«Доктринальні конституції» університетських професорів-юристів
ЩО Ж СТОСУЄТЬСЯ «старих» університетських юридичних факультетів, то й тут попри всі незгоди воєнного часу «перерви» у розвитку правової науки й освіти не було1. Але, керуючись чинним і у 1917 — 1918 рр.
університетським статутом 1884 р.[86] [87], Київський, Харківський, Новоросійський університети, у тому чисти їх юридичні факультети, певною мірою стали зосередженням реакційної професури роялістського спрямування, яка (звичайно, не в повному складі) перебувала у тенетах уявного монархічного квазіконституціона- лізму, а то й свято дотримувалась гасел Союзу російського народу, ігнорувала українську мову викладання, перевантажувала навчальний курс другорядними предметами тощо. 26 липня 1917 р. Рада Університету св. Володимира виступила з протестом «проти насильницької українізації Півдня Росії»[88]. Найодіозніші особи з-поміж правознавців очолювали не тільки юридичні кафедри й факультети, а й університети[89]. Але названі професо- ри-юристи й чимало інших викладачів з різних позицій покладали надії і сподівання на радикальні зміни у житті. Так, 10 грудня 1917 р. Рада професорів Новоросійського університету ухвалила на своїх зборах звернення про підтримку УЦР у Києві. Та 23 серпня 1919 р. та ж сама рада обрала почесним доктором наук А.Денікіна, а незабаром багато її членів увійшли до радянської Ради комісарів вузів і очолювали губнаросвіту. Така ж суперечлива картина спостерігалась і в інших університетах.У Києві здобув навіть у цей складний період ступінь магістра і звання доцента кафедри цивільного права і процесу та опублікував змістовну роботу «Право на існування» (1920) молодий цивіліст В.Бошко (1885 — 1949). Надзвичайно плідно працювала тут у ці тяжкі роки О.Гальперіна-Гінзбург (1886 — 1922) — «робітниця наукового правознавства» (вислів Б.Мір- кіна-Гецевича), письменниця, що здобула юридичну освіту в Парижі.
За радянських часів її ім'я було забуто і майже не згадувалось. А тим часом змістовні наукові статті і книги Галь- періної-Гінзбург збагатили концептуальну скарбницю вітчизняної юриспруденції. Вони були присвячені питанням «демократичного правознавства», європейського конституціоналізму, проблемам обмеження держави правом, надання народній демократії «стабільності міжнародного права», «правовій свідомості держави», «забезпеченості правом усіх положень демократії», правовим проблемам війни, правовим аспектам російської революції тощо. Гальперіна-Гінзбург почала друкувати такі роботи з 1909 р., тобто з 23-річного віку1. Видавала вона змістовні праці у Києві і в умовах 1918 — 1919 рр. без використання будь-яких архівних матеріалів і за повної відсутності найновішої європейської літератури[90] [91]. Свій внесок у зміцнення авторитету суду зробив професор кафедри цивільного права і судочинства, декан юридичного факультету Київського університету у 1919 р. В.Карпека (Карпеко, 1880 — 1941).Правознавець Б.Міркін-Гецевич (Борис Мірський) аналогічні проблеми (разом з правовими питаннями Брестського миру) досліджував у підготовлених ним у 1918 р. брошурах «Визвольні війни і французька революція», «Зовнішня політика революції та республіка», статтях, надрукованих у київській газеті «Наш путь», яку він редагував, та журналі «Право и жизнь».
Безпосереднє відношення до концептуального наповнення доктрин конституціоналізму розглядуваного періоду мали П.Бо- гаєвський, який у 1917 — 1918 рр. працював пліч-о-пліч з О.Ей- хельманом, а також відомий уже по викладацькій роботі на кафедрі державного права Пермського, Петербурзького і Томського університетів професор О.Г'оровцев (1878 — 1933). У 1920 р. він блискуче читав лекції з курсу міжнародного права на правовому відділенні Київського інституту народного господарства. Його внесок у правознавчу теорію міститься у роботах «Нові думки про народне представництво» (1919), «Про вирівнювання опосередкованих податків» (1920), «Курс міждержавного (міжнародного) права.
Вступ та загальна частина» (1920) та ін. Уже одні назви цих праць свідчать про надзвичайно широкий спектр наукових пошуків О.Горовцева. Особливий інтерес викликає акцентування вченого на необхідності «самообмеження держави у здійсненні нею свободи, повновластя та самодовлєємості», на заміні у визначенні сутності права поняття «сукупність норм» на «категорію норм» з тим, щоб відокремити розуміння видів права щодо «роду права і правових норм взагалі», на поділ права на міждержавне (міжнародне) та міжіндивідуальне (цивільне) тощо.На жаль, назавжди, мабуть, загублено переданий у 1919 р. Горовцевим до друку рукопис книги під досить цікавою назвою «Взаємність у праві. Про матеріалістичний ідеалізм». Слід відзначити і певний внесок у поширення правових знань загалом і збагачення вітчизняної скарбниці конституціоналізму зокрема відомий уже тоді фахівцями Київського юридичного інституту (В.Бошко, О.Бутовський, М.Василенко, К.Воблий, Я.Гольденвейзер, Є.Кельман1, Б.Кістяківський, П.Кованько[92] [93], А.Кристер[94], В.Мазор, М.Мітіліно, М.Паше-Озерський, В.Си- найський, Є.Спекторський, П.Смирнов, М.Товстоліс, О.Щербак та ін). У рідному Харкові відновили плідну діяльність протягом розглядуваного періоду фахівець з адміністративного права професор О.Євтихієв (1879 — 1935), майбутній академік ВУАН уже згаданий В.Гордон (1871 — 1926), відомий спеціаліст з міжнародного права В.Ястржембський (1866 — ?), видатний судовий медик і криміналіст М.Бокаріус (1869 — 1931), визнані фахівці з цивільного і кримінального права і процесу В.Сливицький, О.Кисельов, Б.Попов, А.Ратнер, С.Сабінін, В.Серебровський, В.Трахтеров1, М.Гродзинський, С.Вільнянський та ін. Усі вони працювали на юридичному факультеті Харківського університету, азі вересня 1920 р. почали викладати на правовому відділенні Інституту народного господарства. Звернемо увагу: першим ректором цього інституту став спеціаліст з фінансового права П.Фомін, проректором — випускник юридичного факультету 1916 р., магістр з історії та догми римського права В. Усі названі харківські фахівці зробили свій внесок у збагачення концептуальної скарбниці вітчизняної юриспруденції. Але безпосередній доробок у теоретичні засади конституціоналізму природно створювався спеціалістами з державного, міжнародного, адміністративного права, істориками і теоретиками правознавства. їх у Харкові й у період революційного конституціоналізму представляли колишні університетські професори. Продовжував тут плідну діяльність у напрямі пошуків шляхів творення конституційної, правової держави М.Палієнко. Став приват-доцентом гцойно народженого правового відділення Інституту народного господарства О.О.Алексєєв, уже відомий своїми написаними раніше працями; які можна вважати важливою складовою вітчизняної доктрини конституціоналізму[95] [96]. Незважаючи на те що вчений не визнавав його стрижневої основи, тобто поділу влади, навіть у рамках єдності останньої він доводив необхідність суворого дотримання кожним державним органом положень конституції та інших законів. "Усі правовстановлюючі інституції, на його думку, пов'язані правом, принципом його верховенства. Це стосується не тільки виконавчих і судових структур, які, залишаючись самостійними у сфері своєї компетенції, діють виключно у межах конституції, а й законодавчого органу, що перебуває на верху єдиної державної влади. Серед нової генерації харківських фахівців з адміністративного права вже у розглядуваний період почав виділятись В.Кобалевський, сходознавців — А.Гюн- тер, істориків — В.Корецький, спеціалістів порівняльного права —■ Б.Попов, С.Сабінін та ін. Що ж стосується Півдня України, то лише завдяки Лютневій революції зміг повернутись до Новоросійського університету вигнаний звідти ще у 1907 р. доктор цивільного права Є.Васьковський (1866 — 1942): і не тільки повернутись, а й очолити юридичний факультет та перевидати тут у 1917 р. свій популярний підручник з цивільного права. Значну увагу проблемам адміністративної юстиції приділяв на лекціях і семінарах О.Мулюкін (1873 — після 1922). Деякий час очолював юридичний факультет університету у 1917 — 1919 рр. (до від'їзду за кордон) один із провідних вітчизняних теоретиків правової держави і народного суверенітету В.Рен- ненкампф (1862 — 1925). Саме у дні повалення самодержавства на посаду ординарного професора був обраний Е. Неми- ровський (1874 — після 1929). У 1920 р. цей відомий фахівець з кримінального права та судочинства (і у 1917 видав у Одесі фундаментальну працю «Основні засади кримінального права») став деканом юридичного факультету університету, на якому навчались вже близько тисячі студентів. На період 1917 — 1920 рр. припадає чергова хвиля розквіту досліджень із історії українського права, що значно стимулювало бурхливі державотворчі процеси і збагачувало концептуальну скарбницю платформи революційного конституціоналізму. Ними займались як ветерани (О.Левицький, М.Довнар-За- польський, М.Василенко, О.(Й.) Малиновський, Г.Демченко, М.Максимейко та ін.), так і нова генерація істориків-право- знавців. У Києві цю справу продовжували А.Яковлів (1872 — 1955), О.Грушевський (1877 — 1943), Р.Лащенко (1878 — 1929), у Одесі — М.Слабченко (1882 — 1952), О.Шпаков (1868 — 1927), у Львові — М.Чубатий (1889 — 1975), у Харкові — В.Корецький (1890 — 1984), який уже у 1920 р. став професором і заступником декана правового факультету Інституту народного господарства. Одержавши освіту в Київській духовній семінарії і на юридичному факультеті Дерптського університету, А.Яковлів зустрів Лютневу революцію на посаді юрисконсульта Київської міської управи. Саме тут, маючи доступ до архівів, він розпочав плідну наукову діяльність, яка, з одного боку, зробила його ім'я широко відомим в емігрантських колах у майбутньому, а з іншого — стала вагомим внеском до скарбниці знань про історію власне українського права, української державності. Особливу увагу вчений приділяв складному періоду, пов'язаному з відносинами України й Росії після укладення Переяславського договору 1654 р. Наукові дослідження А.Яковлів у 1917 -— 1920 рр. поєднував з викладацькою роботою в Київському комерційному' інституті, Київському народному університеті, з організацією Товариства українських адвокатів, Українського правничого товариства, з керівництвом канцелярією УЦР, де через його руки проходили всі найважливіші законопроекти, з дипломатичною роботою, тобто захистом інтересів України в Австро-Угорщині, Голландії, Бельгії та інших державах. Приват-доцент Київського університету у 1917 р. О.Гру- шевський теж не був новачком у науці. Після закінчення істо- рико-філологічного та юридичного факультетів у Києві він збагачував знання в Австрії та Німеччині, викладав у Новоросійському університеті, звідки мусив був звільнитися під тиском російських шовіністичних кіл за читання лекцій українською мовою. Саме у 1918 р. О.Грушевський під час викладання в Українському державному університеті підготував змістовну працю «Міста Великого князівства Литовського», яка виявилась суттєвим внеском до науки історії держави і права України. Водночас з грудня 1918 р. О.Грушевський виступав як фундатор і один із керівників правничої секції УНТ, як науковий консультант розробників законопроектів із найскладніших і найважливіших для України правових питань — стосовно земельних відносин, податкового, митного законодавства, тобто з проблем, історію яких він вивчав і узагальнював як науковець. Вихованець юридичного факультету Київського університету Р.Лащенко збагачував скарбницю українського конституціоналізму і парламентаризму періоду 1917 — 1920 рр. і як фундатор (разом з філософом-правознавцем М.Чубатим) чи не найперших у вітчизняній юриспруденції систематизованих у єдиний курс узагальнень історії українського права, читаю- чи лекції у Київському народному університеті1, і як практик, очолюючи Перший департамент Київського апеляційного суду, обраного Центральною Радою, а згодом — член Верховної слідчої комісії Директорії. Навесні 1918 р. повернувся після демобілізації й навчання у Військово-юридичній академії в Петрограді до рідної Одеси фронтовик-капітан, керівник полкової української ради, випускник 1910 р. юридичного факультету Новоросійського університету, професорський стипендіат 1911 — 1912 рр. Сор- бонни соціал-демократ М.Слабченко — майбутній автор 12 фундаментальних монографій, п'яти підручників, майже 200 інших праць. Перші з таких монографій — «Малоруський полк в адміністративному відношенні. Історико- юридичний нарис», «Покарання у праві Малоросії XVII — XVIII ст.» та «Досліди з історії права Малоросії XVII та XVIII ст.» учений опублікував ще у 1909 — 1911 р., а дві наступні — саме у розглядуваний період[100] [101]. Завдяки цим працям та численним гострим публікаціям у пресі М.Слабченко швидко стає визнаним вченим, обирається доцентом обох нових українських університетів (у Києві та Кам'янець-Подільському), отримує пропозиції зайняти високі державні посади в уряді Директорії, секретаріаті УСДРП, в УАН, але залишається працювати в Одесі. Внесок М. Слабченка в «доктринальну конституцію» 1917 — 1920 рр. полягає в його аргументованих і переконливих теоретичних формулюваннях засад демократії, народного суверенітету, республіканізму, конституціоналізму, необхідності національно-державного відродження України. Вчений подає еволюцію українського право- і державотворення порівняно з аналогічними процесами в Європі, глибоко аналізує правові інститути, юридичні основи суспільства крізь призму економічних відносин, «особливості в судах і процедурі» козацтва, досить різко, але аргументовано критикує і більшовиків за «невиправдані соціалістичні експерименти», «роз'єднання людності», нищення української національної ідеї, і «марно- цвенькаючу» Центральну Раду та її лідера М.Грушевського — за надмірну м'якодушність і сентиментальність, і П.Скоропадського — за прагнення «повернути на Україну царську владу», і А.Денікіна — за «ура-патріотизм» та політичний терор, і інтервентів тощо. Витоки української державності і українського права М.Слабченко вбачав не в Київській Русі чи Литовсько-Руському князівстві, а саме у козацтві, Гетьманщині. Досить важливими для розвитку вітчизняного конституціоналізму є акцентування вченого на своєрідності, оригінальності, неповторності правових традицій України, на запобігання повторення сюзеренітету-васалітету 1654 р., на перевагах демократизму над абсолютизмом, на несприйнятті українським менталітетом «цінностей» поліцейської держави, його прагненні до волі, свободи, рівності, колективізму, соборності, соціальної справедливості, братерства, гуманізму, альтруїзму тощо. З остаточним установленням радянської влади в Одесі у 1920 р. М.Слабченко отримав посаду приват-доцента на кафедрі російської історії і вдавав з себе абсолютно аполітичну особистість. Таку позицію можна зрозуміти і певною мірою виправдати, зважаючи на те, що лише в Одесі Комісаріатом навчальних закладів (Губнар освітою) одразу було звільнено з посад 76 професорів і викладачів університету[102]. Радянська влада, вважаючи університети «консервативним пережитком самодержавства», нездатними «вирішити проблеми освіти робітників і селян», спочатку спробувала їх «революціонізувати» шляхом введення посад комісарів університетів, заміни рад професорів, вчених рад на «ревстудради», а згодом (вже до кінця розглядуваного періоду) зовсім їх скасувала. Університетські факультети реорганізувались в інститути. На юридичних факультетах було заборонено читати «буржуазні» курси історії і догм римського права, адміністративно-політичного права та інші, а самі факультети перетворилися на правові відділення комерційних інститутів, інститутів народної освіти чи інститутів народного господарства. Не мала успіху і спроба реорганізації (грудень 1919 р.) Київського юридичного інституту в Міжнародний інститут соціології та права, і він теж припинив існування (червень 1920 р.). 2.4.