, до суду за захистом своїх прав та інте­ресів і відстоювати їх у судовому процесі. На думку науковця, принцип доступності судового захисту було сформульовано у статтях 5 і 6 Основ цивільного судочинства, але його вплив виявлявся в різних нормах та інститутах цивільного процесуаль­ного права [383, с. 110-111].

Дослідження доступності судового захисту здійснювалися в основному в межах судочинства (М. А. Гурвичем [84, с. 45; 85, с. 22], О. В. Івановим [121, с. 20], і. О. Ходаковським [441, с.

У сучасній науковій юридичній літературі проблеми доступ­ності правосуддя аналізуються принаймні в трьох основних контекстах. По-перше, досить часто при визначенні завдань реформування судової влади, удосконалення судової системи акцентується увага на наближенні правосуддя до населення, до­сягненні максимально можливої його доступності (Є. Євтєєва [107, с. 8], П. Бойко [47, с. 1, 4], М. О. Ларін [186, с. 5], В. В. Ле- бєдєв [188, с. 2-4], Л. С. Мірза [209, с. 3—6] та ін.). При цьому не провадиться ретельного аналізу змісту й обсягу цього поняття.

По-друге, існує значна кількість публікацій, у яких відбива­ються різноманітні прояви принципу доступності правосуддя, наводяться варіанти вирішення проблем, пов'язаних з його реа­лізацією в різних видах судочинства і стосовно судової системи (роботи і. Є. Марочкіна [203, с. 125-131], Ю. П. Битяка [42, с. 51-60], Н. В. Сібільової [392, с. 15], П. і. Шевчука [457, с. 38— 41; 459, с. 3-5], В. Кройтора [177, с. 98-101], О. Г Шило [464, с. 179-185], А. П. Фокова [438, с. 123-133], Д. В. Хохлова [444], М. С. Шакаряна [455, с. 61-69], В. В. Яркова [474, с. 16—29; 475, с. 70-88], Г О. Аболоніна [17, с. 346-364], А. Т. Боннера [50, с. 89-98], Р. Є. Гусакяна [82, с. 263—266] та ін.). Ці публікації становлять другий рівень наукового осмислення предмета дано­го дослідження. Однак на цьому рівні проблеми висвітлюються дещо фрагментарно, що не дозволяє створити повну картину ситуації, яка склалася.

По-третє, питання доступності правосуддя почали набувати ґрунтовного аналізу вже на рівні монографічних і дисертаційних робіт. Варто зазначити праці таких російських учених, як В. М. Сидоренка [389], і.

1.1.2. Нормативно-правове регулювання принципу доступності правосуддя

Конституцією України прямо не передбачено принцип до­ступності правосуддя, однак він випливає з низки її положень. Згідно з ч. 3 ст. 8 КУ звернення до суду для захисту конститу­ційних прав і свобод людини та громадянина гарантується без­посередньо на підставі Основного Закону. Стаття 55 визначає, що права та свободи людини і громадянина захищаються судом; кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Законом «Про судоустрій України» закріплено, що судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, передбаченому КУ та законами України (п. 3 ст. 3). Одночасно п. 1 ст. 6 встановлюється, що всім суб'єктам право­відносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до цього Закону.

Ще на початкових етапах судово-правової реформи проголо­шено ідеї, реалізація яких у чинному законодавстві була спря­мована на максимальний доступ особи до суду [310]. Посилання на необхідність забезпечення доступного і справедливого право­суддя, прозорості діяльності судів зроблено в підсумкових до­кументах парламентських слухань «Про здійснення судово- правової реформи в Україні» (березень 2005 р.) і «Про стан правосуддя в Україні» (травень 2007 р.) [14]. Аналогічні при­писи зустрічаються й у деяких підсумкових документах науково- практичних конференцій і законопроектах [170; 343].

У Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стан­дартів від 10 травня 2006 р. вказується, що одним із завдань цього акта встановлено забезпечення доступного і справедливо­го судочинства, прозорості в діяльності судів, оптимізації сис­теми судів загальної юрисдикції [309]. Зазначається, що вільний доступ до правосуддя є конституційним правом особи й основою справедливого судочинства.

Вивчаючи проблему доступності правосуддя, не можна оми­нути рішення КС України у справі про доступність і безоплат­ність освіти, у мотивувальній частині якого (п. 4.2, абз. 2) під­креслюється, що системний аналіз положень КУ, у яких вжива­ється термін «доступність», дає підстави для висновку, що по­няття «доступність освіти» в ч. 3 ст. 53 КУ означає створення державою можливостей для реалізації права людини на освіту. У такий спосіб КС України наголосив на обов'язку держави за­безпечити реалізацію зазначеного права.

У резолютивній частині рішення вказано, що положення ч. 3 ст. 53 КУ про те, що «держава забезпечує доступність і безоплат­ність дошкільної, повної загальної середньої, професійно- технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах», необхідно розуміти так: 1) доступність освіти як конституційна гарантія реалізації права на освіту на принципах рівності, визначених ст. 24 КУ, означає, що нікому не може бути відмовлено у праві на освіту, а держава має створити всі можли­вості для його реалізації; 2) безоплатність освіти як конститу­ційна гарантія реалізації права на освіту — це можливість здо­буття останньої в державних і комунальних навчальних закладах без внесення плати в будь-якій формі за освітні послуги визна­чених законодавством рівня, змісту, обсягу і в межах тих видів освіти, безоплатність яких передбачена ч. 3 ст. 53 КУ [365].

1.1.3. Доступність правосуддя як загальноправова категорія

Аналіз концепції доступності правосуддя потребує передусім з'ясування семантики слів «доступ» і «доступність», які є спіль- нокореневими й часто вживаються як синоніми, що дозволить повніше визначити сутність і зміст даного дослідження. Зважа­ючи на схожість звучання й написання цих слів російською й українською мовами, звернімося до російських тлумачних словників. Словник С. І. Ожегова трактує слово «доступ» як «про­хід, можливість проникнення куди-небудь» (доступ свіжого пові­тря у приміщення), а також як «допуск, відвідання з певною метою кого(чого)-небудь» (доступ відвідувачів до лікарні). Термін «до­ступний» має декілька значень. Це такі: а) до якого або яким можна пройти (місце, доступне для туристів); б) що придатний для багатьох, для всіх за можливістю використання або оптималь- ністю ціни (книга, доступна всім); в) який є легким для розуміння (доступний виклад); г) який є уважним і чемним з людьми, з яким легко і просто спілкуватися (доступний начальник) [247, c. 180]. Словник В. Даля містить такі тлумачення: «доступ — вільний вхід, дозвіл на вхід; доступний — неприхований, відкритий, такий, що дає кожному вільний доступ» [90, c. 480].

З урахуванням викладеного буквальне значення слів «до­ступ» і «доступний» при застосуванні їх як якісної характерис­тики судової влади передбачає, що нами характеризується інсти­тут, який, з одного боку, є територіально наближеним до пере­січного громадянина (тобто не виникає складнощів, щоб діста­тися до суду), а з другого — так би мовити, зручним у викорис­танні, тобто зрозумілим і досить економічним для кожної люди­ни незалежно від рівня її освіти, статку та інших індивідуальних особливостей. Доречно зауважити, що така «зручність» щодо судової влади стосується як її організації (структури), так і про­цедури здійснення.

Доцільним є звернення до англомовного аналога поняття «доступ до суду». Англійською слово «access» перекладається як доступ, право доступу; підхід, прохід, сервітут проходу. Тлу­мачний словник пропонує такі значення цього терміна: спосіб наближення або входу; право або можливість досягти, викорис­тати або відвідати [10, c. 4]; свобода наближення або взаємодії [1, c. 13]. Словосполучення «access to courts» означає доступ до судових установ, можливість звернення до суду; право на судо­вий захист. Іншими словами, мається на увазі доступ до суду в інституційному аспекті [29, c. 13].

Одночасно в англомовній літературі зустрічається і слово­сполучення «access to justice» [4], переклад якого може містити певні варіації. Англійське «justice» має декілька значень: спра­ведливість; правосуддя; юстиція; суддя [29, c. 251]. Ось чому «access to justice» можна перекласти як «доступ до правосуддя» і як «доступ до судді» (буквально), тобто доступ до суду. Саме термін «access to justice» широко вживається в міжнародних до­кументах, що містять стандарти доступності правосуддя. Однак слід зауважити, що англійське «justice» має ширше значення, ніж українське «правосуддя», яке зазвичай зводиться до процесуаль­ної діяльності суду з розгляду правових спорів, включаючи і суб’єктний склад суду як органу влади (суд як сукупність суддів, наділених владними повноваженнями). Тому міжнародні стан­дарти доступу до правосуддя (у буквальному перекладі) не мож­на зводити лише до певних вимог стосовно здійснення судами своєї юрисдикційної діяльності. Аналіз їх змісту, який буде про­ведено в наступних підрозділах, свідчить, що вони стосуються всіх аспектів діяльності судової влади.

У теорії права доступність розглядається здебільшого як до­ступність права (законодавства). Цим питанням присвячено пу­блікації таких учених, як В. Д. Ткаченко [423, c. 69-70], І. П. Си­дельников [388, c. 7, 12-13], І. М. Жаровська [114, c. 142-151], С. П. Погребняк [269, c. 42-53], у яких автори досліджують по­няття, зміст, прояви доступності права, що не стосуються пред­мета даної наукової роботи. Важливим є обґрунтування тези, що забезпечення доступності права (законодавства) — це функція держави і відповідно її обов’язок. Крім того, за переконанням І. М. Жаровської, доступність законодавства передбачає макси­мально можливе на певному етапі розвитку суспільства набли­ження особи до законодавства і законодавства до особи, що служить передумовою життєдіяльності будь-якого демократич­ного суспільства [114, c. 145].

С. П. Погребняк, розкриваючи зміст принципу правової ви­значеності, серед його елементів називає зрозумілість (доступ­ність) текстів нормативно-правових актів. Це означає, що вони мають бути максимально простими, стислими, зрозумілими (точними й однозначними), системними й послідовними [269, c. 46]. Наведене положення перекликається із запропонованою І. М. Жаровською «внутрішньою» доступністю права як можли­вістю свідомо засвоїти інформацію про правові вимоги, що містяться у правовій нормі (яка разом із доступністю «зовніш­ньою», тобто можливістю легко і швидко знайти необхідну юри­дичну норму, складає структуру поняття «доступність права») [114, c. 145].

Поняття «доступність закону» зустрічається в практиці Єв­ропейського суду з прав людини. Вирішуючи справу «Круслен проти Франції», Суд зазначив, що словосполучення «згідно із законом» передбачає певну якість останнього, вимагаючи, щоб закон був доступний для особи, щоб вона могла передбачити наслідки його застосування до неї і щоб він не суперечив прин­ципу верховенства права [178, с. 348-354]. Отже, Суд пов'язує термін «доступність закону» з певними вимогами до його форми і змісту (чіткість формулювань, передбачуваність наслідків його використання, відповідність верховенству права, тобто чітке встановлення меж дискреційних повноважень, наданих органа­ми державної влади, та спосіб їх здійснення) [36, с. 14]. При цьому «судова влада повинна забезпечувати ефективний нагляд за втручанням органів виконавчої влади у права людини. Щонай­менше це має бути судовий контроль, який найкращим чином гарантує незалежність, безсторонність і належну правову про­цедуру» (рішення у справі «Клас та інші проти Німеччини») [132, с. 114-115].

Таким чином, термін «доступність» може бути застосовано для характеристики права як певної системи норм, так і стосов­но окремих інститутів правової системи, яка відбиває рівень суспільної потреби в певному інституті, стан її задоволення, а також можливості всіх бажаючих вільно й безперешкодно звернутися до останнього. Роль держави в забезпеченні доступ­ності певного правового інституту визначається двома вихідни­ми положеннями. По-перше, держава, яка проголошує себе правовою й демократичною, бере зобов'язання забезпечити від­повідний рівень особистої свободи індивіда, що неможливо без створення як інститутів, спрямованих на реалізацію творчого, інтелектуального потенціалу особи (наприклад, освіти), так і спеціальних правозахисних (приміром, суду). По-друге, ступінь їх доступності, а значить, і зобов'язання держави його забезпе­чити мають визначатися соціальною значимістю того чи іншого інституту.

Принцип доступності нерозривно пов'язаний з ідеалами справедливості. Так, міжнародно-правові акти у сфері судової влади розуміють під поняттям «суд» лише суд «справедливий» (ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод лю­дини), сприймаючи цю його характеристику як невід'ємну влас­тивість належної організації суду в державі [20, с. 25]. У науко­вій, насамперед філософській, літературі справедливість роз­глядається в різноманітних аспектах, що відбиває уявлення людства про належний стан речей. Її ідеали як загальноприйня­того стандарту належно почали розвиватися за давніх часів, разом зі становленням держави і права. На ранніх етапах заро­дження людства (культура античного світу, середньовіччя) вони існували на рівні міркувань про те, якими мають бути людина і суспільство, й відображали певні настанови суспільної та ін­дивідуальної свідомості [380, с. 510-519].

Аналізуючи різноманітні втілення ідеї справедливості, заува­жимо, що їх зміст нерозривно пов’язаний з історичними, куль­турними й соціальними реаліями. Відповідно до двох вимірів соціального буття — персонального й інституційного — можна вирізнити два поняття справедливості: а) як характерна риса особистості, що належить до чотирьох головних рис людини поряд із розважливістю, мужністю й розумом (мудрістю); б) яка стосується соціальних інститутів (родини, господарства, школи), включаючи справедливість політичну як властивість права, дер­жави й політики. Їх теж можна позначити як суб’єктивну й об’єктивну справедливість [436, с. 222-223].

У сучасних дослідженнях із філософії права справедливість постає як правове поняття, що є ознакою дій і процедур, тобто насамперед інститутів держави й громадянського суспільства (С. І. Максимов) [196, с. 200]. Крім того, вона розглядається багатьма науковцями як принцип права (С. С. Алексєєв [26, с. 65], O. Т. Боннер [49, с. 15], А. Л. В’язов [69, с. 132], Н. А. Че- чіна, А. І. Екімов [452, с. 19], Г. А. Жилін [115, с. 275]). Приміром, А. Л. В’язов доводить, що ідея справедливості з її оціночним ха­рактером і притаманною їй функцією визначення цінностей ви­конує координуючу роль у системі принципів права [69, с. 132].

Значне місце питання справедливості посідають у практиці Європейського суду з прав людини. Ключовими елементами спра­ведливого процесу в практиці Суду вважаються: рівність сторін (справедливий баланс), змагальність процедури, наочність від­правлення правосуддя, ефективна участь у процесі розгляду спра­ви (адекватне і правильне використання права на захист), швидкий розгляд справи (]и81ісе delayed is ]и81ісе denied, що означає: запіз­нення правосуддя є відмовою в ньому) [350, с. 380].

Таким чином, концепція Суду щодо права на справедливий судовий розгляд згідно зі ст. 6 Конвенції містить критерії оцінки насамперед процедури судового розгляду, тобто процесуальної справедливості. Щодо належної організації суду, то практика Суду дотримується першорядних вимог до суду: незалежність, безсторонність, компетентність, утворення на підставі закону [74, с. 217-220]. Ці критерії та проблеми втілення ідеї доступ­ності правосуддя в організації судової системи будуть розгляну­ті в наступних підрозділах.

Окремо слід звернути увагу й на інший аспект категорії «справедливість» — на відповідність уявленням про належне дотримання норм матеріального права, що є дуже важливим, особливо стосовно оцінки змісту рішення конкретного суду у справі. Проте проблеми застосування й механізми зміни або скасування неправової або несправедливої норми права не є предметом цього дослідження. Нас цікавить передовсім спра­ведливість організації судової влади та процедури розгляду справ, оскільки доступ до суду є невід’ємним складником саме справедливого суду відповідно до практики Європейського суду з прав людини. Ці риси відбивають інституційний і процесуаль­ний елементи справедливості правосуддя, іншими словами, належну організацію й функціонування судової влади.

Ураховуючи багатоаспектність феномену справедливості, можна зробити висновок: згідно із сучасними поглядами вона виступає як: 1) взірець, стандарт поведінки людей у їх співісну­ванні та взаємодії; 2) беззаперечна правова цінність, що набуває рис універсальності; 3) критерій оцінки діючого позитивного права й інструмент легітимації діючого права і правових інсти­тутів; 4) критерій, який використовується при розподілі соціаль­них благ. Стандарти справедливого правосуддя, по суті, є проя­вом ідеї справедливості в її інституціолізованому аспекті й відо­бражають певний суспільний консенсус щодо того, яким вимогам має відповідати судова процедура, який мінімальний набір га­рантій вона повинна містити. Справедливість у правосудді мож­на розглядати як: 1) процес здійснення правосуддя (справедлива процедура, регламентована процесуальним законодавством); 2) вимоги до устрою суду (незалежний, неупереджений, безсторон­ній, доступний, законний); 3) результат судового розгляду (судо­ве рішення у справі, що відповідає не лише нормам матеріаль­ного права, а й ідеалам справедливого розподілу благ у суспіль­стві).

Тут можна провести певну аналогію категорії «справедли­вість» із філософським, теоретичним значенням «доступності». Обидві вони відображають стан задоволення певних соціальних потреб (у даному випадку — потреби суспільства в судовому захисті), процедури їх реалізації. Будь-який соціальний інститут не може бути справедливим без забезпечення його доступності, або можливості скористатися його перевагами, адже тоді пору­шується ідея вільного й рівного розподілу соціальних благ. У цьому виявляється тісний органічний зв'язок термінів «до­ступність» та «справедливість». Одночасно не можна не зазна­чити, що справедливість як характеристика судової влади за змістом є ширшим поняттям, аніж доступність. Наприклад, у ви­падку, коли особа, права якої порушено, звернулася до суду й скористалася всіма перевагами судової процедури, отримавши своєчасно й відповідно до закону рішення суду, проте з мораль­ної точки зору залишилася невдоволеною, оскільки не отримала того, про що просила суд у своїй заяві. Вона буде вважати рішен­ня несправедливим, хоча при цьому її право на доступ до право­суддя було задоволено.

1.1.4. Доступність правосуддя в системі принципів права

У загальнотеоретичних працях доступність суду визначається як принцип правової держави (В. С. Смородинський [400, с. 157], С. Є. Віцин [61, с. 42]). Ця позиція узгоджується з ідеологією РЄ, згідно з якою доступ до системи правосуддя — один із важливих аспектів практичного здійснення верховенства права [74, с. 279]. Починаючи із середини 90-х рр. XX ст. більшість робіт, присвячених характеристиці принципів правосуддя, одним із них називають свободу доступу до суду (В. Є. Чиркін [453, с. 339]). Заслуговують на увагу й позиції, відповідно до яких вільний доступ до право­суддя є принципом організації та діяльності судової влади (О. Б. Абросимова [410, с. 241-258]) або судової системи (Н. В. Сі- більова [253, с. 61]). У дослідженнях із цивільно-процесуального права він постає принципом цивільного процесу (В. М. Семенов [383, с. 15], В. М. Сидоренко [389, с. 7]). У теорії кримінального процесу цей принцип розглядається як передумова забезпечення судового захисту (В. А. Лазарева [185, с. 6]), як завдання криміналь­ного судочинства (В. Т Маляренко [201, с. 123]).

Термін «принцип» (від лат. ргіпсіріо — основа, начало) за­звичай тлумачиться як основне, вихідне положення певної теорії, вчення, визначальне правило діяльності [398, с. 409]. Філософ­ська трактовка цього поняття — те, що лежить в основі певної сукупності фактів або знань зі збереженням первинного від­тінку — перший, основний, вихідний [173, с. 214; 419, с. 95-96]; першооснова, основне правило поведінки [399, с. 547; 434, с. 382]; керівне положення чи ідея, установка в будь-якій діяль­ності [199, с. 439].

Значний внесок у розробку проблематики принципів у праві зробили такі вчені, як С. Алексєєв [25], В. Тараненко [418], М. Гурвич [83], А. Гриненко [81], В. Мамницький [202], А. Зай­цев [119], М. Максютін [197], Ю. Притика [281], В. Синюков [391], В. Коваль [135] та ін.

У науковій юридичній літературі принципи права традицій­но розглядаються як відправні положення, керівні засади, ідеї, виражені в законах, навколо яких базується вся система прав, норми, інститути й галузі права [25, с. 108]. Існують підходи, згідно з якими правові принципи — це суто наукова категорія, яка ґрунтується на правосвідомості та правовій ідеології. Деякі вчені зводять це поняття до найбільш загальної правової норми [418, с. 3; 83, с. 85; 202, с. 8]. Більшість правників не припускає існування принципів права поза безпосереднім нормативним змістом права [25, с. 102-105; 418, с. 4]. Різноманітність позицій науковців зумовлена тим, що проблема принципів у праві має комплексний характер, отже її правильне вирішення можливе тільки на ґрунті міждисциплінарних досліджень.

Дослідженню вихідних засад організації та діяльності судо­вої влади присвячені роботи таких правників, як Ж.-Л. Бержель [40, с. 542-543], О. Б. Абросимова [19, с. 49-144; 20, с. 25-39], В. В. Єршов [379, с. 19-37], В. Є. Чиркін [453, с. 339-341], В. М. Бібіло [41, с. 44-58], А. Ф. Ізваріна [122, с. 36], В. О. Ржев- ський, Н. М. Чепурнова [357, с. 125-214], О. С. Безнасюк, Х. У Рус­тамов [39, с. 36-71], О. М. Толочко [424, с. 137-138].

О. М. Толочко, визначаючи принципи судової влади як пра­вові положення загального характеру, вирізняє такі їх ознаки: 1) нормативне закріплення в КУ, у законодавстві про судоустрій або судочинство; 2) регулювання ними найбільш важливих пра­вовідносин, що складаються в процесі організації та діяльності судової влади; 3) обслуговування змісту інших норм законодав­ства як юридичних гарантій, забезпечення дії юридичних меха­нізмів реалізації принципів судової влади [424, с. 137-138]. На думку Н. М. Чепурнової, принципи судової влади виступають найбільш загальними політико-правовими вимогами, які від­бивають її зміст і виходять від соціального носія державної влади — народу, відображаючи природу судової влади [450, с. 110].

У наукових джерелах досить поширеною є класифікація від­повідних принципів на судоустрійні (організаційні) й судочинні (функціональні), які характеризують устрій суду й процес ви­рішення юридично значущих справ. Такий поділ пропонують О. С. Безнасюк, Х. У. Рустамов [39, с. 36-71], М. А. Гурвич [402, с. 29], Я. О. Мотовиловкер [220, с. 13], М. К. Треушніков [31, с. 38-49] та інші правознавці.

Н. Н. Полянський, М. С. Строгович зауважують, що немає виключно організаційних або процесуальних принципів, оскіль­ки «їх поділ має суто формальний характер, що часто той чи інший принцип виступає і як судоустрійний, і як судочинний одночасно» [344, с. 127]. Аналогічної позиції дотримується Н. М. Чепурнова, зазначаючи, що такий поділ сприяє їх галузевій диференціації, забезпечує проведення «демаркаційної» лінії між судоустрійними й судочинними принципами: якщо принцип діє до початку судової діяльності, тобто до відправлення правосуд­дя, він визнається судоустрійним; якщо він реалізується в про­цесі діяльності зі здійснення правосуддя, він є процесуальним [450, с. 133]. Самостійного значення організаційні принципи, на погляд М. В. Максютіна, набувають, якщо йдеться виключно про правила формування судової системи [197, с. 89].

Досить вдалою є класифікація принципів, які поширюються на всі аспекти організації та діяльності судової влади, запропо­нована О. Б. Абросимовою. Аналізуючи зміст конституцій різних держав, вона виокремлює засади, притаманні практично всім основним законам демократичних країн, а саме: 1) універсаль­ність судового захисту (вільний доступ до правосуддя); 2) неза­лежність судової влади (суду, суддів); 3) наявність конституцій­ної заборони на створення надзвичайних (особливих) судів; 4) участь народу у відправленні правосуддя; 5) транспарентність (публічність, гласність) судової діяльності; 6) провадження пра­восуддя лише належним (законним, ординарним) судом і на­лежними суддями; 7) усність і безпосередність судового про­цесу; 8) здійснення правосуддя в розумні строки; 9) мотивація судової діяльності. Наведені принципи науковець поділяє на інституційні й динамічні. До перших належать універсальність судового захисту (вільний доступ до правосуддя), незалежність суду, заборона створення надзвичайних судів, а також певною мірою участь народу у відправленні правосуддя. Усі інші харак­теризують процес здійснення судової влади і тому можуть бути названі динамічними, або процесуальними [20, с. 25-39].

Аналіз положень КУ (розд. VIII «Правосуддя») дає підстави зробити висновок, що йдеться про два види принципів — по­будови судової системи і відправлення правосуддя. Перші за­кріплено в ч. 1 ст. 125 Конституції, відповідно до якої система судів загальної юрисдикції будується за принципами територі- альності й спеціалізації. Визначення ВС України найвищим су­довим органом у системі судів загальної юрисдикції свідчить про таку засаду організації судової системи, як її єдність, оскіль­ки вся судова ієрархія замикається на одному судовому органі (ч. 1 ст. 125 КУ).

Друга група принципів міститься в ч. 2 ст. 129 Основного Закону. Так, головними принципами судочинства є: 1) законність; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су­дом; 3) забезпечення доведеності вини; 4) змагальність сторін, свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; 5) підтримання державного обвинува­чення в суді прокурором; 6) забезпечення обвинуваченому пра­ва на захист; 7) гласність судового процесу та його повне фіксу­вання технічними засобами; 8) забезпечення апеляційного й ка­саційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом; 9) обов’язковість рішень суду. Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судо­вих юрисдикцій.

Крім того, КУ текстуально не називає деяких положень прин­ципами, проте їх важливість безперечна. Це: 1) здійснення пра­восуддя виключно судами й заборона делегування цих функцій іншим органам або посадовим особам (ч. 1 ст. 124); 2) незалеж­ність і недоторканність суддів, їх підкорення лише закону (ч. 1 ст. 126; ч. 1 ст. 129); 3) участь народу у відправленні правосуддя (ч. 4 ст. 124; ч. 1 ст. 127); 4) колегіальний та одноособовий роз­гляд справи (ч. 2 ст. 129). Ці засади стосуються як організації судової влади, так і процесу відправлення правосуддя. Наведені конституційні положення набувають розвитку і деталізації в за­конодавстві про судоустрій і процесуальних законах, але не висту­пають предметом нашого дослідження.

Для позначення вихідних засад організації та діяльності судової влади в юридичній науці застосовуються терміни: «прин­цип судової влади» (Н. М. Чепурнова [450, с. 110], О. М. Толоч- ко [424, с. 137-138]), «принцип правосуддя» (В. М. Бібіло [41, с. 44-58], В. Є. Чиркін [453, с. 339]), «принцип організації та функціонування правосуддя» (В. О. Ржевський, Н. М. Чепурнова [357, с. 125-214]), «принцип судової діяльності» (О. С. Безнасюк, Х. У Рустамов [39, с. 37-71]), «принцип організації та діяльності судової влади» (І. Л. Петрухін [410, с. 241], О. Б. Абросимова [21, с. 25-39]), «принцип організації та діяльності суду» (В. В. Єр- шов [379, с. 19-57]), «принцип організації судової системи» (Ж.-Л. Бержель [40, с. 542], Н. В. Сібільова [253, с. 61]). Місце принципу доступності правосуддя в системі принципів права зумовлюється тим, що сфера його дії поширюється на організа­цію судової системи і на регламентацію судової процедури. Він є міжгалузевим, оскільки обов'язок його забезпечення з боку держави випливає з конституційного положення про судовий захист прав і свобод людини (ст. 55 КУ), а значить, поширюєть­ся він на всі види судочинства й елементи судової системи.

Застосування термінів «принцип організації судової систе­ми» або «принцип правосуддя» призведе до однобічного ви­вчення предмета цього дослідження. Оперування терміном «принцип судової влади» є досить привабливим, але слід мати на увазі, що влада є повноваженням, функцією [89, с. 45], правом, заснованою на законі можливістю відповідних органів викону­вати певні дії, а також саме їх виконання [416, с. 24]. Проте на­вряд чи можна вести мову про «принцип повноваження, функції» або «принцип можливості», що несумісно із самою сутністю феномену влади. Досить доречним є термін «принцип організа­ції та діяльності суду», утім суд є органом судової влади. Тому вважаємо, що найбільш вдалим є термін «принцип організації та діяльності судової влади», оскільки він відбиває інституційне оформлення і процедурну сутність структурно відокремленої частини (гілки) державної влади, яку являє собою влада судова. Можна навести позицію КС України, висловлену в рішенні у справі про незалежність суддів як складник їх статусу. У ньому КС України, розкриваючи природу незалежності суддів, застосо­вує термін «принцип організації та функціонування судів» (п. 1.1 резолютивної частини рішення) [368].

Додатковим аргументом на користь доцільності пропонова­ного нами терміна можна вважати положення багатьох законо­проектів, присвячених функціонуванню органів виконавчої вла­ди. Так, у Концепції реформування публічної адміністрації в Україні визначаються «засади організації й діяльності публічної адміністрації правових демократичних країн» [169], у проекті Закону «Про міністерства та інші центральні органи виконавчої влади» для позначення основних засад побудови та функціону­вання центральних органів виконавчої влади використано термін «принципи організації й діяльності центральних органів виконав­чої влади» [313]. Аналогічний термін застосовується в юридичних джерелах щодо органів державної влади (В. Є. Чиркін [454, c. 279], В. І. Малюга, О. Р. Михайленко [200, с. 49-98]).

«Доступність правосуддя» — найчастіш уживаний термін, поширений у російській і вітчизняній науковій юридичній літе­ратурі. Його можна зустріти в роботах таких правознавців, як В. М. Семенов [383], В. М. Сидоренко [389], І. А. Приходько [282], І. Є. Марочкін [203; 204], Н. В. Сібільова [392], О. М. Толочко [426], Ю. Битяк [42], Н. Ю. Сакара [378] та ін.

Деякі науковці (О. Б. Абросимова [19, c. 102-118], П. І. Шев­чук [459, c. 3], О. С. Безнасюк, Х. У Рустамов [39, c. 71]) вико­ристовують поняття «вільний доступ до правосуддя», яке є до­сить близьким до «доступність правосуддя», або «вільний і рів­ний доступ до суду» (Н. А. Петухов [250, с. 20-21]), «доступність суду» (В. С. Смородинський [400, c. 157]), «свобода доступу до суду» (В. Є. Чиркін [453, c. 339]). Семантичний аналіз слово­сполучень «свобода доступу», «вільний доступ», «доступність» дозволяє стверджувати, що ці терміни рівнозначні: слова «сво­бода» і «воля» — синоніми, «доступ» і «доступність» — спіль- нокореневі. Основна розбіжність у даному разі виявляється в невизначеності того, з яким явищем правової реальності ми маємо справу: йдеться про суд як уповноважений законом єдиний орган здійснення судової влади чи про правосуддя як специфіч­ну діяльність суду, порядок і завдання якої чітко врегульовані законом.

Розглянемо спочатку поняття «правосуддя». У радянський період воно використовувалося для охоплення двох процесуаль­них форм — цивільної і кримінальної, бо інших видів судочин­ства не було. Найтиповіше визначення цього поняття за тих часів знаходимо у В. М. Семенова, який трактує правосуддя як діяльність суду з вирішення й розгляду в процесуальному по­рядку кримінальних і цивільних справ та застосування на під­ставі закону державного примусу до правопорушників із метою комуністичного виховання, попередження правопорушень і за­хисту прав та інтересів громадян, соціалістичних організацій і радянської держави [384, c. 77].

Зміни, які мали місце з початку 1990-х рр., викликали ви­никнення й розвиток таких нових форм реалізації судової влади, як конституційна й адміністративна юстиція, судовий контроль. Брак єдиних підходів до визначення цих термінів дав поштовх широкій науковій дискусії щодо форм прояву судової влади, її функцій і способів реалізації. По суті, це теоретична полеміка, що відбиває термінологічні розбіжності в позначенні діяльності суду з розгляду різних за своєю природою справ.

Поглиблений аналіз сучасної наукової літератури дає під­стави стверджувати, що термін «правосуддя» вживається в таких основних значеннях, як-от: 1) судова влада. Так, В. С. Шевцов зазначає, що правосуддя — це найбільш значущий елемент су­дової влади, чим пояснюється найменування судових органів органами правосуддя [456, c. 180]; 2) форма реалізації судової влади. При цьому деякі правники стверджують, що правосуддя є єдиною формою її реалізації (В. О. Лазарева [185, c. 16]), інші наголошують на тому, що таких форм декілька, а правосуддя є однією з них (В. О. Ржевський, Н. М. Чепурнова [357, c. 96-98], С. А. Шейфер, В. А. Яблочков [462, c. 198], Ю. М. Грошевий [166, c. 238]). Така позиція узгоджується з положеннями п. 1 ст. 1 Закону «Про судоустрій України», де вказано, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формах цивільного, господарського, адміністративного, кримінального й конституцій­ного судочинства; 3) функція судової влади (І. Є. Марочкін [253, с. 37-39]); 4) метод реалізації судової влади (О. М. Толочко [424, с. 137-138]); 5) рішення судді в конкретній справі. Таке розуміння правосуддя поширене в основному на побутовому рівні.

Останнім часом актуальним також є вирішення питання стосовно того, чи є правосуддя судженням про право (С. С. Алек- сєєв [24, с. 50], В. С. Нерсесянц [223, с. 8], П. М. Рабінович [351, с. 4-6], Н. В. Сібільова [393, с. 186-189]), чи воно є по суті «за- коносуддям». Як справедливо зауважує Н. В. Сібільова, при пануванні легістського (позитивістського) розуміння природи права й невизнанні існування самостійної незалежної судової влади як однієї з державоутворюючих інституцій діяльність суду при розгляді справ і винесенні судового рішення може назива­тися правосуддям лише як данина поняттю, що має свою історію й на побутовому рівні є усталеним у свідомості людей. Якщо бути термінологічно точним, то зміст судової діяльності за таких умов є, так би мовити, законосуддям: суд лише застосовує закон [393, с. 186-189].

Нині панівним є лібертатно-юридичний підхід до праворо- зуміння, згідно з яким право не ототожнюється з нормою закону. Керуючись цим підходом, В. С. Нерсесянц визначає правосуддя як судження, засноване на справедливості, причому не тільки стосовно особливих спорів у суді, а й щодо всіх питань державно- організованої влади. Саме правосуддя з притаманним йому по­єднанням примусу (сили) і права, з його правозахисною функ­цією, правовою організацією та процедурами, незалежним ста­тусом, нейтральністю, об’єктивністю тощо виступає як первин­ний атом, прообраз, взірець і модель правової державності, правової форми організації та функціонування політичного життя [223, с. 8].

Аналогічну позицію займає і С. С. Алексєєв, який інтерпре­тує правосуддя як особливий вид державної діяльності, покли­каний постійно в нашому реальному життєвому бутті вирішува­ти різноманітні питання з позиції права. Правосуддя, на його думку, тому й виокремилося в ході історичного розвитку з інших видів державної діяльності, що воно за своєю організацією, складом, процесом тощо спеціально пристосовано, щоб досяга­лися істина і справедливість, забезпечувалися гарантії всіх осіб, які беруть участь у справі [24, с. 50]. П. М. Рабінович трактує правосуддя як владне судження спеціальних державних органів про право, а право (відповідно до європейського розуміння) — як об’єктивно зумовлені біологічними і соціальними чинниками конкретні та реальні можливості задоволення потреб (інтересів) людини й усього суспільства [351, с. 4]. Вважаємо, що за умов утвердження правової демократичної держави, ідеї верховенства права в Україні саме такий підхід є цілком прийнятним.

Отже, правосуддя — це діяльність органів судової влади з роз­гляду й вирішення юридично значущих справ у встановленому законом порядку. Суд, відправляючи правосуддя на засадах верхо­венства права, забезпечує захист гарантованих КУ й законами України прав і свобод людини та громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства й держави. Спе­цифіка діяльності судів полягає в тому, що застосування ними закону в розгляді конкретних справ здійснюється в окреслених законом процесуальних формах цивільного, господарського, ад­міністративного, кримінального й конституційного судочинства.

Таким чином, термін «доступність правосуддя» є найбільш уживаним, тому він має право на існування. Однак він відбиває в основному сам процес вирішення юридично значущих справ судом, тобто йдеться про процесуальний аспект доступності правосуддя — судової процедури. У даному разі неврахованими залишаються питання організаційного устрою системи судових органів, на що передусім спрямоване це дослідження.

Проведений аналіз юридичних джерел дає підстави ствер­джувати, що другим найчастіше вживаним терміном є «вільний доступ до суду». Беручи до уваги, що суд є єдиним органом із реалізації судової влади, розглянемо тепер термін «судова влада» стосовно предмета нашого дослідження. Це поняття було зако­нодавчо закріплене в Росії під час судової реформи 1864 р. Су­довими Уставами [431]. Відоме визначення судової влади, по­дане у зверненні до всіх судових установ Російської імперії Міністром юстиції Н. В. Муравйовим у 1866 р.: «Безпосереднє й виключне призначення судової влади полягає в охороні й не­порушності діючих законів, у збереженні як особистих, майно­вих прав кожного підлеглого окремо, так і суспільства в цілому, станів та установлень і в накладенні стягнень на порушників законів та урядових настанов. Судова влада, яка становить твер­дий фундамент державного устрою, повинна підтримувати по­вагу до верховної влади і встановленого нею устрою, без якого неможливий державний добробут» [414, с. 56].

За радянської епохи усунення з наукової термінології по­няття «судова влада» було зумовлене політико-ідеологічним підґрунтям. Перший крок у напрямку легалізації принципу по­ділу влади було зроблено 8 червня 1995 р. при підписанні Кон­ституційного Договору «Про основні засади організації та функ­ціонування державної влади і місцевого самоврядування в Укра­їні на період до прийняття нової Конституції України», за яким визнавалося, що державна влада в Україні будується на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Останню здійсню­ють лише суди (ст. 36) [317]. Відповідно до прийнятої нової КУ державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову (ст. 6).

У науковій юридичній літературі можна виокремити три основних підходи до визначення терміна «судова влада»: струк­турний, функціональний і змішаний. Згідно з першим, судова влада фактично зводиться до судової системи, визначається як система органів, створених відповідно до закону, які здійснюють свою діяльність у визначеній ним формі. Такий підхід до визна­чення судової влади у вузькому значенні цього поняття застосо­вував І. Я. Фойницький [437, с. 158]. У сучасних наукових працях таке його тлумачення дають російські правники Ю. А. Дмитрієв і Г. Г. Черемних [98, с. 48]. Якщо виходити саме з такого розу­міння судової влади, слід вести мову про доступ до суду як установи. А це дещо звужує предмет даного дослідження до питань організації судової системи, її територіальної наближе­ності, компетенції, простоти і зручності звернення, але при цьому невиправдано вилучаються питання оптимізації судової процедури з точки зору розумності строків, економічності, за­безпечення прав учасників процесу тощо.

Згідно з другим підходом (функціональним), судова влада є сукупністю повноважень суду з розгляду віднесених до його компетенції питань і реалізації цих повноважень у визначеній законом процесуальній формі (С. В. Познишев, В. П. Бож'єв [271, с. 87-89; 277, с. 33]). Оперування таким трактуванням судової влади, яке фактично зводиться до діяльності суду з розгляду справ, віднесених до його компетенції, зумовлює необхідність ретельно­го вивчення проблем доступності судової процедури.

Вважаємо оптимальним застосування визначення судової влади як виключного владного повноваження, що належить су­дам, з вирішення суспільних конфліктів правового характеру шляхом здійснення в спеціальній процесуальній формі право­суддя й винесення обов’язкових для виконання рішень (В. О. Ла­зарева [184, с. 32]). У такому разі будуть ураховані як організа­ційні, так і процесуальні аспекти діяльності суду. Цей підхід відомий як структурно-функціональний.

Зважаючи на те, що метою нашого дослідження є висвітлен­ня проблем доступності як з точки зору організаційного устрою суду, так і проблем її реалізації в різних видах судочинства, є до­цільним використання терміна «доступність судової влади», оскільки ним охоплюються всі аспекти організації та діяльності суду [242, с. 168-173].

Підсумовуючи викладене, можемо резюмувати, що доступ­ність правосуддя слід розглядати в тісному зв 'язку з таким філософсько-правовим поняттям, як справедливість. Доступ­ність і справедливість — це стандарти, що втілюють напра­цьований людством ідеальний образ судової влади. Прагнення до цього ідеалу має стати концептуальною основою організації та діяльності, а також подальшого реформування судової вла­ди. Доступність правосуддя необхідно віднести до інституцій- них принципів, які стосуються організації та діяльності судової влади в цілому. Вони відіграють роль системоутворюючих чин­ників, що виражають сутність і призначення останньої, слу­жать фундаментом, на якому ґрунтується устрій судової сис­теми і процес вирішення юридично значущих справ, що нале­жать до юрисдикції суду.

1.2.