ЛЕКЦІЯ: ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА СУСПІЛЬСТВА.

Поняття політичної системи. Суспільство знаходиться у постійно мінливому середовищі економічних, соціокультурних, міжнародних і інших дійсностей. Організація громадського життя, здійснення владних повноважень неможливі без певної упорядкованості і взаємодії різних політичних інститутів – суб'єктів і об'єктів політики.

Вже в античні часи філософи задумувалися над структурою політичної організації суспільства. За її основу вони брали політичну владу, тобто державу з усіма її атрибутами. Такий погляд проіснував аж до ХІХ – початку ХХ ст. У класовому суспільстві політика була привілеєм панівних класів. В період буржуазних перетворень пануючим став інший підхід – усі люди мають рівні права і кожен з нас є частиною не тільки цивільного, але і політичного суспільства. Останнє по своєму змісту набагато ширше, ніж держава. Політичне життя суспільства містить у собі діяльність окремих людей, суспільних груп і організацій, наділених політичними функціями, органів керування, політичних партій тощо. В конкурентних ринкових умовах влада зі спадкоємного привілею перетворюється в мету професійної діяльності. Саме в цей період починає формуватися сучасна політична система суспільства.

Термін “система” був уперше застосований в біології вченим Л. Т. Берталанфі на початку ХХ ст. для позначення процесів взаємозалежності – будь-яка зміна одного з елементів веде до зміни живої рослини в цілому. У соціальні науки цей термін уперше вводить Т. Парсонс, а потім теорію розвитку політичних систем активно вивчають Д. Істон, Г. Алмонд, У. Мітчелл, К. Дойч і багато інших вчених.

У сучасній політичній науці поняття “політична система” використовується в різних значеннях і може означати: а) сукупність політичних інститутів, що здійснюють владу в країні; б) сукупність усіх фактично існуючих форм політичного поводження, не тільки встановлених законом, але й іншими реальностями політичного життя; в) окремі політичні інститути (держава, політичні партії і т.п.), коли вони розглядаються як сукупність взаємодіючих один з одним елементів, що утворює певну цілісність, єдність.

Рівні політичної системи. Будь-яка політична система складається з трьох рівнів різного набору елементів. На вищому рівні (мегарівень) політична система складається з центрального апарата влади, політичних партій, масових рухів, політичної опозиції, суспільних асоціацій, засобів масової інформації. В демократичних державах крім трьох гілок влади суб'єктами політики також є різного роду еліти і приховані політичні структури – лобісти, парламентські фракції, центри політичних досліджень, закулісні неурядові організації.

Політичні системи середнього рівня (мезорівень) утворені апаратами керування і виборної влади на рівні регіонів – це муніципалітети і ради різних рангів, ієрархії різних політичних і суспільних структур, правові установи й інші інститути, за допомогою яких організується політична соціалізація громадян. На цьому рівні формуються самі численні і впливові учасники політичного процесу – регіональні апарати і їхні лідери, земляцтва, тіньові корпоративні структури неполітичного характеру, що впливають на реальних суб'єктів політики.

Нижчий рівень (мікрорівень) характеризується масовою участю громадських організацій і соціальних груп у політичній діяльності. Тут формуються вимоги-чекання, складається суспільна думка і політична культура, тобто це живе середовище, яке по-своєму впливає на вигляд політичної системи в цілому.

Теорії політичних систем. У політології розроблено кілька теорій, що з різних позицій розглядають задачі і моделі функціонування політичних систем.

Засновниками системної теорії є Д. Істон, Г. Алмонд (США), що розглядають політичну систему як саморегулюючий і соціальний інститут, що саморозвивається, головна задача якого - відповідати на потреби суспільства. В соціально і майново неоднорідному суспільстві матеріальні і духовні ресурси розподіляються нерівномірно, при цьому динаміка доступу до розподілу і споживання матеріальних благ у різних соціальних груп не може бути постійною.

Основне призначення політичної системи – зняти соціальну напругу в суспільстві, запобігти конфліктам між членами суспільства і виробити механізми самозбереження і стабілізації соціальної системи в цілому. Звідси випливає й інша якість політичної системи - здатність переконати (шляхом насильства або суспільного визнання) громадян прийняти існуючий тип відносин як обов'язковий. Для цього в кожної політичної системи є своя система “входу” інформації і “виходу” отриманих рішень. Чітко визначених ролей у кожного з елементів системи немає. Наприклад, громадські організації можуть виникати як реакція на нереалізовані чекання від державної влади (“вхід”), так і створюватися владою для підтримки ініціатив владних структур і проведення мобілізаційних мір (“вихід”).Умовою самореалізації політичної системи є відносна самостійність її елементів.

Політична система може неправильно працювати в силу різних причин: коли рішення приймаються в інтересах окремих соціальних груп, коли немає достатньої інформації або існує її надлишок, коли влада індиферентна до вимог членів суспільства.

Рішення, що не знаходять підтримки на нижчому і мезо-рівнях політичної системи, можуть привести до криз або соціальної апатії (аномії). Адаптація, самозбереження і переорієнтація політичної системи можливі тільки при ефективному зворотному зв'язку, незалежно від типу політичного режиму, крім диктатури.

Взаємодія самостійних елементів і їхнє пристосування до зовнішнього середовища за допомогою зворотного зв'язку складають суть системної теорії. М. Алмонд вважає, що “особистість” політичної системи складається під впливом позицій неформальних елементів (суспільної думки, партій, еліт, громадських організацій і т.д.).

Комунікативна теорія К. Дойча (США) розглядає світ не як сукупність замкнутих політичних систем, а як єдину інформаційну цивілізацію. Масове впровадження комп'ютерних технологій у різні сфери діяльності дозволяє використовувати методи штучного моделювання політичних ситуацій з використанням безлічі факторів. Мета політичної системи, по К. Дойчу, розуміється як процес керування і координації дій людей, урядів, міжнародних структур, за допомогою означених цілей, що можуть коректуватися на основі інформації про готовність людей сприйняти них. Тут виникає цікаве питання: хто ж висовує цілі-моделі й у чиїх інтересах будуть розвиватися суспільства. Наприклад, аналізуючи причини розвалу і поразки СРСР у “холодній війні”, ряд експертів вважають, що СРСР програв не в технічному й економічному змаганні двох суперсистем, а в інформаційному двобої за свідомість людей. Західний світ запропонував більш привабливий образ світу демократії, зумів розкласти правлячу еліту і прищепити симпатії до образа “ворога”. Слід зауважити, що впровадження ідеї західної моделі демократичного світогляду (без обліку зворотного зв'язку) може привести до посилення опору в інших частинах світу.

Структура політичної системи. До основних елементів політичної системи суспільства можна віднести державні установи, політичні партії, групи інтересів і групи тиску, правові і політичні норми, засоби масової інформації, суспільну думка, політичну культуру і свідомість, ідеологічні доктрини. Не всі політичні інститути, що існують у суспільстві, можуть брати участь у здійсненні політичної влади. Деякі політичні і суспільні групи в силу різних причин усуваються від здійснення влади, інші вступають у конфлікт з існуючою системою. Як приклад, можна назвати партизанські рухи, підпільні політичні організації, що діють у ряді країн, дисидентський рух у СРСР у 70-80-і рр. Це не означає, що вони не є частиною політичної системи. Тому поряд з поняттям “політична система суспільства” часто використовується поняття “політичне життя суспільства”, що охоплює всі прояви політичних відносин і політичної діяльності в суспільстві.

Центральним елементом політичної системи є держава, що забезпечує політичну стабільність у суспільстві. Роль держави в різних типах політичних систем неоднакова, але в будь-якому випадку її основною функцією є здійснення владних відносин.

У процесі взаємодії різних елементів складаються політичні відносини, що відбивають зв'язок різних соціальних груп і політичних сил із приводу завоювання і збереження політичної влади. Розвиток політичних відносин залежить від типу суспільства (сучасного або традиційного), рівня розвиненості соціально-класової структури, рівня політичної культури населення, історичного і політичного досвіду, ролі ідеології і релігії і ряду інших факторів. Від характеру політичних відносин залежать: а) тип політичного режиму; б) форми політичної взаємодії суб'єкта й об'єкта політики – примус і насильство, кооперація і співробітництво, конфлікт.

Політичні відносини визначаються нормами і принципами, що регулюють діяльність конкретної політичної системи. Вони не можуть бути постійні й універсальні. Поява нових факторів може вплинути на існуючі норми і принципи внутрішнього і міжнародного права. Так, поява і розширення тероризму, як явища політичного процесу, внесло істотні зміни в розширення дії одних норм і звуження області застосування інших, наприклад, обмеження особистих прав в США посля 11 вересня 2001 року.

Політична культура і політична свідомість відбивають, насамперед, здатності людей адекватно сприймати політичні події, мати самостійні ціннісні орієнтації і готовність до дії. Ще Платон відзначав, що характер влади, тобто тип пануючих політичних відносин, визначається рівнем розвитку народу. Саме цей критерій лежить в основі теорій Г. Алмонда, М. Вебера, М. Херманн і ряду інших дослідників.

Політичні системи виконують у суспільстві конкретні функції: визначення цілей і задач розвитку суспільства; розподіл ресурсів у суспільстві, відповідно до загальноприйнятих принципів і норм; інтеграцію всіх елементів суспільства, підтримку цілісності і стабільності; політичну соціалізацію індивідів; адаптацію суспільства до умов, що змінюються.

Типи політичних систем. В кожній країні складається своя політична система, формування якої залежить від багатьох факторів. Разом з тим, порівняльний аналіз на основі різних критеріїв дозволяє виділити їхні загальні риси і класифікувати політичні системи по типовим групам.

По характеру взаємин із зовнішнім середовищем політичні системи підрозділяються на відкриті і закриті. Закриті системи орієнтуються на використання власних ресурсів, прагнуть законсервувати сформовані в суспільстві політичні і соціальні відносини. Звичайно для цього використовується релігія, культура, ідеологія, насильство. Наочним прикладом закритих суспільств і політичних систем можуть стати Японія до другої половини ХХ століття, комуністичний СРСР.

Відкриті системи, зберігаючи свою своєрідність, активно засвоюють нові цінності і політичний досвід. Відкритість не можна плутати з імітацією розвитку, коли в політично незрілому суспільстві намагаються відтворити чужий політичний досвід. Прикладів подібної практики в молодих державах Африки, Азії і країн СНД предосить.

На початку ХХ століття при аналізі суспільних структур панували два теоретичних підходи. У марксистській теорії в якості критеріїв аналізу суспільно-економічних формацій у цілому, і політичних систем, зокрема, висувалися спосіб виробництва і спосіб поділу матеріальних і духовних благ. В залежності від політичного панування означеного класу виділялися рабовласницькі, феодальні, буржуазні і соціалістичні політичні системи. Однак спроба звести аналіз до економічного базису не змогла пояснити виникнення на його основі різних типів політичних режимів.

М. Вебер на основі таких критеріїв як форма і спосіб володарювання еліти над широкими масами виділив традиційні, харизматичні і раціональні політичні системи. Прогресивний розвиток політичних систем від простих авторитарних до легітимних раціональних демократій характерний для індустріальних суспільств.

Французький політолог Ж. Блондель запропонував групувати політичні системи по змісту і формам правління: ліберальні, які засновані на принципі індивідуальних свобод; авторитарні-радикальні, які засновані на принципі соціальної рівності; традиційні з нерівномірним розподілом матеріальних і соціальних благ; популістські, націлені на псевдорівність соціальних груп; авторитарні-консервативні, котрі зберігають сформовану нерівність.

По класифікації Г. Алмонда, що виходить із критеріїв соціополітичної культури і рольової структури (характеру взаємодії між собою різних політичних інститутів), політичні системи поділяються на чотири основні категорії: 1) англо-американську; 2) європейську континентальну; 3) доіндустріальну або частково індустріальну; 4) тоталітарну. Перші два типи є демократичними. Відповідно до цієї класифікації англо-американський тип характеризуються однорідною політичною культурою й автономними партіями, групами захисту інтересів і засобами комунікації і асоціюється зі стабільністю суспільства. Більшисть людей поділяють загальноприйняті норми і цінності політичної поведінки – індивідуальні свободи, право на індивідуальний самовираз, толерантність до чужої думки, свободу вибору, прагматизм та раціональність, повагу до колективної моделі поведінки. Рольві структури ( профсоюзи, партії, лобістські групи) дуже вузьконаправлені і професійні, вони мають досить велику степінь автономності. Кожна людина для виразу своїх інтересів може входити до дуже багатьох політичних і суспільних структур. В той же час політична структура цьго типу дуже раціональна і добре організована. Континентальний європейських тип з його роздробленою політичною культурою і взаємною залежністю між партіями і групами асоціюється з нестабільністю. Велика чисельність політичних субкультур дуже часто призводить до спалахів соціально-політичної напруженості, В цілому, ці системи орієнтовані на колективні моделі поведінки, колективну взаємозалежність. Дуже велика чисельність політичних сил, партій, суспільних організацій призводить до домінування ідеї більшості і виникнення протилежних оцінок і позицій. Для цьго типу характерно чередування періодів напруги і стабільності. Третій тип політичних систем характерний для країн, що розвиваються, і відрізняється недемократичністю, нестабільністю, конфліктами між багаточисленними соціальними групами, розділеними етнічною і расовою приналежністю, мовою, кастою, релігією, трібалізмом. Для цих політичних систем властива авторітарна система панування на принципах сили та придушення колективних і особистих свобод. Тоталітарні політичні системи відрізняються однорідною політичною культурою, високим рівнем політичної активності і соціальної, релігіозної, національної інтеграції суспільства, але на основі панування принципів насильства і придушення любої опозиції.

Характерні риси різних типів політичних систем. Розподіл політичних систем на демократичні і недемократичні поширений в сучасній політичній науці і політичній практиці. В основу такої типології покладене використання двох критеріїв: характеру політичного режиму і рівня розвитку цивільного суспільства.

Поняття «політичний режим» характеризує засоби і методи здійснення політичної влади. Політичні режими, що переважно спираються на такий метод здійснення політичної влади як насильство, вважаються недемократичними (диктаторськими). Демократичний політичний режим ґрунтується на виявленні волі більшості громадян шляхом голосування і в здійсненні цієї волі спирається на закон.

Наступне поняття, використовуване для виявлення сутності політичної системи, - «цивільне суспільство». Під ним мається на увазі система самостійних і незалежних від держави суспільних інститутів і міжособистісних відносин. Мова йде про такі інститути, як родина, церква, засоби масової інформації, культурні інститути, професійні, наукові й інші об'єднання, асоціації, організації і т.д. За їх допомогою люди виражають і реалізують свої приватні інтереси і потреби. Рівень розвитку цивільного суспільства характеризує ступінь незалежності громадян від держави. Співвідношення цивільного суспільства і держави є однієї з найважливіших характеристик політичної системи. Визначивши характер політичного режиму і рівень розвитку цивільного суспільства в тій або іншій країні, ми можемо з'ясувати тип її політичної системи.

Демократична політична система відповідно ґрунтується на демократичному політичному режимі і розвиненому цивільному суспільстві. Держава обмежена цивільним суспільством, передаючи йому і поділяючи з його інститутами частину своїх регулятивних функцій в економічній, соціальній і духовній сферах громадського життя. Більш докладна характеристика демократичної політичної системи буде дана при розгляді наступного питання лекції.

Недемократичні політичні системи часто позначаються терміном «автократія» (у буквальному перекладі – самовладдя, самодержавство). Під автократією розуміється необмежена влада однієї особи або групи осіб. Зі стародавності й аж до ХХ в. автократія була переважною формою здійснення політичної влади. Тиранія в Древній Греції, диктатура і імперія в Древньому Римі, деспотія на Сході, абсолютна монархія в середні століття – от лише деякі історичні форми автократії.

У ХХ ст. автократичні системи прийнято поділяти на авторитарні і тоталітарні. І та й інша група ґрунтуються на недемократичному політичному режимі. Принципове розходження між ними складається у відношенні до цивільного суспільства.

Авторитарна політична система. Авторитаризм (від. лат – auctorita – влада, вплив) характеризується необмеженою владою однієї людини (диктатора, монарха) або групи людей (військова хунта, політична партія, олігархія тощо.), що забороняє і придушує всяку діяльність, що загрожує її позиціям. Будучи безжалісною до своїх супротивників, авторитарна система досить нейтрально відноситься до діяльності, що не загрожує її правлінню. Держава, як правило, не втручається в приватне життя людини. Поняття авторитаризму неоднозначно: воно охоплює безліч різних режимів, наприклад, військові диктатури, що характерні для Іспанії при Франко і Чилі при Піночеті, правління Ф. Кастро на Кубі або наявність влади монархів.

На відмінну від авторитаризму тоталітарна політична система (тоталітаризм) прагне до контролю над сферами громадського життя, втручається в приватне життя людини. Авторитаризм вимагає слухняності, тоталітаризм – поклоніння.

Тоталітаризм (від лат. totalis – повний, цілий, весь) означає повне підпорядкування окремих елементів загальному, людського загальносуспільному або державному, повне керування з боку політичної сили всіма сферами життєдіяльності суспільства. Тоталітарні ідеї правління можна знайти в античній філософії (Геракліт, Платон), у середні століття і Новий час (Т. Мор, Кампанелла, Ж.-Ж. Руссо), у новітній історії (К. Маркс, Ф. Ніцше, В. Ленін).

Тоталітаризм означає підпорядкування держави політичній партії, релігійній організації з метою всебічного контролю зі сторони держави за поведінкою людей в суспільстві, формування визначеного типу особистості з єдиним світоглядом і керування суспільством на основі єдиної системи цінностей.

Особливістю тоталітаризму є здійснення влади від імені «народу», в ім'я його процвітання. Пропонується особливий тип відносин – державна влада забезпечує громадянинові певний набір соціальних благ і гарантій, вимагаючи замість не просто підпорядкування, а програмованої віри у конкретні світоглядні цінності. Звичайно виділяють три типи тоталітаризму – релігійний, політичний і інформаційно-фінансовий. В Європі тоталітарний стиль контролю був властивий релігійним громадам, де самі парафіяни ретельно стежили за напрямом думок і поводженням один одного, а інквізиція була караючим органом церкви.

До найбільше характерних рис сучасного тоталітаризму відносяться:

1) ідеологізація суспільної свідомості за допомогою ЗМІ, інститутів культури й освіти, усеохоплюючої системи партійного контролю;

2) створення загальних стереотипів поводження і маніпулювання масовою свідомістю, обов'язкове створення обліку ворога;

3) повне викорінювання громадянського суспільства і будь-яких форм опозиції;

4) панування апарата примуса і масовий терор;

5) формування номенклатурного пануючого класу;

6) створення культу вождів.

В ХХІ столітті політичний тоталітаризм трансформується в новий різновид – інформаційно-фінансовий. Могутня система ЗМІ й електронного нагляду цілком можуть виправдати облік Б. Муссоліні, що виправдовує вираз, - чим складніше стає цивілізація, тим більше обмежується свобода особистості. Ілюзорна демократична система може швидко перетворитися в поліцейську державу. Особливість інформаційно-фінансового впливу полягає не тільки в маніпуляції суспільною думкою за допомогою ЗМІ, але насамперед сферою непрямого електронного нагляду за повсякденним поводженням громадян. Політичну ідеологію, засновану на переконаннях, теоретичних посилках, вірі заміняють стандартні набори матеріальних цінностей і духовних благ у залежності від соціального статусу особистості або соціальної групи. Наприклад, людина в різні періоди життя орієнтується на визначені моделі поводження, намагаючись виглядати «своїм» у конкретній групі. Такий тип відносин одержав назву «програмованого поводження». Елементи подібного впливу є буквально у всіх індустріально розвинених соціальних системах, незалежно від типу політичного режиму.

Основними різновидами тоталітаризму вважаються політичні системи, засновані на ідеологіях фашизму і комунізму. У них чимало загального: домінуюча роль однієї політичної партії, ідеологічна монополія, поліцейський характер держави, екстраординарна роль каральних органів, масові репресії проти не тільки політичних супротивників, але і цілих соціальних груп (геноцид євреїв і циган при фашизмі, виселення ряду народів і репресії проти заможних селян у СРСР при Сталіні). Але є й істотні відмінності фашистського і комуністичного варіантів тоталітарної системи. Про ідеологічне розходження мова йшла в попередній лекції. Інше важливе розходження зв'язане з протилежністю економічних систем фашизму і комунізму. Фашистська політична система ґрунтувалася на економічному базисі капіталізму, зберігався інститут приватної власності. Комуністичний варіант тоталітаризму ґрунтувався на усуспільненні засобів виробництва, руйнуванні інституту приватної власності. Класичні приклади тоталітарних політичних систем – фашистські Німеччина й Італія, сталінський Радянський Союз, маоістський Китай, сучасна Північна Корея (КНДР).

Перевагою тоталітарних рис характеризується політична система Ісламської Республіки Іран в роки правління Хомейні. Проявом тоталітаризму в Ірані було підпорядкування суспільного й особистого життя ідеології ісламського фундаменталізму.

І суспільство, і його політична система знаходяться в процесі постійного розвитку. Головна проблема при цьому полягає в тім, як зберегти стабільність політичної системи і самого суспільства.

Причини нестабільності політичних систем. Більшість політичних систем випробували на собі результати тих або інших еволюційних і революційних факторів впливу. Історичний досвід показує, що ймовірність різного роду політичних катаклізмів підсилюють означені кризові ситуації в суспільстві. Насамперед це – війни, точніше, військові поразки, що були вирішальними причинами у виникненні багатьох революцій. Паризька Комуна в 1871 р., російські революції 1905 р. і 1917 р., революції в Китаї – усі ці події були наслідком національних військових поразок. Наслідки військових поразок, таких як здешевлення людського життя, широке поширення зброї, дискредитація національного керівництва, почуття защемленого національного достоїнства, матеріальні недостачі, падіння життєвого рівня населення, сприяють створенню атмосфери, у якій значна частина людей бажає радикальних політичних змін і масових насильницьких дій.

Іншим загальним стимулом до революційних переворотів є економічні кризи, що не тільки приводять до матеріальних труднощів, але також загрожують суспільному становищу індивіда, погіршують відносини між суспільними класами. Третій дестабілізуючий фактор – поширення революцій (подібно епідеміям) на інші політичні системи. Революції мають тенденцію до поширення: іспанська революція 1820 р. мала відзвуки в П'ємонті, Неаполі і Португалії; російська революція 1917 р. привела до дюжини інших революцій. За принципом ланцюгової реакції (політологи такий розвиток подій називають «принципом доміно») розвивалися антиколоніальний визвольний рух після другої світової війни й антикомуністичні революції в Східній Європі наприкінці 80-х років.

Кризові ситуації перевіряють стабільність політичних систем найбільш радикальними способами. В силу того, що якість політичного керівництва часто виявляється вирішальною, ті політичні системи, що забезпечують оптимальні методи добору можливих лідерів і їх зміну, мають важливі переваги. Виграють ті з них, що спираються на конкуренцію в боротьбі за керівні посади. Також важлива наявність устояних методів заміни лідерів, тому що внаслідок кризи різко зростає ймовірність і необхідність зсуву лідерів. І якщо це неможливо зробити легко, то продовження їх перебування у влади може дискредитувати весь режим. Не менш важлива життєздатність і рішучість еліти. Багато політологів вважають, що єдина (нероз'єднана) еліта, переконана в справедливості своєї справи і готова до використання будь-яких засобів для підтримки своєї влади, не може бути скинута. Більшість революцій відбуваються не тоді, коли гноблення було найбільш сильним, а тоді, коли уряд утратив впевненість у своїй власній справі. Найбільший революційний теоретик і практик ХХ в. В.И. Ленін підкреслював, що для настання революції звичайно буває недостатньо, щоб «низи» не хотіли, а потрібно ще, щоб «верхи» не могли жити по-старому. Криза «верхів», криза політики пануючого класу, неможливість для нього зберегти в незмінному виді своє панування вождь більшовицької революції виділяв як першу ознаку революційної ситуації.

Інша умова виживання політичних систем зв'язана з ефективністю здійснення владою вимог, адресованих до них. Політичні системи терплять крах тоді, коли канали комунікацій виявляються не в змозі функціонувати ефективно, коли інституціональні структури і процеси виявляються не в змозі погодити протилежні інтереси, подолати конфлікти між очікуваними вимогами і нереалізованими можливостями і здійснювати прийнятну політику. Систему перестають розглядати, як відповідальну перед індивідами і групами, що виступають з вимогами до неї. Саме це відбулося з СРСР у період перебудови, або в Ірані в період „білої революції”. Революція й інші форми насильницького руйнування політичних систем вкрай рідко є раптовими катастрофами, скоріше – результатом досить тривалого процесу, що підходить до своєї найвищої крапки в той момент, коли система найбільше уразлива.

Нестабільними є політичні системи, що виявляються уразливими перед фактом кризових іспитів внаслідок різних форм внутрішньої боротьби. Фундаментальна причина катастрофи політичних систем – відсутність широко розповсюдженого почуття легітимності державного порядку і якоїсь загальної згоди у виборі прийнятних форм політичної діяльності. Термін „легітимність” застосовується в соціології і політології для характеристики соціального і політичного ладу, що володіє законністю і престижем, в силу яких він диктує обов'язкові вимоги і встановлює зразки поводження. Уряди мають найбільш серйозні затруднення, коли вони змушені правити без згоди своїх громадян або коли легітимність режиму не визнається значною частиною суспільства. Це нерідко відбувається в системах, що мають різкі розходження по чітко вираженим ідеологічним або класовим параметрам, наприклад, у системах, що переживають громадянську війну або розбрат між різними етнічними групами, наприклад, сучасна Україна. Ця проблема загострюється в тих країнах, де інакомислячі протиставляють діючому урядові свій центр легітимності (претендент на трон, уряд у вигнанні; уряд сусідньої країни). Деякою мірою проблема легітимності характерна для всіх нових політичних систем.

Найпростіше визначення стабільності політичної системи полягає в тому, що це є система, що виживає в процесі кризи без внутрішньої збройної боротьби. Такому визначенню відповідають різні типи політичних систем, включаючи деспотичні монархії, мілітаристські режими й інші авторитарні і тоталітарні системи. Після 1868 р. у період «реставрації Мейдзі» (відновлення режиму імператорської влади) Японія досягла успіху в будівництві індустріальної держави і розвитку комерційних структур, що дозволило модернізувати традиційне японське суспільство. Це досягнення було засновано на розвитку централізованої моделі політичного контролю і посиленні авторитаризму у формі правління військової еліти. Ключ до успіху – у здатності цих режимів контролювати суспільну думку, керувати змінами і запобігати кризовим моментам.

В демократичних системах виживання не залежить від деталізованого керування суспільством і твердого урядового контроля над соціальними процесами. Воно є результатом сприятливої політичної реакції на зміни, що відбуваються, гнучкого пристосування до них структур системи і відкритого характеру політичного процесу, що робить можливим поступовий і упорядкований розвиток. Велика частина західного демократичного світу досягла мирного процесу цим способом, всупереч новим політичним філософіям (комунізму і фашизму), росту населення, індустріальним і технологічним інноваціям і багатьом іншим соціальним і економічним стресам.

Такі еволюційні зміни можливі тоді, коли представницькі інститути забезпечують ефективні канали для передачі вимог і критики на адресу уряду, що розраховує на підтримку більшості. В таких системах соціальні й економічні проблеми швидко трансформуються в питання для обговорення на відкритій арені політичного життя; уряд змушений будувати політику, що відбиває різноманітність впливів на нього і прагне до компромісів між багатьма конфронтуючими один одному вимогами.

Основні типи політичних змін: революція, структурна реформа, зміна політичних лідерів, зміна політики.

Найбільш радикальний тип політичних змін – революція – являє собою фундаментальну, корінну трансформацію всього політичного пристрою суспільства. Така зміна не обмежується тільки політичним життям, але і трансформує соціально-економічний порядок, моральні основи і цінності всього суспільства. Прикладами такого роду корінних змін є великі революції сучасної ери: англійська революція середини XVII в., американська і французька революції кінця XVIII в. і російська революція 1917 р. Ці рухи мали глибокий вплив на суспільне і політичне життя не тільки тих країн, у яких вони відбулися, але й усього світу. Кожна з цих великих революцій викликала базисні зміни в поглядах людей на політику і цілі політичного життя. В основі національно-визвольного руху в колоніальних імперіях після другої світової війни лежали ті ж принципи індивідуальної волі і представницького уряду, що колись були гаслами американських і французьких революціонерів. Марксистські революційні концепції, що зробили акцент на економічному прогресі і радикальній соціальній зміні, визначили розвиток багатьох націй.

Другий тип політичних змін – структурна реформа – означає зміну структури політичної системи. Такі зміни не є фундаментальними в змісті базисної трансформації природи політичної системи. Вони означають зміну співвідношення ролі і функцій різних політичних інститутів, взаємин між ними, без зміни характеру і типу політичної системи, що існує в даній країні. Найбільш яскравий приклад структурних реформ у політиці – зміна форми правління або форми державного устрою. Так, у Франції в 1958 р. відбувся перехід від парламентської республіки до президентської, Італія і Греція після другої світової війни перейшли від монархії до республіканської форми правління, а в Іспанії після смерті диктатора Франко була відновлена монархія, але вже в конституційній формі. Структурні політичні реформи проводяться різними шляхами: прийняттям нових конституцій або виправлень до діючих конституцій, а також через законодавчі акти.

Третій тип політичних змін – зміна лідерів. Політика завжди персоніфікована, вона здійснюється конкретними людьми з конкретними достоїнствами і недоліками. Переконання в тому, що зміна лідерів або особового складу уряду є ефективним способом зміни політики, спонукає до різного роду політичних дій: від виборів до політичних убивств і державних переворотів. Ключовою проблемою всіх політичних порядків є правонаступництво влади, умови її переходу з одних рук в інші. Друга проблема, тісно зв'язана з попередньої, - яким образом і ким діючий правитель може бути зміщений або позбавлений влади. Фактично, практика сучасних політичних систем показує чотири головних типи правонаступництва влади: 1) спадкоємство; 2) вибори; 3) правонаступництво влади відповідно до конституційного розпорядження; 4) насильницьке захоплення влади.

Правонаступництво влади в порядку спадкування. Даний принцип правонаступництва влади характерний майже винятково для країн з монархічною формою правління. Причому, в цьому випадку вірніше говорити про правонаступництво влади в порядку престолоспадщини, тому що успадковується престол і титул монарха, а от межи влади можуть істотно розрізнятися в залежності від форми монархії (абсолютної або конституційної). Більшість сучасних монархій носять конституційний характер, влада монарха в них має в більшому ступені формальний і символічний характер. Крім монарха, інші вищі державні посадові особи або обираються на виборах, або призначаються в порядку, визначеному конституцією і законами. Але навіть і порядок престолоспадщини може бути видозмінений або підкріплений конституційним розпорядженням. Прикладом подібного роду є Великобританія, де в 1701 р. був прийнятий «Закон про престолоспадщину», що закріпив права на британський престол за Ганноверской династією. Час від часу трапляється, що влада передається в спадщину не тільки монархами, але і диктаторами, які свої домагання на передачу влади в спадщину обґрунтовують не сформованим порядком і традицією, а своєю одноособовою силою й опорою на силу.

В демократичних системах основним способом зміни політичних лідерів і правонаступництва влади є вибори. Під виборами розуміється спосіб формування керівних органів держави на всіх його рівнях, партіями, громадськими організаціями шляхом обрання населенням або членами організації своїх представників. Виборних представників в органах влади називають депутатами (іноді делегатами). Вибори депутатів і керівників можуть бути прямими (безпосередніми) і непрямими (на сходах). У першому випадку виборці самі безпосередньо обирають своїх керівників або представників в органи влади і керування. При непрямій системі виборці вибирають зі свого складу вибірників, що потім вже обирають керівників або представників в органи влади.

Обрання представників або керівників на виборах відбувається шляхом голосування, тобто вираження виборцями своєї думки у формі подачі своїх голосів (підняттям руки, заповненням виборчого бюлетеня і інше) за кого-небудь з кандидатів. Голосування може бути таємним або відкритим. У першому випадку передбачається виключення контролю за волевиявленням виборців, у другому – відкрите вираження своєї думки виборцями.

Важливе значення для функціонування демократичної системи має спосіб розподілу мандатів у виборному державному органі відповідно до результатів голосування, що позначається поняттям «виборча система». У сучасних демократіях в основному використовуються дві виборчі системи: мажоритарна і пропорційна. В деяких країнах застосовується змішана виборча система, що сполучила принципи мажоритарних і пропорційної виборчих систем. Так, у ФРН одна половина депутатів бундестагу обирається по пропорційній системі, а інша – по мажоритарній системі відносної більшості. В Італії нижня палата парламенту обирається по пропорційній системі, а верхня – сенат – по мажоритарної кваліфікованої більшості.

Глава держави може обиратися або парламентом, або громадянами країни, або особою колегією вибірників.

Третій тип правонаступництва влади – відповідно до конституційного розпорядження. Найбільш характерним типом правонаступництва влади, у порядку, обумовленому конституцією, є Сполучені Штати Америки. Конституція США встановлює порядок наступності посади президента. У випадку відсторонення президента від посади, його смерті або відставки, а також тимчасової нездатності президента виконувати свої обов'язки президентом стає віце-президент. Якщо посада віце-президента виявляється вакантною, президент призначає віце-президента, що затверджується в посаді більшістю голосів обох палат конгресу. В історії США 8 разів віце-президенти приступали до виконання обов'язків президента. І зовсім рідкий випадок відбувся в 1974 р., коли 38-м президентом США став Дж. Форд. У грудні 1973 р. він був затверджений конгресом США на посаду віце-президента країни після відставки С. Агню, який займав цю посаду, а в серпні 1974 р. після відставки президента США Р. Никсона він став його спадкоємцем.

І, нарешті, четвертий тип зміни лідерів – захоплення влади шляхом насильства. Вище вже йшлася мова про таку форму насильницького оволодіння владою, як революція. Іншою формою насильницької відповіді на кризу правління є державний переворот, що відрізняється від революції тим, що в результаті перевороту не відбувається корінної зміни політичного порядку, скидається або уряд, або окремі керівники країни. Дуже часто рушійною силою державного перевороту виступає армія і до влади приходять військові. Криза політичної системи може викликати не тільки революцію або державний переворот, але й інші форми насильницької політичної реакції: громадянську війну і розкол держави, рух опору і повстання, партизанську війну і тероризм.

Наявність у політичній системі сталих і визнаних суспільством правил і засобів зміни політичного керівництва працює на запобігання насильницьких типів політичних дії. В США, наприклад, боротьба за президентську посаду кожні чотири роки дає конституційну можливість зміни свого керівництва виконавчої влади.

Найважливішим фактором політичних змін може бути зміна урядової політики. Прикладом такого роду є соціально-економічна політика адміністрації американського президента Ф. Д. Рузвельта й урядів шведських соціал-демократів у 30-40-і рр. ХХ ст. В обох випадках урядова політика приводила до далеко йдучих модифікацій у функціонуванні політичних систем: різкому посиленню ролі держави в економічній сфері, використанню податків для перерозподілу багатства, збільшенню політичного впливу профспілок, здійсненню загальнонаціональних програм соціального добробуту. Основні політичні зміни цього типу часто є відповіддю на широко розповсюджені вимоги і тиск певних соціальних сил, що, якщо система їх не задовольняє, можуть привести до різних форм політичного насильства. В інших випадках, однак, зміна політики нав'язується урядом для того, щоб досягти політичних, економічних і соціальних цілей окремого класу, еліти або самого політичного керівництва, наприклад, у ряді країн СНД.

Взаємодія і сполучення різних типів політичних змін і зміни політичного керівництва дають в цілому складну і суперечливу картину динаміки політичного процесу. Одна з головних цілей вивчення політичних систем складається у визначенні умов і форм змін, що дають можливість еволюційного розвитку суспільства.