§ 1. Формування конфліктологічних ідей

Конфлікти як одна зі сторін взаємодії та взаємин людей завжди притягували до себе увагу. Традиції накопления конф­ліктологічних ідей мають багатовікову історію. Перші цілісні концепції конфлікту з’явилися на рубежі XIX-XX ст., однак, і раніше кращі мислителі людства пропонували своє бачення природи цього феномена, шляхи запобігання конфліктів та їх розв’язання.

У грецькій міфології є сюжет з «яблуком розбрату». Це пое­тична розповідь про богиню ворожнечі Ериїду, яка за допомогою золотого яблука з написом «найчарівнішій», викликала великий конфлікт між трьома богинями: Герою - покровителькою родин­ного життя та шлюбу, дружиною Зевса, Афіною - богинею муд­рості й справедливої війни та Афродітою - богинею любові й краси. Кожна з них бажала отримати це чудове яблуко з рук Паріса - юного царевича з Трої. Найкращою він визнав Афродіту і за це во­на пообіцяла Парісу любов найчарівнішої жінки - Єлени. Паріс викрав Єлену у її чоловіка Менелая, який у відповідь розпочав війну. Так яблуко стало причиною багатолітньої Троянської війни.

Не можна не пригадати біблейське сказання про розбрат між синами Адама і Єви - Каїном і Авелем. Конфлікт між ни­ми трапився, коли брати приносили жертви Богу відповідно до роду їх занять. Бог прихильно поставився тільки до подарунка Авеля, що викликало ревнощі й заздрість у Каїна. їхній конф­лікт закінчився трагічно - убивством Авеля.

Давньоруські билини доносять до нас відомості про суспільно-політичні конфлікти того часу, про подвиги бога­тирів Іллі Муромця, Добрині Микитича, Альоші Поповича, які захищали свою землю від ворогів.

Пам’ятки літератури в усі віки доводили до нас події з життя людей, пов’язані з протиріччями й сутичками, що ма­ли завуальовані причини і призводили до трагічного фіналу.

Не могли обійти своєю увагою поняття конфлікту давні мислителі й філософи. Пояснення суті конфліктів вони шу­кали в суті самої людини й суспільства. Саме тому ми можемо впевнено сказати, що корені конфліктології пов’язані з джере­лами соціальної філософії.

Вищою цінністю мислителі стародавності визнавали не війну і боротьбу, а мир і згоду. Китайський філософ Лао-Цзи (VII-VI ст. до н. е.) вважав, що головні першооснови миру Янь (світле) й Інь (темне) не стільки борються між собою, скільки, доповнюючи один одного, утворюють гармонію Єдиного.

Знаменитий мудрець Стародавнього Китаю Конфуцій (VI ст. до н. е.) стверджував, що злість і зарозумілість, а з ними й конф­лікти, породжують, у першу чергу, нерівність і несхожість лю­дей. Користолюбство, нестримне бажання дістати вигоду, упер­тість, схильність до неправди, підлабузництво, на його думку, заважають людям спілкуватися, а людяність, доброта, спра­ведливість, суворе ставлення до себе і шанобливе - до старших приносять користь.

Давньогрецький філософ Геракліт (VI-V ст. до н. е.) вва­жав, що у світі все народжується через ворожнечу і свари, а конфлікти - це неодмінна умова суспільного життя, тому що протиборство, у тому числі й війна, є «батьком усього і царем усього». Погляди Геракліта на конфлікт і боротьбу як основу всіх речей поділяли й інші філософи-матеріалісти. При цьому деякі з них, наприклад Епікур (341-270 рр. до н. е.), висловлю­вали думку про те, що ворожі сутички своїми важкими наслід­ками примусять людей жити в мирі й згоді.

Античні філософи Аристотель (384-322 рр. до н. е.) і Платон (428-348 рр. до н. е.) визначали, що людина по суті є істотою суспільною, окремий індивід являє собою час­тину суспільства і це суспільне начало надає йому здатність до взаєморозуміння і співробітництва з іншими людьми.

В умовах середньовіччя в суспільних зв’язках переважав колективізм, який підтримувала релігія. Він означав підко­рення людини феодальній державі, поглинання особистості се­лянською громадою і лицарським орденом.

Християнство сповідало біблейське уявлення про людину як творіння Бога, у його внутрішньому роздвоєнні: проти­борстві «добра», що дається від Бога, і неминучого в земному житті «зла». Християнство було засноване на ідеях людино­любства й рівності всіх перед Богом. Але домогатися міцного миру між людьми знов-таки не вдалося. Причому, сутички траплялись не тільки між віруючими й невіруючими, але й між одновірцями. Подібні взаємовідносини існували не тільки у хри­стиян. Суть ісламської концепції полягає в тому що кожний, хто сповідує іслам, має бути наповнений прагненням прими­рити сторони, що ворогують. А якщо це не вдається, то треба боротися на стороні справедливості і бути неупередженим. На практиці це призводить до жорстоких зіткнень усередині ісламського світу. Вони особливо часті між двома гілками ісла­му - сунітами і шиїтами.

Намагаючись пояснити це й виправдати незліченні прояви зла у світі, створеному Богом, релігійна філософія розробила спеціальне вчення, що одержало назву «виправдання Бога», або «теодицея». Метою створення цього вчення було з’ясування, як при доброму й всемогутньому Богу у світі існують різноманітні конфлікти: глобальні катастрофи, жорстокі війни, підступні вбивства, нещастя й страждання людей. Постановка цих, як ка­зав Г. Гейне, «проклятих питань» стало одним із джерел заро­дження богозаперечення, атеїзму. Спроби відповісти на ці питан­ня, почавшись ще на зорі християнства, не припиняються й досі.

Одну з перших спроб системного аналізу соціальних конфлік­тів зробив флорентійський діяч Н.

У XVI-XVII ст. починає формуватися індивідуалізм, що знаходить своє вираження в західноєвропейському гуманізмі, постулатах християн-протестантів й ідеях раннього лібераліз­му. Т. Мор, Ф. Бекон, Е. PommepdaMCbKuii та інші гуманісти різко засуджують середньовічні соціальні безпорядки й кро­вопролитні міжусобиці. Вони ратують за мир між людьми, виз­начаючи людину як головний фактор розвитку суспільства.

На відміну від них, Д. JIokk і Т. Гоббс вважають людину окре­мою найціннішою істотою, для якої інші люди - тільки середо­вище існування, тому природний стан суспільних зв’язків - це «війна всіх проти всіх», у якій люди виступають як вороги або партнери. Виникнення конфліктних ситуацій пояснюється не­можливістю реально задовольнити разом усі бажання. Т. Гоббс, негативно оцінюючи людську природу, не бачив іншого способу подолання порочності людей крім застосування державного на­сильства.

=> Неважко помітити, що пояснення філософами причин існування у світі різних форм колізій містять багато спільного. Усі вони визнають, що боротьба, конфлікти, являють собою органічну, непереборну властивість існу­вання. Розбіжності між визначеннями полягають лише в тому, що одні вбачають у цих універсальних явищах споконвічну властивість природи, а інші бачать у них за­дум і волю Бога.

У новий час набули популярності погляди французького філософа Ж.-Ж. Pycco (1712-1778 рр.), який вважав людину миролюбною за своєю природою, а джерелом конфліктів у су­часному суспільстві називав недоліки в організації і при­хильність людей до приватної власності. Найважливішим інструментом відновлення природних для людей відносин ми­ру й згоди, на його думку, повинна стати демократична держа­ва, що спирається на виховні засоби.

У XVIII ст. родоначальник класичної політекономіїА. Сміт (1723-1790 рр.) виступає прибічником деякого ступеню егоїзму (любові до себе), але при обов’язковому поєднанні своїх корисливих інтересів із загальним потягом людей до благопо­луччя і щастя. В епоху вільної конкуренції і становлення капіталізму моральна позиція А. Сміта була ефективною, тому що служила засобом попередження та розв’язання конфліктів.

Пруський військовий теоретик К. Клаузевіц (1780-1831 рр.) визначив природу міжнародного військового конфлікту, за­пропонувавши знамениту формулу: «Війна є продовженням політики іншими засобами».

=> У Новий час, коли соціальні конфлікти максимально загострилися, побільшало обговорень питань про проти­річчя у природі, суспільстві, про боротьбу між класами го­ворили дуже багато. У ході обговорення виявились два різ­них підходи до розуміння природи соціального конфлікту, які можна визначити як песимістичний і оптимістичний. Песимістичний, підхід найбільш чітко визначив англійсь­кий філософ Т. Гоббс, який вважав застосування держав­ного насильства єдино можливим способом подолання порочності людей. Оптимістичний підхід був представле­ний французьким філософом Ж.-Ж. Руссо, який вважав, що інструментом відновлення природних для людей відно­син миру й згоди, повинна стати демократична держава, яка спирається на виховні засоби.