Конституційно-правові моделі народного представництва

Питання належного забезпечення конституційно-правових основ форми державного правління були актуальними для України на всіх етапах її суверенного розвитку, свідченням чого є, зокрема, постій­ні процеси конституційного реформування.

Словацький учений П. Кресак визначає форму правління («фор­му уряду») в широкому і вузькому значеннях. Відповідно у першому значенні вказаного терміна форма правління означає залучення на­селення до державної влади (політичний режим держави), характе­ризує склад, спосіб утворення та взаємовідносини між парламентом, урядом і главою держави. У вузькому значенні модель влади ототож­нюється з формою правління, означаючи організацію взаємовідно­син між парламентом, урядом і главою держави та спосіб їх утворен­ня [448, с. 130-131].

Російські вчені М. Баглай та В. Туманов зміст поняття «форма правління» вбачають у порядку формування й сутності взаємовідно­син між главою держави, парламентом і урядом, коли останні діють у межах збалансованої системи законодавчої та виконавчої влади з чітко виписаними межами компетенції глави держави [16, с. 488].

Термін «форма правління» є усталеним у світовій конституційній практиці як відповідне поняття та принцип, що слугує процесові роз­поділу повноважень та взаємодії гілок влади. Першість щодо запрова­дження зазначеного терміна належить законодавцям Швеції, де його було вперше вжито на офіційному рівні: 1772 р.

У цілому теоретико-правова проблематика форми правління ви­світлена у працях вітчизняних учених-правознавців, політологів, зокрема В. Бабкіна, С. Бостана, І. Варзара, Ю. Волошина, А. Георгі- ци, Ж. Дзейко, О. Зайчука, М. Козюбри, А. Колодія, В. Копєйчикова, О. Копиленка, О. Манько, Р. Мартинюка, А. Мацюка, М. Михальчен- ка, М. Недюхи, Н. Нижник, Н. Онищенко, В. Погорілка, А. Портнова, Д. Притики, В. Протасової, П. Рабіновича, А. Селіванова, В. Селіва- нова, С. Серьогіної, В. Сіренка, М. Ставнійчук, Ю. Тодики, Ю. Фриць- кого, М. Цвіка, В. Шаповала, Ю. Шемшученка, О. Ярмиша та ін. Над зазначеною проблематикою плідно працюють також зарубіжні вче­ні М. Баглай, П. Баренбойм, І. Гомеров, Е. Григоніс, Р. Дарендорф, М. Дюверже, Л. Ентін, Х. Дж. Лінц, М. Марченко, А. Мішин, Ф. Моро, В. Нгуен, В. Нерсесянц, Ю. Тихомиров, В. Четвернін, В. Чиркін та ін.

Основними формами державного правління прийнято вважати, як відомо, монархію та республіку; остання поділяється на прези­дентську, парламентську та змішану. До головних правових ознак президентської форми державного правління можна віднести: а) пряме обрання громадянами за результатами всенародних вибо­рів глави держави як глави виконавчої влади, гаранта конституції, посадової особи, що формує уряд; б) право відкладального вето пре­зидента на законопроекти парламенту; в) сумісність депутатського мандата з членством в уряді; г) відсутність інституту відповідаль­ності уряду перед парламентом; д) наявність системи стримувань і противаг у функціонуванні гілок влади, розмежування останньої на законодавчу, виконавчу та судову; е) унеможливлення розпуску парламенту президентом.

Президентська республіка є різновидом республіканської форми правління, який характеризується тим, що обраний на загальних ви­борах президент юридично і фактично є главою держави і главою ви­конавчої влади [349].

Парламентську форму державного правління характеризують, як відомо, такі основні ознаки: а) визначальна роль партії чи коаліції, що перемогла на виборах до парламенту та сформувала парламент­ську більшість в частині, передусім, формування уряду; б) Кабінет Міністрів як центр прийняття політичних рішень є виконавчою гіл­кою влади, формується парламентом за участю глави держави; в) по­сади голови уряду, його члена є сумісними з депутатським мандатом; г) уряд відповідальний лише перед парламентом; д) президент обира­ється парламентом або спеціальним органом, що створений на його основі; ж) відсутні чіткі законодавчо визначені критерії розмежуван­ня влади. Сутність парламентської республіки полягає, як стверджує російський дослідник К. Соколов, в тому, що діяльність глави держа­ви обумовлена вказівками парламенту [362].

Парламентська форма правління, наголошує М. Орзіх, є ефектив­ною за умови виконання трьох обов'язкових умов: а) завершеності побудови системи влади в центрі і на місцях; б) завершеності консти­туційного реформування; в) неухильного дотримання чинної Кон­ституції України, визнання її верховенства [292, с. 150].

При цьому перевага парламентської системи вбачається в тому, як справедливо підкреслює А. Георгіца, що вона забезпечує досить тіс­ний зв'язок з принципом народного представництва [58, с. 259].

Натомість висловлюються й інші думки. Так, А. Колодій ствер­джує, що модель державного правління з парламентським типом вла­дування (суто парламентська і парламентсько-президентська) мало підходять для України як з політичних, так і історико-культурних чинників [148]. Хоча, наголошуючи, що за доби незалежного існу­вання України було випробувано практично всі форми державного правління, маємо підкреслити: будь-які оціночні судження є досить умовні.

Так, скажімо, змішана форма державного правління, будучи своє­рідним поєднанням двох вищезазначених, може бути охарактеризова­на такими політико-правовими ознаками: а) уряд формується спільно президентом та парламентом і є відповідальним як перед главою дер­жави, так і перед вищим законодавчим органом країни; б) дуалізм ви­конавчої влади; в) президент обирається шляхом загальних і прямих виборів та є арбітром і (або) гарантом Конституції; г) застосування інституту контрасигнування обмежене; д) передбачено схвалення про­грами дій уряду в парламенті, що означає надання йому вотуму довіри.

Термін «змішана форма правління» (чи напівпрезидентська - франц. semi-presidentiel) досі не є чітко визначеним, попри ґрунтовні академічні розвідки М. Дюверже, який вважає, що напівпрезидент- ське (змішане) правління характеризується обранням через пря­мі загальні вибори глави держави, який має повноваження більші, ніж за умов парламентської форми правління. Хоча уряд на чолі з прем'єр-міністром може бути відправлений у відставку за результа­тами парламентського голосування [443].

Змішана форма правління, будучи поєднанням характерних ознак президентської та парламентської республіки, спроможна, на думку вчених, забезпечити необхідний баланс повноважень органів дер­жавної влади, що, як правило, позитивно позначається на процесі 'їх функціонування і відповідно має розглядатись як досить варіативна, принаймні порівняно з іншими типами політико-правового владу­вання [83, с. 526].

Водночас мають місце інтерпретації сутності вищезазначеної фор­ми правління як тимчасового компромісу гілок влади, оскільки не­минучою є подальша еволюція республіканського устрою - у бік іс­тотного посилення повноважень парламенту й уряду або президента країни. Деякі вчені взагалі не визнають змішані форми правління за самостійні [270, с. 246-250; 281, с. 111-112; 368, с. 65].

Зазначене не може не позначатися не лише на критеріях віднесен­ня, а й на типології тієї чи іншої держави за формою (типом) прав­ління.

Однак змішана форма правління за будь-яких умов має розгляда­тись як самостійний і самодостатній спосіб владування, витоками та сутнісною основою якого є народовладдя.

Як свідчить досвід українського парламентаризму, найефективніше функціонування змішаної форми правління має місце за умов, коли і президент, і більшість депутатів парламенту репрезентують одну полі­тичну силу чи коаліцію. Хоча, як наголошує А. Кулябін, важливо вра­ховувати, що будь-яка форма державного правління є історично та со­ціально обумовленою, і в своїй сутності має зводитися до класичного варіанту, в основі якого - монархія чи республіка. Тому говорити про переваги тієї чи іншої форми не зовсім коректно: ефективність форми правління забезпечується мірою оптимальності поєднання класики з її модерном, змінами відповідно до особливостей соціально-політич­ної ситуації в країні [182]. Цієї ж думки дотримується і Є. Григоніс, який констатує, що за ознаками демократичного політичного режиму, ефективної системи поділу влади відмінність парламентської і прези­дентської форм правління не має принципового значення, хоча краї­ни з парламентською чи змішаною формами правління є, як правило, більш розвиненими, ніж держави з президентською формою правлін­ня [69, с. 196-197]. До того ж Україна, принаймні поки що, не може пре­тендувати на вищезазначену форму правління, зважаючи на слабкість структур громадянського суспільства і впливу останнього на процеси державотворення в країні [372].

В окремих країнах світу (Нігерія, М'янма, Гвінея, Мавританія, Уганда та ін.) склалися форми правління, які принципово відрізня­ються від монархій та республік і отримали назву особливих форм правління. Як правило, зазначені форми правління характеризують політичні режими, де відсутні республіканські чи монархічні тради­ції, що не дозволяє встановити відносини прямої або опосередкова­ної відповідальності глави держави та інших інститутів влади перед суспільством [11, с. 186].

Однак, як відомо, сутність тієї чи іншої форми правління визначається не співвідношенням якостей, ознак чи критеріїв, що характеризують тип політико-правового владування. Найголовнішою вимогою і показником є наявність реальних конституційних пов­новажень, якими володіють президент та прем'єр-міністр. За цією ознакою окремі країни мало чим відрізняються від парламентських (Австрія, Болгарія, Ісландія, Словенія) чи президентських (Білорусь, Росія, Казахстан, Азербайджан) республік, тоді як в інших (Польща, Румунія, Франція, Вірменія, Македонія, Фінляндія) склався ефективний механізм стримувань і противаг у взаємодії гілок влади із незначним домінуванням президентських або парламентських структур [39, с. 50]. Відповідно з'ясування форми правління можна вважати науковою процедурою, яка передбачає певну послідовність ментальних операцій, зокрема: а) аналіз конституційно визначеного порядку формування уряду тазаміщення главидержавиіб)визначення повноважень, згідно з якими встановлюються взаємозв'язки, баланси та противаги між главою держави, парламентом і урядом в їх коригуванні практикою застосування відповідних конституційних положень [414, с. 161].

Прийнято вважати, що становлення форми державного правлін­ня в Україні відбулося в декілька етапів, перший з яких можна оха­рактеризувати як період становлення президентсько-парламентської форми правління з тяжінням до президентської (1991-1996 рр.). Другий етап пов'язується з утвердженням президентсько-парламент­ської форми державного правління; хронологічно він збігається з ча­сом після прийняття Основного Закону 1996 року до внесення змін до Конституції України (1996-2004 рр.). Упровадження парламент­сько-президентської форми правління шляхом здійснення конститу­ційної реформи (2004-2010 рр.) позначило наступний етап розвитку цього конституційного процесу; завершився цей етап скасуванням змін до Конституції, що були внесені 2004 р., шляхом повернення (2010) до редакції Основного Закону 1996 р. і відповідно - до прези­дентсько-парламентської форми державного правління.

Форми державного правління в Україні, відповідно до яких в Ос­новному Законі виписані повноваження Президента та Уряду Украї­ни, а також основні форми правління - президентська, парламентська та змішана (президентсько-парламентська та парламентсько-прези­дентська), є складовими конституційно-правової моделі народного представництва.

До складу останньої, окрім зазначених компонентів, входять:

- загальні засади соціального розвитку, процеси модернізації су­спільства, його функціонування як системного цілого [54, с. 330-468];

- вибори до органів державної влади та органів місцевого самовря­дування як законодавчо унормований процес;

- технології організації і проведення виборів та референдумів, як загальнонаціональних, так і місцевих;

- правова політика держави та правова ідеологія українського суспільства як її складова, призначенням яких є політико-правове обґрунтування порядку формування органів влади та 'їх функціо­нування, процедури правотворчої діяльності, процесуальних засад здійснення правосуддя, гарантій реалізації прав і свобод людини та громадянина [266].

Створення узагальненої прагматичної моделі підготовки держав­но-політичних рішень, концепції народовладдя передбачає, що дер­жавна політика, виражаючи інтереси громадян країни, ґрунтується на реальній інформації, яка відображає об'єктивні процеси перебігу ситуації в країні в їх підпорядкованості визначеним Основним Зако­ном цілям соціальних змін. При цьому моделювання розуміється, зо­крема, в політичній науці як «метод дослідження об'єктів різної при­роди на 'їхніх аналогах (моделях)» з метою уточнення характеристик і чинних, уже функціонуючих об'єктів, і тих, що створюються. «Мо­дель (від лат. modulus - міра, зразок, норма) може бути замінником оригіналу на 4 рівнях: 1) окремих елементів; 2) структури; 3) поведін­ки або функцій; 4) результатів» [82].

Розробляючи конституційно-правову модель народовладдя, за­безпечуючи її реалізацію та втілення в процес функціонування єди­ного державно-правового організму, важливо пам'ятати, що вона має базуватися на менталітеті українського народу, враховувати його історичні, національні, релігійні, психологічні та інші особливості, традиції, звичаї, обряди, його усталену державотворчу традицію, яка сягає своїми витоками сивої давнини.

Попри перехідний стан українського суспільства, вищезазначена модель передбачає тісну прив'язку до основних суб'єктів соціальної дії - соціальних груп і класів, етнонаціональної структури і має де­монструвати потенціал спроможності щодо задоволення сформова­них базових потреб населення, створювати внутрішнє конкурентне середовище, забезпечувати міжнародні зв'язки тощо. Відповідно мо­дель має враховувати:

- соціально-класову структуру суспільства, відношення різних груп, верств населення до форм власності, способи отримання ними доходів, 'їхній рівень життя тощо;

- місце та роль зазначених груп у структурі населення країни, 'їхні потреби, інтереси, цілі та очікування, ціннісні орієнтири тощо;

- характер відносин між цими групами (дружби, взаєморозумін­ня, толерантності, взаємодії та співробітництва, недовіри, ворожне­чі тощо), а також сутнісні ознаки стосунків, що склалися з органами державної, регіональної та місцевої влади;

- рівень соціальної напруги в суспільстві, характер та особливості її перебігу.

Важливо враховувати, що процес демократизації суспільства та переходу до ринкової економіки здійснюється за умов активного структурування груп населення, коли формуються різні, а то й про­тилежні інтереси та потреби, в тому числі й політичні пристрасті. Відповідно модель народовладдя має підпорядковуватися певній, наперед визначеній, меті, яка уособлювала б завдання розвитку на цілий історичний період. Такою метою, поза сумнівом, можна вва­жати сформульовані у статті 1 Основного Закону положення щодо формування в Україні демократичної, правової, соціальної держави. Відповідно Конституція України має розглядатися як правовий, полі­тичний та ідеологічний акт.

Необхідним підґрунтям формування конституційно-правової мо­делі народовладдя є наявність системної інформації стосовно етно- національних груп, що проживають на теренах України, адже наша держава є поліетнічною, багатонаціональною [131, с. 577-578)].

Не менш важливого значення, зважаючи на трансформаційний стан українського суспільства, набувають питання врахування об'єк­тивних умов життєдіяльності соціуму в частині визначення реально­го розкладу політичних сил, знання впливовості політичних партій, рухів, громадсько-політичних об'єднань. Володіння цією інформа­цією дає можливість визначитися із симпатіями та антипатіями со­ціальних і національних груп населення, їхнім ставленням до полі­тичних партій та їх лідерів, громадських організацій тощо, що надає вищезазначеній моделі належного адаптаційного й інтегративного потенціалу, що забезпечить відтак виконання ціледосяжної функції.

Не менш важливого значення набуває інформація про гострі со­ціальні проблеми - рівень заробітної плати і своєчасність її виплати, насиченість ринку товарами й послугами, рівень безробіття, злочин­ності, забезпечення житлом, стан довкілля тощо. Зважаючи на пріо­ритетність останніх, їх вплив на соціально-економічну та політичну атмосферу села чи міста, регіону, а то й країни в цілому, видається доцільною своєрідна інвентаризація проблем, їх ранжування за озна­ками важливості впливу на індивідуальну та колективну свідомість, поведінку великих груп людей [130].

Однак при цьому важливо уникати своєрідних пасток, в які інколи потрапляють суб'єкти державної політики, оскільки ран- жування соціально-економічних проблем може здійснюватися не лише за ознаками їх значущості, а й за сприйняттям різними со­ціальними групами, у тому числі молоддю, політичними діячами, керівниками різних рівнів тощо, що не завжди збігається з устале­ними традиціями світосприйняття, розумінням та інтерпретацією важливих фактів, подій чи явищ. Прикладами можуть слугувати, зокрема, уявлення про колективізацію 30-х років, хрущовські ре­форми 60-х, боротьбу з пияцтвом, хід і спрямованість перебудов- чих процесів у 80-ті роки, розв'язання соціально-економічних проблем доби Незалежності тощо.

В умовах сьогодення, коли на порядку денному гостро поста­ли питання, скажімо, приватизації, важливо враховувати, що знач­ною частиною населення найбільш гостро сприймаються проблеми зростання цін, злочинності, соціального захисту та справедливості, соціальної диференціації, масового безробіття та пов'язаного з ними рівня і якості життя більшості населення.

Такого роду розбіжності в уявленнях більшості населення і політи­ків щодо першочерговості та гостроти соціальних проблем досить часто спроможні сформувати негативну установку, стереотипізувати громад­ську думку в частині її негативного ставлення до діяльності суб'єктів по­літики, органів державної влади та місцевого самоврядування.

Знання об'єктивних умов, про які йшлося, 'їх відповідне концеп­туальне обґрунтування з наступною побудовою моделі прийняття управлінських рішень згідно з усталеними конституційно-правови­ми засадами народовладдя дозволяє, передусім, відштовхуватись від реального стану, настроїв, сподівань, очікувань різних груп населен­ня, як великих, так і малих, робити висновки про тенденції розвит­ку їхніх взаємовідносин у контексті ризикогенності українського су­спільства відповідно до стану чинної нормативно-правової бази.

Володіння цією інформацією, її належне втілення в тканину дер­жавотворення дає можливість здійснювати ефективну політику щодо досягнення в суспільстві стабільності, злагоди, формування соціаль-

но-політичних і правових засад демократичного розвитку країни, держави і суспільства, окремо взятої людини.

Глибоке знання об'єктивних умов життєдіяльності суспільства як підвалин, на яких формується державна політика, дає можливість розробити стратегію (концепцію, програму) дій на певний період (скажімо, на період роботи обраного народом Президента).

Конституційно-правова модель народовладдя, будучи системною сукупністю вищезазначених складових, має будуватись на певних принципах як вихідних системоутворюючих і змістонаповнюючих положеннях, які можуть бути визначені, зокрема, як акумуляційний, інноваційний, мобілізаційний та конкретно-історичної та політи- ко-правової обумовленості. Зазначені принципи були викладені ав­тором в частині організаційно-правового обґрунтування підготовки і прийняття державно-політичних рішень [240], що, однак, не виклю­чає доцільності їх змістово-правового прочитання у контексті науки конституційного права.

Характеризуючи конституційно-правове наповнення останніх, не­обхідно наголосити, що акумуляційний принцип передбачає формулю­вання таких конституційно-правових положень моделі народовладдя, у тому числі й норм закону, які могли б адекватно відображати інтереси різних соціальних та національних груп, забезпечувати стандарти рів­ня і якості життя, гарантувати основні права й свободи людини та гро­мадянина, забезпечувати правовий порядок, безпеку життєдіяльності.

Особливість ситуації в Україні полягає в тому, що яких би по­глядів і політичних орієнтацій не дотримувалися суб'єкти політи­ки, якою б масштабною не уявлялася політична діяльність, доцільно враховувати, що серед населення є прихильники різних форм влас­ності, безумовного політичного та ідеологічного плюралізму, демо­кратичних пріоритетів розвитку, що визначаються чинною Консти­туцією України. Відповідно, працюючи над змістовим наповненням конституційно-правової моделі народовладдя, варто формулювати такі положення як складові вищезазначеної моделі, де кожна соці­альна, національна чи демографічна група знаходили б свій інтерес, ідентифікували себе з ним, бачили реальні шляхи його реалізації засобами державної правової політики. Адже в науковій літературі справедливо наголошується, що реалізувати демократичні засади розвитку можна лише шляхом відображення всього спектру інтере­сів вітчизняного політико-ідеологічного поля, 'їх втілення у реальну практику життєдіяльності українського соціуму [267, с. 15-50].

Інноваційний принцип передбачає «запровадження дієвої сис­теми правового стимулювання інноваційної діяльності, передусім, засобами захисту інтелектуальної власності, податкової та амортиза­ційної політики, патентного та ліцензійного регулювання, венчурно­го фінансування» [265, с. 14-15], законодавчого забезпеченням про­цесу реформування науки, широкого доступу користувачів до знань, інформації, використання новітніх технологій, формування науко­во-технологічного та підприємницького середовища тощо.

Принцип інноваційності, як свідчить досвід розвинених країн світу, є одним із основних в частині забезпечення оригінальності та привабливості програм різного спрямування, а значить, і підтримки громадянами країни, оскільки в своїй сутності він є виявом консти­туційних засад народовладдя, таким, що сприяє реалізації накопи­ченого ресурсу, потенціалу соціальних змін в їх підпорядкованості завданням формування правової держави та громадянського су­спільства. При цьому доцільно пам'ятати, що змістові характеристи­ки названого принципу передбачають єдність змісту проголошених ідей з практикою їх реалізації, що обумовлює необхідність серйозної роботи в частині не лише отримання позитивних результатів, а й ре­ального просування на шляху ініційованих змін.

Третім принципом побудови конституційно-правової моделі наро­довладдя можна вважати мобілізаційний принцип, сутність якого по­лягає у забезпеченні реальної підтримки тих чи інших ідей, теорій, док­трин, нормативно-правових положень тощо. Добре відомо, що навіть найпродуманіші та найобґрунтованіші ідеї не можуть бути реалізовані зусиллями одного чи декількох суб'єктів політики: 'їх здійснення мож­ливе за умови масової підтримки з боку різних соціальних груп, верств населення. Зазначене можна повною мірою віднести і до реалізації різ­номанітних постанов, указів чи окремих рішень владних структур.

Хоча тут представлена й інша складова, а саме: спроможність ок­ремих політиків, різноманітних політичних структур, держави, регі­ональних і місцевих органів мобілізувати потенціал соціальних груп, конкретних людей на розв'язання поставлених завдань. Зрозуміло, що за умов формування ринкових відносин, плюралістичної демо­кратії ці завдання видаються досить складними, що тільки доводить значущість їх реалізації згідно з визначеними Конституцією та зако­нами України засадами народовладдя.

Принцип конкретно-історичної політико-правової обумовленості передбачає врахування низки факторів, які в сукупності їхніх вимог дозволяють забезпечити змістову та функціональну відповідність моделі народовладдя умовам, що її викликають до життя, передусім суспільним, правовим і політичним як визначальним і системоутво­рюючим. Приміром, аналіз програм діяльності урядів 1991-1999 рр. багато в чому засвідчує (при формальній відповідності Конститу­ції та законам України) 'їх абстрактність, відірваність від реального процесу цілеорієнтованих соціальних змін, відсутність механізмів та шляхів 'їх реалізації. Мало враховувалася і та обставина, що суб'єкт державної політики, політико-правової дії при розробці програм по­винен забезпечувати їх ясність і конкретність, доступність для масо­вого сприйняття як обов'язкову умову процесу їх виконання, реагу­вання на можливі виклики, ризики та небезпеки тощо.

Як відомо, Бенджамін Л. Крозбі наголошував на важливості врахування як сильних, так і слабких сторін країни, ресурсного (людського, професійного, капітального, фінансового тощо) та конфліктного потенціалу, в тому числі між різними гілками влади, виходити з можливостей їх унормування - соціальних, правових, політичних, організаційно-управлінських тощо. Зазначені факто­ри не могли не відбитися, у тому числі негативно, на державній по­літиці і відповідно - на результатах волевиявлення народу. У цьо­му сенсі Україні потрібна, на наш погляд, конфліктологічна екс­пертиза державної політики, політичних відносин, що склалися, оскільки нестабільні середовища у перехідний період, як правило, характеризуються високим рівнем конфліктності, в тому числі по­літичної. Така експертиза вже формується в Україні, принаймні її змістові та функціональні характеристики багато в чому визначені [168]; конфліктологічна експертиза за умови її системної розробки та практичного застосування, спроможна позитивно вплинути на процес реалізації державної політики.

Формування конституційно-правової моделі народовладдя, а в її межах - державної політики як її елементу, складової передбачає розробку стратегії загальнонаціонального розвитку, посилення інно­ваційно-технологічної компоненти як засобу забезпечення конкурен­тоздатної економіки, зменшення енергетичної залежності, розв'я­зання першочергових проблем обороноздатності країни, утверджен­ня цивілізованих стандартів рівня та якості життя тощо. Кожен клю­човий компонент конституційно-правової моделі народовладдя має знайти своє розв'язання, що вимагає модернізації усталених механіз­мів державного управління, забезпечення системної взаємодії еконо­міки, політики та ідеології на засадах пріоритетності культури, в тому числі й правової.

За час існування незалежної Української держави було підготов­лено, як відомо, не менше 10 офіційних та альтернативних програм перетворень, однак жодна з них не була реалізована у зв'язку з на­явністю конфліктів усередині правлячої еліти, неготовності віддати безумовний пріоритет загальнодержавним завданням. Крім того, об­раний варіант переходу до ринкової економіки не дозволив належ­ним чином, виходячи з національних інтересів, скористатися ство­реним багатьма поколіннями національним багатством країни, що зумовило істотне тотальне збідніння населення, знецінення робочої сили. Зазначене ж призвело до зростання криміналізації суспільства, корупції в органах державного управління та місцевого самовряду­вання, стрімкого розбухання тіньового сектору економіки.

До основних факторів процесу соціальних змін в Україні, попри значні зусилля уряду в частині стабілізації ситуації, можна віднести, зокрема, концентрацію урядових зусиль на розв'язанні «гарячих» проблем, що часто призводить до втрати стратегічної перспективи. Хоча пояснення цьому знайти не складно: ще донедавна серйозні кризи виникали ледве не кожні 3-4 місяці; перехід до структурної перебудови ускладнювався зниженням обсягу капіталовкладень в економіку, що свідчило про прогресуючий процес її деіндустріалізації; придушувався внутрішній ринок за наявних істотних проблем бюджету, невиконання більшості статей якого щороку становило від 5 до 50 %; виконавча влада всі надії пов'язувала переважно зі стратегією «стихійної» приватизації, сподіваючись на автоматичне запущення механізмів «саморегуляції» економіки, однак самі собою приватизація та фінансова стабілізація не забезпечили достатніх передумов для формування конкурентного середовища; відбувалося інтенсивне зростання організованої злочинності та корупції, внаслідок чого з'явилися серйозні соціальні диспропорції - без активного втручання держави існує реальна загроза безперешкодного збагачення меншості населення за рахунок більшості; бракує стратегії управління ринковим господарством на всіх рівнях (і насамперед державним сектором власності); очевидною є відсутність найважливішого атрибуту соціально орієнтованої ринкової економіки - системи соціального партнерства на всіх рівнях, включаючи підприємства (об'єднання), галузі і загальнонаціональний рівень за участю уряду, асоціації роботодавців та профспілок; не враховується належним чином вирішальна роль людського фактора при проведенні кардинальних соціально-економічних перетворень тощо [65; 71].

Вищевикладене зумовлює необхідність розробки стратегії інно­ваційно-технологічного розвитку економіки України, перетворення її в цивілізовану країну, яка динамічно розвивається, насамперед в економічному плані. Цієї мети можна досягнути шляхом формуван­ня управління пріоритетами, створення системи стратегічного пла­нування та управління розвитком економіки, суспільством у цілому. Цю систему треба спрямовувати на мобілізацію науково-технічного потенціалу країни, використання внутрішніх джерел його фінансу­вання і створення в Україні сприятливої атмосфери для залучення й ефективного використання інвестиційного капіталу, сучасних тех­нологій. Для створення зазначеної системи повною мірою слід вико­ристати світовий досвід державного регулювання розвитку економі­ки в ринкових умовах господарювання, а також позитивний досвід розвитку ключових галузей економіки в колишньому Радянському Союзі, де було створено могутній наукомісткий військово-промис­ловий потенціал. За різних соціальних, економічних, географічних, національних, історичних особливостей країн - лідерів економічно­го розвитку, їхньою спільною рисою було планування та управління пріоритетами, а також відсутність хаосу, безпідставних сподівань на спонтанний розвиток ринкових відносин як нібито основного рушій­ного фактора. Хоча останній і справді відіграв свою роль у країнах з багатовіковою ринковою історією (США, Велика Британія та ін.). Однак провідні країни Європи, Південно-Східної Азії досягли успіху, спираючись на інтенсивне використання досягнень науково-техніч­ного та інноваційно-технологічного прогресу, сучасну систему бага­торівневого менеджменту з високим рівнем державного управління економікою країни включно, широким використанням міжнародно­го поділу праці [24]. Поряд із винятково важливою спрямовуючою роллю держави в цих країнах при розв'язанні як поточних, так і пер­спективних проблем наявні одночасне забезпечення єдності нації та підтримка всіма верствами суспільства здійснюваних економічних перетворень зі збереженням соціальних цінностей, що історично склалися.

Як уже зазначалося, значний інтерес для України має використан­ня досвіду Швеції щодо розвитку виробництва, сфери послуг на основі взаємодії приватної, державної та кооперативної форм власності при визначальній ролі держави в розподільчих процесах, проведенні полі­тики скорочення розриву в доходах, забезпеченні повної зайнятості.

Іспанія прискорено вийшла на передові рубежі соціально-еконо­мічного розвитку завдяки запровадженню державного, галузевого і регіонального планування, використанню системи трипартизму для об'єднання суспільства, демократичному контролю за процесами економічних змін, перерозподілові доходу на користь формування середнього класу.

Цікавим є досвід США щодо створення потужного, досить роз­галуженого соціально-аналітичного потенціалу при вищих органах управління країни для формування та реалізації різного роду дер­жавних програм.

Звертає на себе увагу широке застосування в розвинених країнах економіко-математичних, а також експертних моделей у системах державного планування та регулювання, використання яких доз­воляє «об'єктивізувати» процес прогнозування, істотно посилити «аргументаційну складову» в процесі прийняття рішень, що сприяє узгодженню інтересів політичних сил, компетентної думки владних структур і точок зору дослідників та фахівців. При застосуванні різ­них моделей у практиці прийняття рішень на вищих державних рів­нях перевага надається передусім так званим «м'яким» моделям.

Важливим чинником удосконалення форми правління є прове­дення конституційної реформи, яка має здійснюватись таким чином, щоб усі гілки влади постали самодостатніми, відповідальними пе­ред народом, забезпечувалася стабільність діяльності державних ін­ститутів, соціальний розвиток країни, утверджувалися європейські стандарти рівня і якості життя [342, с. 34].

Удосконалення форми державного правління передбачає, на наш погляд, реалізацію можливостей кадрової політики в частині забез­печення персонального складу, функцій, порядку взаємодії поса­дових осіб, які відповідають передусім за вироблення та втілення державної політики. Один із кроків на цьому шляху - проведення адміністративної реформи, завдання якої - посилити ефективність діяльності, дієвість та підзвітність управлінських структур, забезпе­чити децентралізацію органів управління шляхом передачі функцій центру на якомога нижчі рівні управління, зміцнити потенціал са­моврядування тощо.

Досвід реалізації положень Конституції України 1996 року виявив низку проблем у частині забезпечення гарантій та захисту конститу­ційних прав і свобод громадянина, розроблення ефективного меха­нізму системи стримувань і противаг, подоланні певних конституцій­но-правових неузгодженостей та прогалин, формуванні системного правового поля тощо.

Питанням особливої ваги в контексті вдосконалення форми прав­ління є заповнення правових прогалин, що утворилися після при­йняття Основного Закону 1996 р. Йдеться передусім про прийняття законів, спрямованих на законодавче унормування організації та по­рядку функціонування органів державної влади, прямо передбачених Конституцією України. Заповнюючи відповідні прогалини, законо­давцю не варто залишати поза увагою і той факт, що питання фор­ми державного правління в Україні неодноразово ставали предметом розгляду Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеці­анської Комісії), де ухвалювалися відповідні висновки, що надсила­лися українській стороні.

Історичний досвід вітчизняного державотворення, новітня прак­тика законодавчого процесу, соціально-економічна та політична си­туація в країні не дають однозначної відповіді щодо пріоритетності в Україні тієї чи іншої форми правління. Так само складно визначити ефективність тієї чи іншої форми державного правління, оскільки в незалежній Україні не були законодавчо оформлені повноваження гі­лок влади, баланси та противаги. Зазначене не дозволяє визначитись на користь парламентської чи президентської форми правління, що має своїм наслідком, як правило, намагання поєднати 'їх відповідно до соціально-політичної кон'юнктури, що складається в державі. Хоча, зрозуміло, навряд чи було б доцільно нехтувати політичними функ­ціями вищого представницького органу, принаймні в частині активі­зації підтримки курсу реформ, легітимації політики, що реалізується де-факто. Однак це не скасовує необхідності визначення оптимальної форми державного правління та внесення необхідних змін до Основ­ного Закону. Актуальною є, на нашу думку, розробка під зазначеним кутом зору концептуальних засад вдосконалення чинної Конституції України.

Вибір форми правління, будучи, як відомо, політичним рішен­ням, потребує не стільки її декларування, скільки законодавчого обґрунтування, чіткості та повноти нормативно-правового викладу повноважень гілок влади, передусім у тексті Конституції України. За умов становлення в Україні інституту парламентаризму пріоритет може бути наданий, як варіант, утвердженню парламентсько-прези­дентської форми правління. Формуючи Уряд як колегіальний орган, центр прийняття рішень виконавчої гілки влади, його глава тим са­мим забезпечує узгодженість дій його членів, що дозволяє сформу­вати виконавчу владу, налаштовану на ефективне співробітництво з парламентом. У цьому контексті слушними є зауваження Венеціан­ської Комісії, зокрема, до статті 87 Конституції України в частині за­безпечення відповідальності Кабінету Міністрів України: видається доцільним, за прикладом Конституції Німеччини, передбачити зміни, згідно з якими Верховна Рада України може висловлювати недовіру Кабінету Міністрів, лише попередньо обравши шляхом голосування наступника Прем'єр-міністра. Зазначене дозволить, на наш погляд, гарантувати ефективну діяльність державної влади шляхом розподі­лу функцій та уникнення дуалізму виконавчої влади.

Право громадян України брати участь в управлінні державними справами, всеукраїнському й місцевому референдумах, вільно обира­ти і бути обраним до органів державної влади та органів державного самоврядування (стаття 38 Конституції України) [163] може бути від­несено, як відомо, до визначальних, системоутворюючих щодо інших політичних прав і свобод людини та громадянина.

У такий спосіб конституційна норма, яка міститься в Основному Законі, закріплює, як зазначають українські правники В. Погорілко та В. Федоренко, гарантовану «можливість для громадян України брати участь у здійсненні безпосереднього народовладдя, державної влади та місцевого самоврядування» [301, с. 184].

Як уже наголошувалось, визначальними обставинами формуван­ня конституційно-правової моделі народного представництва будь- якої країни, в тому числі й України, є: а) загальні засади суспільно­го розвитку, функціонування суспільства в цілому [54, с. 11-95], де менталітету та заснованій на ньому правосвідомості як «безпосе­редньому джерелу правопорядку та всіх правових явищ» належить визначальне місце [125, с. 247]; б) моделі формування органів влади та органів місцевого самоврядування; в) технології організації і про­ведення виборів та референдумів (загальнонаціональних і місцевих).

Демократичні зміни як локального, так і континентального виміру свідчать, що у процесі утвердження конституційно-правової моделі народного представництва одна із визначальних ролей належить ви­борчим системам. Як стверджує відомий фахівець у галузі політичних партій Дж. Сарторі, виборчі системи є сутнісною характеристикою і показником ефективності функціонування політичних систем, тоді як А. Лейпхарт вважає, що виборча система постає фундаментальним елементом представницької демократії.

Справді, усталені виборчі системи, організуючи та забезпечую­чи народне представництво, не є ідеальними політико-правовими конструктами. Кожна з них має як свої переваги, так і вади. Так, однією з найневдаліших у країнах молодої демократії прийнято вважати британську систему відносної більшості, яка діє, як відо­мо, за принципом «переможець отримує все». Її основні вади вба­чаються в тому, що вона не спроможна забезпечити ні справед­ливого народного представництва, ні активної участі меншості у суспільно-політичних процесах. Аналогічні факти маємо і в інших державах, коли йдеться, зокрема, про виборчу систему Австралії, двотурову систему виборів Франції, симбіоз пропорційності та відносної більшості виборчої системи Німеччини, або про так зва­ну альтернативну систему багатомандатного округу, яка склалася в Ірландії [434].

Загальновідомо, що вибори в теорії конституційного права розгля­даються як форма безпосередньої демократії, що дозволяє формувати представницькі органи влади та органи місцевого самоврядування. Крім того, вибори розглядаються як демократичний спосіб обрання ке­рівництва політичних партій, громадських організацій та інших об'єд­нань громадян на відповідних представницьких форумах - з'їздах, кон­ференціях, пленумах, зборах тощо [306, с. 95].

Окрім виборів і референдумів, які юридично регламентовані, у правовому полі України мають місце й інші форми безпосередньої реалізації народовладдя - мирні збори, мітинги, демонстрації тощо [154]. Так, стаття 39 Конституції України констатує: «Громадяни ма­ють право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких сповіщають органи ви­конавчої влади чи органи місцевого самоврядування» [163].

Змістові характеристики кожної із чинних моделей народного пред­ставництва обумовлюються низкою об'єктивних і суб'єктивних чинни­ків, найголовнішими серед яких є конституційно визначений механізм забезпечення народного представництва, а також сутність обраної ви­борчої системи - мажоритарної, пропорційної чи змішаної. В першому випадку йдеться про норми забезпечення народовладдя, закріплені Ос­новним Законом, у другому - про законодавчо визначений та легітимно закріплений порядок проведення виборів президента (глави держави), Верховної Ради України, регіональних та місцевих органів влади.

Жодна конституційно-правова модель організації та проведення виборів не спроможна забезпечити оптимального представництва в органах влади та органах місцевого самоврядування соціальних груп, суспільно-політичних об'єднань громадян - політичних партій, гро­мадських організацій тощо. Підтвердженням цьому може слугувати, зокрема, депутатський склад Верховної Ради України, який не відтво­рює соціально-класову структуру сучасного українського суспіль­ства, компонентний склад його політичної системи, інтереси громад­ських і політичних об'єднань громадян.

Не вдаючись до глибокого аналізу трьох основних моделей вибор­чих систем - мажоритарної, пропорційної та змішаної, зазначимо, що вибір тієї чи іншої з вищезазначених моделей залежить від політич­ної системи суспільства, суспільно-політичних традицій, рівня демо­кратичного розвитку тощо. Як відомо, до завершення ХІХ століття у країнах Західної Європи переважала виборча система абсолютної біль­шості з дво-, а подекуди і тритуровим порядком голосування. Лише 1889 р. у Бельгії було проведено перші на європейському континенті вибори за пропорційною виборчою системою, що дозволило не лише убезпечити від «подрібнення» політичні сили, а й забезпечити шляхом встановлення прохідного бар'єру представництво усталених у суспіль­стві політичних сил, сформувати коаліційний уряд, започаткувати по­літичну відповідальність як нову якість парламентської діяльності.

Пропорційна виборча система з точки зору виборчого права та виборчих систем характеризується так званою анонімністю, або зне- особленістю. За таких обставин виборці, як правило, основну увагу звертають не стільки на особу, скільки на передвиборчі програми політичних партій як суб'єктів виборчого процесу, що, однак, для України є радше винятком, ніж правилом: виборці орієнтуються пе­реважно на конкретну особу політичного чи громадського діяча, а не на програмні засади тієї політичної сили, яку вона презентує на ви­борах [269].

Натомість не можна нехтувати досвідом країн демократичного спрямування, де застосування пропорційної системи голосуван­ня дає позитивні результати. Так, під час виборів до Сейму 1991 р. у Польщі було застосовано спершу регіональну пропорційну систему без обмежувального порогу з наступним її вдосконаленням у 1993 р. шляхом встановлення прохідного 5 % бар'єра для політичних партій і 8 % - для коаліцій. Зазначене дозволило не лише зменшити кількість політичних партій, представлених у парламенті, а й стабілізувати партійну систему [400].

За всього розмаїття умов, що надаються, гарантуються та реалі­зуються основними виборчими системами, до переваг пропорційної системи належать:

- забезпечення справедливого представництва, коли частка голо­сів, поданих за партію під час виборів, максимально повно корелю- ється з часткою незалежних від цієї партії депутатських мандатів у парламенті;

- сприяння процесам інституалізації, артикуляції та представни­цтва групових інтересів у суспільстві, формування консенсусної де­мократії;

- забезпечення значно кращого представництва жінок у націо­нальних парламентах - порівняно, скажімо, із системою більшості чи двотурового голосування.

До переваг вищезазначеної системи голосування можна віднести також унеможливлення проведення повторних (додаткових) виборів, потреба в яких є атрибутивною у межах мажоритарної системи.

До вад пропорційної системи відносять передусім багатопартійне представництво у парламенті, що детермінує утворення переважно коаліційних урядів, які вважаються потенційно нестабільнішими по­рівняно з однопартійними урядами більшості.

Народне представництво в системі влади, владних повноважень в Україні забезпечується відповідно до статті 7 Основного Закону і че­рез місцеве самоврядування. Останнє, будучи видом народовладдя, не є складовою єдиного державного механізму. «Визнання місцевого самоврядування як однієї з основ конституційного ладу передбачає установлення децентралізованої системи управління. Це означає, що місцеве самоврядування має джерелом свого існування не державну, а конституційну волю народу. Як фундаментальний конституційний принцип місцеве самоврядування визнає та гарантує управлінську самостійність територіальних громад, правотворчу, правозастосу- вальну та правореалізаційну діяльність, спрямовану на здійснення цього принципу» [303, с. 732].

Подібну своєрідну автономність місцевого самоврядування обсто­ює, зокрема, В. І. Борденюк [38], пов'язуючи таку особливість із тери­торіальною автономією у складі України - Автономною Республікою Крим: «Однією із сучасних форм місцевого самоврядування, яка слу­гує цілям децентралізації державної влади, - пише він, - є територі­альна автономія» [38, с. 232].

Дослідження феномену місцевого самоврядування передбачає врахування змістових характеристик і функціональних можливостей основних його моделей, а саме: англосаксонської, континентальної, змішаної і, власне, вітчизняної, яка почала формуватися ще за умов царської Росії, Радянського Союзу, в Україні як частині колишнього СРСР та у суверенній державі нашого часу [59].

Англосаксонська модель місцевого самоврядування зобов'язана своїм походженням Великобританії, пов'язується з діяльністю муні­ципалітетів, які розглядаються як своєрідні автономні утворення, що здійснюють владу відповідно до функцій, покладених на них парла­ментом. Правова база муніципального управління Великобританії була створена приватними і місцевими статутами, які ухвалював пар­ламент, визначаючи у такий спосіб повноваження конкретних муні­ципальних органів, основи 'їх відносин з центральними органами вла­ди. Лише з 1689 по 1832 рр. таких статутів, за підрахунками О. Г. Гла- дишева, було прийнято понад двісті [59, с. 62]. В 1835 р. актом про муніципальні корпорації був визначений правовий статус 178 міст Англії й Уельсу, які мають повноваження органу місцевої влади.

У багатьох країнах Європи діє також континентальна, або фран­цузька, модель місцевого самоврядування, основні принципи якої були закладені наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. На відміну від англосаксонської, французькій моделі притаманна значно більша централізація в частині загальнодержавного управління, що дозво­ляє її охарактеризувати як досить складну, ієрархічну піраміду влади, в межах якої діють численні агенти центральної влади на місцях. Ос­таннє дозволяє забезпечити належний контроль центру за діяльністю місцевих органів влади.

Прикладом змішаної моделі місцевого самоврядування може слу­гувати Німеччина, де держава відповідно до статті 28 Основного За­кону делегує частину своїх функцій органам місцевого самоврядуван­ня. Попри відсутність у Німеччині федерального закону про місцеві органи влади місцеві громади забезпечують контроль за всіма адмі­ністративними функціями, за винятком тих, що законом делеговані іншим адміністративним структурам управління.

Роль і значення місцевих органів самоврядування як західноєв­ропейських, так і українських (а останні виникли, як відомо, ще у VII-X ст. як управління племінною громадою), важко переоцінити, зважаючи, насамперед, на 'їх спроможність до самоорганізації, тво­рення духу самодостатності як способу організації комунального господарства [268]. Не випадково видатний французький мислитель А. де Токвіль зазначав, що «комунальні інститути роблять для сво­боди те, що початкова школа для науки: вони роблять її доступною для народу, дозволяють куштувати її плоди та звикати нею користу­ватися. Нація може ввести у себе вільне правління і без комунальних інститутів, але у неї не буде духу свободи» [380, с. 132].

В Україні проблема формування місцевого самоврядування на но­вих конституційно-правових засадах є надзвичайно гострою, оскіль­ки йдеться про модернізацію низових, первинних ланок українського суспільства, забезпечення перспективи його розвитку. При цьому не можна зневажати і тією обставиною, що російська модель самовря­дування завжди базувалася, як і нині, на принципах громадівства, соборності, незалежності, справедливості, взаємодопомоги, відкри­тості, рівновладдя, договірності [59, с. 73]. Фактично ці ж самі заса­ди - історично, генетично, політично й організаційно - притаманні місцевому самоуправлінню і в Україні.

Місцева влада в Україні, як відомо, не належить безпосередньо до державної влади. Однією з причин пояснення цього феномену може слугувати обставина, згідно з якою вищезазначена влада діє на засадах самоврядування. Звідси видається доцільним наголосити на протиріч­чі, яке і конституційно, і законодавчо є неврегульованим та пов'язу­ється передусім із незавершеністю реформування управлінської вер­тикалі «центр - регіони». Справа в тому, що в регіонах (міста, райони, області) існує багато об'єктів державної власності, які, маючи страте­гічне значення, централізоване фінансування з бюджету та безпосе­редню підпорядкованість центральним органам влади, користуються послугами місцевих соціально-комунальних служб. Це породжує бага­то проблем і неузгодженостей як нормативно-правового порядку, так і в частині збору податків тощо. Часто місцеві органи самоврядування де-факто звертаються за допомогою, зокрема фінансово-матеріаль­ною, до державних підприємств і установ, що перебувають на їхній те­риторії, однак ці питання де-юре не врегульовані. Видається, що окре­мими конституційними нормами тут аж ніяк не обійтися; доцільно ак­тивізувати проведення вже проголошеної адміністративної реформи.

Однією з важливих форм безпосередньої демократії є також на­родна ініціатива, яка, за визначенням українського правознавця В. М. Шаповала, є процесом формування та підтримки з боку певної кількості громадян, що мають право голосу, вимог, результатом ре­алізації яких (безпосередньо народом чи парламентом) можуть бути владні рішення [414, с. 199-207]. До речі, термін «народна ініціатива» вживається і в тексті конституцій багатьох зарубіжних країн, зокре­ма Австрії, Угорщини, Киргизстану, Колумбії, Ліхтенштейну, Сербії, ФРН, Швейцарії тощо.

Процедура, подібна до народної ініціативи, передбачена в консти­туціях Франції, Албанії, Білорусії, Вірменії, Грузії, Італії, Латвії, Лі­хтенштейну, Литви, Македонії, Португалії, Сербії, Словаччини, Сло­венії, України, ФРН (на рівні суб'єктів федерації), Хорватії, Швейцарії та ін. Йдеться про так звану «референдумну народну ініціативу», суть якої полягає в тому, що референдум обов'язково призначається упов­новаженим органом або посадовою особою, коли цього вимагає вста­новлена законом кількість громадян, що мають право голосу [289].

У сучасній Україні суб'єкт референдумної народної ініціативи встановлюється, як відомо, положенням частини 2 статті 72 Консти­туції України у такий спосіб: «Всеукраїнський референдум проголо­шується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйо­нів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області» [163]. Тоді як, скажімо, у Латвії це має бути десята частина від загальної кількості виборців.

Референдум за народною ініціативою в різних країнах можуть призначати або президент, або парламент. Передбачено також прове­дення референдумів і за ініціативою інших, окрім громадян, суб'єк­тів. В Україні інститут народної ініціативи має досить давні і глибокі традиції. Так, ще в Конституції УНР 1918 р. передбачалося, що зако­нопроект може бути внесений на розгляд всенародних зборів за ініці­ативою ста тисяч виборців.

Відтак народна ініціатива за всіма політико-правовими ознаками, процесуальними особливостями реалізації в багатьох країнах світу конституйована як одна з визначальних засад забезпечення наро­довладдя, обов'язкова умова процесу демократичних змін.

Деякі вчені, як вітчизняні, так і зарубіжні (В. М. Алексєєв, А. Гла- дишев, В. Малиновський, Ю. Сьомін та ін.), привертають увагу до принципово нового суспільного явища, що сформувалося останнім часом - місцевого товариства (асоціації), під яким розуміють усю сукупність стосунків, форм взаємозв'язків між людьми, які склали­ся у межах певної адміністративно-територіальної одиниці (місто, район, селище, село тощо). Так, зокрема, В. М. Алексєєв запропону­вав модель управлінських взаємовідносин держави та суспільства в Україні, яка включає застосування двох основних блоків: “Державні органи управління”, “Органи громадівського управління”, здатних за допомогою основних підсистем (політичної, економічної, духовної) та запровадження нових елементів: “державні агентства сприяння розвитку громад”, “громадівські ради”, “Асоціація Громадівських Рад України” - забезпечити паритетні взаємовідносини суб'єкта та об'єк­та державного управління [7].

В. М. Алексєєвим доведено доцільність застосування структур пу­блічного управління - громадівських рад в Україні - як ключового елементу системи взаємовідносин держави та суспільства в управ­лінні, а також необхідність створення організаційно-координуючо- го і консультативно-дорадчого органу - Асоціації громадівських рад України з метою налагодження взаємовідносин між структурами пу­блічного управління територіальних громад та органами державної влади, органами місцевого самоврядування, судовими, правоохорон­ними органами, засобами масової інформації, підприємствами, уста­новами та організаціями різних форм власності [7].

Зрозуміло, що осягнути проблематику регіонального чи місцевого самоврядування без з'ясування сутності багатоманіття зазначених сто­сунків, соціальних відносин у цілому як єдності економічних, духовних і політичних сфер життєдіяльності, як цілісного, системного утворен­ня, а також різноманітних об'єктів і органів управління ними не вида­ється можливим поза впорядкуванням взаємин центру і регіонів.

Узагальнюючи вищевикладене, можна констатувати таке:

1. Політичні права і свободи людини слід розглядати як своєрід­ну вихідну клітинку реалізації народного суверенітету, тоді як наро­довладдя постає системоутворюючим фактором процесу осягнення та реалізації прав і свобод людини, конституційно-правовою підва­линою формування органів державної влади та органів місцевого са­моврядування.

2. Народне представництво в системі влади, владних повноважень є важливим засобом розвитку та здійснення народовладдя, форму­вання правової держави та громадянського суспільства, становлення й утвердження широкої представницької демократії.

3. Народне представництво найповніше проявляється у процесі проведення виборів та референдумів, організації та політико-право- вого забезпечення регіонального та місцевого самоврядування.

4. Значущість місцевого самоврядування полягає в творенні духу індивідуальної, економічної та політичної свободи як основи розвит­ку не лише господарської діяльності, а й загальнодемократичних про­цесів у цілому, їх нормативно-правовому врегулюванні.

5. Моделі народного представництва на національному рівні фор­муються у кожній державі історично, вони є соціально обумовлені і, будучи закріпленими в конституціях, інших нормативно-правових актах, виявляють себе як конкретні механізми політико-правового регулювання народовладдя.

6. Конституційно-правова модель народного представництва є складним ієрархічним утворенням, елементами якого є:

- загальні засади суспільного розвитку, процеси модернізації су­спільства, його функціонування як системного цілого;

- вибори до органів державної влади та органів місцевого самовря­дування як законодавчо унормований процес, «у межах якого полі­тична воля народу безпосередньо перетворюється у владні політичні структури і державний механізм отримує необхідну демократичну легітимацію» [154, с. 328];

- правова політика держави;

- технології організації і проведення виборів та референдумів, як загальнонаціональних, так і місцевих;

- чинні форми державного правління в Україні, до яких належать закріплені в Основному Законі повноваження Президента та Уряду України, а також три основні форми правління - президентська, пар­ламентська та змішана (президентсько-парламентська та парламент­сько-президентська).

Взаємозв'язок та ефективне здійснення народного представництва безпосередньо зумовлюють реалізацію інтересів громадян України, здійснення влади народу, забезпечення конституційно гарантованих прав і свобод людини та громадянина.

Реалізація громадянами України свого конституційного права віль­но обирати та бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування є одним з найважливіших принципів функціонування сучасної демократії, забезпечення ефективності функціонування струк­турних компонентів конституційно-правової моделі народовладдя.

Аналіз конституційних положень не дає відповіді на складне (при­чому не тільки політичне, а й конституційно-правове) питання щодо визначення виборчої системи, яка має визначатися парламентом, ви­ходячи з принципу реалізації права кожного громадянина України на участь в управлінні справами держави і суспільства (стаття 38 Кон­ституції України).

Верховна Рада України, прийнявши Закони України «Про вибори народних депутатів України» (2011), «Про вибори депутатів Верхов­ної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, се­лищних, міських голів» (2010), «Про Центральну виборчу комісію» (2004), визначила основні засади, особливості та порядок організації і проведення виборів, а також механізм реалізації громадянами Укра­їни свого права вільно обирати та бути обраним.

3.2.