§ 2. Становлення конфліктології як науки

Переважно емпіричне сприйняття конфліктів тривало дов­го. Дійсно науковий підхід до них з’явився тільки з другої чверті XIX ст.

Початок 80-х років XIX ст. ознаменувався небаченим раніше вибухом суспільного й наукового інтересу до аналізу конфліктів.

Фундамент конфліктології закладався за участю заснов­ників соціології Г. Спенсера, К. Маркса, Г. Зиммеля. їх роботи стали, з одного боку, загальнотеоретичною основою конфлікто­логії, а з іншого, методологічним інструментарієм для розробки практичних прийомів аналізу, оцінки й розв’язання соціаль­них конфліктів.

Концепція соціал-дарвінізму. Соціо-біологічна концепція, яка виходила з постулату, що конфлікт і боротьба властиві лю­дині, торкнулась і сфери соціальних наук. Прихильники цього підходу, спираючись на теорію природного відбору й боротьби за існування Ч. Дарвіна, проголошують ідею про природну агре­сивність людини, що проявляється у різного роду конфліктах, які розглядаються як стимули і найважливіші механізми суспільного розвитку. Англійський економіст Т. Мальтус сформулював природний закон, відповідно до якого чисель­ність населення росте в геометричній прогресії, а засоби існу­вання - в арифметичній. Тому причиною тяжкого становища народу є нерозумне його розмноження, що робить боротьбу лю­дей за засоби існування очевидним і неминучим явищем, а всі­лякі конфлікти - постійним фактором суспільного розвитку.

Англійський соціолог Г. Спенсер (1820-1903 рр.) розрізняв два головних типи суспільства (військовий і промисловий) і два типи боротьби за існування. У першому - це військові конфлікти і винищування або поневолення переможених, у другому - промислова конкуренція, де перемагає найсиль- ніший за розумом, здібностями.

Інший представник цієї школи австрійський соціолог Л.Гумплович (1838-1909 рр.) визнаючи, що всесвітня історія - це боротьба рас за існування, виводить сутність расових розход­жень не з природних, а з культурних закономірностей, тобто джерелами конфлікту вважає не природу людини, а соціальні феномени різні за типами культур. Звідси й сам конфлікт, відповідаючи особливим потребам конкретних культурних форм життя, може мати різні форми: від найжорстокішої різа­нини до парламентських дебатів. Пізніше Л. Гумплович трохи пом’якшив свої погляди і став відзначати, що з загальним рос­том добробуту, культури зростає рівноправність, виникає су­часна культурна держава, характерними рисами якої є закон­ність і парламентаризм.

=> У наш час концепція соціал-дарвінізму не користу­ються серйозною увагою й підтримкою сучасних дослід­ників, вона цікава лише як історичний матеріал, у якому вперше була розроблена ідея біологічної природи конф­лікту.

Концепція соціального конфлікту К. Маркса. Велике за­цікавлення конфліктологів кінця XIX - початку XX ст. викли­кала соціологічна теорія К. Маркса (1818-1883 pp.). На відміну від концепції соціального дарвінізму, ця класова теорія виток конфлікту знаходить у порочному устрої самого суспільства, в якому існують нерівність соціальних класів у системі суспільного розподілу праці, завдяки чому одні люди мають можливість привласнювати результати праці інших. Конфлікт вважається неминучою умовою революційних змін суспільст­ва. Насильство при цьому виправдовується як фактор, що прискорює розвиток й усуває перешкоди для створення спра­ведливого безкласового суспільства, в якому не буде соціаль­них конфліктів. Революційне насильство було для К. Маркса і його послідовників головним методом розв’язання соціаль­них конфліктів, а реформи, компроміси - лише його побічним продуктом.

Дослідники наукової спадщини К. Маркса звернули увагу, що класовий конфлікт розглядався ним без теоретичного аналізу його різноманітних поведінкових форм. Крім цього, він абсолютизував економічні відносини як причину виник­нення соціальних конфліктів. Але погляди класиків, які за­клали основи конфліктології, були розвинуті наступним поко­лінням представників наук про суспільство.

Конфліктна модель суспільства Г. Зиммеля. Термін «со­ціологія конфлікту» вперше ввів Г. Зиммель (1858-1918 pp.), саме його ім’я пов’язують із дослідженнями суспільних конф­ліктів як самостійної проблемної області. Відповідно до теорії Г. Зиммеля, конфлікти неминучі, вони закладені у природі лю­дини, якій споконвічно притаманна агресивність, але її проя­ви обмежені суспільними нормами.

Отримала подальший розвиток його ідея про вплив особли­востей протікання конфлікту на структуру групи, а структури групи на хід конфлікту. Зокрема, ним розглядався вплив конфлікту на орієнтації, згуртованість та однорідність груп, що беруть у ньому участь. Г. Зиммель підкреслював, що чим більше група централізована, тим більше вона прагне боротьби.

=> Досліджуючи функції конфлікту, Г. Зиммель запропо­нував поширену в наш час ідею про позитивне значення конфлікту за наявності відповідних умов. Те, що може бути негативним для ізольованих індивідів, може бути корисним для суспільства в цілому. Г. Зиммель сприяв розвитку теорії запобіжного клапана: конфлікт надає можливість проявлятися ворожим почуттям, які призво­дять до розриву відносин між супротивниками за відсут­ності цього клапана. Конфлікт запобігає руйнуванню групи через відхід вороже налаштованих членів.

=> Г. Зиммель вперше висловив припущення, що у конф­лікті нерідко беруть участь не дві, а три сторони. І ця тре­тя сторона може принципово змінити склад суперників, виступаючи союзником одного з них або арбітром, нейт­ральним чи зацікавленим спостерігачем.

Після Першої світової війни соціальні науки зазнали бага­то змін. Але більшість наступних теорій мали або консерва­тивні, або радикальні традиції.

=> У першій половині XX ст. отримала розвиток само­стійна галузь західної політичної соціології, що стала основним джерелом розвитку сучасних концепцій конф­лікту.

Структурно-функціональна модель організації. З другої половини XX ст. науково-практичне осмислення конфліктів продовжується. Важливе місце в розробці теоретичних аспек­тів дослідження конфліктів займає структурно-функціональ­на модель організації, заснована американським соціологом Т. Парсонсом (1902-1979 pp.). Він, під впливом ідей Г. Спенсе­ра, розглядав суспільство як систему відносин між людьми, які пов’язані між собою нормами й цінностями. При цьому соціальний конфлікт розглядався ним як патологія в існуванні соціальної системи, зокрема, він вважав його дисфункціональ- ним, деструктивним і руйнівним. Т. Парсонс навіть не вико­ристовував термін «конфлікт», замість нього в його теорії пра­цює термін «категорія напруженості».

Він розглядав соціальну систему як певного типу колек­тивність, що висуває чотири функціональні вимоги: адаптацію до зовнішніх об’єктів (забезпечують економічні відносини), до­сягнення мети (забезпечують політичні умови), інтеграцію підсистем (забезпечують правові норми й звичаї), відтворення нормативно-вартісної структури (забезпечують соціальні інсти­тути й мораль). Згідно з його теорією, можливість конфлікту закладена в самому процесі соціалізації, у ході якого людина залучається не тільки до способів функціонування соціальної системи, але й до норм і цінностей відповідної культури. У конф­лікт може перерости невідповідність певної напруги, що скла­дається під час соціалізації між внутрішніми фізіологічними потребами організму й потребами людини в соціальних відно­синах. У цілому Т. Парсонс виступав за підтримку гармоній­ної, безконфліктної взаємодії елементів системи.

Школа людських відносин. Аналогічну позицію займали представники школи людських відносин. Вони також вважа­ли природним станом суспільства, до якого повинні прагнути індустріально розвинені країни, стан гармонії та соціального консенсусу. Професор Гарвардського університету Е. Meiio (1880-1949 рр.) проголошував головною проблемою сучасності встановлення миру в промисловості. Конфлікт, на його думку, є небезпечною соціальною хворобою, якої варто всіляко уника­ти, прагнучи зміцнення суспільного здоров’я. Е. Мейо, вивча­ючи вплив різних факторів на підвищення продуктивності праці, показав несумісність природи людини з суворою ієрар­хією підпорядкованості в чітко регламентованій організації. Результатом досліджень Е. Мейо стали рекомендації керівни­кам промислових підприємств:

■ більше уваги приділяти людині (працівникові), а не ви­робництву;

■ заміняти індивідуальні винагороди груповими (колектив­ними);

■ доповнювати економічне стимулювання соціально-психоло­гічним, підтримуючи сприятливий моральний клімат й демокра­тичний стиль керівництва, підвищення задоволення роботою;

■ використовувати такі засоби підвищення продуктивності праці, як паритетне керування, гуманізація праці, групові рі­шення тощо.

=> Ідеї Е. Мейо викликали схвалення з боку практиків. Але приблизно з 50-х років надії, пов’язані з теорією со­ціального співробітництва, людських відносин, суспіль­ної згоди, почали послаблюватися, оскільки за допомогою них повністю подолати конфлікти як на виробництві, так і в суспільстві у цілому не вдалося. Тому дослідники знов повернулися до конфліктної моделі суспільства.

Концепція позитивно-функціонального конфлікту. Аме­риканський соціолог, представник критичної соціології Л. Козер (нар. 1913 р.) ідеям про суспільство як упорядковану й гармоній­но функціонувальну систему протиставив концепцію соціальних змін, в якій центральне місце займають конфлікти. У розробці своєї теорії Л. Козер виходив з ідей Г. Зиммеля й К. Маркса.

На думку Л. Козера, соціальні конфлікти можуть викону­вати протилежні функції: негативні (деструктивні) й пози­тивні (конструктивні) залежно від характеру структури, під впливом якої розвивається конфлікт. Завдання конфліктології полягає в обмеженні негативних й використанні позитивних функцій. Л. Козер проаналізував функції соціального конф­лікту. Результати цього аналізу й понині залишаються класич­ним зразком опису цих функцій.

До найважливіших негативних функцій конфлікту він відносив:

■ погіршення соціального клімату, зниження продуктив­ності праці, звільнення частини працівників з метою розв’я­зання конфлікту;

■ неадекватне сприйняття й нерозуміння сторонами-конф- ліктерами один одного;

■ зменшення співробітництва між сторонами-конфліктера- ми як під час конфлікту, так і після нього;

■ дух конфронтації, що втягує людей у боротьбу, змушує прагнути перемоги й заважає рішенню реальних проблем і по­доланню розбіжностей;

■ матеріальні й емоційні витрати на розв’язання конфлікту.

Позитивними функціями соціального конфлікту він на­зивав:

■ здатність конфлікту розвивати й удосконалювати сформо­вані системи взаємовідносин;

■ виявлення під час конфлікту переваг і недоліків людей;

■ зміцнення соціальних груп, колективів;

■ зняття синдрому покірності, стимулювання активності людей тощо.

Зміст конфліктології, її ціль Л. Козер бачив у тому, щоб обмежити негативні наслідки конфліктів і домогтися оп­тимальних, позитивних результатів.

Концепція конфліктної моделі суспільства. Німецький соціолог і філософ Р. Дарендорф (нар. 1929 р.) зробив наступ­ний крок у розробці конфліктної моделі суспільства, він запро­понував остаточно відмовитися від позитивістської методології у формі структурно-функціонального аналізу.

Р. Дарендорф вважав за потрібне аналізувати соціальні системи в стані їхньої безперервної зміни, що відбувається по­стійно і може набувати різних форм, у тому числі й конфлікт­них. На його думку, все громадське життя є конфліктом, оскільки воно мінливе, саме в конфлікті існує творче ядро вся­ких співтовариств і можливість волі, тому що він народжуєть­ся внаслідок опору тиску й пануванню одних сил над іншими. Таким чином, основна причина конфлікту - відносини влади, нерівність різних соціальних груп у соціальній структурі су­спільства.

Р. Дарендорф виділяє три основні способи регулювання конфлікту. Придушення конфлікту історично завжди засто­совували панівні сили, хоча практика свідчить про негативні наслідки такого рішення. Метод придушення не може вико­ристовуватися як єдиний засіб вирішення проблеми, оскільки призводить до нагромадження потенціалу руйнівних сил. Скасування конфлікту він також називає неефективним, во­но створює лише ілюзію розв’язання конфлікту, тому що нерівність постійна в суспільстві як основа його соціальної структури. Автор концепції віддає перевагу регулюванню конфлікту, що не претендує на його розв’язання, але знижує можливість прямих зіткнень, роблячи їх контрольованими, переносить енергію, що вивільнилася, на творчі зміни соціаль­них структур.

=> Вихідні положення робіт Г. Зиммеля стали основою виділення у другій половині XX CT. в соціології в якості самостійної області знань теорії конфлікту. Ця задача головним чином була вирішена зусиллями двох видатних вчених Л. Козера й Р. Дарендорфа.

=> Наприкінці XX - початку XXI ст. сприйняття конф- ліктології як науки і практики повністю сформувалося. Головні передумови для виникнення конфліктології як самостійної дисципліни були створені розвитком філосо­фії і соціології.