§ 4. Причини конфліктів

Причини конфліктів треба знати для їх усунення, попере­дження, подолання або конструктивного розв’язання. Тривалий час вважалося, що існує одна причина конфліктів:

К. Маркс вважав, що такою причиною є приватна власність і породжувані нею відносини соціальної нерівності.

Г. Зиммель усе відносив на рахунок конфліктної природи людини.

Р. Дарендорф бачив причину конфлікту у відносинах пану­вання й підпорядкування.

Л. Козер вважав універсальним джерелом конфліктів бо­ротьбу за ресурси.

У загальнофілософському плані термін «причина» означає явище чи дію, що викликає яке-небудь інше явище чи дію, яке називається наслідком. У суспільстві, так само яків природі, існує нескінченна безліч причинно-наслідкових зв’язків і за­лежностей. І конфлікти тут не представляють виключення.

=> Причини конфлікту - це явища, події, факти, ситуа­ції, що передують конфліктові й викликають його за певних умов діяльності суб’єктів соціальної взаємодії^[20].

Причини конфліктів розкривають джерела їх виникнення й визначають динаміку перебігу.

Виникнення й розвиток конфліктів обумовлено дією чо­тирьох груп факторів:

Об’єктивними причинами конфліктної взаємодії вважа­ються обставини соціальної взаємодії людей, що призводять до зіткнення їхніх думок, інтересів, цінностей тощо. Різні автори в цій частині виділяють різні фактори^[21]:

■ обмеженість ресурсів, що розподіляються (погана забез­печеність);

Рис. 11. Фактори, що впливають на виникнення конфліктів

■ розходження в цілях (нераціональна організація праці);

■ відсутність об’єктивних критеріїв оцінювання роботи;

■ нестача життєво важливих благ;

■ несправедливий розподіл важливих для нормальної жит­тєдіяльності людей матеріальних і духовних благ;

■ незадовільні комунікації;

■ неправильне використання нормативних процедур вирі­шення соціальних протиріч тощо.

Організаційно-управлінські причини виникають при необ- ґрунтованому виборі керівником методів регулювання вироб­ничої діяльності й розподіляються на певні групи:

■ структурно організаційні', помилки у проектуванні струк­тури, зміна структури й поступова невідповідність діяльності, неоднакова оснащеність робочих місць, невідповідність прав і обов’язків, компетенції та відповідальності, неефективний розподіл влади в цілому;

■ функціонально організаційні', неоптимальні функціо­нальні зв’язки з зовнішнім середовищем і між структурними підрозділами організації, взаємозалежність завдань, непра­вильний розподіл відповідальності, обмеженість ресурсів, які потрібно ділити, між окремими працівниками, незадо­вільні комунікації, слабкість контактів керівництва й під­леглих;

■ особистісно функціональні: неповна відповідність профе­сійно важливих якостей працівника займаній посаді, супереч­ливість посадових інструкцій, розбіжності професійних та осо­бистих вимог до працівника;

■ ситуативно управлінські: помилки у прийнятті й вико­нанні управлінських рішень тощо.

Водночас об’єктивні причини тоді стають причинами конфлікту, коли заважають особистості або групі реалізувати свої потреби, зачіпають особисті та/або групові інтереси. Реак­ція багато в чому визначається соціальною зрілістю особис­тості, професійною самосвідомістю, припустимими для неї формами поведінки, прийнятими в колективі соціальними нормами і правилами. Крім того, участь індивіда в конфлікті визначається поставленою метою і тим, наскільки перешкода заважає її реалізації. Чим важливіша мета, тим більше зусиль докладає учасник конфлікту, щоб її досягти, тим сильніше бу­де опір і жорсткіша конфліктна взаємодія з тими, хто цьому за­важає.

До соціально-психологічних причин відносять:

■ природне зіткнення інтересів людей у процесі їхньої жит­тєдіяльності;

■ конфлікт цінностей: між справедливістю й нерівністю, колективізмом й індивідуалізмом, демократією й авторитар­ністю, прагненням до суспільної власності й орієнтація на при­ватну власність тощо;

■ втрату й перекручування інформації у процесі міжосо- бистісної і міжгрупової комунікації: недоліки словникового запасу, часу для спілкування, уваги або розуміння тощо;

■ розбалансованість рольової взаємодії людей;

■ вибір різних способів оцінки результатів діяльності (існує 5 способів оцінки: порівняння з ідеальним положенням справ; вимога до певної діяльності за нормативами; ступінь досягнен­ня мети діяльності; порівняння з результатами, досягнутими іншими людьми при виконанні подібної діяльності; порівнян­ня з положенням справ на початку діяльності; при оцінці інших людей, використовуються способи 1-4, при самооцінці себе - 4 і 5);

■ прагнення більше брати, ніж віддавати;

■ прагнення до влади тощо.

Особистісні причини конфлікту пов’язані з наявністю в будь-якому конфлікті особистісних елементів, до яких відно­сяться: основні психологічні домінанти поведінки особистості; риси характеру й типи особистостей; установки особистості, що утворюють ідеальний тип індивідуальності; неадекватні оцінки й сприйняття; манери поведінки. Детальна характерис­тика особистісних елементів була надана в модулі 1.

Дуже часто спостерігається взаємодія між об’єктивними й суб’єктивними причинами конфлікту. Деякі автори вважають,

що об’єктивні причини призводять до конструктивних конф­ліктів, які частіше виникають у діловій сфері, а суб’єктивні - обумовлюють деструктивні конфлікти, що характерні для осо- бистісно-емоційної сфери^[22].

Рис. 12. Взаємозв’язок причин конфліктів

Головну роль у виникненні конфліктів грають конфлікто- гени - це слова, дії або бездіяльність, що призводять до конф­лікту. Ігнорування певної закономірності призводить до заго­стрення конфлікту: на конфліктоген у свою адресу людина намагається відповісти більш сильним конфліктогеном - це призводить до ескалації конфліктогенів.

При цьому треба враховувати, що перший конфліктоген мо­же з’явитися мимоволі, а далі вступає в дію ескалація конф­ліктогенів.

Рис. 13. Ескалація конфліктогенів

Американський психолог М. Розенберг, який розробив прин­ципи «ненасильницької комунікації», вважає, що існує три основні форми спілкування, які провокують виникнення конф­ліктної ситуації:

Спілкування, в якому слова декларуються як вимога. Зва­жаючи, що кожній людині важлива її автономія (як мож­ливість самостійного вибору), будь-яка вимога сприймається як загроза цій автономії. Перед людиною постає вибір: підлег­лість або боротьба? Альтернативою такому спілкуванню є про­хання, при якому людина відчуває свою значимість і свободу. Навіть, якщо прохання не відповідає інтересам протилежної сторони, напруження не виникає.

Спілкування, в якому слова вимовляються як діагноз, осуд. Якщо слова викликають у людини негативні емоції, тоді спіл­кування стає також негативним.

Спілкування, в якому людині не залишають ніякого вибору. Ця форма спілкування викликає такі ж емоції, як і перша, бо так само порушується автономія людини.