ВСТУП

У період утвердження й розвитку в Україні правової держа­ви, формування громадянського суспільства набувають актуаль­ності дослідження сутності судової влади. Доступність право­суддя є однією з передумов становлення цієї гілки влади як повноцінного та самодостатнього механізму захисту прав і сво­бод людини.

Конституція України (1996 р.) заклала підвалини становлен­ня доступності правосуддя, визначивши, що звернення до суду для захисту прав і свобод людини та громадянина гарантується безпосередньо на підставі Основного Закону (ст. 8), а юрисдик­ція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають у державі (ст. 124). У Законі «Про судоустрій України» (2002 р.) зазначається, що судова система забезпечує доступність право­суддя для кожної особи в порядку, передбаченому Конституцією та законами України (ст. 3). У Концепції вдосконалення судівни- цтва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленій Указом Президента Укра­їни від 10 травня 2006 р., наголошується на тому, що подальший розвиток вітчизняного правосуддя має бути спрямований на­самперед на забезпечення його доступності.

Попри те, що окремі питання вказаної проблеми вже були предметом дослідження деяких учених-процесуалістів, ще й до­тепер немає жодної монографічної роботи, присвяченої оптимі- зації устрою судової влади в аспекті гарантування її доступнос­ті для громадян.

- розглянути в історичному аспекті становлення й еволюцію інституту доступності правосуддя в законодавстві та юридичній доктрині України й зарубіжних держав;

- назвати різні підходи до розуміння сутності категорії «до­ступність правосуддя»;

- дати визначення поняття «доступність правосуддя», роз­крити його зміст і структуру;

- виявити зв'язок цього принципу з іншими в організації та діяльності судової влади;

- проаналізувати міжнародно-правові акти в галузі органі­зації судової влади й дати оцінку рівня відповідності вітчизня­ного законодавства цим положенням;

- розкрити систему організаційно-правових гарантій до­ступності правосуддя і запропонувати шляхи вдосконалення останньої;

- з'ясувати ставлення пересічних громадян до суду й вияви­ти проблеми, що виникають у них при зверненні до нього;

- оцінити бачення проблем доступності правосуддя профе­сійними суддями;

- сформулювати науково обґрунтовані висновки та пропо­зиції щодо вдосконалення чинного законодавства про судо­устрій.

З огляду на поставлені мету й завдання, з урахуванням об'єкта і предмета дослідження обрано його методи. Основним є за­гальний діалектичний метод наукового пізнання проблем до­ступності правосуддя та втілення цього принципу на практиці. У процесі наукових пошуків використовувалися системно- структурний, історичний, порівняльно-правовий, статистичний, соціологічний та інші методи.

Теоретичні підвалини цієї монографії ґрунтуються на науко­вих працях і доробках із філософії права, соціології, загальної теорії держави і права, конституційного права, теорії процесуаль­них галузей права й теоретичних засадах судоустрою. Норматив­ною базою роботи послужили положення міжнародно-правових актів (Загальної декларації прав людини 1948 р., Міжнародного пакту про громадянські й політичні права 1966 р., Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини 1950 р., рекомен­дацій Комітету міністрів Ради Європи); норми Конституції і за­конодавства України й зарубіжних держав, що стосуються до­ступності правосуддя; практика Європейського суду з прав люди­ни; рішення Конституційного Суду України та судів України.

Статистичні дані судів України, результати анкетування 363 суддів Харківської, Донецької, Сумської, Луганської областей (як місцевих, так і апеляційних судів), результати анкетування 300 різних за віком, освітою й матеріальним станом громадян Харкова, Донецька, Луганська, узагальнення досвіду організації роботи модельних судів України створили емпіричну базу до­слідження.

Уперше у вітчизняній юридичній науці на монографічному рівні з урахуванням положень Конституції, законів України, правозастосовної практики, а також міжнародно-правових стан­дартів у сфері судоустрою та законодавства зарубіжних країн комплексно вивчається сутність і зміст поняття «доступність правосуддя», сформульовано його визначення, окреслено його структуру, обґрунтовано необхідність удосконалення існуючої системи організаційно-правових гарантій доступності право­суддя й чинного законодавства, що регулює відповідні право­відносини.

Найбільш істотні результати, які відбивають внесок автора в розробку зазначеної проблеми, зводяться до такого. Уперше у вітчизняній доктрині:

а) доступність правосуддя трактується як стан організації судової системи та юрисдикційної діяльності суду в демократич- ному суспільстві, який задовольняє потребу суспільства у ви­рішенні юридично значущих справ і відповідає вимогам, закріп­леним у міжнародно-правових актах;

б) цей принцип розглядається комплексно в системі принци­пів організації та діяльності судової влади.

в) зміст доступності правосуддя розкривається через сукуп­ність її елементів, серед яких вирізняються правові, соціальні й економічні;

г) досліджено систему організаційно-правових гарантій до­ступності правосуддя влади та запропоновано шляхи їх удоско­налення;

д) досконало вивчено правову природу доступності механіз­мів оскарження судових рішень, підкреслено співвідношення права на оскарження й перегляд рішення суду, а також названо законні обмеження цього права;

е) право на доступ до суду як складник права на справедливий суд розглядається як процесуальне право-гарантія, передбачене нормами міжнародного права й закріплене на конституційному рівні, забезпечення якого є прямим обов’язком держави.

Також обґрунтовано і визначено:

а) класифікацію видів доступності правосуддя на формальну та реальну відповідно до співвідношення нормативного закріп­лення цього принципу й практики його реалізації;

б) критерії доступності правосуддя на підставі поглиблено­го аналізу низки міжнародно-правових актів, які містять світові стандарти в галузі судоустрою;

в) додаткові аргументи щодо доцільності збереження прин­ципу територіальності в побудові судової системи України;

г) що в побудові судової системи необхідною і достатньою є наявність двох загальнодоступних інстанцій: першої, яка роз­глядає справи по суті (місцевий суд), і другої, що наділена повно­важеннями з повного перегляду справи й виправлення судових помилок (апеляційний суд). Призначення вищих судових інстан­цій (вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України) полягає у вирішенні найскладніших питань правозастосування й забез­печення стабільності судової системи;

д) неприпустимість для судової системи поєднання функцій різних судових інстанцій в одній судовій ланці, оскільки це су­перечить засадам безсторонності й компетентності суду;

е) співвідношення юрисдикції суду та компетенції альтерна­тивних (несудових) інститутів розгляду юридично значущих справ;

ж) що критеріями віднесення справи до юрисдикції суду мають бути її складність і наявність правового конфлікту.

Авторка висловлює щиру вдячність колективу кафедри ор­ганізації судових та правоохоронних органів Національної юри­дичної академії України, науковому керівнику професору Івану Єгоровичу Марочкіну за допомогу при підготовці дисертаційно­го дослідження, положення якого відображено в цій науковій праці, опонентам професорам Олександру Романовичу Михай- ленку і Дмитру Петровичу Письменному за цінні зауваження, висловлені під час захисту дисертації, рецензентам академіку Олександру Віталійовичу Петришину і професору Миколі Васи­льовичу Руденку, а також своїм батькам за любов та підтримку.