Громадянські права і свободи людини і громадянина в Україні

Пріоритетним елементом системи основних прав і свобод людини і громадянина є громадянські права 1 свободи, які іноді називають особистими з огляду на те. що вони є індивідуальни­ми.

Первинним невід'ємним правом людини є її право на життя, що виникає з моменту її народження (ст. 27)^[59]. Право на життя не може бути скасованим чи обмеженим будь-ким. На вимогу Ради Європи Україна відмовилася від смертної кари як вищої міри покарання. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував смертну кару.

Життя людини визнається найвищою соціальною цінністю, і держава бере на себе обов'язок захищати це право. Окрім того, кожна людина має право захищати своє життя і здоров’я та жит­тя і здоров’я Інших людей від протиправних посягань.

Істотним громадянським правом є право кожного на по­вагу до його гідності (ст. 28). Гідність людини є її невід’ємним внутрішнім ставленням до себе як до унікальної, цілісної осо­бистості, повноцінного члена суспільства. Ніхто не може бути пі л ляний катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.

Конституція також гарантувала, що жодна людина без її віль­ної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам. Участь у таких дослідах може ґрунтуватися виключно на добровільних основах і за умови наукового характеру таких досліджень.

Наступним громадянським правом, яке закріплене у Консти­туції України, є право кожної людини на свободу та особисту недоторканість (ст. 29). Це право передбачає, що ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законами. Тобто кожна особа з моменту її затри­мання чи арешту має право на правовий захист та оскарження в суді свого затримання або арешту, про які мають бути негайно повідомлені родичі затриманого чи заарештованого.

Утім Конституція передбачає, що у разі нагальної необхіднос­ті запобігти злочинові чи припинити його уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого про­тягом 72 годин має бути перевірена судом. У разі відсутності вмотивованого рішення суду протягом 72 годин затримана особа негайно звільняється. Як правило, такі затримання здійснюють­ся з метою запобігання особливо тяжким злочинам.

Право на недоторканість житла (ст. ЗО) є правом кожного на гарантовану державою охорону його житла від незаконного вторгнення, проникнення та інших посягань з боку будь-яких суб єктів конституційно-правових відносин. Зокрема, ст. ЗО Кон-

Конституційно-правовий статус людини і громадянина в Україні 181 ституції України захищає право власників, законних орендарів або наймачів житла чи іншого володіння від проникнення до житла чи іншого володіння, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.

У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встанов­лений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду й обшуку. Зокрема, такий порядок установлюється Законом України «Про опера- тивно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р. та іншими законами України у сфері правоохоронної діяльності.

Спорідненим до права на недоторканість житла є право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграф­ної та іншої кореспонденції, встановлене ст. 31 Конституції України. Це право гарантується нормами адміністративного та кримінального права України, які встановлюють юридичну відповідальність за порушення права на таємницю листування телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Ви­нятки можуть бути встановлені лише на підставі рішень суду, в порядку, встановленому законом, з метою запобігати злочи- нові чи з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформацію немож­ливо. Такі випадки регулюються положеннями Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність» від 18 лютого 1992 р.

Наступним видом громадянських прав людини є її права у сфері сімейного й особистого життя, які значною мірою залежні від морально-етичних норм, що властиві тому чи іншому сус­пільству. Стаття 32 Основного Закону декларує, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Зокрема, не допускається збирання, зберігання, використання та поши­рення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. До такої кон­фіденційної інформації відноситься інформація про усиновлен­ня, грошо і вклади, заповіти, стан здоров'я, особисті стосунки людини тощо.

У разі поширення недостовірної інформації про особу та чле­нів її сім'ї, держава гарантує судовий захист права спростовува­ти таку інформацію, вилучення її та відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої збиранням, зберіганням і по­ширення недостовірної інформації. Як правило, йдеться про інформацію, що наносить шкоду особистій і діловій репутації людини та членів її сім’ї.

До того ж Конституцією закріплюється право громадян на ознайомлення в органах державної влади, органах місцевого са­моврядування. установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною та іншою захищеною законом таємницею.

Іншим громадянським правом людини і громадянина є право на вільне пересування, вільне проживання та вільне зали­шення території України (ст. 33). Це право деякі вчені відносять до політичних прав, що не зовсім відповідає дійсності, оскільки право на вільне пересування, вільне проживання та вільне за­лишення території України не відноситься до політичної сфери суспільних відносин і не впливає на їх стан і якість. До того ж це право поширюється на всіх осіб, які законно перебувають на території України, без огляду на їх громадянство чи вік.

Право на вільне пересування, вільне проживання та вільне залишення території України є новим для вітчизняної консти­туційної теорії та практики, оскільки за радянської доби таке право не лише не закріплювалося, а й заборонялося.

Так само відносять до громадянських прав і право на сво­боду думки і слова (ст. 34) та право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35). Хоча існує думка, що право на свободу думки і слова слід зараховувати до культурних прав людини і громадянина, оскільки воно визначає міру можливої поведінки саме в культурній (духовній) сфері суспільних відносин. Це право гарантує кожному право вільно збирати, зберігати, використо­вувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб, за винятком інформації, обіг якої обмежується чинним законодавством.

Право на свободу думки і слова передбачає, що кожен має право сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної (бути атеїстом), безперешкодно відправляти одноособово чи ко­лективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність, за винятком обмежень, встановлених законом в ін­тересах громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.

При цьому необхідно враховувати, що Україна декларує себе світською державою, в якій церква відділена від держави, а школа - від церкви. Тож належність особи до певної релігійної організації не звільняє таку особу від виконання її конституцій­них обов'язків. Винятком є члени релігійних організацій, які з огляду на релігійні переконання (релігійна заборона брати в руки зброю) здійснюють свій військовий обов'язок шляхом про­ходження альтернативної військової служби.

4.