3.1. Конституційне провадження в судовій сфері як умова забезпечення конституційного правосуддя: нові підходи

Реалізація норми статті 3 Конституції України, якою визначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’’зком держави, передбачає перегляд на рівні доктринальних положень підходів щодо змісту діяльності органів судової влади, її правового регулювання у бік забезпечення правовідновлюючої функції судів.

Ефективне конституційне провадження (конституційне судочинство) постає основною гарантією правової охорони Конституції України, головною складовою механізму судового захисту конституційних принципів і норм поряд із цивільним, кримінальним, господарським і адміністративним судочинством, спрямованим на захист прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб. Зазначене зумовлює потребу розв’язання теоретичної проблеми розробки належної процедури відправлення конституційного правосуддя. Вказана проблема має не лише теоретичне, а й соціальне, державне значення, адже, як зауважує професор А. О. Селіванов, конституційна законність і конституційне правосуддя є важливими і необхідними елементами будь-якої демократичного держави і демократичного суспільства [246, с. 9].

При опрацюванні проблеми визначення належної процедури відправлення конституційного судочинства необхідно врахувати кілька чинників. Насамперед це належність конституційного судочинства до системи процесуальних форм відправлення правосуддя. У зв’язку з цим особливе значення мають надбання юридичної думки щодо доктрини формування єдиного процесу, яку розробляли В.

Ж. І. Овсепян порівнювала ознаки конституційного судочинства із ознаками загального правосуддя. В основу аналізу було покладено поняття загального правосуддя у російській теорії процесуального права як діяльності суду в колегіальному складі, що розглядає і вирішує справи у відкритих судових засіданнях незалежними суддями. Вчена, зокрема, виділяла специфічні ознаки конституційного судочинства, порівняно із іншими формами правосуддя [152]:

1) здійснення конституційного судочинства не лише загальними, а й особливим різновидом судів - конституційними судами, які не збігаються із судами цивільного та кримінального судочинства, але ототожнення яких із функцією правосуддя є логічним;

2) конституційна судово-процесуальна діяльність специфічна за її цілями і результатом, це - діяльність, спрямована на припинення свавілля влади, забезпечення верховенства Основного Закону;

3) наявність багатьох видів конституційних проваджень, які є своєрідними: справи про відповідність Конституції нормативних актів органів державної влади; справи, предметом яких є спір про компетенцію; справи про тлумачення Конституції; справи про дотримання встановленого порядку висування обвинувачень Президента у державній зраді чи вчинення іншого тяжкого злочину;

4) конституційний процес може бути визначений як конгломерат елементів класичних видів судочинства: цивільного, кримінального, адміністративного, юрисдикційних та неюрисдикційних форм із перевагою у бік одного з трьох видів судочинства залежно від категорії справи, яка розглядається Конституційним Судом, у зв’язку з чим конституційний процес стосовно кожного виду конституційного судочинства кожен раз інституціоналізується у новій якості, наближаючись у своїх ознаках до одного із класичних видів судочинства.

Підхід, розроблений Ж. І. Овсепян, може бути взятий за основу виділення ознак конституційного судочинства в Україні, але із урахуванням специфіки правового регулювання відповідних відносин нормами вітчизняного конституційного законодавства.

Першою виділено ознаку особливості статусу Конституційного Суду

України. Він є спеціальним органом конституційної юрисдикції, належить до судової гілки державної влади. Його статус та компетенція встановлені окремою структурною складовою Конституції функції, порядок формування, характер справ, особливості, порівняно із судами цивільного, кримінального, господарського, адміністративного судочинства. Зазначені особливості встановлені чинним законодавством і спрямовані на забезпечення активної ролі Конституційного

України (Розділ ХІІ), а

які вирішуються, мають

Суду України у конституційно-правовому механізмі стримань і противаг.

Саме юридична сила актів, прийнятих Конституційним Судом України, слугує забезпеченню балансу влад, що суттєво відрізняє його від Верховного

Суду України, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України. Про такі особливості правового статусу Конституційного Суду України зазначали, зокрема, В. М. Шаповал [310],

Ю. М. Тодика, О. В. Марцеляк [278], М. І. Козюбра [84],

М. Д. Савченко [238].

Наступною ознакою постає специфіка мети і результатів конституційної судово-процесуальної діяльності. Як і діяльність щодо здійснення інших видів судово-процесуальної діяльності, вона спрямована на припинення свавілля влади, перевищення державними органами та посадовими особами своїх конституційних повноважень і здійснюється у порядку належної правової процедури. Однак у результаті конституційної судово-процесуальної діяльності виникає особливий рід процесуально- правових відносин, які різняться від інших відносин специфікою кола учасників та змістом. Зокрема, ними виступають провідні суб’єкти політичної діяльності. Результатом конституційного судочинства постає застосування норм Основного Закону як політико-правового акта-документа.

Однією з ознак конституційного судочинства є наявність багатьох видів проваджень, які до того ж є своєрідними і суттєво різняться від інших форм відправлення правосуддя предметом - певною категорією конституційно-правового спору (конфлікту). Ж. І. Овсепян у сучасному конституційному процесі Російської Федерації виділяла кілька видів конституційних проваджень за трьома критеріями: предметним, критерієм суб’єкта звернення та попереднього характеру конституційного контролю За предметним критерієм, тобто із урахуванням матеріально-правової специфіки підстави порушення провадження, у Конституції Російської Федерації виділено чотири особливі види проваджень: розгляд справ про відповідність Конституції Російської Федерації нормативних актів органів державної влади та договорів між ними, розгляд спорів про компетенцію, розгляд справ про тлумачення Конституції Російської Федерації, розгляд справ про надання висновку щодо дотримання встановленого порядку висунення обвинувачення Президента Російської Федерації у державній зраді або здійсненні іншого тяжкого злочин. За критерієм суб'єкта звернення до Конституційного суду Російської Федерації виділено два види конституційних проваджень: розгляд справ про конституційність законів за скаргами на порушення конституційних прав і свобод громадян, розгляд справ про конституційність законів за запитами судів. За критерієм попереднього характеру конституційного контролю виділено такий вид конституційного провадження, як розгляд справ про відповідність Конституції Російської Федерації міжнародних договорів, які не набули чинності. Ж. І. Овсепян вказувала на наявність різного співвідношення у окремих видах конституційного провадження правоохоронних і правовстановлюючих засад. Ця відмінність відображає особливу юридичну якість конституційного процесу як форми, яка втілює у собі ознаки усіх інших видів процесуальної юрисдикційної (неюрисдикційної) діяльності. До проваджень, які містять правовстановлюючі основи, вчений відносив провадження, пов'язані із тлумаченням Конституції, а до правоохоронних - провадження, що пов'язані із захистом конституційних прав і свобод громадян.

Для конституційного судочинства, здійснюваного Конституційним Судом України, також характерна наявність різних видів конституційних проваджень, які класифікуються за різними ознаками: предметом

конституційно-правового спору (конфлікту), суб'єктами звернення тощо. Водночас не можна однозначно стверджувати про наявне співвідношення серед різних видів конституційних проваджень правовстановлюючих та правоохоронних засад. Зокрема, вказане стосується неоднозначного ставлення до наявності проваджень із правоохоронними основами.

У підручнику з конституційного права України, підготовленому В. Ф. Погорілком та В. Л. Федоренком, зазначено про санкції як елементи норм конституційного права, які містяться у статтях 56, 60, 81, 111 та інших Конституції України [173, с. 308]. Однак навіть у випадку, коли предметом конституційного провадження є справа про додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 та 151 Конституції України, Конституційний Суд України не приймає рішення про застосування процедури імпічменту, але надає висновок щодо конституційності такої процедури. Тим самим зазначене провадження має правовстановлюючу, а не правоохоронну основу. Воно, хоча і пов’язане з процедурами притягнення до конституційної (політичної) відповідальності, але застосування відповідних заходів не належить до компетенції єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Частиною шостою статті 111 Конституції України встановлено, що рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Зазначені вище положення про спільне й особливе конституційного судочинства та інших процесуальних форм відправлення правосуддя можуть бути доповнені наступними положеннями, які надають підставу характеристики конституційного правосуддя не як виду контрольної діяльності, а саме як однієї з форм правосуддя. Ці положення сформульовані на основі аналізу наукового погляду вчених, які досліджували питання діяльності судових та правоохоронних органів в Україні (М. М. Ясинок, С. Г. Кузьменко, В. А. Кройтор, С. В. Таранушич, А. А. Тогобіцька) [265, с. 28]. Спільними ознаками конституційного судочинства та інших форм відправлення правосуддя названі:

а) сутність конституційного правосуддя, як і правосуддя, здійснюваного загальними судами, полягає у розгляді і вирішенні тільки судових справ;

б) діяльність з відправлення конституційного правосуддя спрямована на забезпечення гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і громадянина, законних інтересів юридичних осіб, суспільства і держави;

в) загальнообов’язковість судових рішень для всіх без винятку на всій території України.

Хоча конституційне судочинство має багато спільного з іншими формами правосуддя, однак воно має ряд специфічних особливостей: здійснення конституційної юстиції спеціалізованим органом, наявність особливої процесуальної форми, специфіка суб’єктів конституційного подання, виконання спеціальних завдань, особлива юридична сила актів конституційного провадження [40, с. 123]. Головною відмінною від інших форм правосуддя особливістю конституційного судочинства є те, що воно не пов’язане із прийняттям рішення про застосування юридичної відповідальності, не є негативним. Основний Закон України, як і конституції інших держав, містить позитивні норми, структура яких не передбачає санкцій. Заходи юридичної відповідальності передбачені нормами інших законодавчих актів, прийнятих на виконання конституційних приписів. Норми ж Основного Закону абстрактні та загальні, оскільки цей нормативно- правовий акт є актом найвищої юридичної сили. Чим вищий ієрархічний щабель, який посідає нормативно-правовий акт у системі законодавства, тим більше він містить загальноправових положень. З іншого боку, лаконічність конституційного тексту забезпечує стабільність Основного Закону і компенсується змістовною насиченістю, доктринальним характером багатьох конституційних норм.

Наслідком реалізації конституційних норм є конституційно-правові відносини. Конституційно-правовими відносинами називають нормативно визначені суспільно-політичні відносини, що виникають, змінюються або припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів конституційно- правових відносин, або ж незалежно від їх волі як результат певного стану чи статусу, й породжують конституційні права і обов’язки учасників цих відносин [172, с. 459].

У наукових дослідженнях з конституційного права висловлюються і спірні думки стосовно змісту конституційних правовідносин. Зокрема, Ю. В. Данилюк зазначає, що конституційне правовідношення є вольовим відношенням, у якому загальна воля, виражена у нормі права, є волею його учасників [54, с. 10]. Таке розуміння сутності конституційних правовідносин залишає поза межами їх об’єктивний характер і тому не може вважатись повним.

Конституційно-правові відносини класифікують за різними критеріями, існують і різні підходи щодо класифікації [107; 122, с. 314 та ін.]. Не

вдаючись до аналізу теоретичних підходів щодо класифікації конституційно- правових відносин, слід зосередитись на виділенні двох груп таких відносин - матеріальних і процесуальних. До останніх доцільно віднести конституційні процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного правосуддя.

Доводячи необхідність виділення конституційного судово- процесуального права, Ж. І. Овсепян наводила одну з ознак предмета процесуальних галузей права, яка притаманна конституційному судово- процесуальному праву - неможливість їх існування поза правовою формою. Малася на увазі передусім залежність процесуальних відносин від діяльності щодо здійснення правосуддя, можливості їх виникнення тільки як прямого результату судової діяльності, невід’ємності від процесуальної діяльності суду [152].

Виходячи із змісту конституційно-правових відносин загалом, слід зазначити про те, що конституційні процесуальні відносини у сфері відправлення правосуддя Конституційним Судом України виникають, змінюються і припиняються внаслідок діяльності чи поведінки суб’єктів таких відносин. Вони не є постійними, а виникають тоді, коли є підстави виникнення у формі відповідних юридичних фактів.

Вченими - представниками науки теорії права юридичні факти визначаються як конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують виникнення, припинення або зміну правових відносин [66, с. 345; 77, с. 400; 273, с. 447]. Ознаками юридичних фактів називають такі: а) вони являють собою різні життєві обставини, умови і факти; б) визначаються у нормах права, точніше, у їх гіпотезах; в) слугують неодмінною умовою виникнення, зміни чи припинення правовідносин; г) зумовлюють суб’єктивні права і юридичні обов’язки учасників правовідносин; д) забезпечуються державним примусом. Юридичні факти містяться у гіпотезах, вони визначають вид тих життєвих умов, обставин і фактів, які визнаються значущими в юридичних відносинах і які в обов’язковому порядку зумовлюють юридичні наслідки [273, с. 446-447].

Гіпотезу норми конституційного права визначають як елемент структури норми, що встановлює умови дії правила вольової поведінки та діяльності, які виражаються в мірі дозволеної й належної поведінки суб’єктів конституційного права, або умови перебування цих суб’єктів у певному стані чи статусі (режимі) незалежно від їх волі. Через гіпотезу норми конституційного права абстрактне правило поведінки конкретизується щодо часу, місця, обставин і кола суб’єктів, на які поширюється дія норми конституційного права. Зокрема, стаття 111 Конституції України чітко визначає, що Президент України може бути усунений з поста парламентом у порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. Тобто ця конституційна норма діє лише щодо Президента України за умови вчинення ним державного або іншого злочину. Водночас зазначається, що в конституційно-правовій нормі складно виокремити елементи, оскільки гіпотеза та диспозиція переплітаються і «зливаються» в єдине ціле [172, с. 307-308].

На підставі цих теоретичних положень можна сформулювати поняття юридичного факту в конституційному процесуальному праві, норми якого регулюють відносини у сфері здійснення конституційного провадження. Ними є такі значущі життєві умови, обставини і факти, які обов’язково зумовлюють юридичні наслідки з виникнення, зміни і припинення процесуальних відносин у зазначеній сфері.

Юридичні факти в конституційному процесуальному праві можна поділити на матеріальні та процесуальні. До матеріальних доцільно віднести ті факти, які зумовлюють виникнення процесуальних відносин у конституційному провадженні. Процесуальними - ті, які зумовлюють юридичні наслідки у процесі здійснення конституційного провадження.

Матеріальні факти можна виділити з гіпотези конституційно -правової норми, якою визначені підстави конституційного провадження. Так, у статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено перелік категорій справ, які має право розглядати Конституційний Суд України. У статтях 75, 82, 90, 93, 94 зазначено про підстави конституційного провадження по окремих категоріях справ: спори стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування; щодо відповідності норм чинного законодавства принципам і нормам Конституції України стосовно прав та свобод людини і громадянина; щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України. У статті 84 зазначено про предмет конституційного провадження у справах щодо конституційності норм законів, якими суперечливо регулюється порядок реалізації конституційних прав та свобод людини і громадянина. Статті 87 та 88 присвячені особливостям розподілу процесуальних повноважень між суб’єктами конституційного провадження щодо права направлення до Конституційного Суду України конституційного подання з питань надання висновків щодо конституційності чинних міжнародних договорів чи міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість.

Водночас підстави відкриття конституційного провадження, у багатьох, сформульовані узагальнено, також передбачено дискреційні повноваження суб'єкта права звернення до Конституційного Суду України. Зокрема, у статті 71 Закону України «Про Конституційний Суд України» встановлено, що суб'єкти права на конституційне подання направляють до Конституційного Суду України конституційні подання, в яких викладаються аргументи і стверджується про неконституційність законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Однак підстави необхідності у такій регламентації чітко не встановлені. У статті 75 зазначеного Закону вказано, що коли один із суб'єктів права на конституційне подання вважає про невідповідність Конституції України законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, він може звернутись до Конституційного Суду України із конституційним поданням. Глава 11 присвячена визначенню особливостей провадження у справах щодо конституційності актів про призначення виборів, всеукраїнського референдуму чи місцевого референдуму в Автономній Республіці Крим, однак жодна із статей цієї глави не визначає підстави цього провадження. Вказано тільки про строки направлення конституційного подання з питань надання відповідних висновків.

Про необхідність конкретизації підстав звернення до Конституційного Суду України з конституційними поданнями, конституційними зверненнями свідчить, зокрема, питома вага ухвал Суду щодо відмови у порушенні конституційного провадження. Так, протягом 2008 року з 90 рішень Суду 29 ухвал стосувалось відмови у відкритті конституційного провадження, що становить третю частину загальної кількості рішень. Такий показник обраний, виходячи з тих міркувань, що Суд, перед тим як прийняти рішення про відмову у відкритті конституційного провадження, повинен витратити певний час на попередній розгляд конституційного подання, конституційного звернення. За цей час можна було б розглянути більшу кількість справ конституційної юрисдикції.

Незважаючи на те що конституційне провадження не пов’язане із застосуванням санкцій і має правовстановлюючий характер, правові позиції Конституційного Суду України впливають на формування чинного законодавства шляхом встановлення конституційності чи неконституційності певного нормативно-правового акта. Останнє рішення зумовлює його скасування. Це означає, що Конституційний Суд України виступає як «негативний» нормотворець. Високе соціальне і правове значення діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції вимагає конкретизації загальних норм, якими визначено підстави здійснення конституційного провадження, що дасть змогу підвищити ефективність діяльності Конституційного Суду України.

Отже, доцільно внести зміни до Закону України «Про Конституційний Суд України» з метою конкретизації гіпотез тих норм чинного законодавства, що визначають матеріальні юридичні факти, настання яких зумовлює юридичні наслідки у формі порушення справи конституційної юрисдикції. Поряд із цим слід відзначити і необхідність розширення обсягу застосування конституційної юрисдикції, зважаючи на завдання Конституційного Суду України, закріплене у статті 2 Закону України «Про Конституційний Суд України». Створення законодавчого механізму гарантування верховенства Конституції України передбачає віднесення до підсудності Конституційного Суду України конституційно-правових спорів, які стосуються конституційних основ державного устрою. Зокрема, спори про територіальні межі адміністративного устрою держави, кадрові питання зайняття та звільнення з посад вищих посадових осіб, остаточне вирішення питання щодо підсумків виборів до Верховної Ради України та Президента України, легітимності Кабінету Міністрів України [247, с. 109].

Процесуальні юридичні факти можна визначити, спираючись на норми Регламенту Конституційного Суду України: реєстрація конституційного подання чи конституційного звернення у Секретаріаті Конституційного Суду України; звернення суб’єкта права на конституційне подання, конституційне звернення з проханням повідомити про стан розгляду справ, які перебувають на вивченні в колегіях суддів або на розгляді Конституційного Суду України, чи з інших питань; рішення про призначення експертизи у справі тощо.

Юридичні факти можна виділити і залежно від стадій конституційного провадження. Однак саме визначення стадій судового конституційного провадження є складною теоретичною проблемою, на розв’язання якої безпосередньо впливає зміст такого провадження.

Кожна стадія виділяється залежно від завдання, яке виконується у процесі здійснення відповідних процесуальних дій, але у межах загального завдання усього провадження. Наприклад, завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України [117]). Однак завдання судового конституційного провадження полягає в іншому - не охорона, а гарантування верховенства Конституції України. Саме тому іншим є і зміст конституційного провадження.

Відмінність змісту конституційного провадження полягає у тому, що вирішення завдання з гарантування верховенства Основного Закону здійснюється шляхом прийняття рішень та висновків як результату аналітичної форми судочинства. Про цю форму зазначала Ж. І. Овсепян, вказуючи на те, що у результаті конституційного судочинства приймаються нормативні акти судової нормотворчості шляхом здійснення юрисдикційної процедури. Вона розглядала конституційне судочинство у двох аспектах - як політико-юрисдикційний процес та судову нормотворчість [152]. Професор А. О. Селіванов прямо не зазначав про аналітичну форму конституційного судочинства, але вказував на те, що застосування конституційної юрисдикції може бути реалізовано, якщо судочинство буде зумовлено не фактами, а аналізом права [247, с. 20].

Спираючись на підхід професора А. О. Селіванова та Ж. І. Овсепян, можна визначити сутність аналітичної форми конституційного судочинства. Зазначена форма не тільки поєднує у собі окремі засади існуючих форм судочинства (змагального, слідчого), а й має особливості, характерні тільки для конституційної форми відправлення правосуддя, які проявляються у наявності двох його аспектів - як політико-юрисдикційного процесу і судової нормотворчості.

На підтримку точки зору про наявність такого аспекту конституційного судочинства, як його існування у формі судової нормотворчості можна навести тезу О. Ф. Скакун стосовно сутності рішень Конституційного Суду України. Вчена зазначала, що рішення про скасування правоположень нормативного акта ім'ям України породжує нові права і обов'язки учасників суспільних відносин. Тим самим суд фактично створює нову норму (негативна правотворчість), якою в майбутній правотворчій діяльності обов'язково керуються парламент, Президент, інші органи державної влади. Дія таких рішень суду поширюється на невизначене коло осіб. У зв'язку з цим О. Ф. Скакун охарактеризувала зазначену діяльність Суду як судову правотворчість у формі конституційних прецедентів, які створюються Конституційним Судом України і слугують моделлю для виконання у такій якості аж до моменту їх законодавчого закріплення Верховною Радою. При цьому правові позиції Конституційного Суду, викладені в мотивувальній частині його рішення, набувають характеру нормативності не нормативно - правового акта, а судового (конституційного) прецеденту завдяки своїй казуальності і процесуальному режиму провадження [251, с. 449]. Вона вказувала на те, що винесення рішення Конституційним Судом України у конкретній справі (а не підбиття підсумків у результаті узагальнення судової практики) слід виділити в окремий вид судових прецедентів і віднести їх до судової правотворчості. Іншим видом судового прецеденту названо судовий розгляд справ у касаційній інстанції (в Україні - Верховний суд); а з особливо важливих справ - у першій інстанції [251, с. 448].

Розвиваючи наукові позиції О. Ф. Скакун та Ж. І. Овсепян щодо характеристики конституційного провадження, можна зазначити, що таке провадження доцільно визначити особливою формою судової

нормотворчості, відмінною від форми правотворчості загальних судів.

Зазначене підтверджується такими рисами конституційного судочинства, як:

- особлива мета;

- здійснення на найбільш високому рівні теоретичного узагальнення норм законодавства і судової практики із застосуванням наукових методів пізнання;

- складний предмет конституційного провадження;

- високі вимоги до професійності суддів;

- виключно колегіальний характер розгляду справ конституційної юрисдикції та прийняття рішень, висновків;

- поширення дії рішень на необмежене коло осіб;

- особливий характер прояву преюдиціальності рішень.

Розглянемо докладно сутність і зміст кожної із виділених рис.

На першому місці серед виділених рис постає мета судової нормотворчості як форми конституційного провадження - забезпечення верховенства Конституції України, її вищої юридичної сили, що гарантує єдність, узгодженість вітчизняної системи законодавства, її правову стабільність. Метою ж нормотворчості вищих судових органів постає надання роз’яснень з питань відповідної судової практики.

Мета визначає таку рису конституційного судочинства, як здійснення на найбільш високому рівні теоретичного узагальнення норм законодавства та судової практики із застосуванням наукових методів пізнання. Про науковий характер конституційного судочинства зазначав, зокрема, Б. С. Ебзеєв. Він вказував, що Конституційний Суд має виступати не лише як елемент державного механізму, а й як науково-дослідна лабораторія конституційно-правової думки [320, с. 113]. Професор А. О. Селіванов зазначав, що «при здійсненні конституційного судочинства єдиний орган конституційної юрисдикції має утримуватися від встановлення і дослідження фактичних обставин у справі. Але таке правило не вважається ідеальним, оскільки залучення фактичних обставин використовується Судом як аргумент при виявленні умов правозастосування, а це складає емпіричну основу дослідження, оскільки Конституційний Суд не виявляє факти і не дає їм оцінку, а лише через їх сприйняття здатний бачити правове явище у динаміці з виявленням основних тенденцій» [247, с. 20-21]. Визнання за Конституційним Судом спроможності виявлення основних тенденцій розвитку певного правового явища свідчить про високе наукове значення конституційного провадження, що є умовою формування єдиним органом конституційної юрисдикції доктрини конституційного судочинства.

Рішення чи висновок приймаються у результаті здійснення конституційного провадження не лише із дотриманням таких загальних принципів судочинства, як верховенство права, повний і всебічний розгляд справи та обґрунтованість прийнятих рішень тощо, а і шляхом застосування загальних і конкретних методів наукового пізнання - системного аналізу, компаративного методу. Так, для того щоб прийняти Ухвалу Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням громадянина Заїченка Володимира Георгійовича щодо офіційного тлумачення статті 124 Конституції України, статей 10, 12 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 27 січня 2009 року № 1-у/2009, Конституційний Суд України застосував компаративний метод для визначення того, чи відповідає клопотання автора вимогам пункту 4 частини другої статті 42 Закону України «Про Конституційний Суд України» щодо обґрунтування необхідності в офіційному тлумаченні положень статті 124 Конституції України, статей 10, 12 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року № 3477-ІУ. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України щодо офіційного тлумачення положень пункту 11 частини першої статті 36 Закону України «Про страхування», пункту 4 частини першої статті 28 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (справа про повноваження Держфінпослуг щодо нагляду за страховою діяльністю) від 3 грудня 2008 року № 27-рп/2008 [232] було прийнято із застосуванням системного аналізу для визначення способу реалізації повноважень Державною комісією з регулювання ринків фінансових послуг України у справах нагляду за страховою діяльністю - шляхом видання нормативно-правових актів.

Наступною особливою рисою конституційного судочинства, відмінною від судочинства, здійснюваного загальними судами, названо його складний предмет. Предметом конституційного провадження постають конституційно- правові конфлікти, що виникли внаслідок, зокрема, дії законів, інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, конституційність норм яких або актів міжнародного права, визнаних обов’язковими на території України, оспорюється. Судами загальної юрисдикції (загальними та спеціалізованими, відповідно статті 19 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року № 3018­III) досліджуються фактичні обставини, правові акти індивідуальної дії, а не нормативно-правові акти. Зокрема, правові акти індивідуальної дії становлять предмет розгляду адміністративних судів, що випливає з норми пункту 1 частини першої Кодексу адміністративного судочинства України [83]. Складний характер предмета конституційного судочинства пов’язаний із компетенцією Конституційного Суду України щодо встановлення конституційності нормативно -правових актів регулятивного характеру, які поширюють свою дію на необмежене коло суб’єктів права. На відміну від конституційного судочинства провадження у кримінальних, цивільних чи адміністративних справах у багатьох випадках здійснюється з приводу законності актів індивідуальної дії, які прийняті щодо одного чи декількох суб’єктів права.

Серед рис конституційного судочинства названо наявність високих вимог до професійності суддів. Вказане зумовлено тим, що у результаті здійснення конституційного судочинства формується його доктрина, оформлювана через рішення, висновки Суду, яка впливає на розвиток вітчизняної системи законодавства. Стаття 16 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначає, що суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, має вищу юридичну освіту, стаж практичної, наукової або педагогічної роботи за фахом не менше десяти років, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом останніх двадцяти років. Судді Конституційного Суду України не можуть належати до політичних партій та профспілок, мати представницький мандат, брати участь у будь-якій політичній діяльності, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької та творчої. Статтею 5 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року [201] вимоги до судді встановлено і у формі таких заборон, як належність до політичних партій та профспілок, участь у будь-якій політичній діяльності, наявність представницького мандата, обіймання будь-яких інших оплачуваних посад, виконання іншої оплачуваної роботи, крім наукової, викладацької та творчої.

Рисою конституційного судочинства виділено виключно колегіальний характер розгляду справ конституційної юрисдикції та прийняття рішень, висновків. Колегіальність гарантує прийняття належного правового рішення. На відміну від конституційного провадження, наприклад, у адміністративному судочинстві суддя місцевого суду може діяти як суд. Так, стаття 23 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що всі адміністративні справи в суді першої інстанції, крім випадків, встановлених цим Кодексом, розглядаються і вирішуються суддею одноособово.

Щодо рішень, висновків Конституційного Суду України слід зазначити, що на відміну від рішень загальних судів вони поширюють свою дію на необмежене коло осіб. Прецедентне судове рішення має обов’язковий характер для прийняття рішень по аналогічних справах на відміну від рішення Конституційного Суду України, яке є обов’язковим для усіх справ, пов’язаних із застосуванням відповідної норми. Зазначене особливо стосується тих справ конституційної юрисдикції, предметом яких виступають спори стосовно повноважень конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, адже у резолютивній частині рішення Конституційного Суду України дається висновок щодо конституційності правового акта, яким встановлено повноваження конституційних органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування.

Преюдиціальність рішень Конституційного Суду України та загальних судів також проявляється по-різному. У випадку якщо суди загальної юрисдикції розглядають позови у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок дії неконституційного акта, Конституційний Суд України може вказати на преюдиціальність прийнятого рішення у справі щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Преюдиціальності судових рішень судів загальної юрисдикції визначається процесуальним законом і стосується судів, органів прокуратури, слідства, дізнання (ч. 2 ст. 11 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року [202]).

Якщо звернути увагу на законодавче закріплення властивості преюдиціальності рішення Конституційного Суду України та судів загальної юрисдикції, то слід зауважити, що Законом України «Про Конституційний Суд України» особливість прояву цієї властивості закріплена тільки щодо однієї категорії конституційно-правових спорів - спорів про конституційність нормативно-правових актів Водночас завданням Конституційного Суду України визначено гарантування Конституції України, і тому преюдиціальність його рішень доцільно закріпити і щодо інших категорій справ конституційної юрисдикції - щодо відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість, а також офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Висновки Конституційного Суду України щодо тлумачення Конституції та законів України посідають особливе місце у системі інтерпретаційних актів. Інтерпретаційним актом або актом офіційного тлумачення називають правовий акт-документ, який містить роз’яснення змісту і порядку застосування правової норми, що сформульоване уповноваженим органом у межах його компетенції, та має обов’язкову силу для усіх, хто застосовує норми, що роз’яснюються [251, с. 613]. Враховуючи, що конституційне провадження названо формою судової правотворчості, висновки Конституційного Суду України доцільно назвати особливою групою інтерпретаційних актів правотворчих органів. Рішення загальних судів вищої інстанції (роз’яснення, постанови пленумів тощо) належать до інтерпретаційних актів правозастосовних органів.

Сутність конституційного провадження як процесуальної форми конституційних процесуальних відносин у сфері відправлення правосуддя Конституційним Судом України визначається завданнями, які покладаються Конституцією України, Законом України «Про Конституційний Суд України» на єдиний орган конституційної юрисдикції - гарантування верховенства Конституції України як Основного Закону держави на всій території України (ст. 2 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Таку мету і завдання Конституційний Суд України вирішує шляхом розгляду в судовому засіданні справ конституційної юрисдикції. Будучи невід’ємною складовою судової гілки державної влади, Конституційний Суд України, як і інші суди, відправляє правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави (ст. 2 Закону України «Про судоустрій України»).

Засади здійснення правосуддя в Україні єдині для усіх судів різної юрисдикції і полягають у: наявності права кожного на захист прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом; рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин; наявність права кожного, хто звернувся за захистом до суду, користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді; гласності судового процесу; проведення судочинства державною мовою; обов’язковість до виконання судових рішень, що набрали законної сили усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України; права на оскарження судового рішення; самостійність, незалежність, недоторканність суддів (статті 6-15 Закону України «Про судоустрій України»). Ці засади здійснення правосуддя певною мірою відображені у Законі України «Про Конституційний Суд

України», де статтею 4 закріплені принципи діяльності Конституційного Суду України, а статтями 27, 28 встановлено незалежність суддів та

недоторканність особи судді як гарантії діяльності суддів Конституційного Суду України. Серед принципів діяльності Конституційного Суду України виділені: верховенство права, незалежність, колегіальність, рівноправність суддів, гласність, повний і всебічний розгляд справ та обґрунтованість прийнятих ним рішень.

Зазначене підтверджує тезу, висловлену Ж. І. Овсепян, про інтегрування у конституційному судочинстві ознак класичних юрисдикційних процедур - цивільного, кримінального процесів, адміністративної юстиції, однак у результаті такого синтезу з’являється нова процесуальна форма судової діяльності [152].

Якщо звернутись до норм Закону України «Про Конституційний Суд України», яким регламентоване здійснення конституційного провадження, можна звернути увагу на відсутність права на оскарження рішення єдиного органу конституційної юрисдикції, а також права користуватися правовою допомогою адвоката чи іншої особи при вирішенні справи в суді. Останнє підтверджується відсутністю адвоката у переліку учасників конституційного провадження. Так, стаття 55 Закону України «Про Конституційний Суд України» визначає перелік учасників конституційного провадження та особливості їх процесуальної правосуб’єктності: суб’єкти права на конституційне подання і конституційне звернення, їхні представники, залучені Конституційним Судом України до участі у розгляді справи органи та посадові особи, свідки, експерти та перекладачі.

Однією з причин відсутності процедур оскарження рішення та права користування правовою допомогою є позитивний зміст конституційного провадження, що прямо випливає із Закону України «Про Конституційний Суд України», яким визначено завдання Суду щодо гарантування верховенства Основного Закону, а не його правова охорона. Саме такий зміст зумовлює специфіку процедур доказування у конституційному провадженні,

яке є його факультативним моментом. Як слушно зазначає Л. С. Жакаєва, у позитивній сфері конституційного правозастосування процес доказування не настільки очевидний, як у негативній (охоронній), оскільки процесуальні форми «матеріалізації» (проявлення) доказування у конкретних процесуальних актах (документах) законодавством визначаються, як правило, при регламентації питань конституційно-правової

відповідальності [64, с. 20].

На підтвердження цього положення доцільно навести норми статті 54 Закону України «Про Конституційний Суд України», де зазначено, що Колегія суддів Конституційного Суду України під час підготовки справи, Конституційний Суд України в процесі провадження у справі мають право витребувати від Верховної Ради України, Президента України, Прем’єр - міністра України, Генерального прокурора України, суддів, органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, посадових осіб, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, політичних партій та інших об’єднань громадян і окремих громадян необхідні документи, матеріали та інші відомості, що стосуються справи. Водночас стосовно процесуальних прав інших учасників конституційного провадження про їх участь у процедурах доказування Закон України «Про Конституційний Суд України» не містить, а Регламент Конституційного Суду України визначає лише загальний порядок. Так, частиною другою статті 54 Закону України «Про Конституційний Суд України», параграфом 15 Регламенту Конституційного Суду України визначено, що призначати експертизу має право тільки Колегія суддів, Конституційний Суд України. Залучати спеціалістів для підготовки та розгляду справи має право суддя-доповідач, Колегія суддів, Конституційний Суд України. При відкритті конституційного провадження у справі щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту передбачено поряд із конституційним поданням Верховної Ради України додання ряду документів і матеріалів: щодо ініціювання питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту; про створення та роботу спеціальної тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування, висновки і пропозиції цієї комісії; про розгляд Верховною Радою України висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії; рішення Верховної Ради України про звинувачення Президента України у вчиненні державної зради або іншого злочину; рішення Верховної Ради України про звернення до Конституційного Суду України. Однак особливості процесуального порядку розгляду такої справи не вказані, з чого випливає висновок про те, що зазначена справа розглядається у загальному порядку, передбаченому для інших категорій справ конституційної юрисдикції.

Процедури доказування є невід’ємною складовою реалізації принципу змагальності сторін, який, у свою чергу, є одним із провідних принципів відправлення правосуддя. Принцип змагальності визначає можливості й обов’язки сторін щодо доказування підстав заявлених вимог та заперечень, захисту своєї правової позиції. Найбільш яскраво дія принципу змагальності проявляється у правилах доказування, відповідно до яких кожна особа, яка бере участь у справі, доводить обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень [45, с. 69].

Потребу запровадження цього принципу до конституційного провадження доводив професор А. О. Селіванов, аналізуючи проблемні питання реалізації процесуального статусу Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України. Він вказував про те, що обсяг науково-правової інформації, яка не тільки доводиться, а й обґрунтовується Постійним представником у межах офіційного пояснення, що направляється Головою Верховної Ради Україна у відповіді на звернення судді Конституційного Суду України, допомагає формувати правові позиції у сфері конституційної юрисдикції. Постійний представник Верховної Ради України виступає особою, покликаною реалізувати (захистити, роз’яснити, витлумачити) офіційну позицію єдиного законодавчого органу, який здійснив законодавчу владу і оформив її у прийнятому рішенні (законі, постанові та ін.). Верховна Рада України надала право Постійному представнику у Конституційному Суді України залучати через керівника апарату Верховної Ради України науковців і фахівців для проведення юридичної експертизи чинних правових актів, які перевіряються Конституційним Судом України на предмет їх конституційності. Тому статус Постійного представника, визначений Положенням, затвердженим Верховною Радою України, передбачає доповідати на пленарних засіданнях Конституційного Суду України про необхідні уточнення до поданих документів і матеріалів, які досліджуються у конституційному провадженні. Але ці повноваження Постійного представника можуть бути застосовані виключно за дорученням Голови Верховної Ради України щодо уточнень і висновків по конкретних справах [245]. Принцип змагальності як один із принципів конституційного судового процесу в Росії виділяв М. С. Саліков [101].

Інститут представництва у конституційному судочинстві реалізується через участь у процесі не тільки Постійного представника Верховної Ради України, а й Представника Президента України, Постійного представника Кабінету Міністрів України. Представник Президента України, Постійний представник Кабінету Міністрів України бере участь у конституційному судочинстві на підставі Закону України «Про Конституційний Суд України», Регламенту Конституційного Суду України, а також Положення про Представника Президента України у Конституційному Суді України [199] та Положення про Постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України [198] відповідно.

Слід зазначити, що процесуальні повноваження Представника Президента України у Конституційному Суді України, Постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України у окрему статтю Закону України «Про Конституційний Суд України» не виділені. Певною мірою зазначене питання урегульоване підзаконними актами - відповідними положеннями, в яких поряд із процесуальними повноваженнями цих представників, визначеними банкетними нормами, вказано і про повноваження організаційно-розпорядчого змісту. Так, у Положенні про Постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України визначено, що Постійний представник вчиняє як представник суб’єкта права на конституційне подання, учасник конституційного провадження дії, передбачені Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Поряд із цим він організовує за участю заінтересованих органів виконавчої влади розгляд запитів Конституційного Суду України до Кабінету Міністрів України та органів виконавчої влади з питань, що розглядаються Конституційним Судом України

Реалізація інституту процесуального представництва в

конституційному судочинстві передбачає донесення до єдиного органу конституційної юрисдикції офіційної позиції вищих органів державної влади - Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України - з метою прийняття Конституційними Судом України обґрунтованого рішення. Саме тому процесуальна правосуб’єктність зазначених категорій представників має бути визначена в тому нормативно - правовому акті, який врегульовує процес відправлення конституційного судочинства.

Дія принципу змагальності сторін у судовому конституційному провадженні полягає у такому.

По-перше, підставою звернення до єдиного органу конституційної юрисдикції є конституційно-правовий спір, який потребує свідомого ставлення суб’єкта звернення, що проявляється через формулювання аргументів на підтримку правомірності своїх вимог захисту в порядку здійснення конституційного провадження.

По-друге, зміст конституційного провадження полягає в усуненні невизначеностей, спірного розуміння норм Конституції і законів, що передбачає здійснення провадження на основі принципу повного і всебічного розгляду справи, обґрунтованості прийнятого рішення. При цьому відповідні процедури конституційного провадження здійснюються з метою доведення офіційного визнання правових аргументів, які висунені у порядку обґрунтування правової позиції.

По-третє, на відміну від цивільного, адміністративного судочинства, сторонами в конституційному провадженні є не позивач і відповідач, а суб'єкт звернення до Конституційного Суду України, ті державні органи (посадові особи), які прийняли акт, конституційність якого підлягає офіційному встановленню. Будь-яка із сторін може помилятися у оцінці конституційності акта, спір про який підлягає розгляду в порядку конституційного провадження, однак вона зацікавлена у встановленні істини в даному спорі з тим, щоб мати можливість у повному обсязі реалізувати законні права, виконати обов'язки, легітимізувати свою діяльність. Так, у Рішенні Конституційного Суду України від 6 липня 1999 року № 8-рп/99 у справі за конституційними поданнями Міністерства внутрішніх справ України і Міністерства фінансів України щодо офіційного тлумачення положень частини шостої статті 22 Закону України «Про міліцію» та частини сьомої статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку» (справа щодо права на пільги) [217] підставою для розгляду справи, згідно зі статтею 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» зазначено практичну необхідність у офіційній інтерпретації положень: «за працівниками міліції, звільненими зі служби за віком, хворобою або вислугою років, зберігається право на пільги за цим Законом» (частина шоста статті 22 Закону України «Про міліцію») і «за особами рядового та начальницького складу державної пожежної охорони, звільненими зі служби за віком, через хворобу або за вислугою років, зберігається право на пільги відповідно до цього Закону» (частина сьома статті 22 Закону України «Про пожежну безпеку»). Суб'єкти права на конституційне подання - Міністерство внутрішніх справ України та Міністерство фінансів України - порушують клопотання перед Конституційним Судом України про офіційне тлумачення положень зазначених законів у зв’язку з неоднозначним розумінням правозастосовчими органами дії цих положень за колом осіб, яким надаються пільги на оплату користування житлом і комунальними послугами. Конституційний Суд України витребував додаткові матеріали і пояснення до справи від Комітету Верховної Ради України у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, Кабінету Міністрів України, Міністерства юстиції України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Служби безпеки України.

Водночас реалізація принципу змагальності у конституційному провадженні має обмежений характер. Так, параграфом 34 Регламенту Конституційного Суду України встановлено, що сторони конституційного провадження мають право знайомитись з матеріалами справи, давати усні та письмові пояснення, викладати свої думки з питань, що розглядаються; задавати з дозволу головуючого запитання іншим учасникам конституційного провадження, заявляти клопотання, а також користуватись іншими правами, передбаченими Законом України «Про Конституційний Суд України» та Регламентом Конституційного Суду України. Однак відсутнє право заявляти відводи, надавати докази та брати участь у їх дослідженні. Тим самим ініціатива та активність у конституційному провадженні при розгляді справи конституційної юрисдикції у зазначених осіб обмежена. Змагальна форма проявляється і через певну послідовність виступу осіб, які беруть участь у справі, у порядку дослідження доказів. Однак позиція Конституційного Суду України у такому випадку домінуюча. Слід зазначити, що таке домінування існує на лише в конституційному провадженні, а й у провадженні з цивільних справ. Отже, змагальність у її класичному розумінні доповнюється активною позицією суду (у даному разі - Конституційного Суду України).

Історично існують дві моделі процесу - слідча (інквізиційна, заснована на слідчому принципі) та змагальна (побудована на принципі змагальності).

У змагальному процесі збір доказів та іншого фактичного матеріалу, представлення його в суді та дослідження доказів покладається на сторони. Процес здійснюється як спір двох юридично рівних сторін, який вирішується судом на підставі доказів, які ними представлені до суду. У слідчому процесі збір і підготовка усього фактичного матеріалу, необхідного для вирішення справи, покладається на суд [45, с. 69].

Виходячи з такого визначення змісту змагального і слідчого процесу, порівняння його із сучасними засадами конституційного провадження, можна зазначити, що воно має, швидше, ознаки слідчого, ніж змагального процесу. Враховуючи, що конституційно-правовий спір має позитивний характер, необхідним є приведення засад конституційного провадження у відповідність до засад змагального процесу, що зумовлює, зокрема, створення механізму реалізації принципу змагальності. При розробці такого механізму мають бути враховані зазначені особливості конституційного провадження: здійснення єдиним судовим органом - Конституційним Судом України, предметом постає конституційно-правовий спір, відсутні процедури оскарження судового рішення, позитивний характер. Водночас забезпечення змагальності конституційного провадження означає можливість здійснення процедур доказування не лише за ініціативою судді-доповідача, Колегії суддів, Конституційного Суду, а й сторін, які беруть участь у справі конституційної юрисдикції. Реалізація принципу змагальності матиме особливості у випадку, коли Конституційний Суд України розглядає конституційне подання щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, адже підставою для розгляду справи згідно з частиною першою статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» є практична необхідність у з’ясуванні або роз’ясненні, офіційній інтерпретації положень Конституції України та законів України, що обумовлює відсутність сторін такої категорії конституційно-правового спору. Особливості реалізації принципу змагальності при розгляді справ конституційної юрисдикції щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України можуть проявлятись через процедуру обов’язкового залучення Верховної Ради України як єдиного органу законодавчої влади, уповноваженого щодо прийняття законодавчих актів.

Таким чином, механізм реалізації принципу змагальності у конституційному провадженні може передбачати:

а) надання права представляти докази сторонам конституційно - правового спору;

б) обов’язкове залучення Конституційним Судом України офіційного представника Верховної Ради України до розгляду справи щодо офіційного тлумачення Конституції і законів України як сторони конституційно- правового спору;

в) встановлення процесуальної правосуб’єктності Постійного представника Верховної Ради України у Конституційному Суді України, Представника Президента України та Постійного представника Кабінету Міністрів України у Конституційному Суді України у нормативно-правовому акті, норми якого мають врегулювати відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.

У межах судового конституційного провадження доцільно виділити окремі стадії. Однак складність встановлення стадій судового конституційного провадження полягає у тому, що Закон України «Про Конституційний Суд України» як акт вищої за Регламент Конституційний Суду України юридичної сили їх не визначає, а лише надає перелік окремих процесуальних дій, послідовність здійснення яких може бути логічно визначена. Виділення стадій судового конституційного провадження відповідно до окремих структурних розділів Регламенту Конституційного Суду України можливе лише з позицій суто теоретичних, а саме з метою доведення процесуального характеру відносин у сфері відправлення конституційного судочинства.

Ще однією проблемою постає встановлення такої моделі судового конституційного провадження, дія якої була б спрямована на гарантування належної реалізації основного завдання діяльності єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні. Така модель передбачає визначення відповідних належних правових процедур, зокрема стадій.

Виділення стадій судового конституційного провадження потрібне, зважаючи на необхідність врахування усіх процедур провадження. Повнота їх врахування є умовою гарантування належної правової процедури відправлення конституційного судочинства. Ж. І. Овсепян правильно зазначає, що важливим чинником дотримання належної правової процедури, пересторогою спрощення процесуальної форми, умовою прав осудності актів конституційного судочинства є багатостадійність судового конституційного провадження. Аналізуючи процес конституційного судочинства в Російській Федерації, вчений доводив, що він є видом нормотворчої діяльності, здійснюваної у юрисдикційній формі. У зв’язку з цим було визначено шість стадій конституційного процесу (конституційного судочинства):

1) внесення звернення;

2) попереднє вивчення звернень та прийняття їх до провадження (порушення конституційного судочинства) або відмова у прийнятті звернення;

3) підготовка справи до судового розгляду;

4) розгляд справи по суті;

5) нарада, голосування, прийняття, оголошення рішення у конкретній справі, опублікування рішення;

6) виконавче провадження, забезпечення дії рішення Суду як нормативного акта (судового прецеденту).

Ж. І. Овсепян виділила ще факультативну стадію, проміжну між п’ятою і шостою, стадію розгляду у пленарному засіданні справ, переданих палатою Конституційного суду Російської Федерації у разі, якщо більшість суддів, які беруть участь у засіданні палати, вважають за необхідне прийняти рішення, що не відповідає правовій позиції, вираженій у раніше прийнятих рішеннях Конституційного Суду [152].

Підхід, визначений Ж. І. Овсепян, може бути застосований і щодо виділення стадій конституційного провадження, здійснюваного Конституційним Судом України, але із врахуванням специфіки такого провадження, що полягає у наявності: процедур відкликання

конституційного подання, конституційного звернення; колегій суддів Конституційного Суду України; встановлення процедури оформлення окремої думки судді Конституційного Суду України; надання Конституційному Суду України права встановлювати порядок, строки виконання рішення, висновку та зобов’язання відповідних державних органів щодо забезпечення виконання рішення, додержання висновку. При цьому серед проблемних питань удосконалення конституційного провадження слід зазначити про необхідність посилення існуючих законодавчих гарантій виконання рішень та дотримання висновку Конституційного Суду України.

Отже, доцільно виділити такі шість стадій конституційного провадження:

1) внесення конституційного подання, конституційного звернення;

2) попереднє вивчення конституційного подання, конституційного звернення та прийняття їх до провадження (порушення конституційного провадження) або відмова у прийнятті конституційного подання, конституційного звернення чи їх відкликання;

3) підготовка справи до судового розгляду;

4) розгляд справи по суті;

5) нарада, голосування, прийняття, оголошення рішення у конкретній справі, опублікування рішення;

6) виконавче провадження.

Ці стадії доцільно відтворити у законодавчому акті, норми якого мають врегулювати процесуальні відносини у сфері відправлення конституційного судочинства.