Конституційна правотворчість в Українській державі

Текст Грамоти, ймовірно, підготовлений довіреною особою гетьмана, керівником його канцелярії, діячем пронімецької орієнтації О.Платовим і скріплений особистими підписами П.Скоропадського та одного з провідних діячів Української народної громади М.Сахно-Устимовича як отамана Ради міністрів Української держави^[247]. У документі підкреслювалось, що надії на встановлення порядку й економічну відбудову не справдились, проливається кров, тривають бешкети й анар­хія, посилюються розруха і безробіття, загрожує грізна мара голоду. Нова катастрофа для України насувається внаслідок цілковитої неспроможності Центральної і Малої Рад, Генераль- ного секретаріату і Ради народних міністрів, їх місцевих органів до державного будівництва. “Як вірний син України... — наго­лошував П. Скоропадський, — я вирішив взяти на себе тимча­сово всю повноту влади. Цією грамотою я оголошую себе Геть­маном всієї України"^[248].

УЦР і всі земельні комітети розпускались, міністри УНР і їх товариші з посад звільнялись. Інші урядовці зобов'язува­лись продовжувати виконання своїх функцій. Усі постанови і розпорядження урядів Центральної Ради, Тимчасового уряду Росії скасовувались. Приватна власність проголошувалась фун­даментом культури і цивілізації і відроджувалась повністю. Встановлювалась свобода купівлі-продажу землі. Надання діля­нок малоземельним хліборобам передбачалось шляхом відчу­ження їх за дійсною вартістю від великих власників. "На всю ширину" відкривався простір торгівлі.

Гетьман обіцяв народу відновити порядок у державі, ввес­ти у нормальне русло економічне життя, обрати на підставах нового виборчого закону Український сейм, твердо стояти на сторожі законності, підтримувати авторитет влади, забезпе­чити права робітничого класу, поліпшити умови праці заліз­ничників, відновити повну свободу приватного підприємницт­ва і ініціативи.

Щодо Законів про тимчасовий державний устрій України, власноручно підписаних гетьманом і головою уряду, то най­менування розділів і їх послідовність дуже нагадують схему побудови і зміст Основних державних законів Російської імперії 1906 р. "Закони" визначали компетенцію гетьмана, Ради міністрів, Генерального суду, церкви, права і обов'язки гро­мадян та законодавчу процедуру. Гетьман ставав верховним правителем Української держави і єдиновладно здійснював найвищий політичний контроль за дотриманням її конституції. Без його санкції жоден закон не набирав сили. Він же призна­чав отамана Ради міністрів, формував і розпускав Кабінет міністрів у повному складі, призначав і звільняв інших вищих посадових осіб, керував закордонними справами, ставав вер­ховним воєводою армії і флоту, оголошував ту чи іншу тери­торію на військовому, осадному або виключному стані, відав помилуванням засуджених, податковою політикою тощо. Чле­ни уряду отримували право і обов'язок координувати діяльність окремих відомств і відповідали перед гетьманом за загальний стан державного управління, за свої власні вказівки, а за по­рушення підлягали цивільній і карній відповідальності. Гене­ральний суд проголошувався "вищим охоронним і захисним закладом і водночас вищим судом України у справах судових та адміністративних". На нього покладались також обов'язки опублікування законів. Голова Генерального суду, як і всі інші генеральні судді, призначались гетьманом.

Спеціальний розділ "Права і обов'язки українських козаків і громадян" насамперед робив наголос не на правах, а на обо­в'язках населення захищати режим, сплачувати податки і мито та відбувати інші повинності. Далі в документі наведено пе­релік прав: на недоторканність особи, на недоторканність житла, на вільне обрання місця мешкання і працю, на зібран­ня, свободу слова і друку, на об'єднання у громадські органі­зації, свободу віросповідання. "Первенствуючою в Українській державі" визнавалась православна християнська віра.

Закони проголошувались обов'язковими для всіх українсь­ких громадян і перебуваючих на території України чужоземців. Усі вони підлягали опублікуванню і до обнародування чин­ності не набували. Незнання закону не позбавляло винного відповідальності за його порушення. Проекти законів мали розроблятись у міністерствах, обговорюватись і схвалюватись на засіданнях Ради міністрів, а потім передавались на затвер­дження гетьману.

Деякі положення конституційних актів П.Скоропадського прямо торкались загальних і окремих проблем конституцій­ної юстиції, яка в той час набувала все більшого авторитету у світі. По-перше, привертає до себе увагу відвертий наголос на “культі Закону": буквально у кожному рядку розглядуваних документів послідовно проводиться ідея верховенства закону через словосполучення "закони стверджують", "закони виз­начають", "закони установлюють", "закони здійснюють", “тверді основи законів", "не шкідливих законам", "не против­них законам", закріплюються правила “сила закону без вик­лючення обов'язкова для всіх", "не обнародувані закони до діла не прикладаються", "закон не може бути скасований інак­ше як тільки силою закону", “ніхто не може відмовлятись не­знанням закону" тощо. По-друге, своєрідний політичний кон­ституційний контроль встановлювався шляхом надання надзвичайних прав гетьманові "твердо стояти на сторожі по­рядку й законності..., підтримувати авторитет влади, не спи­няючись ні перед якими самими крайніми мірами". З одного боку, без санкції гетьмана жоден закон не міг набрати чин­ності, а з іншого — накази і розпорядження гетьмана не мали сили без їх контрасигнації отаман-міністром або відповідним йому міністром. По-третє, Генеральний суд проголошувався не лише вищим судом України, а й "вищим охоронником і захисником закону". Йому надавався статус не тільки найви­щої інстанції у справах судових, а й адміністративних^[249].

1 серпня 1918 р. Рада міністрів ухвалила ще один досить цікавий акт конституційного характеру, в якому теж у своєрід­ному розумінні фіксувались деякі положення можливого різно­виду конституційного контролю і виконання суто політичних функцій з боку вже не Генерального суду, а Сенату. Це — Закон про верховне управління державою у разі смерті, тяж­кої хвороби чи перебування поза межами держави "Ясновель­можного пана Гетьмана всієї України". На такі випадки пе­редбачалось створення тріумвірату — Колегії верховних правителів держави з трьох осіб, одного з яких заздалегідь визначав сам гетьман, одного обирав Державний сенат і одно­го — Рада міністрів. Виключне становище гетьмана як одно­особового правителя України яскраво давало про себе знати і в цьому нормативному акті: гетьман визначав не лише безпо­середнього власного спадкоємця, а й спадкоємця названого ним спадкоємця. П.Скоропадський зобов'язувався власноруч­но скласти грамоту в трьох примірниках, без будь-яких свідків вкласти їх у окремі конверти, скріпити їх власною перстене­вою печаткою і передати один конверт на зберігання до Дер­жавного сенату, другий — голові Ради міністрів, третій — до Київського кафедрального собору святої Софії. У грамоті заз­начались прізвища двох осіб: першою називалась та, що стає безпосереднім верховним правителем, а друга — наступни­ком верховного правителя.

Визначення моменту, коли гетьман через тяжку хворобу не мав уже змоги правити державою, належало самому П.Ско­ропадському, а коли така воля не могла бути виявлена ним особисто — то Державному сенату разом з Радою міністрів.

Лише після цього Державний сенат і Рада міністрів таєм­ним голосуванням звичайною більшістю обирали двох інших членів колегії. Всі справи Колегія вирішувала також більшістю голосів, брала на себе права і обов'язки гетьмана, але ні в якому разі не повинна була навіть торкатися питання про зміну основних конституційних засад Грамоти П.Скоропадського від 29 квітня 1918 р. Головою Колегії природно ставав верховний правитель, призначений гетьманом.

Закон цей був застосований лише один раз, коли на почат­ку вересня П.Скоропадський, як він писав сам, "виїхав до Німеччини для побачення з його величністю імператором гер­манським". До складу Колегії верховних правителів він при­значив Ф.Лизогуба, а виконуючим обов'язки голови Ради міністрів — М.Василенка. Державний сенат обрав до зазначе­ної Колегії сенатора, голову Адміністративного генерального суду Д.Носенка, а Рада міністрів — генерального бунчужного, в.о. військового та морського міністра О.Рогозу. Протягом тритижневої відсутності диктатора Колегія прийняла чимало нормативних актів, але конституційний характер серед них мав тільки один — закон про вибори губернських і повітових земських гласних. Вона ж ухвалила і правила проведення цих виборів.

Треба підкреслити, що П. Скоропадський бачив свого дійсно­го наступника не в особі Лизогуба. Ще 3 вересня 1918 р. він власноручно склав заповіт, у якому призначав Верховним пра­вителем України у разі своєї смерті або тяжкої хвороби П.До- рошенка — лікаря за фахом, нащадка старовинного козацько- гетьманського роду з Чернігівщини, відомого діяча української культури, збирача і дослідника української старовини, який у той час займав посаду головнокеруючого справами мистецтва і національної культури Міністерства освіти, а згодом — това­риша міністра. Наступником П.Дорошенка за названим запо- бітом мав стати С.Завадський — поляк за походженням, сена­тор, який обіймав посаду Державного секретаря за П.Скоро­падського.

Досить важливим при дослідженні феномена революційно­го конституціоналізму періоду 1917 — 1918 рр. є врахування конституційного бачення майбутнього України генералом П.Скоропадським. Йдеться про кілька практично невідомих сучасним дослідникам рукописних документів, нещодавно знай­дених у колишніх спецфондах архівів України, які втілюють один з можливих досить своєрідних варіантів реального у разі збереження режиму останнього гетьмана розвитку вітчизня­ної державності взагалі і українського конституціоналізму зок­рема. Такі конституційні проекти являють собою надзвичай­ну цінність і як важливий різновид національної конституційної думки: На процеси будування гетьманської держави під "пат­ронатом" окупантів впливала передусім німецька військова адміністрація, а окрім неї — і колишні діячі Центральної Ради, і українсько-російські кадети, і монархісти, і церква, і опози­ція у вигляді УНС, і відомі вчені — інтелектуали, видатні діячі культури, яких було чимало в оточенні генерала, і Антанта, і численні режими, що виникли на території колишньої Рос­ійської імперії тощо.

Не можна не враховувати і такий важливий історичний факт впливу, як те, що батьківщина істинних хазяїв в Україні квітня — листопада 1918 р., хоч і залишалась монархією, все ж уже протягом століття сприймала і втілювала як теорію, так і практику німецького уявного конституціоналізму, тобто ква- зіконституціоналізму монархічного типу. Сам гетьман відвер­то стверджував, що його влада спирається на могутню підтрим­ку центральних держав, "які вірні своєму слову, продовжують і по цей час боротись за цільність і спокій України".

Одна з таких конституційних схем — власноруч виправле­ний гетьманом і віддрукований текст одного з варіантів Ос­новних законів Російської імперії, підготовлений, звичайно, у Петербурзі^[250]. Нова назва формулюється так: "Проект Основ­ных законов Украинской державы". І далі у російському тексті словосполучення "Російська імперія" повсюдно викреслені і змінені на "Українську державу", "російські громадяни" — на "українські громадяни і козаки", "імператор Росії" — на "ко­роль України", “губернія” — на “староство". Всі інші виправ­лення мають суто редакційний характер. 37 статей російсько­го проекту викреслені зовсім, тобто ця Конституція України мала б 103 статті, розподілені на 9 глав: "Основні права грома­дян і козаків", "Державний устрій і глава держави", "Держав­на рада", "Про міністрів", "Місцеве управління", "Про судову владу, "Перехідні положення", "Про присягу", "Про перегляд Конституції".

Цей проект гетьманської Конституції передбачав, що Ук­раїна перетворюється на спадкову конституційну монархію на чолі з королем, який, вступаючи на престол, складає прися­гу і звертається до народу з особливим універсалом. Король проголошувався верховним главою держави, особою священ­ною і недоторканною, а видані ним акти повинні були скріплю­ватися підписом відповідного міністра, який і ніс всю відпові­дальність за проголошені у документі положення і його наслідки. Королю надавалося право розпуску парламенту і встановлення терміну нових виборів, проголошення війни, ухвалення миру, призначення і звільнення міністрів і всіх інших посадових осіб, призначення довічних членів парламенту, здійснення верхов­ного командування збройними силами, жалування графських і князівських титулів, помилування тощо.

Згодом з'явилися пропозиції залишити за главою держави титул короля Галицького, а щодо всієї України іменувати його гетьманом. Таким чином П.Скоропадський жалував собі ти­тул: "Його Гетьманська Величність Гетьман Всієї України і Військ Козацьких, Великий Князь Київський і Король Галиць­кий".

Парламент, що іменувався Сеймом, мав поділятися на дві палати. Верхня — Генеральна рада скликалася б з 150 "найкра­щих і найрозумніших" людей України, рекомендованих земсь­кими зібраннями, міськими думами, кошовими радами, Сена­том, університетами. Третину з них король або гетьман призначав би на цю посаду довічно, а 100 осіб мали обиратися на шість років земськими або козацькими зібраннями. Ниж­ню палату — Раду депутатів у кількості 600 депутатів перед­бачалось обирати населенням на чотири роки. У розглядува­ному проекті Конституції компетенція і порядок роботи Сейму не визначалися. Вказувалось лише, що його зібрання відкри­ваються королівською грамотою, а депутати не мають права отримувати чини, ордени і придворні звання.

Всі члени Генеральної ради і Ради депутатів повинні були виконувати свої обов'язки на професійній основі і отримува­ти винагороду в розмірі, встановленому законом. Відмова від винагороди не дозволялась. У разі дострокового розпуску Сей­му (монарх міг це зробити на свій розсуд у будь-який час) нові вибори мали відбутись протягом трьох місяців, а Гене­ральна рада — скликана не пізніше, як через чотири місяці після розпуску. Остаточне затвердження і опублікування за­конів було в компетенції короля (гетьмана).

Слова "Власть принадлежит сообща Императору, Государ­ственному Совету и Государственной думе" з російського ва­ріанту проекту Основних законів були викреслені, що можна розуміти й як намір передати всю владу виключно до рук монарха. Чи не єдине обмеження прав останнього на верхов­не управління державою встановлювала ст. 35 проекту, котра наголошувала, що мирні і торговельні договори з іноземними країнами укладаються королем, але якщо вони стосуються зобов'язань з державної казни або їх виконання потребує змін чи доповнення діючих законів, то такі ухвали набирають чин­ності не раніше їх затвердження Сеймом, Сенатом та Радою Міністрів.

У цілому ж глава про Сейм в українському варіанті скоро­чена і пошматована так, що від російського її тексту залиши­лись 9 статей з 52. Викинутими виявились положення про по­рядок обрання депутатів, про основи майбутнього закону про вибори, про несумісність, депутатського мандата з іншими видами діяльності, про відповідальність депутатів, про поря­док скликання сесій і організацію роботи останніх, про струк- туризацію палат, про правила прийняття рішень, про порядок проходження законопроектів, про запити депутатів та ін. Все це замінювалось однією приміткою: "Для подготовки подроб­ного законоположения о созыве сейма гетьманом назначает­ся особая комиссия"^[251].

Для повсякденного керівництва державою король (гетьман) мав призначити отаман-міністра (державного канцлера) та міністрів, тобто Раду або Кабінет міністрів, підзвітних перед Сеймом та Сенатом. Міністри отримували посаду за подан­ням державного канцлера, який теж міг покласти на себе уп­равління одним з міністерств.

Про систему конституційного контролю чи конституційно­го нагляду в проекті Основного закону прямо не йшлося. Але у загальних рисах вона, хоч і дещо розпливчасто, вимальову­валась. Найсуттєвіша складність у цій справі вбачається в тому, що такі фундаментальні принципи конституційної юстиції, як поділ влади, необхідність її обмеження практично ігнорува­лись, а принцип панування права підмінявся принципом фак­тично абсолютної влади монарха. Право ухвалення законів надавалось і Кабінету Міністрів, і Сейму, і Сенату. Причому ст. 31 ставила на перше місце у цьому ланцюжку саме Кабі­нет міністрів. Але в усіх випадках останнє слово у вирішенні долі законопроекту належало королю (гетьману). З одного боку, таке конституційне положення можна розцінювати як узур­пацію влади, а з іншого — і як один з засобів охорони Консти­туції особисто монархом від посягань законодавців у назва­них державних органів. У свою чергу акти короля (гетьмана) по управлінню державою теж не могли мати сили без їх контр­асигнації з боку відповідного міністра. Але як контрольна функ­ція це положення повинно сприйматися досить умовно, оскіль­ки головним призначенням такого правила було зняття відповідальності за те чи інше рішення з особи монарха і пе­рекладення її на державного чиновника. Зі змісту ст. 61 про­екту Конституції випливає, що законопроекти могли відкида­тись не тільки королем, а й Кабінетом міністрів чи Сенатом.

До елементів політичного чи адміністративного конституцій­ного нагляду можна віднести і положення ст. 33 проекту, якою визнавались недійсними розпорядження уряду, що не відпові­дали законам, та встановлювалась відповідальність посадових осіб за їх порушення; і норму ст. 34, згідно з якою закон не міг бути скасований чи призупинений інакше як тільки силою закону; і правило ст. 61, що забороняло розглядати повторно на одній і тій же сесії Сейму проект закону, відхилений чи то Кабінетом міністрів, чи то Сенатом, чи то королем (гетьма­ном); і ідею ст. 69, яка передбачала віддання до суду Загально­го зібрання Сенату міністра за навмисні порушення Основно­го закону; і тезу ст. 81, що зобов'язувала органи місцевого самоуправління видавати постанови у межах загальнообов'яз­кових законів; і норму ст. 83 проекту про вирішення в судово­му порядку спорів щодо компетенції між місцевими органами центрального управління і місцевими органами самоуправлін­ня тощо.

Передбачене проектом Конституції право Сенату відхиля­ти законопроекти, що згодом у теорії конституційної юстиції отримало назву попереднього судового контролю, доповнюва­лось у ст. 94 і визначенням Сенату як "верховного охороните- ля закону". Закріплене ж за ним право оприлюднення законів (це міг робити і король) і "загального нагляду за законністю дій чинів" — це вже функція, яку, користуючись сучасною термінологією, можна назвати наступним судовим конституцій­ним контролем. Проект передбачав усунення залежності Се­нату від міністра юстиції, але обходив мовчанням його за­лежність від короля, уряду чи Сейму. Судді визнавались незмінними, мали призначатись "правительственною владою", але вводився інститут "негативних виборів", тобто право на відклик суддів місцевими земськими органами, а з Сенату — трьома четвертими голосів депутатів Сейму.

Незважаючи на те що загалом проект Конституції Українсь­кої держави після виправлень гетьмана багато в чому втрачав закладені російськими авторами демократичні риси (віднов­лювались становий поділ суспільства, цензура, надзвичайні суди, цензове виборче право, смертна кара тощо), він зали­шив подекуди досить оригінальні засоби охорони Конституції і конституційного ладу, яких не знає навіть сучасний вітчиз­няний конституціоналізм. Зокрема, йдеться про обов'язкову присягу чи урочисту обіцянку громадян, які досягли 17-літнього віку, на вірність Конституції або священну її охорону (ст. 138). Особи, які ухилялись без поважних причин від такої акції, мали викликатись до суду і у разі подальшої відмови від при­сяги чи урочистої обіцянки за судовими присудами позбавля­лись громадянства.

Повноваження Сейму щодо прийняття Конституції не виз­начались. З цього можна зробити висновок, що Основний за­кон мав стати октройованим документом, тобто вводитись у дію королівською грамотою. Зміни в Конституції допускались "у загальному законодавчому порядку". Але їх ухвалення ви­магало трьох четвертих голосів усього складу палат щодо гла­ви про права громадян і двох третіх — для інших статей.

В архівах доби гетьманату нещодавно знайдено ще один проект Конституції Української держави невідомого, на жаль, автора (за нашими припущеннями ним міг бути С.Шелухін)^[252]. Цей документ дуже лаконічний, але більш демократичний, ніж розглянутий вище. Досить сказати, що він засновувався на принципах народовладдя, визначав "актову, громадянську і політичну правосильність" як чоловіків, так і жінок, починаю­чи з 20 років; рівність громадян у своїх правах незалежно від походження, освіти, майна, оподаткування; недоторканність особи, її житла та листування; свободи слова, друку, сумління, страйків, об'єднання в організації; право громадянина на при­тягнення будь-якого урядовця до суду за порушення особис­тих прав або прав співгромадян. Чітко поділялась тут і влада: вища Законодавча (парламент), вища виконавча (Рада міністрів), вища судова (Генеральний суд).

Парламент, за проектом, мав. обиратися на основі загаль­ного, рівного, безпосереднього і пропорційного голосування всіх правосильних громадян з розрахунку один депутат від 100 тисяч людності. Перевірка виборів належала до компе­тенції Генерального суду з наступним затвердженням поста­нови останнього самим парламентом. Депутатам, які повинні були обиратися на чотири роки, забезпечувався імунітет.

Право розпуску вищого органу законодавчої влади нале­жало виключно самому парламентові. У такому разі нові ви­бори призначались урядом. Вони мали відбуватися не менш ніж як через чотири місяці після; їх призначення, а скликання парламенту — протягом двох місяців після виборів. Передба­чалось, що парламент буде збиратися щороку, принаймні, на дві сесії, перерва між якими не могла перевищувати трьох місяців. На вимогу п'ятої частини депутатів упродовж одного місяця скликались позачергові сесії. Головував на засіданнях обраний абсолютною більшістю депутатів голова. Повноваж­ними вважались засідання у присутності простої більшості де­путатів. У такому ж кворумі теж звичайною більшістю вирі­шувались усі поточні справи за винятком змін до Конституції, питань війни, миру і віддання до суду міністрів. Останні ухва­ли мали прийматися кваліфікованою більшістю.

Право законодавчої ініціативи віддавалось Президії (її склад і компетенція не визначались) парламенту, групам депутатів з 20 і більше осіб, Раді міністрів або виборцям кількістю не менше 100 тисяч осіб. Щодо змін у Конституції, то для на­брання чинності такими ухвалами вимагались дві третини го­лосів присутніх депутатів та й ще поновлення їх звичайною більшістю парламенту у новому складі. Проголошення війни потребувало ухвали трьох четвертих голосів присутніх депу­татів. До виключних прерогатив парламенту, окрім прийняття законів, проект відносив встановлення податків, операції з державним майном, затвердження бюджету, визначення кількості війська.

Лише в одній статті розглядуваний документ згадує про Главу держави, без санкції якого закон не набирав чинності. Але двічі не санкціонований і ухвалений парламентом втретє закон мав вступати у дію незалежно від позиції Глави держа­ви, до компетенції якого, окрім санкціонування законів, нале­жали репрезентація України, командування військом, зібран­ня і відкриття засідань парламенту чергових скликань, питання амністії, помилування, спадкоємства, а також "усі почотні пра­ва". На Главу держави покладались ще й обов'язки формування уряду, але структуру Кабінету і його кількісний склад визначав парламент. Міністри мали у парламенті право дорадчого голосу.

Вищий орган законодавчої влади призначав довічно і весь склад Генерального суду — єдиної касаційної інстанції для всіх судів. Судових рішень не міг змінити ніхто.

Останній проект, незважаючи на деякі вади юридично-тех­нічного характеру, відповідав концепціям новітнього класич­ного конституціоналізму. Але підготовлений він був опонен­том П.Скоропадського, оскільки політичні настрої гетьмана збігалися саме з положеннями, вирваними з тексту проекту Основних законів Російської імперії, тобто з варіантами, про­аналізованими вище.

Ще одним різновидом документів конституційної спрямо­ваності за доби гетьманату стали проекти законів про Украї­нський сейм та вибори до нього’. На жаль, про свої обіцянки видати "найближчим часом" такі закони гетьман згадав лише тоді, коли хмари над диктаторським режимом, мабуть, вже неможливо було розігнати, а німецькі багнети, на яких трима­лась його влада, були зламані Антантою. У листопаді, вже після капітуляції Німеччини і оголошення "стану надзвичайної охо­рони" чи військового стану майже в усіх українських губерні­ях, захоплення військами Директорії Білої Церкви і Фастова, перетворення усієї території України на театр воєнних дій і всезагальної мобілізації, відбулось засідання Кабінету міністрів, на якому було нарешті ухвалено постанову про видання зако­ну про порядок виборів до Українського сейму.

¹ ЦДАВО України. — Ф. 1064. — Оп. 1. — С. 7. — Арк. 54.

Державний секретар отримав доручення терміново ство­рити невелику комісію з науковців для підготовки відповідно­го законопроекту, який планувалось винести на розгляд Ради міністрів 5 грудня. Уряд висловив побажання, щоб майбутній виборчий закон був побудований вже на грунті всезагально- го, прямого, рівного і таємного голосування, а перший Украї­нський сейм став парламентом з установчими функціями. Визначалась навіть кінцева дата скликання Сейму — 15 люто­го 1919 р.¹

Склад комісії був невеликим, але досить авторитетним: М.Василенко (голова), Б.Кістяківський, М.Куплеваський, М.Тоцький та Л.Чолганський. З 22 по ЗО листопада відбулось десять засідань комісії. Судячи з протоколів^{[253] [254], розроблялось не лише положення про вибори, а й Сеймовий статут. У центрі уваги комісії були питання про активне виборче право, про поділ України на виборчі округи, про день виборів, про ви­борчі комісії, про кількість населення у губерніях і повітах тощо. Проект був готовий своєчасно, та значних змін до ви­борчих законів Української держави, що були ухвалені рані­ше, він не передбачав, а у деяких статтях ще більш відступав від загальновизнаних уже у той час демократичних принципів.}

Кінець-кінцем, творення "української дідичної класократич- ної трудової монархії" протягом 230 днів закінчилось крахом внаслідок збройної боротьби проти гетьманату українського народу, нищівної поразки Четверного союзу у Першій світовій війні, рішучого наступу всіх опозиційних маріократії сил. У грудні 1918 р. гетьманський режим упав під ударами зброй­них сил Директорії.

3.3.