§ 3. Розвиток конфліктології в рамках психологічної науки

Практика розв’язання соціальних конфліктів виявила, що на конфліктну поведінку людей впливають не тільки об’єктив­ні фактори, але й суб’єктивні: цінності, внутрішні установки, погляди, почуття, тобто психологія людини, індивідуальна й корпоративна.

=> 3 точки зору психології, конфліктологія - це сфера наукового знання про шляхи і способи прогнозування, по­передження та розв’язання протиріч у відносинах між окремими особистостями, групами, об’ єднаннями і їх гармонізація.^[1]

Досліджуючи причини різноманітних психічних розладів, австрійський психолог 3. Фрейд (1856-1939 рр.) дійшов вис­новку, що людина конфліктна по природі, тому що особистість поєднує у собі три протилежних начала: «Воно» (несвідомі ім­пульси, що проявляються у бажаннях, потягах), «Я» (розсуд­ливість, контроль інстинктів й імпульсів) і «Понад-Я» (продукт культури, у якому реалізуються соціальні вимоги, мораль тощо). Згідно з концепцією 3. Фрейда, внутрішньоособистіс- ний конфлікт розвивається у відповідності до формування особистості з її складним суперечливим переходом від доміну­вання принципу задоволення у її діяльності й сприйнятті до принципу реальності. Боротьба принципів задоволення і ре­альності зумовлює конфліктну основу почуттів і бажань лю­дини^[2].

Послідовник ідей 3. Фрейда А. Адлер (1870-1937 рр.) зміст конфліктів особистості з мікросередовищем бачив у спробах індивіда звільнитися від почуття неповноцінності і домінуван­ня одних над іншими.

К. Юнг (1875-1961 рр.) вивчав проблему внутрішньоосо- бистісних конфліктів через проблему комплексів, особливу увагу він приділяв проблемі несвідомого на індивідуальному і колективному рівнях. Важливу роль у розгляді конфліктів відіграла типологія особистості К. Юнга, яка дала змогу оціни­ти психологічну адаптацію індивіда, його психологічну домінанту. Типологія особистості базується на виділенні осо- бистісних установок - інтроверсії й екстраверсії, а також функцій - мислення, почуття, відчуття, інтуїції.

Представник неофрейдистського напрямку, американсь­кий психолог і філософ Е. Фромм (1900-1980 рр.), розглядаю­чи проблему внутрішньоособистісного конфлікту, зробив вис­новок про наявність протиріч, які існують у суті самої людини і тому не можуть бути переборені (проблема життя й смерті, об­меженість реалізації можливостей людини тощо). На його дум­ку, особистість може змінитися лише тоді, коли зможе знайти нові способи осмислення життя. Внутрішньоособистісний конфлікт, по Е. Фромму, має значний соціальний аспект, тому що деструктивність характеру людини він розглядає у бажанні зруйнувати мир, щоб позбутися відчуття власного безсилля; як останню спробу не дати миру зруйнувати себе.

Е. Фромм зробив значний внесок у розробку питання про вплив ринкових відносин на внутрішньоособистісний конф­лікт. Західне суспільство він назвав «хворим суспільством». Основна хвороба його - загальна конкуренція і відчуження, що пронизують усі сфери життя. Вони проникають навіть у сім’ю, де відбувається боротьба за владу, престиж і статус. Відчужен­ня, на його думку, уражає саму внутрішню структуру особис­тості. Виникає конфлікт між сутністю й існуванням особистості.

Найбільш різко цей процес самовідчуження і руйнування особистості загострився в наш час, коли ринкова орієнтація по­чинає швидко прогресувати і розвивається новий ринок - «ри­нок особистостей».

Тому особистість у системі загального панування ринкових відносин і відчуження роздвоюється. Вона постійно відчуває, що її цінність залежить не від людських якостей, а від успіху на конкурентному ринку з постійно мінливою кон’юнктурою. Ця внутрішня конфліктність особистості суспільства «ринко­вого характеру» постійно підтримується і стимулюється соці­альним середовищем, прийнятими цінностями і стандартами. У цій ситуації, якщо людина втрачає капітал, терпить фіаско на ринку, то вона втрачає все, її життя перетворюється на дра­му, а часто й на трагедію. Тому не тільки невдахи, але і за­можні люди живуть в умовах страху і тривоги перед майбутнім, в умовах постійного внутрішньоособистісного конфлікту.

Американський психолог К. Хорні (1885-1952 рр.) розши­рила розуміння природи конфлікту і внесла в неї соціальний контекст. Основною причиною конфлікту між індивідом і його оточенням вона вважала недостатність доброзичливості з боку близьких. У своїх роботах К. Хорні виділяла моделі поведінки як результат вирішення внутрішньоособистісного конфлікту. Для кожної моделі поведінки вона визначила типи конфлікт­них особистостей: стійкий, усунутий, деструктивний.

Відповідно до теорії американського психолога Е. Берна (1902-1970 рр.), усі люди розділяються згідно з трьома основ­ними станами, що домінують у їхній психіці, на три типи: «ди­тина», «батько» і «дорослий». Люди, що відносяться до першої групи, схильні до емоційної, спонтанної поведінки; другі - люб­лять повчати, відрізняються стереотипним мисленням; треті - прагматичні й розважливі. Конфліктні ситуації, на думку Е. Бер­на, виникають, коли починають взаємодіяти люди з однотипною психікою, наприклад дві «дитини» або два «дорослих».

Початок етологічного підходу до конфлікту було покладено австрійським натуралістом К. Лоренцом (1903-1989 рр.). Упер­ше у світовій науці ним була висловлена гіпотеза про те, що го­ловною причиною соціальних конфліктів є агресивність індивіда і натовпу. На його думку, механізми виникнення аг­ресивності у тварин і людей однотипні, а агресія - постійний стан живого організму.

Тема конфлікту стала цікавою для багатьох видатних пси­хологів. У наш час дослідження конфліктів ведуться за наступ­ними напрямками:

■ теоретико-ігровий (М. Дойч), основними завданнями яко­го вважають побудову універсальної схеми взаємодії у конф­ліктній ситуації і її розв’язання. В основі лежать ігри типу «дилема в’язня». Прихильники цього напрямку вважають, що конфлікти можуть розв’язуватися як конструктивним, так і деструктивним шляхом. Продуктивним вважається конфлікт, учасники якого переконані, що досягли поставлених цілей;

■ теорія організаційних систем (Р. Блейк, Дж. Мутон, К. Томас) виникла як альтернатива теорії ігор і результат її критики. Вона є програмою дослідження стилів конфліктної поведінки людей у реальних умовах. На її основі створена оригінальна тестова методика визначення схильності людей до одного зі способів поведінки в конфліктній ситуації: уникання або відхід від конфлікту; суперництво або силовий метод; при­стосування або метод однобічних поступок; компроміс або вза­ємні поступки; співробітництво або досягнення взаємовигідно­го рішення;

■ теорія і практика переговорного процесу (Д. Прюітпт, Д. Рубін, Р. Фішер, У. Юрі) починає формуватися як самостій­ний напрямок прикладної психології на рубежі 60-70 років. До її завдань відносяться: вивчення умов, які призводять до потреби застосування переговорів; вивчення самого переговор­ного процесу, його технології тощо.

=> Психологія зробила вагомий внесок у розвиток і ста­новлення науки конфліктології.

=> На сьогодні можна визначити, що загальний розвиток конфліктології здійснюється за наступними напрямками: філософсько-соціальний, що охоплює загальні тенденції розвитку конфліктів на макрорівні; організаційно-соціо­логічний, що вивчає причини, функції і динаміку конф­ліктів й тісно переплітається з управлінськими дис­циплінами; індивідуально-психологічний, що з’ясовує психофізіологічні особливості й характеристики окре­мих особистостей, їхню поведінку в конфлікті тощо.