Конституційні гарантії пра і свобод людини і громадянина в Україні та їх удосконалення
Вступ України до Ради Європи, прийняття Конституції України, ратифікація парламентом України «Конвенції про захист прав людини і основних свобод» 1950 р. є тими підвалинами, які охоплюють основні напрямами правової реформи в Україні спрямованої на утвердження і забезпечення, гарантування і захист основних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.
Визначенню конституційних гарантій прав і свобод людини і громадянина, на наш погляд, об’єктивно має передувати загальне їх розуміння.Гарантії прав і свобод людини і громадянина в юридичній доктри- нальних джерелах визначаються по-різному. На думку М. Малеіна, гарантії прав та свобод людини і громадянина — це умови, засоби, способи, які забезпечують здійснення у повному обсязі і всебічну охорону прав і свобод людини і громадянина. Поняття «гарантії» охоплює усю сукупність об’єктивних і суб’єктивних чинників, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод, на усунення можливих перешкод їх повного та належного здійснення[55]. М. Матузова, вважзає, що гарантії є соціально-політичне та юридичне явище, яке характеризує три моменти: 1) пізнавальний, який дозволяє розкрити предметні теоретичні знання про об’єкт їх впливу, отримати практичні знання про соціальну і правову політику держави; 2) ідеологічний, використовуваний політичною владою як засіб пропаганди демократичних ідей в середині країни та за її межами; 3) практичний, що визнається в якості інструментарія юриспруденції, передумови задоволення соціальних благ особи. Виходячи з цього, автори визначають гарантії як систему соціально-економічних, політичних, юридичних, організаційних передумов, засобів і способів, що створюють можливості особистості для здійснення своїх прав, свобод, інтересів. Ці ж автори під гарантіями розуміють систему соціально- економічних умов, засобів, способів для здійснення своїх прав, свобод, інтересів, що базуються на основних, вироблених людством принципах: гуманізмі, справедливості, законності, рівноправності, які є суттю гарантій.
Тобто за своєю суттю гарантії являють собою систему умов, що забезпечують задоволення інтересів людини. Їх основною функцією є виконання зобов’язань державою та іншими суб’єктами в сфері реалізації прав особистості. Змістом гарантій виступають загальнолюдські відносини, пов’язані з охороною і захистом прав людини, задоволенням майнових і немайнових інтересів громадян [56].Отже, можна зробити висновок, що гарантіями прав і свобод людини і громадянина, як загальне поняття є основні умови, способи і засоби за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права.
Необхідно зазначити, що крім загальних (загальносоціцальних і спеціально-юридичних) гарантій усіх прав, можна розглядати і гарантії кожного виду прав, свобод та обов’язків і навіть окремого права, свободи чи обов’язку, які мають свої особливості. На думку В. Чіркіна, в країнах ринкової економіки (в тому числі соціально орієнтованих) економічним і політичним гарантіям в конституційному праві приділяється мало уваги, акцент робиться на юридичні гарантії. В доктрині основною соціально-економічною гарантією прав громадян, в тому числі соціальних вважається приватна власність, що дає можливість людині незалежно здійснювати свої права, свободу вибору занять; існування соціальної держави; все більш масовий характер «середнього класу»[57]. Автори В. Корельський і В. Перевалов під соціально-правовими гарантіями розуміють заборони на розпал соціальної, расової, національної і релігійної дискримінації, загальнодоступність і безкоштовність основної загальної і професійної освіти[58]. Аналіз наукової думки щодо визначення гарантій конституційних прав та свобод людини і громадянина дає нам підстави під їх гарантіями розуміти сукупність способів і засобів забезпечення усіх прав, свобод і обов’язків, відповідних їх груп і конкретних можливостей щодо отримання певних соціальних благ, потреб і інтересів людини і громадянина в Україні.
Традиційно, гарантії прийнято розподіляти на загально-соціальні та юридичні.
Але в умовах правової держави всі гарантії слід визначати як правові, що поділяються на нормативно-правові та організаційно-правові гарантії. На думку М. Малеіна, юридичні гарантії — це норми права, які передбачають у своїй сукупності правовий механізм, покликаний сприяти реалізації діючих законів[59]. М. Баймуратов вважає, що юридичні гарантії охоплюють всі правові засоби, які забезпечують здійснення і охорону прав і свобод людини і громадянина. До них відноситься, перш за все, конституційне закріплення загальних гарантій прав і свобод та обов’язків людини і громадянина, а також конкретних гарантій кожної групи прав і кожного окремого конституційного права і свобод[60]. Отже, в результаті проведеного аналізу ми прийшли до висновку, що юридичні гарантії — це передбачені Конституцією і законами України організаційно-правові і нормативно-правові умови, способи і засоби здійснення конституційних прав, свобод та обов’язків людини і громадянина.Пріоритетним видом юридичних гарантій є нормативно-правові гарантії, під якими слід розуміти систему норм по реалізації прав та свобод людини і громадянина, тобто норм, що передбачають юридичну відповідальність, юридичні обов’язки, процесуальні норми [61]. Нормативно- правовими гарантій є конституційні норми-принципи, зокрема, ті, які забезпечують права і свободи людини і громадянина щодо реалізації усіх інших прав і свобод. (ст. 55—64 Конституції України). Сьогодні існують різні позиції щодо названої групи можливостей чи умов, способів і засобів. Наприклад, А. Хальота вважає, що їх можна розглядати як особисте право-гарантію. На його думку, група особистих прав-гарантій має якості спільності та цілісності. Призначення кожного окремого особистого права аналізованої підсистеми полягає в можливості людини та громадянина самостійно вибирати варіант своєї поведінки і використовувати чи не використовувати його для створення певних умов, засобів і способів реалізації інших груп чи окремого конституційного права, в різних аспектах забезпечити собі блага особистої свободи.
Всі вони лежить в основі системи особистих прав-гарантій, а кожне окремо взяте право безпосередньо пов’язане з іншим [62]. До названого різновиду конституційних можливостей, умов, способів та засобів він відносить такі: а) захист передбачених законом можливостей людини і громадянина в суді, в Уповноваженого Верховної Ради України з правАКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ КОНСТИТУЦІЙНОГО ПРАВА УКРАЇНИ людини, в міжнародних судах чи відповідних міжнародних організаціях (ст. 55); б) відшкодування матеріальних та моральних збитків, що заподіяні державними органами, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами (ст. 56); в) знання своїх прав і обов’язків (ст. 57); г) на правову допомогу (ст. 59); д) не виконувати явно злочинні накази чи розпорядження (ст. 60); е) індивідуальну юридичну відповідальність і тільки за провину один раз (ст. 61); є) відповідальність тільки за діяння, що вчинені в часі і просторі дії нормативно-правового акту (ст. 58); ж) не нести відповідальность за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім’ї, чи близьких родичів, коло яких визначене законом (ст. 63); з) користуванняя засудженим всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду (ст. 59) тощо.
Конституційні гарантії в Україні пов’язані із закріпленням у її Конституції основних принципів правосуддя, що є найбільш справедливою зброєю для вирішення різних справ, сутністю яких є спір про право. Згідно з ч. 1, ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Це означає, що будь-які порушення прав людини з боку кого б не було можуть і повинні бути розглянуті в судовому порядку. В залежності від характеру правопорушення судочинство може здійснюватись у конституційному, кримінальному, цивільному, господарському та адміністративному порядку. І в кожному конкретному випадку у разі порушення прав людини судові органи виносять рішення по відновленню порушених прав і свобод, по негайному припиненню порушень прав людини, по встановленню необхідних умов для вільного здійснення своїх прав і свобод людиною.
Демократичні засади діяльності судів дають можливість людині вважати сам судовий процес і результат його законним, вірним і обгрунтованим. Конституція України (ч. 2 ст. 55) надає право кожному звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Право це може бути використане кожним (громадянином України, іноземцем, особою без громадянства або особами, які діють в їхніх інтересах). Воно реалізується всіма суб’єктами у формі письмового звернення, що надсилається до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини протягом року після виявлення порушення прав і свобод людини і гро-мадянина [63]. Конституція України (ч. 4, ст. 55) закріпила положення про те, що кожна людина після використання всіх національних засобів правового захисту має право на звернення за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ ви відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Це право у громадян України виникає після використання ними права на звернення за захистом своїх прав і свобод до посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які зобов’язані розглянути ці звернення і дати обгрунтовану відповідь на них у встановлений законом строк, та після того, як громадяни України, особи без громадянства та іноземці, що перебувають в Україні на законних підставах, використали право на оскарження в судді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Стаття 55, ч. 5 Конституції України закріплює, що кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Стаття 56 Конституції України передбачає те, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Ця норма закріплює принцип майнової відповідальності, спрямована на захист громадян, які потерпіли від свавілля органів державної влади, місцевого самоврядування або їх співробітників під час здійснення ними управлінських повноважень. Окрім майнової шкоди заподіяної людині, вона може вимагати відшкодування моральної шкоди, що була також завдана незаконними діями чи бездіяльністю органів держави є принцип верховенства загальнолюдських цінностей, соціальна цінність самої людини та її гідність. Право на знання кожним своїх прав і обов’язків, закріплене Конституцією України (ст 57) є важливою демократичною гарантією захисту прав і свобод людини в Україні. Змістом цієї норми є те, що держава зобов’язана за допомогою існуючих засобів інформації доводити до відома всіх, кого стосуються ті чи інші правові приписи, про їх зміст, що говорить про те, що ніхто не зможе виправдовувати свою поведінку незнанням закону чи будь-якого іншого нормативно-правового акту. Проголошений статтею 58 можливість і умова є загальновизнаною у демократичній світовій правовій практиці, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти зворотної сили не мають. Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення. Стаття 59 Конституції України закріплює право (і умови) на правову допомогу. Це право гарантується державою, яка спрямовує на його реалізацію правоохоронну систему країни (включаючи і адвокатуру), діючи тим самим відповідно до міжнародно — правових вимог, зокрема, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Позитивне значення має можливість і умова, проголошена ст. 60 Основного Закону, згідно з яким ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. У випадку, коли віддані розпорядження чи накази суперечать діючому законодавству, вони мають бути негайно приведені у відповідність до останнього або відмінені особою, що їх віддала, чи вищестоящою посадовою особою. Це положення стосується і тих правових актів, дія яких спрямована на вчинення злочину. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу в залежності від характеру скоєного правопорушення та його наслідків винна особа може бути притягнута до того чи іншого виду юридичної відповідальності. Можливістю людини і гарантом правосуддя є положення про те, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (ст. 61). Суть цього права полягає в тому, що коли людина вже була засуджена за якийсь певний злочин, вона не може бути знову засуджена за цей же злочин у тому випадку, коли суд виніс вирок у цій справі або закрив її. Провадження у даній справі може розпочатися знову в тому випадку, коли вирок чи рішення суду буде скасовано в порядку судового нагляду. Наступною можливістю і умовою правосуддя є презумпція невинуватості (ст. 62), сутність якої полягає в тому, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. У разі скасування вироку суду, як неправосудного, держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням. Суттєвою і принципово новою конституційною можливістю і гарантією прав та свобод людини і громадянина в Україні є право особи відмовитись давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом (ч. 1, ст. 63). Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист (ч. 2, ст. 63). Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, що визначені законом і встановлені вироком суду (ч. 3, ст. 63). Згідно статей 334, 335, 344 КПК України засудженим визнається особа, щодо якої винесено обвинувальний вирок. «Засуджений — зазначено у статті 63 Конституції України — користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду» [64]. Кількість обмежень прав людини і громадянина залежить передусім від міри покарання, до якої засуджено особу. Якщо особу засуджено до штрафу або до позбавлення права займати певні посади чи займатися певною діяльністю, то вона має заплатити штраф чи не займати протягом встановленого терміну судом певні посади (займатися певною діяльністю). Обмеження її прав мінімальні, а вже через рік після засудження вона визнається такою, що не має судимості. Якщо ж особу засуджено до позбавлення волі, то вона тимчасово обмежується в праві на свободу, у вільному пересуванні територією України, в праві на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, на невтручання в її особисте життя, на участь в управлінні державними справами та ін. Обмеження прав людини і громадянина повинні бути встановлені вироком суду, але це не означає, що суд зобов’язаний перераховувати у вироку всі встановлені законодавством України права і свободи людини і громадянина, користування якими засудженим обмежується. Осіб, засуджених до таких видів покарань, як штраф, конфіскація майна, а також позбавлення державних нагород, стосуються обмеження щодо права власності. Якщо особи позбавляються військових спеціальних звань, рангів, чинів або кваліфікаційних класів, вони позбавляються й відповідних переваг, які їм надавалися у зв’язку з присвоєнням цих звань, чинів або класів, а також (тимчасово) права доступу до державної служби тощо. Зрозуміло й те, що існують конституційні права в реалізації якими особа може бути обмежена (ст. 64). Такі обмеження можуть мати місце, наприклад, в умовах надзвичайного чи воєнного стану із зазначенням певного терміну обмеження (ч. 2 ст. 64). Однак є права які не можуть бути обмежені ні за яких підстав (право не бути позбавленим громадянства, право на повагу до гідності, на свободу думки і слова, на свободу світогляду і віросповідання тощо). Оскільки такі обмеження прав передбачені Конституцією України як виняток, їх коло має бути вичерпно визначене законом.Отже, конституційні гарантії включають в себе, насамперед, нор- ми-умови Конституції та законів України, що містять в собі можливості, умови, способи та засоби і є гарантіями забезпечення реалізації Конституційних прав і свобод. До нормативно-правових гарантій відносяться також юридичні обов’язки та юридичну відповідальність. Розрізняють перспективну і ретроспективну юридичну відповідальність. Ретроспективна юридична відповідальність є основою гарантування, забезпечення реалізації та захисту прав і свобод людини і громадянина та передбачає за їх порушення вид і міру стягнення чи покарання у формі конституційної, кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності. Конституційно-правова відповідальність є новим інститутом конституційного права України, що наступає за конституційне правопорушення. Зміст її полягає у відповідальності суб’єктів конституційного правопорушення за порушення прав та свобод людини і громадянина в Україні. Кримінальна відповідальність наступає за скоєння злочинів і передбачає найбільш жорсткі заходи (втрату фізичної свободи, вислання, виправні роботи без втрати свободи і т.д.), вона застосовується тільки у судовому порядку. Адміністративна відповідальність накладається за адміністративні правопорушення і передбачає штрафи, втрати спеціальних прав (наприклад, прав автоводія), попередження і т. д. Застосовується цей вид відповідальності органами державного управління до осіб, які не підпорядковані їм по службі. Цивільно-правова відповідальність має місце за порушення обов’язків, що зазначені в договорах, інших умовах, а також у випадку вчинення шкоди здоров’ю чи майну особи) відшкодування майнових втрат, відміна незаконних умов, штрафи та інші заходи). Питання про притягнення суб’єкта до цивільної відповідальності вирішується у судовому порядку. Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ інших організацій дисциплінарних стягнень в наслідок: а) порушення правил внутрішнього розпорядку; б) в порядку підлеглості; в) у відповідності з дисциплінарними статутами і положеннями. До заходів дисциплінарної відповідальності відносяться: зауваження, попередження, догана, переведення на іншу роботу. Підставами притягнення до юридичної відповідальності є факт здійснення соціально небезпечного вчинку (правопорушення), наявність норм права, що закріплюють склад правопорушення та встановлюють відповідну санкцію і інндивідуально-правового ауту застосування норми в якому деталізуються права і обов’язки конкретних суб’єктів правовідносин щодо юридичної відповідальності за конкретний вид правопорушення.
10.8.